ЗА ВСІХ СКАЖУ
I
З високих веж ми дивимось на світ, —
Далекі зорі ловимо руками!..
Сміються веврики з блакитних віт,
І квіти сонячні вкривають пелюстками…
І ми ростем! На клумбах днів і літ
Ростем за хмар чудними пагонцями,
Поки печаль не стане древній міт,
І мов-би дим не щезне за віками!
II
Не плачем ми! Не ходим по шинках! —
Поети, з велетнів, що світ творили!
І хоч сатрапи з нас знущались у віках,
Та ми жили… без сліз… і ми терпіли!
І доки ви сиділи на річках,
На Вавилонських з арфами сиділи, —
О, знали ми, що ми в своїх руках
В маленьку мить розітрем всесвіт пилом!
III
Не сердься, друже, — пух тобі земля! —
Один за всіх скажу тобі одверто:
„Талант, талант!“ — кричать, а корабля
Ти так, як ми, не міг, о, ні, вести уперто!
„Талант“ шинків!? — Начорта він полям,
Другим полям, — комунами затертим?
Инак було-б, як-би ти погуляв
За плугом десь, а потім ліг померти!
IV
Так! — Ми ростем! Ростем!
На цій землі тепер ми всі поети!
То-ж скоро, мабуть, грімно понесем
Запал повстань на всі планети!
Нові пісні річками розіллєм! —
Жбурнем в злотань гарячих слів ракети!..
Тепер у нас — безмеж бадьорих тем!
Тепер у нас — усі, усі — поети!
|
