За ворітьми (1929)/Політика
| ◀ За ворітьми | За ворітьми Політика |
|
— Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогодні, виходить, поїду колядувати?.. Не годиться наче так, та поїду на злість, побачу, яку то політику мені шуряки мудрі з тестем заспівають!..
Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стіл так сильно, що захиталося світло каганця в хаті.
Жінка щебетала, раділа:
— Хіба ти проп'єш своє старостування? — обережно засміялась вона, розстеляючи на столі свою дівоцьку тернову хустку.
— Не вік же гризтися з людьми да комнезамів своїх захищати… — виводила вона далі, кінець тій хустці розглажуючи, а на Швачку пильно вдивлялася, думала: «хоч би не розсердився!..»
Та Мусій Швачка сміявся:
— О, знов за батькову землю жаль підсокирюється! Пропало вже навіки, Мар'яно, шість десятин; взяли ту землю мої комнезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить… Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!
Слово «політика» вразило Мар'яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово, туди де й не слід було… Вона махнула рукою:
— Служив їм, служиш, а дяка? Ворогів нажив півсела — оце така заслуга; не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали…
— Ого, — засміявся Мусій, — да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.
— Правда, — одказала та батькові, на матір глянувши.
— Правда! — підхопила Мар'яна, — що ти зарічана дуже.
— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.
Хотіла ще Мар'яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають не тих, кому він землю понарізував, а тільки, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на Перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою політику не згадуй, — а то ще наб'ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама, схвильована, ждала, що він скаже на це.
Тоді Мусій простяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:
— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медаль видав!..
Він полапав праву кешеню, де справді лежав плискуватий бравнінг — здобич Перекопської перемоги, і, кинувши жінці — «я ж запрягаю» — вийшов на двір.
— …Ой, гарячий ти, Мусію, та клепки не хватає! — сказала сама собі Мар'яна, зідхнувши важко.
І вона мовчки зодягала чорний корсет, спідницю кубову та ще сорочку з дрібним вирізуванням, ту, що колись була дівувала в тій сорочці Мар'яна…
Задумалася над сорочкою з вирізуванням — дівоцтво згадала: «Гей, кіньми не догнати, золотом не скупити літа тії…»
Її очі впали на Степанидку — осміхнулася своїй думці:
— Ого, ще п'ять год прокує зозуля, а ти, мамо, за скриню подбай…
— Не їдьте ви на ту коляду, — незадоволено промовила Степанидка.— Не можна так, дочко, треба ж діда провідать… Він же нам хліба колись давав, — ще раз нагадала Мар'яна.
Дочка замовкла. Вона пам'ятає той хліб, коли принесла мати три пуди (по дорозі в топчаку змолола), та зразу ж замісила житніх перепічок, викотила їх на столі, ще й маківкою позначила; а сама плакала — плакала, примовляла: «Хай би чужі на рядно минжували, а то рідні в заставу беруть одежу — не вірять…» Мати тоді зарікалися, подумала дівчина, ніколи до багачів на поріг не ступати…
— Вам нічого, а з батька будуть насміхатися…
— Ет, видумуєш та старуєш! — одказала їй Мар'яна.
— Хто з нас буде сміятися? На кутні, дочко, він засміється.
Мусій стояв на порозі в кожушку, критому зеленим англійським сукном (це ще з тієі врангелівської шинелі, що з-під Перекопу достав), — казав:
― Наша політика тепер — не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар'яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!
Швачка хотів пригорнути з невідомої йому самому радости Мар'яну, але стримався й тихо погладив шовкове волосся Степанидки.
— Що нам багачі, Степанидко?
А Мар'яна, запишавшись, своє слово додала:
— Старців контора ваша буде писати.— Старці — старцями, а ти по-дурному сердишся! Краще — зодягайся скоріше, — вимовив з якоюсь нетерплячкою Мусій, і Мар'яна мовчки зодягалася.
У товсту хустку запиналася, нав'язувала пирогів, коло дітей припадала, а коли все, здавалося, поробила, тоді стала посеред хати:
— Спіть же, діти… Ну, господи благослови!
— Та вже, каже, поблагословив! — пожартував Швачка й накинув стару шинелю на плечі — велика тінь його постати одбилася світлом на комині.
— Спіть же, діти, — промовив він Мар'янині слова, лапнув правою рукою за кешеню і — вийшов з хати.
Виїхали Швачки за ворота на зоряну дорогу. Під полозками кипить мороз, пару з рота вириває, а кінь бреде заметами сніговими, і сніг курить під його копитами, мов золотий пісок.
Вона солодко мріє, і мислі її, спотикаючись, біжать у минуле.
Справді, били її поляки за Мусія, багачі виселяти з села хотіли — всі так в'їлися, а зайшла комуна — прийдіте поклонімося Мар'яні! Наче великдень їй настав, і світ поширшав… боялися чоловіка, що землі комнезамам роздавав, і лащилися та піддобрювалися до Мар'яни — не пособилося…
— Така політика, дядьку Андріяне, — казав Мусій, коли виводив був бика з Андріянового двору: розкуркулювали в пень.
— Сам ти політика, чуми чорної гірша, — була відповідь Андріянова, і Мусія продражнили на селі Політикою… Андріяниха хватала на дорозі за роги бика, кричала:
— Убийте мене, розсукині сини, а скотини не ведіть з двору!..
— Політика, — сміялися комнезамщики з Мусієм, і бик, звісивши долу товсту шию, пішов, мов арештант той, попереду. Четвертий рік тому, а не забула Мар'яна…
— Такі якісь думки чудні верзуться, — подумала.
— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.
Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик; далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар'яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті… Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!
— Це я згадала, — каже Мар'яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде колядувати?.. — Вона запитала про Андріяна з якимось невідомим їй острахом.
— Да, це — свати, аби чорт їх ухватив! — жартома одказав Мусій, і їхали якусь часину мовчки.
— Це вже Степанидка заснула, — мовив нарешті аж за селом Швачка. Додав:
— Ех, їду оце на страменіє: ну, скажи, яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади: «Комуна родається, старці очі вгору підводять»… — І Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далі вдарив з люти коня, той рвонув копитами замета й помчав сани з усієї сили. Мар'яна мовчала.
Уже в'їздили на панські землі, де стояли ще нескінчені нові хати, занесені великими валами снігу; одна з них, щасливіша, накинула на себе якусь дранку з гречаної соломи, у вікні — синє світло чи каганця, чи лямпадки — блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голі причілки й зіяла чорними ямами невставлених вікон.
Кінь, добігаючи до цієї хати, раптом спіткнувся й злякано захріп; Швачка смикнув його назад — зупинив.
Мар'яна цокала з переляку зубами, Мусій обережно, тихо якось, витяг з кешені револьвера, але скрізь — мертва тиша.
Світло в хаті раптом спалахнуло — раз, другий, і за третім — погасло; кінь же стояв на місці та гріб копитом сніг… Швачка пробіг трохи наперед, і, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав:
— Кіт замерзає! От бідний, не попав до хати, а тепер колядує!..
Він підняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, і приніс до саней; Мар'яна, схвильована з такої зустрічі, пошепки казала:
— Кинь його к чорту отуди в сніг — це хтось нарошне кинув! На зло…
— От дурна! — засміявся Швачка: — чого ж йому, товаришку, пропадать?..
Він положив кота собі на коліна, прикрив його, і, ховаючи до кешені револьвера, сказав жінці:
— Подарую Андріяну за бика… Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка й смикнув віжками коня.
До хутора лишалося ще дві верстві. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.
Кінь, коли повернув його Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, — бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч… Швачка під'їздив з Мар'яною до тестя.
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи, засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, інеєм…
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.
Його голос, різкий на морозі, наче підкинув на санях Мар'яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї «од серця» — слова не зважить, і — запальний…
— Мусіє, я тебе молю, — вимовила вона, коли під'їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут…
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
— До чого ж ти вже злишся? — лагідно промовила Мар'яна; і на її очах забриніли сльози; а одна сльозина, наче мороз її викотив з ока, тихо впала на коліна чоловікові.
— Викинь того чорта! — і вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.
— …А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар'яна до високої чоловічої постати, що вийшла з хати.Хтось хрипло поблагословив, одчинив ворота, і коли сани Мусія Швачки зупинилися під скиртами соломи, — мовив:
— От мороз, Мусіє Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сейгод… Правда, совєтська власть коляди не признає!..
Мусій мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею; а Мар'яну на порозі зустрічала мати:
— Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш… А тут весь рід з'їхався: колядують.
Мар'яна заплакала й, спам'ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодиці з морозу мінилося червоними яблуками на щоках, тонкі губи були міцно стулені, — і лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона піджидала в сінях Мусія; ніяково без чоловіка самій заходити в хату.
Ой гула-гула крутая гора…
Святий вечір, добрий вечір…
У хаті колядували; ще тверезі були, і голоси жіночі гули соромливо — ніхто не співав на всю гортань. Отак на одній ноті загула пісня-колядка про круту гору, засіяну шовковою травою, — і коли переступили хатній поріг Швачки, — завмерла.
— Оце добре, — сказав із-за столу Андріян, що сидів був поруч з Мар'яниним батьком: — це добре… Мусій Степанович навчить вас по совєтському колядувать!..
І він, хитро усміхнувшись, моргнув до жінок, що колядку заспівували; та гості повернули голови до дверей, — жінки втопили очі на Мар'яну, а чоловіки суворо віталися з Мусієм.
— Дав господь празник — усім празник, — приказувала Мар'яні мати, ніби виправдувала її перед родом; а Мусія зятем дорогим величала, аби сварки якоїсь не було, і змітала полою корсета місце на лаві — запрошувала дочку та зятя до столу сідати.
На столах стояла у великих, мальованих тарілках страва; два ковбики в мисках лежали ще непочаті, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочесніші місця.
Гостей було повна хата; чотирі зяті з жінками-сестрами Мар'яниними сиділи вже за столами; Андріян Кушнір — сват батьків — сидів поруч свого сина й займав місце на покуті — почесне місце, бо, правду сказати, Кушнір з усіх гостей найбільший багатир тут був; куми та рідня близька й далека мали місце за Мусієвим столом, і здивовані були, що такий запеклий уже комуніст, як Швачка, а приїхав до тестя колядувати!
— Дай же, боже, і пшениці щоб родили, і діти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар'яни чарку. Мар'яна випила, а мати налила другу чарку Швачці, казала:
— Хоч за тебе, сину, поляки ребро мені переломили, та кров моя за тобою, і в роду, виходить, всі ми рівні…Вона обвела очима гостей — всі мовчали. Кушнір осміхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещою по чарці, та ще стара хлюпнула недопитий самогон під стелю, — загукав:
— Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожні чарки заглядаємо!..
Тоді всі якось веселіше загомоніли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршої сестри Мар'яниної, пишно до столу Швачки підійшла, привіталася.
— Мене з Вузу за куркулівство викинули — ідіотизм якийсь! Дев'ять років на гімназію витратила, і прошу — дочка куркуля!
— Виходь заміж за комуніста — не викинуть! — гукнув здалека Кушнір.
— Хай вийде, чи з лахміттям з хати не викурю, — гордо мовив кремезний, припухлий на обличчі, батько студентки.
Швачка, допивши для сміливости третю чарку — не втерпів:
— Просте дуже діло, небого: така більшовицька політика — вчилися колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать!
— Пхи, яка ж тут політика?..
Кушнір: — Правильно, Галино Дмитровна! Адійотизм, а не політика!
І всі на слова Кушніреві засміялися; Швачка хотів був підвестися з-за столу, хотів покинути таке гостювання, але його заспокоювала Мар'яна, переконувала, що не слід на сміх та поговір з гостей виїздити…Затягла якимсь тонким сопраном молода жінка; а дальші слова пісні проказав Кушнір, — тільки не співали цю пісню, бо — святий вечір — не годиться такі пісні співати.
Всі, на диво, припрошували студентку, аби заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:
— Заспівай мені тієї Вкраїни, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила…
Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений сидів Швачка, і — не співала.
— Роде мій, дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи: — били комуну, і вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати!..
— Я, свахо, не здіймаю бучі, — я прошу онуку вашу, хай мені Вкраїни заспіває… — і Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по старому; жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар'яна сиділа, мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: «десь з чужої комори — виплакана хустка», і так гірко та боляче було Мар'яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.
— …Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.
Та одкинула свої стрижені, кучеряві коси з маленького лоба й, пристукнувши об долівку тонкої, панської роботи, черевиками, — гукала до гостей:
— А давайте заспіваємо «Застеляйте столи», знаєте? Студенти так люблять на вечірках цю колядку народню, так захоплюються…
— Вони «Інтернаціонал» теж як бугаї ревуть! — вимовив зо-зла Кушнір, і казав сватові, Мар'яниному батькові:
— Чув цих студентів у поїзді, як на святки їхали — полівка, свату, а не люди!
— А правда, Мусіє Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?
— Дозволяє, — незадоволено відповів той.
— Уже закон, — продовжував голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!
Всіх зацікавила новина, що її сказав Кушнір, і ніхто з гостей навіть не думав співати; студентка вже розкрила була рота, де біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби, і так застигла, а спам'ятавшись, лизнула губи й сіла коло Швачки.
— Мені дядя посвідку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусія.— А дядя в тюрму піде по-твоєму? — відповів не в тон Швачка. Студентка пхекнула.
— От, Мусіє Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я — не забув! Умру — не забуду: грабіж…
— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою!
— Ти ще молодий так мені одказувать…
— А як же треба одказувати? Підлизуватися, правда?
Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати. Мар'яни вже не було коло нього — їй чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.
Швачка встав, похитуючись, з-за столу й тихо вийшов на двір.
Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище, аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом…
— Дме на завірюху, — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, — він довго шукав по-темному, і коли знайшов її підбиту ногами під ясла, — пожурив коня:
— От дурило ти! Голодний тепер?..
Кінь заїржав, стукнувши копитами об поміст.
— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову: — попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться… На груди б тобі землі насипать, зараза!
Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня — Швачка постояв та послухав — смачно спить!
Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був на підпитку, а рідко пив горілку.
Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся, і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою.
— Сволоч. «Дайте, дядя, незаможницьку посвідку…» Наче я торгую незаможницькими посвідками!..
…Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп'янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки…
— Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики навергані горою! А Кушнір, як та медянка-гадюка, язиком крутить…
Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка білої, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.
— Не хоче підгинати хвоста собака — та доводиться підгинати, — впали через поріг, на зустріч Швачці, чиїсь слова і — всі гості засміялися.
— Не та політика тепер…
— Голий був, — голий зостався…
— Не займай ти, сину, Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща: — нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба…
— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, аби всі чули, Швачка.
— Я — бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же…
Швачка люто метнув очима на Кушніра.
— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!
— А хто ж буряки Мар'яні по весні давав?… — мовив, задоволено одкинувшись на лаві, батько студентки.
Святий вечір, добрий вечір…
Кушнір махнув рукою і — пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:
— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш… За що дяка така?!
— Гроші, тітко, брали, — треба одробляти… — вимовила серед німої тиші студентка.
— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші — мати твоя не схотіла грошей у мене брати… Правду кажу?!— Яка тут правда?.. — Всі здвигували плечима — тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещою, — і блідий був, аж синій — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.
А Кушнір підвівся за столом, казав:
— Ти як той Ірод-цар людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..
— Hy, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.
— Все?! А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!
— Я.
— Ага, подякуйте йому, поклоніться… — Очі в Кушніра налилися кров'ю. Ніж у його руці стукав в такт промови об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі.
— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовить коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син:
— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте…
Всі раптом за столами заворушилися, хтось гукнув: «Що ви робите?!» Швачка шарпонув правою рукою до кешені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.
По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар'яни.— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте…
Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях, і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання…
— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами — одна студентка кричала: «на землю падайте, на землю…» — та пострілів більше не було.
…Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи-плечима — він ще харчав, і довго стуляв пальці правої руки.
Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.
Мар'яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.
Кушнір злякано глянув на Мар'яну, бігав очима й шептав:
— Нічого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.