За кавказькими хребтами/8
| ◀ 7. Музейна країна — Хевсурія | За кавказькими хребтами 8. До країни кривавих погромів і землетрусів |
9. В столиці Вірменії ▶ |
|
До країни кривавих погромів і землетрусів
В Тифлісі не вистачає води. Просто водогін не задовольняє вже великої потреби міста на воду. У спеку хотілось би митися під душом холодної води хоч 3–4 рази в день. А тут у готелі буває вода тільки вечером і ранком. Повертаємо пізно, часто над ранком і спимо. Значить воду нам трудно вловити. До того, вже добре вивчив я Тифліс, бував по музеях, книгозбірнях, по клюбах, на заводах, на фенікульорі, оглянув прекрасний ботанічний сад і хочеться вже чогось нового. З нетерпеливістю чекаю на від'їзд бриґади до Вірменії. До цієї бриґади я зголосився добровільно з самого початку. На наш від'їзд чекає і група вірменських товаришів письменників на чолі з тов. Алазаном, що приїхала як делеґація за нами з Ерівані до Тифлісу.
Мене дуже цікавить ця надзвичайно цікава поїздка аж під турецький кордон, до Вірменії, до цієї країни, що пережила страшні криваві погроми і пережива так часто страшні землетруси. Я вже вивчаю ґеоґрафію та історію Вірменії.
Вірменія проголошена соціялістичною радянською республікою 29 листопада 1920 року. Територіяльно Вірменія найменша з трьох основних республік Закавказької федерації і займає 29.964 квадратових кілометрів або 16,2% всієї площі Закавказзя. Населення Вірменії по перепису 1926 року дорівнювало 880.464 чоловік або 15,1% всього населення Закавказзя по переписі 1926 було 1.339.500 чоловік. З цього числа 744.216 чоловік вірмен живе в Радянській Вірменії і становить 84,6% всього населення республіки. Решта вірмен живе компактною масою в окремих районах Азербайджану і Грузії та розсипано по всьому Закавказзі. Окрім вірмен у Вірменії живе 8,8% тюрків, 2,2% росіян, 1,7% курдів і єзидїв, 0,7% карапапахів, ще в меншому відсотку різні інші національності.
Вірмени належать до найдавніших народів Закавказзя. Предки вірмен жили у північній частині Мезопотамії біля озер: Ван, Урмія і Гокчі або Севан. Ще тисячу років до Християнської ери (в X віці) територія, замешкана предками вірмен була відома асирійцям під загальною назвою Країна Наїрі. В другій половині IX віку до христіянської ери предки вірмен заснували державу, що її асирійці назвали Урарту, а в біблії Арарат. Столиця держави Урарту находилася в гірській околиці, десь недалеко від гори Великий Арарат. В VIII віці до християнської ери політичний центр цієї держави був перенесений в околицю озера Ван, де організувалося й довго процвітало ванське царство.Вірмени називають себе гайканами, а свою країну Гайстан, а сусідні народи називають їх (армянами) вірменами, а їх країну Вірменією чи Арменією. Обі ці назви походять від імени леґендарного героя Арама, що колись давно, за народніми переказами мав звільнити країну від чужинців-завойовників.
Розположення поміж могутніми державама Сходу і Заходу, між Персією і володіннями могутньої римської імперії, а потім Візантії, що боролися між собою за панування в цій частині Азії, дуже тяжко відбивалося на Вірменії та її населенню. На протязі довгих століть Вірменія постійно терпіла від нападів то з одного, то з другого боку. Ці напади часто призводили країну до великої руїни, до кривавої різні її населення. Вірменія з часом розпалась на декілька частин, а в кінці XIV віку в наслідок нападу Тімурлена була майже зовсім зруйнована і перестала існувати як окрема держава.
Вірмени з давніх давен терпіли від нападів різних своїх сусідів страшні криваві погроми. Ці погроми, ця кривава різня вірменського населення стала системою тих часів, коли Вірменія попала до складу колишньої царської Російської імперії. Царський уряд Росії сприяв і всякими засобами розпалював національну ворожнечу окремих народів. Ця політика царського уряду призвела до того, що в часи імперіялістичної і громадської війни трудящі маси різних національностей Закавказзя різалися взаємно в інтересах своїх клясових ворогів. Вірменія в ці часи стала країною кривавих масових погромів, масової різні. Вірмен різали турки, та азербайджанські тюрки і курди. Ця різня приймала страшні розміри. Різали поголовно цілі міста і села, не щадячи нікого, навіть маленьких дітей.До цього ще Вірменія терпить постійно і від другого, вже стихійного лиха. Вірменія це країна частих землетрусів, що руйнують міста і села, а навіть цілі райони.
Оці всі моменти відомі з ґеоґрафії та історії Вірменії. А ось тепер я дуже задоволений можливістю побувати в цій вже радянській країні та побачити й познайомитись з сучасним життям її мешканців.
5 липня наша бриґада в складі шістьох чоловік виїхала з Тифлісу до Вірменії. З нами виїхав нарком освіти Грузії тов. Квірікадзе та грузинський письменник Тіціян Табідзе. Провожав нас вірменський пролетарський письменник тов. Алазан і ще декількох товаришів вірмен, що приїхали за нами аж до Тифлісу.
З Тифлісу ми виїхали 5 липня біля 10-ої години вечора. Раненько 6 липня ми проїхали перевал, і проскочивши через тунелі, виїхали на гористі рівнини, на так звану Альпійську рівнину Вірменії. Ранішне сонце привітало нас на цих рівнинах якось дуже радісно. Тут чудова природа. Під ясноголубим глибоким небом розкинулась простора рівнина ленінаканського плоскогір'я з буйними травами та цвітами. Повітря чисте, прозоре і лагідне та якесь дуже легке — рідке. Тут середня висота 1530 метрів над рівнем моря. І на такій висоті рівнина, так звана альпійська левада з буйними травами та дикими цвітами. Легені тут працюють надзвичайно швидко, хапаючи рідке повітря височин. Недалеко на горизонті зовсім невисокі горбочки і як дивно, вони всі біліють в снігах, хоч тут на цій гірській рівнині ці горбочки видаються зовсім низькими.
Клімат на ленінаканськім плоскогір'ї прекрасний. При цьому кліматі на чорноземнім і чоколяднім ґрунті ленінаканського плоскогір'я можуть рости зернові культури, але вулканічна природа ґрунту поглощує всю вогкість і перешкоджає цьому. Потрібне штучне орошення.
Вся ленінаканська височина це величезні кам'яні масиви вульканічної породи — туф. Місцями трапляються трахитові і бальзатові лави. Вульканічний камінь — туф, це легкий і при тім трівкий та цінний будівельний матеріял. Туф буває сірого, червоного і чорного кольору. Побудовані з туфу будинки не потрібують з надвору жодної виправи, вони мають прекрасний вигляд матового мрамору сірої, чорної або червоної барви.
Ленінаканське плоскогір'я, це дуже сейсмічна область Кавказу. Тут часті землетруси. Останній великий землетрус 1926 року знищив зовсім місто Ленінакан.
6-го липня о 8 годині ранком наш поїзд якраз зупинився на станції Ленінакан. Сьогодні Ленінакан не тільки відбудований а й значно поширений, або вірніше сказати, зовсім наново збудоване місто, з великими корпусами шовковоткацьких та шерстяних фабрик.
Наш поїзд зустріли на станції численні організації Ленінаканського пролетаріяту, комсомолу і піонерів з прапорами і оркестрами. Коли хто думає, що ленінаканці, переживши таку криваву історію і недавнє стихійне лихо страшного землетрусу сумні, прибиті, перелякані, той дуже помиляється. Я ніде ніколи не бачив стільки природньої веселости та життєрадости як на лицях ленінаканських пролетарів, комсомольців, піонерів. Обличчя смуглі, одне в одне як жолуді і всі як одне з веселою природньою усмішкою. Такі ленінаканці. Всякі перешкоди, що трапляються на шляху великого соціялістичного будівництва, всякі невзгоди і навіть землетруси, їм ніщо. Таке перше вражіння, коли поглянути по обличчях ленінаканців, що завжди сміються. Це вражіння підтверджують і представники ленінаканського пролетаріяту, що доки наш поїзд стоїть на станції виступають з вітальними промовами і всі в один голос заявляють:
— У нас нічого не було окрім суцільної руїни. Все, що бачите кругом, здобуто руками робітників і трудящих під керівництвом комуністичної партії і радянської влади.
Зустріч в Ленінакані справила на мене сильне вражіння. Це одно з найсильніших незабутніх вражінь зі всієї подорожі по Закавказзі.
Наш поїзд рушає далі в дорогу. Мені жаль покидати Ленінакан, я готовий навіть залишиться тут на деякий час, але дисциплінованість не дозволяє цього. Хай колись іншим разом, при іншій нагоді ще заїду до Ленінакану, а зараз їдемо далі до столиці Вірменії до міста Ерівані.
Залишивши Ленінакан, наш поїзд іде в південному напрямку понад самий турецький кордон.
Цей кордон відрізав частину колишньої вірменської території, що відійшла до Туреччини. Вірменія розділена на дві частини, на північно-східню і південно-західню. Це нагадує мені Західню Україну. Але тут не можна провести жодної аналоґії. Коли Західня Україна ще сьогодні терпить неволю, звірські знущення та криваві погроми польського фашизму й румунської боярщини та чехо-словацької жандармерської сваволі — то північно-східня Вірменія, це радянська Вірменія, одна із основних трьох самостійних республік Соц. Рад. Закавказької Федерації, це республіка, що в ній трудящі маси з великим ентузіязмом будують соціялізм. Але й південно-західню частину колишньої історичної Вірменії, цю частину, що належить сьогодні до Туреччини також не можна в жодній мірі порівняти з Західньою Україною. Треба знати, що на південно-західній території Вірменії, там по за турецьким кордоном, вірменського населення майже не залишилося. Його вирізали, ще в часи імперіялістичної війни, а ті, що спаслись від поголовної різні втікли на північний схід до Радянської Вірменії. Сьогодні між турецькою й вірменською національностями немає вже тої страшної національної ворожнечі, що пам'ятна за часів царського уряду та імперіялістичної війни.
Їдемо понад самим турецьким кордоном. З вікна вагону бачимо вже не радянську Вірменію, не територію СРСР, а Туреччину. Але кордону можна і не помітити. Ось пливе річка, що нагадує дечим Збруч, оце й кордон. Ні з турецького боку, ані з нашого боку на кордоні невидко нікого. Тут спокійно і мирно, тільки зрідка промилькають прикордонні державні стовпи. Так виглядає кордон поміж двома державами, що зав'язали між собою дійсно дружні сусідські взаємовідносини. Хіба ж цей кордон можна порівняти з тим кордоном, що проходить на річці Збруч? Ні, таки не те наш західній кордон, що південно-східній. Нічого порівнювати… Але, краще про Вірменію, про цю вельми цікаву країну і в давньому минулому і в сучасному. Ось із вікна поїзду видно струхлявілі, прибиті вже до землі якісь руїни давньої-давньої історії краю. Це останки розвалин старинного міста Ані. Віки цілі сюди йшов великий торговельний шлях зі сходу на захід. Скільки верблюдів, скільки караванів пройшло через цей міст, що з нього сьогодні залишились тільки останки на обох берегах? Скільки людей та караванів з дорогоцінними товарами сходу і заходу пройшло за віки через це місто Ані? Сьогодні над останками цих розвалин лягли цілі століття і прикрили цих свідків давньої історії трухлявістю та сивиною довгих віків.
Наш поїзд повертає на схід і врізується в гори, а випустившись з гір, біжить широкою долиною вже трохи дальше від кордону. Ось справа, на турецькому боці виринули раптом високі два гірські верхи, вкриті снігами. Вони нагадують дві голови цукру, одна більша, друга менша. Це вульканічні гори, що колись диміли та дихали вогнем, а сьогодні заморожені, біліють вічними снігами. Це гора Арарат, прославлена біблійськими леґендами. Арарат має два головні верхи, це великий і малий Арарат. Ця картина й стала емблемою Радянської Вірменії і красується під емблемою пролетарської держави, під серпом і молотом на державному гербі Соціялістичної Радянської Республіки Вірменії, що до її столиці Ерівані ми якраз під'їжджаємо.