За українську справу/Перші дні за Збручем
| За українську справу Перші дні за Збручем |
Постій у Новій Ушиці ▶ |
|
Після переходу Збруча розмістився III. Корпус Української Галицької Армії на полудневий схід від Камянця Подільського.
Околиця, яку ми перейшли, була сумна й непривітна. Оба береги Збруча на великих просторах пориті воєнними закопами. Нігде сліду ліса, а що збіжжа починало саме доспівати, краєвид робив сумовите вражіння. Усі ріки й потоки пливуть з півночі на південь. Їх річища дуже глибоко поврізувалися в терен, творять стрімкі та розлогі береги й стають важкими перешкодами підчас війни. У звязку з тим цілий терен виглядає хвилясто. Усі села лежать у долинах рік, тому їх не видно й це робить вражіння, немов би край взагалі не був заселений, дарма що західня частина Поділля заселена досить густо. Аж на схід від Камянця Подільського околиця в деякій мірі оживлюється, появляються більші лісові комплєкси, а береги рік порослі деревами.
Населення не було до нас особливо прихильно настроєне. Приглядалося нам з цікавістю, що межувала з недовірям. Це недовіря було спершу таке велике, що корпусна команда тільки з трудом піднайшла собі відповідну кватиру.
Я призабув уже назву села, де закватирувався я зі своїм штабом. Я й мій вужчий штаб знайшли приміщення в місцевого священника. Священник, не надто інтеліґентна людина, проявив деяке зацікавлення, але не знав, чого властиво ми сюди перейшли, в якім відношенні ми стоїмо до У. Н. Р., одним словом імовірно зовсім не орієнтувався щодо наших замірів.
Ми стояли яких 4—5 днів у цьому селі й я мав нагоду стикатися частіше з його мешканцями та говорити з ними. Підчас цих розмов завважив я, що тамошні люди були багато певніші себе як у Галичині. Я розмовляв також з деякими, що були як полонені в Німеччині та Австрії. Ці критикували дуже остро тодішні відносини на Україні. Один з них, що виглядав трохи ліпше й був у російській армії артилєрійським підстаршиною, нарікав на непевні часи й на злих людей:
— Не можна нічого лишити на полі, ані борони, ані плуга, ні воза ні нічого іншого, все вкрадуть!
Оповідав мені, що на Угорщині (був там в австрійськім полоні) в селі, де він працював у селянина, загубив на полі свою блюзу. Цю блюзу хтось знайшов і передав до громадського уряду. Вже на другий день цю знахідку прилюдно вибубнили.
— Це називається порядок і чесність! — говорив — і доки в нас так не буде, шкода всякої роботи.
З прохарчуванням було спершу скрутно. Села були докладно „обїджені“, окрім того град наробив попереднього року великі шкоди, а новий збір стояв ще на полі. Ми були здані майже виключно на засоби, що їх взяли зі собою з Галичини. Ціни на харчеві продукти були високі. Ми звикли були в Галичині жити досить дешево й счудувалися дуже, що в Камянці Подільськім і в околиці як хліб так і інші споживчі товари були майже пять до шість разів дорожчі. Українські гроші — гривни, брало населення дуже нерадо, а інших грошей, зокрема російських, ми не мали.
Поодинокі бриґади корпусу прохарчовувалися у власнім заряді й мали власні харчеві обози; однак 8-ій бриґаді трапилося, що вона 2 дні не мала що їсти. Я прослідив справу й сконстатував, що ця бриґада не мала жадного звязку зі своїм харчевим обозом, бо висунула його — тому що ми були в відвороті — задалеко на схід.
Підчас цього нашого постою поїхав я до Камянця Подільського, щоби зорієнтуватися в наших відносинах з Армією У. Н. Р. й у загальнім положенні. Мушу відразу зазначити, що ніхто з нас, себто ані вищі ані нижчі команданти не були зорієнтовані ані щодо ворожих (большевицьких) ліній, ні щодо сил ворога, ані щодо сил і складу Армії У. Н. Р.
Камянець Подільський це незвичайно мальовниче місто. Лежить воно по обох берегах Овруча в місці, де ця ріка вється в закрутах як гадюка, й грало свого часу в історії України, Польщі й Туреччини постійно велику ролю. Його руїни, церкви й монастирі мають кожне свою історію.
Отже я поїхав до будинку, в якім містився ґенеральний штаб Армії Головного Отамана Петлюри. Був це будинок колишнього ґуберніяльного уряду, велика, двоповерхова палата.
При вході стояв якийсь бравий вояк у шоломі, який поздоровив мене. Це звернуло мою увагу й я запитав його, чи він Галичанин чи Наддніпрянець. Він відповів мені, що він Галичанин й знає мене ще з років 1914/15, бо служив у 58 полку австрійської армії в моїм курені. Я спитав його, як це сталося, що він служить в Армії Отамана Петлюри й довідався, що охоронний відділ складається із самих Галичан, які попали свого часу в російський полон, а тепер служать в Армії У. Н. Р.
Я увійшов до будинку. На другому поверсі стрінув я десятника, теж у шоломі, в якому я негайно пізнав колишнього підстаршину австрійського 58. полку піхоти. На мій запит, що він тут робить, він відповів, що служить тепер при жандармерії в Армії У. Н. Р. й що вся жандармерія складається майже із самих Галичан.
Десятник показав мені, де міститься ґенеральний штаб і я ввійшов до кімнати. Коли я сказав своє назвисько, зголошено мене негайно у шефа штабу, яким був мабуть Тютюник. Пригадую собі що це був молодий, високий мужчина; на його столі лежали цілі стирти паперів. За хвилину зібралося кількох старшин і я запитав їх про загальне положення. На це принесено мапу й якийсь підполковник ґенерального штабу почав пояснювати мені ситуацію. На цій мапі не було нічого зазначено, а пояснення, що їх я дістав, могли мені видаватися імовірними або ні. Підполковник покликувався на відомости, які він одержав, що там і там стоять „свої“, а там і там повстанці, одним словом я виніс вражіння, що така робота є властиво військовим дилєтантизмом. Підполковник їздив пальцем по карті, брав між пальці по сто кільометрів, говорив багато, але я з його виводів ніяк не міг бути мудрий.
Врешті я запитав його про дальші пляни. Притім я згадав, що ми перейшли Збруч з цілою добре зорґанізованою й здисциплінованою армією, яка має величезну боєву вартість. Я хотів вивідати, чи вони мають вже який плян, головно хотів довідатися, чи вони плянують похід на Київ чи на Одесу. Підполковник запитав мене, що на мою думку було б найліпше зробити. Я заявився за наступом в напрямі Одеси й вияснив, що ми конечно мусимо здобути Одесу, а саме тому, що ми тільки через Одесу можемо осягнути звязок зі світом. У напрямі на Київ могли би оперувати слабші сили, напр. один галицький корпус з частинами Наддніпрянців, при чому я клав би за тимчасову ціль не Київ, а Козятин як один з важних залізничих вузлів. Дальше заступав я думку, що Галицької Армії не слід ділити, а ужити її суцільно, а саме нас в напрямку Одеси, а Армію У. Н. Р. на Київ.
З дальших розмов побачив я, що вони високо цінили нашу Армію і вважали, що її треба розділити й поприділювати до поодиноких частин Армії У. Н. Р. як пробоєві відділи. З того було видно, що власним військам вони не приписували надзвичайної пробоєвости. У розмові виявилося, що з політичних оглядів вони більше схильні до походу й заняття Києва як головної ціли.
Наприкінці представлено мені чоловіка, який прийшов з околиці Катеринослава й був головним представником тамошніх повстанців. Він оповідав, що там існують кольосальні орґанізації й що всі вони лише чекають на те, щоби ми туди прийшли.
— Ви лише натисніть, а ми вдаримо ззаду! — говорив він. Отже навіть у цього простого чоловіка інстинктовно була слушна думка, що треба йти в напрямку моря, в напрямку Одеси. Мимоволі поставив я йому питання, чи вони зуміли би піддатися також дисципліні, чи вони зорґанізовані по військовому і чи мають досить крісів, гармат та амуніції. Тоді я ще нічого не знав про повстанців і їх орґанізацію. Висланець відповів мені:
— Крісів та амуніції маємо доволі і гармати знайдуться, але по військовому ми ще не зорґанізовані. Дайте нам своїх старшин, які б нас військово зорґанізували, а ми радо підчинимося їм і будемо їх слухати.
Я мав вражіння, що ця високопатріотична людина говорила зі щирого переконання.
Я залишив будинок ґенерального штабу, не довідавшись нічого докладніше про ворога, але виніс переконання, що є тенденція повести наступ не на Одесу, а на Київ.