Звідки взяли ся і що значать назви «Русь» і «Україна»?

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Звідки взяли ся і що значать назви «Русь» і «Україна»? (1907
Лонгин Цегельський
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: 1907.

Звідки взяли ся і що значать назви
„РУСЬ“ і „УКРАЇНА“?


Написав


Льонгин Цегельский



Накладом автора. — Львів 1907.
З Друкарнї Манєцких.


Серед цїлої нашої суспільности веде ся тепер горяча суперечка за те, як повинен називати ся наш клюб у віденьскім парляментї: „україньский“, „русский“ чи „малоруский“. Всї наші ґазети і партийні управи кажуть, що клюб повинен звати ся „україньский“; москвофільскі ґазети пишуть, що повинен звати ся „русский“ (в значіню „росийский“); а посли називали єго „малоруским“. Загалом отся суперечка за назву нашого народу веде ся уже много лїт, а тепер дійшла до найвисшого степеня. В тій суперечцї москвофіли, особливо їх ґазетка „Русское Слово“, воюють неправдою, ложию і перекручуванєм істориї — пишучи, буцїм ми, Русини, а Москалї то все одно та буцїм назву „Україна“ видумали Ляхи. „Русское Слово“ пише так навмисно, числячи на те, що темнїйші селяне, несьвідомі річи, справдї повірять у ту клевету і зненавидять раз на все україньску ідею.

Розкажемо отже коротко на основі історичної науки, особливо на основі великих наукових творів таких славних учених істориків, як Костомаров і Грушевский, звідки-то взяли ся назви „Русь“ і „Україна“, що вони означали давнїйше, як вони переміняли опісля своє значінє та вкінци що ті назви означають тепер, в наші часи.




Чи народи і їх назви є незмінні?

Треба вам знати, що назви країв і народів зміняють своє значінє з ходом істориї, з ходом столїть, а то тому, бо і народи зміняють ся. Нинї нема в Европі нї одного такого народу, які жили за часів Ісуса Христа. Ті славні Римляне (Romani), що жили за часів Ісуса Христа, зникли вже давно, змішали ся з иншими племенами, розпали ся на чимало народів „романьских“, як: Італійці, Французи, Ішпане, Портуґальці, Провансалцї, Катальонцї, Вальони, Ладинцї, Румуни (Волохи) та Куцовлахи. Лише оден з тих народів (Румуни або Волохи) заховав у себе давну назву „Romani“, хоч він і найдальше живе від давноі вітчини Римлян (Італії) і мова сего народу найбільше зі всїх „романьских“ мов відбігла від свого давного жерела, т. є. від мови римскої (латиньскої) — а вкінци і крови римскої в тих Румунів може лише яка десята частина, а решта то кров мішана: славяньска, ґерманьска, тракійска, циганьска, мадярска і т. д.

Що більше: нема нинї в Европі нї одного народу, який жив би яко нарід за часів великого князя київского, Володимира Великого, або за часів короля Руси — Данила. Народів нїмецкого, анґлїйского, французкого, ішпаньского, італїйского, мадярского, ческого, польского, і т. д. ще тоді не було. Не було тодї також нї народу руско-україньского, нї московского (росийского). Були тодї невеликі племена, наче сирий материял, наче ті цегли, з яких доперва через сотки лїт поволи-поволи злїпили ся великі, теперішні народи европескі.

От візьмім Нїмців. Нинї се великий, 60 мілїоновий нарід, що вважає себе за одну велику народність, за одно народне тіло, що має одну спільну літературу (письменність) і науку, спільну нїмецку, літературну (письменну) мову і велику німецку державу, до якої тягнуть також Нїмцї австрийскі. А ще тому 40 років в тих Нїмцїв не було великої одноцільної держави, тілько щось около 100 більших і менших державок. А навіть нинї ще кільканайцять мілїонів Нїмцїв належить до Австриї а з два мілїони до Швайцариї. І ще мине певно з 50 років, заки та решта Нїмцїв пристане до великої нїмецкоі держави. А тому 900 років у Нїмцїв не було нї спільної лїтературної мови, нї спільного нїмецкого духа, нї спільної держави, нї навіть спільної назви. Були лише невеликі „племена“: Шваби, Саси, Баварцї, Франки і т. д., що не вважали себе за одно, лише тримали ся осібно. Аж поволи-поволи, за 900 років, витворило ся у них почутє спільности, спільна мова, спільна лїтература, спільний дух, спільна держава, спільна назва, „Deutsche“ (по нашому: Нїмцї). А одна часть з тих нїмецких племен, в краю Голяндиі, виробила собі осібну лїтературну мову, осібну державу, осібну назву „Нїдерляндцїв“, осібного народного духа — і се вже нинї инша нация, хоч з того самого племінного материялу улїплена, що Нїмцї. А витворили ся ті два осібні народи, Нїмцї і Голяндцї, з однакових племен-цеголок поволи-поволи через те, що инакша доля була Нїмеччини а инакша Голяндиї, инакші династиї панували тут а инакші там, з инакшими народами стикали ся (воювали і торгували) Нїмцї, а з инакшими Голяндцї, инакший характер землї і житя в Голяндцїв а инакший в Нїмцїв. З тих племен, що злили ся в нїмецку нацию, довгі віки були спільні королївскі династиі (зразу саска, потім франконьска, потім швабска, ще далї Габсбурґи, а вкінци Гогенцолєрни Прус), були спільні вороги (Славяне, Мадяре, Французи і т. д.), спільні культурні осередки (міста, універзитети і т. д.) — і вони так звикли до єдности та стілько разом пережили, разом терпіли, разом радїли, разом воювали, разом будували, разом творили, разом писали і сьпівали, що нинї вони оден дух і одно тїло. Нинї всї вони оден нарід — Нїмцї. Цїлком так само було і з Нїдерляндцями, які хоч однакового племінного коріня з Нїмцями, однак через сотки лїт инші мали династиї, инших ворогів, инших союзників, инакше жили, инакше терпіли, инакше творили, з ким иншим воювали — та через се утворили осібного духа і осібне тїло: голяндску народність. А на спомин того, що вони колись були одного коріня з Нїмцями, їх мова й до нинї зве ся „nederduitsch“ себто то саме, що по нїмецки: „niederdeutsch“ (се значить: долїшно-нїмецка мова).




Що значило зразу слово „Русь“?

Ось-так самісько було і з Русинами та з Москалями. За часів Володимира Великого було на нашій земли чимало осібних племен. Було у Київі (і лише в Київі та в єго близькій околици племя „Русь“, а дальше отсї инші плема: Дулїби на Поділю, Волиняни на Волиню, Бужане над Бугом, Тиверцї над Днїстром, Угличі над Чорним Морем, Деревляне на Полїсю, Сіверяне від Днїпра на схід (де нинї міста Чернигів і Полтава), Кривичі і Дреговичі від нашої землї зараз на північ, де є нинї Білорусь, Радимичі і Вятичі на північнім сходї від нашої землі, де нині Московщина, і т. д. Але нинїшних народів: Русинів, Москалів і Білорусів тоді не було — бо не було в тих всїх численних давних племен нї одноі мови, ні одного духа, нї одної культури, нї одної назви, нї одної держави, нї почутя спільности інтересів. Одні з тих племен навіть не знали про істнованє других, трохи подальших племен — не то, щоби мали себе за одно тїло. Учені називають ті всї племена „східно-славяньскими“ племенами, бо займали вони цїлу майже східну часть Европи. Дїлили їх болота, багна, бори, лїси, степи, великі простори — а не лучило їх зразу нічого, крім трохи подібної мови.

Аж злучили їх під одною властию, а властиво під одним мечем і під одним ярмом, воєвничі, сьміливі, енерґічні, підприємчиві та притім користолюбні і жадні доходів та панованя князі з Київа, з племени „Русь“ і з династиї „Русь“. Мечем і огнем, силою і підступом, розбоєм і кровипролитєм втягнули сї київскі князї з малого племени київского „Русь“ всі сусїдні, многочисленні, східно-славяньскі племена під свою кормигу. Плаваючи Днїпром через дикі степи, а далї Чорним Морем на полудне, у богату і просьвічену Грецию-Византню, торгувати і рабувати, ті київскі князї з племени „Русь“ були і більше осьвічені, ніж решта східних Славян, і лїпше узброєні (на грецкий лад) і більше звичні воювати. Олег, Ігор, Ольга, Сьвятослав і Володимир Великий — всї вони однако воювали по всїй східній Европі для підбою, для здираня дани (податку) та для набираня невільників і рабів із покорених, східно-славяньских племен. Київска династия „Русь“ і київске племя „Русь“ панували, дерли дань, брали рабів, рабинь і мечем тримали в послуху підбиті племена цїлої східної Европи. Ті племена то корили ся то знов бунтували ся — але кожде осібняком, бо не чули єдности між собою. І через се програвали, а „Русь“ (то є київска династия і київскі воєнники-бояре) знов брала їх за чуба.

Довгі лїта, яких 200 до 300 років, ішла така борба і племена не покидали своєї осібности, хоч тримала їх спільно в ярмі одна династия з племени „Русь“. Аж Володимир Великий і єго син, Ярослав Мудрий, доконали великої реформи, що пхнула всю східну Европу на нові шляхи. Вони завели християньство яко свою династичну і урядову віру, завели примусово церковну орґанїзацию, завели готову лїтературну (тодїшну болгарску) мову у всїй церковній орґанїзациї, завели монастирі і школи. Се був величезний, ґенїяльний крок. Спільна віра і спільна церковна орґанїзация, спільна літературна мова і наука — а зрештою і спільна династия та спільна урядничо-воєнна, боярска, кляса з роду „Русь“ доконали зі столітями свого: вся земля завойована племенем київским „Русь“ стала поволи і собі звати ся „Русею“, назви осібних племен стали поволи затрачувати ся, а всї племена, піддані династиі „Русь“, стали звати ся „руськими людьми“ себ-то підданими князїв з роду „Русь“. Не була се однак назва народна, національна, бо народу одного, що почував би свою народну „руську“ єдність, таки ще не було. Се була лише назва династична, державно-урядова — ось так, як приміром нинї назва „Австрия“, „австрийский“ і „Австриєць“. Є династия „австрийска“, є держава „Австрия“, є люде (горожане) „австрийскі“ але одного австрийского народу (нациї) нема! Ось-так була династия „Русь“ і єї держава звала ся „Русь“, а піддані (з ріжних осібних племен) звали ся „руськими людьми“ але одного народу „руского“ анї одної мови рускої цїлком не було, бо опановані „руськими“ князями племена не почували себе нїколи одним народом. Їх нїчого нелучило крім спільного князївского державного ярма, а дальше крім спільної церковної власти і спільної церковно-книжної мови (впрочім мало зрозумілої для народу). І хоч вони всї звали ся „руськими людьми“ — то були собі так чужі, як нинї в Австриї Поляки, Чехи, Русини, Словінцї і Нїмцї, хоч всї ті народи „австрийскі люде“. „Руського“ почутя народного тодї не було — був лише меч „руських“ князїв. І лише о стілько була тодї „Русь“, о скілько меч князїв з Київа держав єї. Нарід за нею не стояв — бо княжа „Русь“ се не була держава народна, але держава княжої династиї і княжих бояр-воєнників з роду-племени „Русь“. А підбитий нарід став поволи звати ся „руським“ або „Русинами“, не через якесь почутє єдности лише з тої самої причини, з якої люди за панщини звали ся „паньскимии або „королївскими“.

Ось-так історична наука нам виказує, що назва „Русь“ се було зразу імя малого але завзятого племени, яке жило в Київі. Як князї з сего племени завоювали майже всю східну Европу, то вони ту свою родинну державу назвали своїм родовим іменем „Русь“ (подібно, як нераз пізнїйше пани-дїдичі називали свої села своїм іменем), але бідний нарід з ріжних племен не знав сеї назви та не чув себе одним тїлом. Кожде племя жило своїм житєм. Ще дальше і люде з тих ріжних племен стали звати ся „руськими“ — але лише в значіню династично-державнім, бо одного національного духа ще в них не було. Ось-так витворила ся назва „Русь“, „руський“ і „Русин“ — назва не народна, а княжа (династично-боярска) і таке чисто династичне значінє (а не народне!) мала вона через кількасот лїт, аж до самого упадку старорускої, княжої держави і до приходу Татар та Ляхів. Народу руського тодї не було. Були лише племена, які були підданими „руських“ князів т. є. були „руськими людьми“, які однак не творили одного тїла, нї не було в них одного духа.




Давна „Русь“ не творила одного народу.

Що населенє старорускої княжої держави (ще перед приходом Татар і Ляхів) цїлком не творило одної рускої нациі (народности) і не мало одного народного духа — на се є тьма-тьменна доказів: До часів Ярослава Мудрого кождий „руський“ (київский) князь мусїв вести вічні війни з підбитими племенами, які не хотіли двигати „руського“ (се є: київско-княжого) ярма. Як-же тілько Ярослав Мудрий роздїлив злїплену так тяжко „руську“ державу між своїх синів, то вона вже нїколи не злучила ся назад в одно, бо не було в населеню старорускої держави тої внутрішної сили, що пре нарід до сполуки в одну державу — не було одного народного (національного) духа. Потомки Ярослава Мудрого, „удїльні князї“, хотїли мати кождий свій осібний „удїл“, а їх бажанє сходило ся як-раз з почуванями їх підданих, бо кожде племя бажало визволити ся спід власти Київа і бажало жити осібним житєм. І хоч всї ті численні князї і князики звали ся „руськими“ князями (бо походили з роду „Русь“) та хоч вони звали своїх підданих з ріжних племен „руськими людьми“, однак жерли ся між собою так, наче цїлком чужі собі люде — бо справдї їх землї були собі чужі і не почували одного духа між собою. Ось-так князь Андрій Боголюбский із міста Суздаля, що лежало далеко від нас на північний схід, в землї Радимичів і Вятичів (т. є. в нинїшній Московщинї), напав на Київ і зруйнував єго так страшно, як не зруйнували його опісля нї Татаре нї Ляхи. А прецїнь і той суздальский князь, Андрій Боголюбський, звався „руським“ князем, і єго суздальскі люде (предки Москалїв) звали ся „руськими людьми“ і зруйнований ним Київ звав ся „матірю руських го́родів“! Чого-ж сей „руський“ князь руйнував „руський Київ (столицю своїх княжих прадїдів) і мордував „руських“ Київлян гірш Татарина або Ляха? — Бо і він, „руський князь“ з Суздаля, і його „руські люде“ з Суздаля цїлком не чули ся за одно з „руським“ Київом і з „Русинами“, котрі заселяли Київ. Мимо спільної, династично-державної назви „Русь“, одїдиченоі по князївских прадїдах з Київа, отсї „русскіє люди“ з Суздаля-Московщини глядїли на „руський“ Київ як на чуже, вороже місто, яке вони без милосердя знївечили і зрівнали з землею.

Або послухаймо, що каже нам істория про заходи галицко-руского короля, Данила Романовича, около збудованя єго „руського“ королївства. Що робив цїле своє житє Данило Романович, той розумний, енерґічний та людяний володар Галичини і Волині? — Ото вічно покоряв він ріжні кути своєї держави, де вибухали бунти підданих, що не хотїли належати до єго великої держави, лише хотїли творити собі свої осібні, малі племінні державки чи громади. І чого дожив сей славний король Данило? Дожив того, що як прийшли Татаре (в лїтах 1224 і 1239) то єго власні „руські піддані“ (особливо з Поділя) самі покинули єго „руську“ державу та пристали під власть Татарів, щей назву „руські люде“ перемінили так легко, наче рукавицї, на назву „татарські люде“. Коли населенє Поділя так легко змінило назву „руські люде“ на назву „татарські люде“, то з того ясно виходить, що се населенє вважало назву „руські люде“ не своєю, не народною, але державно-княжою. Доки ті Подоляне були в ярмі у князя Данила з роду „Русь“, доси вони були „руські люде“; прийшли-ж вони під ярмо Татарів, так стали звати ся „татарськими людьми“. Видко — назва „Русь“ не була їм рідною і вони не творили ще одного, руского народу з иншими „руськими людьми“ (тодїшними Галичанами, Волинцями, Полїщуками і т. д). Почутя національного загалом тодї ще не було, не лише у наших предків, але так само і в инших европейских народів. Було лише почутє громадске або племінне, яке не сягало поза громаду або племя, а тодїшні держави (от як приміром „Русь“), що обіймали нераз навіть богато племен, були лише державами княжими, династичними, а цїлком не народними.

Найлїпшим доказом на се, що давна, княжа держава „Русь“ се була чисто-династична лїпянка чужих собі по духови племен, були подїі з перших нападів могольских (татарских). „Руські“ землї цїлком не спішили ся ставати спільно до борби з Моголами. Ще полуднево-рускі князї з тих князївств, що нинї творять Русь-Україну, ішли разом в купі (тай то не дуже!). А північно-західні рускі князї (з нинїшної Білоруси) та північно-рускі князї (з нинішноі Московщини) цїлком не журили ся тим, що дїє ся з нашою південною Русею та цїлком не спішили їй з підмогою. Кожде „руське“ князівство дбало лише за себе, а не почувало потреби помагати другим „руським“ князївствам — хиба, що близько споріднені князї (брати, то-що) помагали оден другому з фамілїйних (а не національних!) причин. Загалом в часї першого приходу Татарів (в роках 1224, 1239 і 1240) у населеня тодїшних „руських“ князївств цїлком не було почутя національної єдности нї почутя спільної національної долї.

Аж прихід Моголів (Татарів) до східної Европи і ті подїї історичні, які наступили на землях давної Руси наслідком татарского приходу, дали початок до того, що всї дрібні східно-славяньскі („руські“) племена стали лучити ся в три головні купи (ґрупи), з котрих-то ґруп поволи стали творити ся три великі, осібні, „руські“ народи: україньско-руский, білоруский і московско-руский.




Як зродили ся три „руські“ народи?
Прихід Моголів неоднаково подїлав на ріжні части стародавної, княжої Руси. Полуднево-рускі князівства (над Днїпром, Днїстром і їх допливами, т. є. на землях нинїшноі Руси-України) зістали майже цїлком знищені, бо се був край малолїсний, степовий та відкритий до чорноморских, травистих степів, на яких розбрили ся Татаре. Лише в більше залїсеній Галичинї держало ся ще сяк-так галицко-руске князївство. Північно-західні, рускі князівства (нинїшна Білорусь), у безконечних багнах і пущах лїсових над ріками Припетею, Двиною і Нїманом, щей до того заслонені з полудневого сходу від Татар Русию-Україною, не зазнали татарского лиха цїлком. — А північно-рускі князївства (нинїшна Московщина) зазнали біди лише в части, при першім приходї Татарів. Перша туча Моголів захопила північно-рускі князівства т. є. пізнїйшу Московщину лише боком, бо головна могольска сила звалила ся на південно-рускі князівства (т. є. на Русь-Україну).

Тай опісля цїлком инше було відношенє Татарів до північно-руских князїв, а инше до південно-руских земель. Ті Татаре, що осїли над рікою Волгою, в сусїдстві Московщини (зараз на схід від Москалїв), скоро покинули скотоводский, степовий спосіб житя і свою давну воєвничість, бо в тамошних, доволї лїсистих сторонах не було просторих травистих степів та треба було брати ся за управу рілї. Хани (царі) тамошних Татарів, що мали свою столицю в містї Казани над середущою Волгою, панували вправдї над північно-рускими (московско-суздальскими) князями, але не нищили їх землї. Між Московщиною а казаньскими, мирними Татарами зацвила торговля і взаїмні сусїдскі зносини, через які предки Москалїв чимало переймили від Татарів в мові, одежи, звичаях, родиннім житю, в крови і в державнім ладї.

Ось-так жила Московщина сотки лїт у мирних, підданьчих відносинах до казаньских Татарів — тодї, коли південно-рускі землї (Русь-Україна) вели з чорноморско-кримскими Татарами борбу на житє і смерть.

Чорноморско-кримскі Татари, що осїли на полудне від Руси-України, у степах над Чорним Морем і на півострові Крим, не залишили свого кочового і воєнного житя. Навпаки! Розлогі і трависті, чорноморскі степи піддержували у них скотоводске, кочуюче житє, а воєвничість кримских Татарів зросла навіть через се, що в 15. столїтю вони підпали під зверхну власть турецкого султана і пристали на могамеданьску віру. Турки, і загалом Могамеданцї, потребували богацько невільників, невільниць та янїчарів. От і Татаре з Криму нападали рік-річно на Русь-Україну, нищили єї, рабували, а людий брали в полон та продавали через Чорне Море в турецко-магомеданьскі землї або платили турецкому султанови дань нашими людьми-невільниками. Через се південно-руські землі (т. є. наша Русь-Україна) були через кількасот лїт у вічній війні з Татарвою, що ослаблювало нашу країну, нищило добробут наших предків, здержувало розвій нашої культури та підорвало наше державне житє.

Ось-так, зараз по приходї Татарів до східної Европи, зачинають зарисовувати ся ясно згадані три ґрупи „руських“ земель: північно-руська (московска), західно-північно-руська (білоруска) та південно-руська (україньска). Зачинають народжувати ся три народности „руські“: московска, білоруска і україньска. Родять ся ті три осібні народи в той спосіб, що дрібні і многочисленні князївства „руські“, розкинені на величезнім просторі східної Европи, зачи нають гуртувати ся довкола трех осібних осередків (центрів). Тими осередками були: на півночи князївство московске і його столиця місто Москва; на полудни князївство Галичина з містом Львів, а опісля (коли Галичину надто присїли Ляхи) Україна з містом Київ; на північнім заходї (на Білоруси) князївство Полоцк, а опісля князївство литовске з містами Полоцком та Вильною. Вже навіть перед приходом Татарів можна по трохи помітити ті три ґрупи: південно-руські землї, над Днїстром, Сяном, Бугом і Днїпром гуртують ся по трохи (по знищеню Київа Андрієм Боголюбским) коло Галича; білоруські князївства тримають ся якось осібняком та лучать ся довкола Полоцка і сватають ся з сусїдною (від заходу) Литвою; а північно-руські князївства, над Окою, Волгою і рікою Москвою, гуртують ся зразу довкола Суздаля, а опісля около Москви. Вже й тодї замічає ся ріжниця в мові тих трех „руських“ ґруп: хоч по всїх „руських“ землях писано одною церковною, староболгарскою (отже чужою!) мовою, однак тодїшні „руські“ письменні люде зачинають примішувати до сеї книжної мови і свої народні слова та народні форми (види слів): південно-руські письменники домішують слова і форми зі свого, рідного, україньско-руського язика; білоруські зі свого, а московскі знов зі свого. Зачинають творити ся три осібні церковно-книжні, лїтературні мови: на Руси-Українї инша, на Білоруси инша, а в Московщинї знов инша. Пень їх був спільний, хоч і чужий — староболгарский, але нащіплено їх трема відмінними народними мовами: галицко-україньскою, білоруською та московскою. По приходї Татарів ріжниця тих трех ґруп стає — як сказано — цїлком ясною, бо прихід Татарів пхнув ті три ґрупи на три ріжні історичні шляхи, через що кожда з тих трех ґруп стала розвивати ся осібно, серед окремих відносин.



Як зложило ся царство московске і нарід московский?

„Руські“ князївства на півночи, наслїдком сусїдства казаньских Татарів, зложили ся поволи в одно сильне, московске царство. Дїяло ся се в той спосіб, що „руські“ князї із міста Москви, вдаючи перед казаньскими ханами дуже вірних підданих ханьских, використовували неласку ханів супротив инших північно-руських князів (з Мурома, Рязаня, Володимира над Клязмою, Тверу, Костроми і т. д.), аби при помочи казаньских ханів загортати в свої рукі всї сусїдні княжі „удїли“. Таким способом всї північно-руські князївства опинили ся поволи в руках князїв з Москви і в той спосіб повстала московска держава. Від тепер зачинає ся правдива істория московского народу (не лише московских князїв), бо московскі князї, згорнувши в своїх руках всї північно-руські землї, задумали визволити ся від зверхности казаньских Татарів при помочи своїх підданих. І населенє московскої держави радо пішло за покликом московских князїв воювати казаньских Татарів, бо тим способом звільняло ся воно від тяжкого „ярлику“ — дани, яку мусїло платити ханови, а до того у богатих казаньских Татар було подостатком добра для воєнного рабунку. По кількадесять-лїтних війнах московскі князї побороли вкіньци казаньских Татарів і завоювали Казань, а самі прозвали ся „царями“ т. є. приняли той сам титул, яким вони передше титуловали казаньских ханів. В тих-то війнах з казаньскими Татарами населенє північно-руських земель вперве почуло єдність своїх, власних, народних інтересів і так зродив ся московский, народний дух і московска народність. Від столицї Москви прозвала ся та земля Московщиною, а населенє єї Москалями, Москвитянами, „московскими людьми“. Попри се однак не загибала в них і стара, династична, княжа назва „рускіє люді“, а часто вживала ся і назва „царскіє людї“.




Як зложив ся нарід білоруський?

Инакшими шляхами зложили ся народности: україньско-руська і білоруська. Як уже в горі сказано, білоруські князівства не зазнали татарского лиха. Живучи в сусідстві з Литвою, вони і воювали і дружили ся з Литвою та сватали ся з литовскими князями. В тім часї, як на Русь найшли Моголи, Литва (що лежить зараз на захід від Білоруси) стала лучити ся в одно сильне князївство. Стало ся се тому, бо на Литву натискали з заходу дуже воєвничі, нїмецкі рицарі (т. зв. Хрестоносцї), і литовскі князївства лучили ся в купу для оборони від Нїмцїв. Доконали сеї злуки литовскі князї: Міндове (сучасник і сват нашого Данила) і єго син Ґедимін. Ставши князем одної сильної Литви, Ґедимін кинув ся на дрібні, сусїдні князївства білоруські (Полоцк, Вітебск, Смоленьск, Міньск, Новгородок литовский і т. д.) та, завоювавши їх, назвав ся „великим князем Литви і Руси“. Однак литовскі князї не встояли против сильнїйшоі „руської“ (а властиво: білоруської) культури. Поженивши ся в білоруськими княжними і ставши жити серед Білорусів, литовскі князї охрестили ся на руську, православну віру і приймили білоруську мову та білоруське письменство. Вони стали небавом справді Білорусами, а їх „литовска“ держава стала властиво білоруською державою, заселеною переважно Білорусами (потомками давних племен: Кривичів і Дреговичів), з білоруською урядовою мовою і білоруським письменьством. Мала вона двох ворогів: одного, т. є Нїмцїв, з заходу, а другого, т. є Москалїв, з північного сходу. З ними та білорусько-литовска держава вела безнастанні війни о пограничні землї. Чужинцї (Нїмцї, Москалї, Поляки і Русини-Українцї) звали єї „Литвою“, а єї населенє „Литвинами“, хоч се населенє було переважно білоруське. Чужинцї надавали очевидно сїй білорускій державі і всему єї населеню імя пануючої, литовскоі династиї (подібно, як се діяло ся передше з Русию). Саміж Білоруси звали себе або „Литвинами“, або таки по давному „руськими людьми“, свою білоруську мову прямо „рускою“ мовою, а своїх князів з литовского роду „князями Литви і Руси“.



Як склала ся україньско-руська народність?

Україньско-руська народність склала ся знов инакше, а іменно у боях з кримскими Татарами і з Ляхами. Прихід Монголів знищив південно-руські князївства майже до тла. Одиноке південно-руське князївство, що зацїлїло, — Галицька Русь, доживало свого віку, прозвавши ся на знак своєї безсильности „Малою Русию“. Тодїшні галицкі князї підписують ся титулом: „князь і дїдич Малої Руси“. Виходить з того, що „Мала Русь“ се була назва самої лише Галичини, зараз по татарскім погромі. Небавом і ся „Мала Русь“ докінчила свого віку; завоював єї Казимір Великий, король Польщи. Инші південно руські землї (Київщина, Поділє і Заднїпрянщина) підлягали прямо Татарам, доки їх не підбили „великі князї Литви і Руси“ (т. є. князї литовско-білоруські) під свою руку. Ось так південна Русь, що була властивим осередком давної, староруськоі, київскої держави, втратила в 14-ім столїтю цїлком свою полїтичну, державну самостійність. Таке лихо не стрінуло тодї нї Московщини нї Білоруси, бо хоч і ті краї підпали трохи під чужу власть (Татар та Литви) — все таки однак заховали свою державну органїзацию. Одна лише Русь-Україна, зруйнована страшно Татарвою, підпала в цїлости під чужу, державну кормигу: татарску, а опісля литовску і польску. У наших предків не стало нї своїх князів, нї своєї державної орґанїзациї. Коли-ж в р. 1569 між Литвою а Польщею станула умова в Люблинї (т. зв. „люблиньска унія“), тодї і решту тих південно-руських земель, які належали ще до Литви (Поділє, Київщина, Полїсє і т. д.) прилучено до Польщи. Ось так наслїдком татарского розгрому уся Русь-Україна опинила ся в руках Польщи.

Від тепер зачинає ся на цїлій лїнїї борба Руси-Украіни з Польщею, а в тій борбі творить україньско-руська народність, україньско-руське народне почутє. Мешканцї Київщини, Поділя, Волинї і Галичини, які доси звали ся вправдї „Русинами“, однак не почували ся до народної єдности, — під напором Польши і католицтва стали почувати ся одним тїлом і одним духом. Спільна недоля і спільне лихо, що грозило з заходу від Польщи а з полудня від Татар, злучили їх в одну народність, яка звала себе зразу по давному „руською“, опісля-ж „україньскою“, а яку нинїшні учені звуть „україньско-руською“. — Як вона зродила ся? — Дуже просто: всї мешканцї південно-руських земель мали однакову „руську“ віру, однакову книжну „руську“ мову, (мішану з староболгарскої і з народної, україньско-галицкої), однакову народну мову, однакові звичаї і однакову долю. З полудня грозила їм вічно Татарва, з заходу сунуло польске паньство і польскі ксьондзи, несучи полїтичну і панщизняну неволю та пониженє „руської“ віри і мови.

От і південно-руські люде (з Подїля, Галичини, Волинї і з найбільшої південно-руської землі — України) стали почувати ся одною цїлостию: разом боронили ся вони від Татарів, разом терпіли вони від Ляхів, разом ненавидїли ляцких панів і ксьондзів, разом закладали „руські“ школи против ляцких, разом писали „руські“ книжки против ляцко-єзуїцких, вкінци разом воювали против Польши під проводом україньских козаків. Ось-так через спільну борбу з спільним ворогом, через спільну долю і недолю, через спільне, кількасотлїтне, народне житє, через спільні школи і книжки, (т. є. через спільну культуру) та через спільну народну мову витворила ся народність наша — україньско-руська, що звала себе сама прямо „руською“ або „україньскою“. (Звідки взяла ся назва „Україна“, се розкажемо ще опісля.)




Три „руські“ народи.

Ми розповіли тут на основі наукових дослїдів учених істориків (а не на основі брехливих видумок, придуманих заплаченими, урядовими росийскими письмаками), як з давних, східно-славяньских (т. зв. „руських“) племен зродили ся поволи три осібні народности, а то в той спосіб, що давні, малі осібні, „руські“ племена-князївства стали лучити ся довкола трех осередків в три більші, національні ґрупи: україньско-руську, московско-руську і білоруську. Кожда з тих трех ґруп заховала зразу давне київско-княже імя „Русь“ та кожда так себе дальше прозивала, через що імя „Русь“ ставало поволи для всїх трех ґруп з'осібна їх народним іменем. Ось-так Русини-Українцї звали себе „Русинами“, а свою мову „руською“ мовою. але не називали так ані Білорусів анї Москалїв. Білорусів звали наші предки „Литвинами“ або „полїщуками“ а їх мову „литовскою“ — а мешканців північно-руських земель звали Русини лише „Москалями“ а їх мову „московскою“. Так само Біло-Русини: свою мову звали вони „рускою“, а мешканцїв Московщини називали лише „Москалями“, а їх мову „московскою“. Вкінци Москалї звали себе або „московскими людьми“ або таки „русскими людьми“, а свою мову „русскимъ языкомъ“ — але нїколи не називали так нї Білорусів, нї наших предків, Русинів. Білорусів звали Москалї „Лїтовцами“, а нас Русинів, звали вони або „Черкасами“ (від козацкого міста на Українї, Черкас) або „Українцами“ або вкінци „хахлами“ — а нїколи не називали нас „русскими“. Виходить з того, що кождий з тих трех народів „руських“ присвоїв собі сам старе династичне „руське“ імя, а не признавав сего імени двом другим „руським“ народам. Се знак, що всї ті три народи „руські“ почували добре свою національну окремішність і добре то розуміли, що вони не оден нарід — як се баландять тепер урядові Москалі а за ними наші „змосковщені Юрки“. — Москалї, Білоруси і Русини-Українцї почували добре, що вони є три осібні народи, мимо спільно одїдиченої, княжо-династичної назви „Русь“.


Як назва „Русь“ зміняла своє значінє?

Назва „Русь“ і „руський“ протягом кількох віків змінила отже аж два рази своє давне значінє, а прибрала вкінци аж три нові значіня. В найдавнїйших часах, ще перед княженєм Олега, Ігора та инших „великих“ київских князів, назва „Русь“ означала лише мале київске племя і малу територию (землю) сего племени, на кілька миль довкола Київа. Опісля, по завойованю майже цїлої східної Европи „великими“ київскими князями (Олегом, Ігором, Ольгою, Сьвятославом, Володимиром Великим і Ярославом Мудрим), назва „Русь“ розширила ся на цїлу велику державу сих князїв та їх потомків, яко назва ненаціональна, але династично-державна, при чім поодинокі племена заховали свою племінну осібність та змаганє до племінної окремішности. Ще дальше, по приходї Татарів до Европи, коли східно-славяньскі племена наслїдком природних і історичних причин стали гуртувати ся у три осібні народи (національности) — тодї назва „Русь“ і „руський“ знов перемінила своє значінє. Ся давна, племінна, а потім державно-династична назва зістала принята через привичку всїма трема новоутвореними „руськими“ народами яко назва національна (народна) кождого народу зокрема. В той спосіб назва „Русь“ і „руський“, враз з розвоєм істориї східної Европи, не лише змінила своє значінє з вузко-племінного на широке, велико-державне значінє, але ще дальше, з династично-державної назви перемінила ся у національну назву аж трех осібних народів, неначе розщіплюючи ся на троє, між три осібні національности. Яко національне імя аж трех окремих народів, назви „Русь“ і „руський“ зискали аж три окремі значіня: на півночи, у Московщинї, слово „русский“ стало значити стілько, що московский; на полудни, у Галичинї і на Українї, слово „руський“ стало значити стілько, що галицко-україньский (україньско-руський); вкінци на Білоруси слово „руский“ стало рівнозначне з „білоруский“.

Ось-такий був розвій значіня слова „Русь“ і „руський“. Назва місцева, племінна, що пішла з Київа (недаром сказано в т. зв. лїтописи Нестора: „матір руських городів“!), розширила ся з ходом столїть на великі простори східної Европи і прибрала вкінци три ріжні національні значіня. Слово „руський“, що повстало на полудни східної Европи (в нашім Київі), в непамятних, передісторичних часах, перенесло ся зі столїтями аж на три великі славяньскі народи східної Европи.

„Руським“ народом став звати ся не лише той нарід, що повстав із племен споріднених київскій Руси, (то значить не лише наш, україньско-руський нарід) — але також два, далекі від Київа і з київскою Русию племінно неспоріднені народи: московско-русский і білоруский, при чім Москалї стали писати се слово по свому, з двома „сс“, а Русини-Українці по свому, з одним мягким „сь“.

Виходить з того, що лише наша Русь-Україна єсть властивою (сказати-б так: правною, справедливою) дїдичкою давної назви „Русь“, бо лише наша Русь-Україна єсть племінно, язиково і національно споріднена з давною, київскою „Русию“. Натомість і Московщина і Білорусь позичили собі нашу давну назву. Властиво-ж Московщина присвоїла собі нашу давну назву, загарбала нам наше давне, полїтичне, державне імя — і то навіть загарбала нам його цїлком сьвідомо і з полїтичним пляном. А який се був той московский плян, про се розказано ще буде дальше.




Чому витворив ся не оден, але аж три „руські“ народи?

Ось-так витолкували ми на основі істориї, як повстала московско-руська народність через борбу північно-руських земель з казаньским ханством о независимість, народність білоруська через згуртованє білоруських племен під властию Литви, і народність україньско-руська через борбу полуднево-руських земель з кримским ханьством і з Ляхами о независимість. Чомуж однак — спитає дехто — всї ті три народности не почували „руської“ єдности національної проміж собою, хоч усї звали ся „руськими“? — Що в давних часах староруської, княжої держави східно-славяньскі племена над Днїстром, Бугом, Сяном, Днїпром, Припетю, Двиною, Окою, Волгою, Москвою і т. д. не почували між собою національної єдности, се річ цілком зрозуміла. Княжа держава, звана „Русию“, була тим племенам чужа, несвоя, а бодай рівнодушна. А до того ті племена жили на таких величезних просторах землї тай віддїлені були від себе такими пущами, багнами ріками і т. д., що цїлком зрозуміла річ, коли вони себе не знали, не вживали однакової мови тай не почували ся одним руським народом — лише вважали себе „руськими“, т. є. київско-княжими, „людьми“ (підданими). Чому-ж однак опісля, як через борбу з сусідами-ворогами став витворювати ся в тих „руських“ племенах дух національної єдности, — не повстала з усїх тих племен одна величезна „руська“ нация, але повстали аж три окремі „руські“ нациї? Чому серед усїх східно-славяньских („руських“) племен не витворив ся оден, спільний національний дух, але аж три окремі національні душі? Ось-так може подумати собі неоден читач. Отже на сї питаня відповідь така:

Многочисленні, східно-славяньскі племена, що належали колись до староруської, княжої держави — як було сказане вже — розкинені були на величезних просторах, віддїлені були від себе непроходими борами і багнами, не стикали ся, не знали ся та не говорили одною мовою, лише численними нарічями, котрі здавен-давна творили три осібні нарічеві ґрупи (громади): полуднево-руську, північно-руську і білоруську. Вже сама величезна просторонь, яка дїлила Галич і Київ від Москви або від Полоцка, чи знов Полоцк від Москви, вистарчала, аби на тім великім просторі землї утворили ся аж три народи а не оден. Люде з Галича і Київа стикали ся з собою дуже часто, але Галичанам або Киянам рідко коли доводило ся стикали ся з жителями далекого Полоцка або ще дальшої Москви — так само рідко (а навіть рідше!), як з жителями польского Кракова чи Варшави, ческої Праги чи нїмецкого Відня. На так само за-великім просторі землї, який у східній Европі займають лише три „руські“ народности, в західній Европі живе аж кільканайцять великих народів. Нема на сьвітї одного народу, котрий заселював би так великі простори, як зі Львова і з Київа до Полоцка або до Москви.

Через таку величезну віддаль від полудня до півночи перш усего инша цїлком природа Московщини ніж Руси-України. Московщина се край добре зимний, порослий шпильковими борами, сумний і понурий. Инший там клімат, як у нас, инші дерева, инші ростини, инші зьвірі, инше житє — отже і люде там инші: инша в них господарка, инший характер (успособленє), инші звичаї, инша мова і т. д. Наша Русь-Україна натомість се найтеплїйша часть східної Европи, переважно малолїсна і степова (Поділє, Україна над Днїпром і Чорним Морем) та соняшна, а природа у нас більше полуднева і ліси у нас переважно листкові, зьвірі і ростини відмінні нїж на півночи, і люде відмінні: инший в наших людий характер, инші звичаї, инше житє, инша мова і будова тїла (голови, лиця то-що) також инша, нїж у Москалів, на півночи. Наші Русини-Українцї переважно чорняві або знов біляві — Москалї переважно рижі (рудаві). У наших людий звичайно гарний, „козацкий“ вус; у Москалїв патлаті, рижі бороди. У Русинів-Українцїв звичайно гарний ніс: тонкий простий, вірлиний (трохи горбатий) або часом „пиркатенький“; у Москалїв ніс грубий, низький, розплощений, наче-би придавлений змалку якою каменюкою — могольско-фіньский. Русини-Українцї звичайно кароокі, в Москалїв очи сиві. Русини-Українцї звичайно рослі і стрункі (як полудневі Славяне); Москалї низькі, присадкуваті, наче Моголи. В Русинів гарне, подовгувате лице; Москалї широколиці, з вистаючими кістьми на лицях — знов наче Моголи. Русини веселі, сьпівучі, мягкосердні та горячекровні. Москалї понурі, мало-сьпівучі, у поведеню і звичаях грубі та повільні. Русини з природи мають велике почутє краси: до сьпіву, вишивок, убору, рисунків і т. д., а у Москалїв почутя краси майже неслїдно. Все у них просте, грубе, неотесане, півдике. Русини люблять дуже чистоту, охайність — коло себе і коло хати; Москалї неохайні коло себе і хати їх наче кучі. У Русинів житє родинне дуже людяне: женщина рівна мущині і має поважанє у людий, а дїти можуть мати також свою волю чи при виборі занятя, чи при женячці, чи в відношеню до родичів. У Москалїв инакше: жінка се рабиня мущини, а так само дїти слїпо підлягають необмеженій самоволи батька. У Русинів сильне почутє свого „я“ у кождої одиницї; кождий Русин стремить до посїданя власного ґрунту. Инакше у Москалів: почутє особистого „я“ у Москалів забите, приголомшене. Через се у них по нинїшний день селянин не має власного ґрунту, лише весь ґрунт належить до т. зв. „общіни“ (громади), яка що кілька лїт робить „пєрєдєл“ (т. є. „переділ“) орної землї між родини, що належать до „общіни“. Рільна господарка у Русинів стоїть високо, у Москалїв дуже низько. Звичаї у Русинів делїкатні, людяні — у Москалїв грубі. Загалом Русин звик до волї, людяности, пошанованя чужої думки і волї — Москаль противно. Одним словом: цїлком инша культура у Русинів — европейска, а инша у Москалїв — азийска.

Московщина і Русь-Україна се два инші сьвіти, бо Русь-Україна стояла раз враз у близких і постійних зносинах з культурними краями полудневої і західної Европи (Візантиєю-Грециєю, Нїмеччиною, Чехією і т. д.). Натомість далека Московщина, за непроходимими борами і багнами та за сотками миль, цїлком не стикала ся з західною або з полудневою, культурною Европою, а стикала ся лише з азийскими пришелцями, казаньскими Татарами, і від тих Азиятів переймила азийску культуру (а властиво азийску некультурність). Через сотки лїт Русь-Україна підлягала цїлком иншим природним впливам нїж Московщина. Ось через се давні, полуднево руські (україньско-руські) племена зложили ся в цїлком відмінне, національне тїло, нїж північне-руське (московске) населенє — так само, як цїлком инакше дерево виросте на ґрунтї північнім, пісковім і неуправленім нїякою культурною рукою, а цїлком знов инакше на ґрунтї полудневім, урожайнім і управленім культурними руками.

Зрештою і мова тих полудневих племен з яких зложила ся україньско-руська народність, з найдавнїйших часів відмінна від мови тих північних племен, що були предками Москалїв. Найдавнїйша київска лїтопись (т. зв. „Несторова Лїтопись“) пише, що поселені на півночи племена Радимичів і Вятичів (т. є. предки Москалїв) походять „отъ Ляховъ“, значить — з такого самого коріня, як Ляхи. Се до нинїшного дня слїдно на мові Москалїв. У Москалїв тьма-тьменна слів і форм (словних видів), які є в ляцкій мові, а яких цїлком не було і нема в нашій мові, от-як слова: изба (izba), огромный (ogromny), хохолъ (chochoł) і т. д. Крім того і вимова московска зближена дуже до ляцкої. На примір : „ѣдь на лѣво“ (читай: „єдь на лєво“ — jedź na lewo), „въ лѣсѣ“ (читай: „в лєсє“ — w lesie) і т. д., а кожде „в“ на кінци слова читає ся як „ф“ (так само, як кожде польске „w“ на — кінци слова), кожде „г“ читає ся як „ґ“ (в польскім „g“), вкінци, „и“ читає ся як наше „і“, а „ы“ як наше „и“, — що відповідає цїлком польским звукам: „i“ і „y“ (на примір: „ходилъ“, читай: „хадїл“ — chodził; „зима“, читай: „зїма“ — zima; „высокій“, читай „високій“ — wysoki і т. д.). Вкінци московска нова аж кишить від слів татарских і фіньских — тодї, коли в нашій мові слів фіньских цїлком нема, а татарских дуже мало. Крім того слїдно на нашій мові (у словах) впливи грецкі, турецкі, кавказкі, полуднево-славяньскі, західно-славяньскі, румуньскі, мадярскі і горішно-нїмецкі. Тих впливів нема натомість цїлком у Москалїв, бо Москалї не стикали ся з тими европейскими народами — лише стикали ся з Фінами і Татарами. Ось-так через сусїдскі, культурно-язикові зносини і впливи здавен-давна иншим шляхом творила ся і розвивала ся наша, україньско-руська мова, а цїлком иншим мова московско-русска.

Вкінци цїлком инший був здавен-давна і полїтичний устрій та социяльний (клясовий) лад у Московщинї а инший на нашій Руси-Українї. За давних, княжих часів на Руси-Українї велике значінє мала воля народа — народне віче. Народне віче скидало нераз князїв у Київі. Могучий Данило з трудом лише держав у послуху непокірні, народні маси, привичні до свободи. По приходї Татарів і по завойованю нашої Руси Польщею стремлїнє до волї ще більше зросло у нас. Татарский погром знищив руські княжі і боярскі (паньскі) роди на великих просторах Подїля і України, т. є тих наших земель, що лежали близше до чорноморского степу. Через татарскі набіги довгі часи не сьміли там оселяти ся пани руські, нї польскі. Натомість оселяли ся там відважні та свободолюбні наші селяне, що утворили осібний свободолюбний стан — козацтво. Отсе наше козацтво, зложене з утїкачів-еміґрантів із цїлої нашої Руси-Украіни від Днїпра аж по Сян і Буг, мало величезний, революцийний вплив на весь наш нарід. Наше україньске козацтво мало наскрізь демократичний, републиканьский устрій. Всї власти походили з народного вибору і про все рішала народна, козацка рада. На Запорожскій Сїчи панувала повна рівність полїтична, маєткова і станова. До сего ідеалу стремів весь наш нарід, бунтуючи ся раз-враз против Польщи і против панів — не лише польских, але і своїх. А навіть у тяжкім польскім ярмі все таки була в деяких напрямах велика свобода: можна було закладати руські, чи які инші школи, бурси, друкарні і т. п., де лише хто хотїв; можна було писати і друковати всякі книжки, навіть против Поляків, против латиньскоі віри, против панів і ксьондзів і т. д.; чоловіка з роду шляхоцкого (чи він Лях чи Русин) міг судити лише шляхоцкий виборний суд, міщанина лише міщаньский, виборний суд, а козака лише козацкий, виборний суд (хлопів-підданих судили їх пани-дїдичі); шляхтич-Русин мав такі самі, полїтичні, конституцийні права як шляхтич-Поляк, міг збирати ся на „сеймики“, їхати на сойм, вибирати короля, ухвалювати на соймі закони, кричати „нє позвалям“ і т. д. В Польши була конституция — хоч шляхоцко-паньска, але все таки конституция. Як в низших верствах нашого народу Запорожска Сїч і козацкий лад — так знов у висших верствах нашого народу шляхоцкі вольности виробляли любов до особистої і полїтичної свободи. Загалом вся наша, україньско-руська істория так склала ся, що у нашого народу виробляла ся любов свободи, демократизм і републиканьский, народоправний дух.

Инакше цїлком у Московщинї. Від коли про московскі землї згадує істория (перша згадує про них київска т. зв. „Несторова Лїтопись“), від тодї там панували темнота і неволя. „Руські“ князі з Київа, завоювавши північно-славяньскі та сусїдні ім, фіньскі племена, правили ними самовладно, не питаючи їх о народну волю. Темні племена корили ся їм. Коли потім Московщина підпала під зверхність казаньско-татарских ханів (царів), дух рабства і неволі ще глибше вкорінив ся у населеня Московщини. Півдикі та жорстокі Татари принесли з собою із середної Азиї свої жорстокі обичаї і свій самовладний устрій, а московскі князї скоро перейнили від татарских ханів їх жорстоку самоволю супротив підданого народу — бо князям се було на руку. Непошанованє чужої думки і волї, нехтованє жінок, самоволя батька над дїтьми, уживанє нагая на людий, та непошанованє людского житя і майна московскими князями — все те за приміром Татарів глибоко вкорінило ся у Москалїв. Нарід переймив ся духом рабства, слїпо та без протесту зносячи боярску (паньску) і кияжу самоволю. Москалї спокійно зносили нагаї, спокійно зносили, як виривано людям язики, виколювано очи, по рабски клонили ся найдикшим зьвірям на царскім престолї. „Цар-батюшка“ став для них неначе Богом на земли, якого самоволи треба слїпо корити ся. Наскрізь азийский деспотизм (цїлком самовільне панованє монарха, що не знає нїякої законної межі) панував у Московщинї сотки років. А разом з неволею полїтичною панувала неволя духа і неволя думки, релїґії, друку, школи. Вірити мусїли люде під карою смерти лише в то, на що позволив цар чи там московский патріярх, іменований царем. Нїяких нових думок, нї полїтичних, нї релїґійних, нї наукових, не вільно було голосити. Друкарень нї шкіл не вільно було закладати, а навіть нїхто їх не знав. Книжок не вільно було видавати. Істнуючого ладу не вільно було критикувати. За все були страшні кари — муки, льохи і смерть. — Ось такий нечуваний в Европі гнїт тяжив не лише на простім народї, але і на панах-боярах, і на міщанах, і на духовеньстві. Нї оден промінчик просьвіти та свобідноі думки не продирав ся до жадного стану в Московщинї. Над усїм свистїв царский кнут — „скиптр“, перейнятий від татарских ханів. Понура неволя і темнота залягали весь край, а в найбільшій неволи стогнали „крєпостниє людї“ (панщизняні люде), закріпощені у таку страшну „барщіну“, якої не було і в Польши. Польске паньщизняне право знало продажу паньских людий, т. зв. хлопів, але лише цїлими родинами і лише разом з ґрунтом. Се було огидне, що людий продавано, але бодай не розлучувано родин і не відривано людий від землї. Так впрочім було в цїлій Европі, доки була панщина в якім краю. Але в Московщинї було цїлком по азийски, по варварски. „Крєпостнїх людєй“ можна було продавати цїлком так, наче худобу, розлучаючи родичів від дїтий, чоловіка від жінки, і продаючи людий без ґрунту, наче робучий товар. В Польщи і в цїлій Европі була „панщина“ — в Московщинї була справдїшна азийска неволя, а хлопи були невільниками у панів-бояр і враз з боярами невільниками у царя. Живучи сотки лїт у такій неволи, Московщина пересякла цїлком азийским духом, тодї, коли Русь-Україна жила однаковим, культурним і полїтичним житєм з прочими краями західної Европи. Московщина належала сотки лїт до азийско-могольского духового сьвіта, Русь-Україна до західно-европейского, культурного. Північно-східна границя Руси-Украіни була рівночасно границею тодїшної европейскоі культури. За нею на північний схід зачинала ся вже Азия: у московскім невільницкім ладї, грубих звичаях, крайній темнотї, навіть в уборі, будівництві, прикрасах, товариских обичаях і т. д.

Загалом, з якого-небуть боку не зачепити, серед цїлком инакших условин складала ся народність московско-руська, а серед инших украіньско-руська. Через се нїяк неможливим було, аби з давних, ріжнородних племен зложив ся лише оден нарід. І положенє краю, і велика просторонь, і тяжка комунїкация, і сусїдскі культурні впливи, і ріжні історичні шляхи, якими пішла доля ріжних частий давної, княжої Руси, і вкінци ріжна мова — все то перло до утвореня не одної народности руської, але двох (чи властиво трех, бо все сказане в горі віднося і до Білорусів, в яких знов инша земля, инший характер, инше житє, инша мова, инші сусідскі зносини, инша історична доля і т. д.).

Всї три, окремі „руські“ народности: московско-руська, україньско-руська і білоруська (так само, як всї инші народи на сьвіті) були витвором двох чинників: істориї і природи. Природа дала їм цїлком инші землї, инший клїмат, инший спосіб прожитку та инше населенє, а відмінна істория (т. є. відмінні зносини з сусїдами — воєнні або культурні та загалом відмінна минувшина) вилїпила поволи з того рожнородного, природного материялу цїлком ріжнородні три народности, що собі цїлком чужі — хоч задержали, кожда про себе, давнє, дїдичне, династично-княже імя „Русь“.

Україньська народність в 17. столїтю.

Як сказано, витворили ся три окремі „руські“ народи дуже поволи, протягом століть. В 17-ім столїтю, в часах Богдана Хмельницкого, творенє їх вже було докінчене. Русь-Україна вже була дозрілим національним тїлом — яке по духови, по мові, по культурі, та по полїтичним ідеалам і цїлям цїлком було окреме від Москалїв і Білорусів, а за те серед себе, у нутрі своїм, було одного духа, одної мови, одної культури та однакових, спільних, полїтичних ідеалів. Се виявило ся найлїпше на національно-полїтичних плянах великого нашого вожда, Богдана-Хмельницкого, якого всї заходи ішли до того, щоби всю тодїшну Русь-Україну, від Сяну на заходї аж по Донець на сходї, і від білоруських багон на півночи аж до чорноморских степів на полудни, злучити в одну, независиму, україньско-руську державу. Богдан Хмельницкий говорив се цїлком ясно польским послам, кажучи їм: „Вибю я всю нашу Русь від ляцкого ярма. Зажену вас, Ляхів, за Вислу і скажу вам: Сидїть тихо, Ляхи, у вашій Польши, а нам наша Україна нехай зістанеть ся. Не хочу я вашої Польши, досить менї буде мого руського князівства“. Так само переяславский договір з р. 1654., заключений між Україною а московским царем, мав на цїли забезпечити полїтично-державну независимість україньско-козацкого гетьманьства та помогти до злуки всеї Руси-України в одну велику, независиму державу. Хмельницкий вимовив собі в тім договорі, що Україна, признаючи вправдї царску зверхність, заховує однак повну, державну автономію (самоуправу) — власні уряди, власні закони, власне війско, власну фану, власний скарб, вибираного народом гетьмана і т. д. Крім того вимовив собі Хмельницкий, що цар має єму допомогти до визволеня і решти Руси-України (Галичини, Волинї, Подїля і т. д.) від Польщи та до злуки сих частин нашої землї з україньскою, гетьманьскою державою. Вправдї Московщина не додержала всїх тих умов, ще й до спілки з Польщею знищила по смерти Хмельницкого україньско-козацку, автономічну державу. Однак раз на все остане се нестертим, історичним фактом (подїєю), що наш нарід, в особі свого вожда Хмельницкого і своїх старшин, вже в половинї 17-ого столїтя стремів збудувати свою, независиму, самостійну національну (народну) державу — значить: вже в половинї 17-ого столїтя наш, україньско-руський нарід був сьвідомий свого окремого, національного „я“, був сьвідомий того, що він становить одноцїльне полїтичне тїло, окреме від всїх сусідів: Ляхів, Татарів, Румунів, Мадярів, Білорусів і Москалїв.

Але не лише в народній полїтицї — також і на культурнім та язиковім поли виявляла ся цїлком різко вже за часів Хмельницкого зрілість нашого, національного тїла. Ми, Русини, маємо в часах Хмельницкого велику лїтературу (письменну і народну, устну), маємо численних писателїв і учених, маємо учені твори, театральні драми, великі козацкі думи, маємо в Киіві свою академію, а в инших містах численні висші школи, бурси, друкарнї, маємо численні церковно-культурні товариства (брацтва), маємо численну та образовану інтелїґенцию, сьвіцку і духовну, маємо народні школи-дяківки, маємо живу, рухливу, інтелїґентну і демократичну (вибирану) церковну орґанїзацию, маємо вкінци вже цїлком вироблену, від Сяну аж по Донець однакову, прегарну, народну мову, якою говоримо (з дуже малими змінами) і до нинїшного дня.

Московска народність в 17. столїтю.

В тих часах і Московщина творить уже національно цїлком окреме тїло. Полїтично з'орґанїзована вона в деспотично-азийску монархію — царство московске, яке цїлком инакше відносить ся до західних сусїдїв (Русинів, Литовцїв, Білорусів, Поляків, Нїмцїв, Шведів), а инакше знов до східних дрібних племен, т. є. до могольско-фіньских народів північно-східного і східного краю Европи та сусїдного Сибіру. Супротив західних, культурних, европейских народів Московщина є ворожа, неприступна і замкнена сама в собі, наче відгороджена „китайским муром“. Уникає з ними зносин торговельних, культурних чи релїґійних — неначе боїть ся, аби европейский дух не увійшов в московску темряву. За те пре ся Московщина всею силою на північ і на схід, де півдикі, дрібні, жовтоскірі племена не мали сили оперти ся нї о московских „ратнїкоф“ (воєвників), нї безсовістности московских „купцоф“, нї влїзливости московских еміґрантів, нї здирству московских податкових „зборщікоф“. — Що до культури то Московщина — як се було уже сказане — творила окремий сьвіт. Культура єї стояла дуже низько, пересякла азийством; письменьства майже не було, шкіл не було, навіть царі ледви вміли читати. Украіньско-руське письменьство не доходило там, одно через відмінну мову — друге через брак зносин Московщини з Русию-Украіною, що навіть лежало в інтересї царскої власти. Народна лїтература (піснї, то-що) була там цїлком инакша, мова народна виробила ся на всїм просторі Московщини під могольскими впливами в одну, московску мову, цїлком окрему від украіньско-руської. Нашу Русь-Україну вважають Москалї за чужу цїлком країну. Коли Хмельницкий шукає у царя помочи против католицкої Польщи, покликуючи ся на спільну, православну віру — „православний“ цар зразу не хоч приняти України під свою „протекцию“, порозуміває ся потайки з католицкою Польщею, а вкінци, приймивши Україну під свою „протекцию“, зраджує Хмельницкого, бо заключає з Польщею мир, замість помагати Хмельницкому у визволеню православної Руси. По смерти-ж Хмельницкого Москалї враз з Ляхами роздирають Україну на двоє — загалом поводять ся з Русию-Україною як з цїлком чужим краєм. Так само, як в чужім краю, поводять ся Москалї на Білїй Руси, коли під натиском Хмельницкого зачали (про око!) війну з Польщею. Білорусів Москалї мордують і рабують; білоруські, цвитучі міста, заселені православними Білорусами, Москалї нищать до тла.

Вкінци і Білоруси за часів Хмельницкого творять вже осібну нацию. До україньско-руського повстаня вони майже цїлком не прилучили ся. Хмельницкий знов не обіймає їх своїми плянами, не журить ся про них. Вони стоять на боцї. Лише Москалї руйнують їх край, доводячи тим Білорусь до культурного занепаду і до національної смерти. А культура і письменьство Білорусів стояли до сего часу високо. Вони мали своїх писателїв, своі школи і друкарнї, свою розвинену, білоруську, лїтературну мову та богату свою письменність.


Чи кілька народів може носити одну назву?

Ось-так повстанє Хмельницкого застало в східній Европі вже три дозрілі, вироблені, окремі „руські“ народи. Московскі царі звуть ся „русскими“ або й „московскими“ царями, уважаючи нашу, властиву Русь за чужу країну; Хмельницкий зве наш край „Русию“, уважаючи знов Московщину чужим, лише у православній вірі спорідненим краєм; Білоруси знов звуть свою народність „рускою“, вважаючи чужими і Москалів і нас, Русинів. Під одною назвою істнували рівночасно аж три окремі, чужі собі народи — так, як під одним прізвищем істнують нераз ріжні, але цїлком чужі собі родини або села. Зрештою подібно бувало і в инших, европейских народів, що нераз кілька цїлком ріжних народів або країв носило ту саму назву. От приміром латиньску назву „Franci“ носили і носять до нинї аж два народи: романьский нарід Французи і нїмецке племя Франки (від тих нїмецких Франків і пішла назва „Франция“ та „Французи“, бо французку державу заложили князї-завоєвники з нїмецкого племени Франків; зразу та держава звала ся „франконьскою“ та обіймала — в часах Володимира Великого — нинїшну Францию і Нїмеччину, а потім одна часть єї видїлила ся в осібну державу „французку“, де й утворив ся поволи ся нарід „Французів“.). Або знов назву „Normandia“ носили аж два краї: Норвеґія у північній Европі, заселена „Норманами“, народом трохи зближеним до Нїмцїв, і друга, менша Нормандія, що становить нинї часть Франциї, а котрої імя пішло від того, що єї на якийсь час були завоювали морскі приблуди-князї з властивої Нормандиї (Норвеґії). — Подібно з назвою „Британїя“ або „Бретонїя“. Здавен-давна звала ся так теперішна Англїя (і ще нинї урядове імя англїйского королївства є „Велика Британія“). Коли-ж часть Британів, давних жителїв сеї Британії, утїкаючи перед Англами, переселила ся до північно-західного кута нинїшної Франциї, то ся часть Франциї назвала ся собі „Бретонїєю“. — Так само з назвою „Пруси“. Нинї називає ся „Прусами“ або „Прусаками“ одна часть нїмецкого народу, іменно та, що живе у північно-східній части нїмецкої держави. Однак ся назва цїлком не нїмецкого походженя, бо кількасот років взад „Прусами“ або „Прусаками“ звало ся численне литовске племя, що жило над берегами Балтийского Моря, там де ріка Висла впадає до моря. Тих литовских Прусів-поган стали воювати з полудневого заходу нїмецкі рицарі-монахи, що звали ся хрестоносцї. Одну часть тих Прусів Нїмцї вигубили, другу часть навернули мечем і огнем на Христову віру, закріпостили у тяжку панщину та поволи цїлком їх знїмчили, мішаючи іх з нїмецкими кольонїстами. Тому 300 років загибла до решти стара, литовско-пруска мова у давнім краю Прусів, а натомість Прусами стали звати ся тамошні Нїмцї, в яких вправдї пливе часть давної, литовско-прускої крови, котрі однак говорять уже лише по нїмецки та є завзятими Нїмцями. — Навіть між західними Славянами ще нинї є аж дві пари народів, що мають однакові назви, хоч живуть далеко від себе. Є се „Серби“, одні наддунайскі або балканьскі, а другі лужицкі (в Нїмеччинї, на захід від Поляків, а на північ від Чехів) — та „Словени“, одні надморскі, в полудневій Австриї, а другі під Карпатами, в Угорщинї (одні і другі звуть ся по свому однаково „Słovenci“, а по нашому перші „Словінцї“, а другі „Словаки“). А тому кількасот років були ще два племена „Словен“: одні на Балканї, в Македонїї, а другі у північній Европі, довкола Новгорода Великого. — Та на що далеко шукати! От латиньска назва нашого краю „Galicia“ означає ще два инші, далекі краї: крім нашої „Galici'ї“ є ще друга „Galicia“ в Ішпанїї, а трета „Galicia“ або „Galacia“ була в Малій Азиї. Всїж ті три назви пішли від племени „Galli-в“, яке колись або жило або панувало в тих трех, далеких від себе краях. — Вкінци і наша латиньско-нїмецка назва „Rutheni“ означала крім того ще одно, цїлком далеке і чуже нам племя ґалїйске „Rutheni“, що жило за часів Ісуса Христа в південній Франциї. З того загалом виходить, що назва народу се річ змінчива, отже і другорядна, неважна. Не назва становить про окремішність народу, лише само переконанє народу. Коли нарід вважає себе окремішним народом та коли він розуміє свої окремішні інтереси, має свою окрему мову, лїтературу і історию — то сей нарід є осібною нациєю, хочби мав таку саму назву, як другий нарід.


Перехід полїтичної сили у східній Европі від Польщи до Росиї.

Як колись прихід Моголів до Европи, так в 400 років опісля повстанє Хмельницкого доконало великого перевороту полїтичного у східній Европі і пхнуло розвій народів східної Европи знов на цїлком нові шляхи. Велика революция національна, релїґійна і социяльна (іменно: козацко-хлопска), якої вождом був Богдан Хмельницкий і яка захопила зразу всю тодїшну Русь-Україну, була страшним потрясенєм, від якого Польща захитала ся так сильно, що стала від сеї хвилї котити ся до гробу. Натомість головною силою у східній Европі, на місце Польщи, стає царство московске. Через повстанє Хмельницкого сила Московщини зросла двояко: раз через те, що під руку московского царя пристало хоробре і численне війско україньско-козацке, а по друге через те, що ослабленє Польщи пішло на руку Москві. І сила Московщини росте разом з тим, як слабне сила Польщи, в котрій робив ся чим раз більший нелад. В додатку з початком 18-ого столїтя (за царя Петра Великого), наступив у царстві московскім великий перелім. Перевела ся там велика реформа армії, податкової системи і т. п. на той сам лад, що був тодї в сильних, західно-европейских, абсолютних ( але культурних!) монархіях (як в Прусах, Франциї, Австриї, Саксонїї і т. д.). Через сї реформи Московщина зискала вже рішучу перевагу над Польщею та скоро злучила в руках царя всю східну Европу. Се стало ся тим лекше, що анї в Польщи, де управа держави спочивала в руках многочисленноі шляхти, анї в козацко-україньскій Гетьманщинї, де знов краєм правила многочисленна козацка кляса, не легко було переконати о потребі реформ широкі маси шляхти або козацтва. Аби шляхоцкий сойм в Польщи чи козацка рада на Українї згодили ся на заведенє рекрутчини і постійного війска, на підвисшенє податків, на установленє сильних властий, зависимих просто від короля або від гетьмана (а не вибираних), на се треба-би було кількох десятилїть переконуваня та аґітациї. Тимчасом Московщинї стало ся се протягом кількох лїт мимо невдоволеня народу, на оден розказ царя Петра I-го. Деспотично-самовладний лад московский, хоч як тяжкий для московского народу, допоміг однак Московскому царству до сего, що воно протягом одного десятилїтя стало найбільшою воєнною силою східної Европи, а дальше здавило автономію України, відбило від Швециї береги балтийского моря, завоювало (при помочи України) кримско-татарске ханьство і береги Чорного Моря, вкінци (разом з Прусами із Австриєю) розібрало Польщу. Все те стало ся протягом нецїлого 18-ого столїтя. Царство московске, яке в часах Богдана Хмельницкого обіймало лише саму властиву Московщину та фіньско-тараскі землї на схід і північ від властивої Московщини — в 150 років по переяславскім договорі називало ся уже „царством россійским“ та обіймало цїлу східну Европу: в серединї Московщину, на півночи фіньскі землї, на сходї татарскі землї, на заходї прибережні краї над балтийским морем (Фінляндию, Інфлянти, Курляндию і Лївонїю), на полудневім заходї Білорусь, Литву і переважну часть властивої Польщи (з Варшавою), на полудни майже всю Русь-Україну, (лише без Галичини і Буковини), дальше Крим та Кавказ, а крім того величезні простори дикого Сибіру в північній Азиї.


Чому Україна не здобула самостійности?

Ось-такий переворот наступив, як сказано, наслїдком великого але — на жаль — недокінченого та остаточно невдачного повстаня Руси-України против Польщи. Національне повстанє Руси-України під проводом Хмельницкого не увінчало ся корисним для нашого народу кінцем. Близько мілїон душ найшло смерть в тих наших борбах о свободу і независимість, ріки крови сполокали весь наш край, тисячі могил засїяли всю нашу країну, тисячі сїл і міст лягли в попелищах і руїнї, цїлі провінциї обезлюднїли, добробут і культура занепали у безнастанній, воєнній метушни. Наш нарід десятки лїт точив свою кров цїлими ріками, руйнував себе економічно, занепадав культурно, борючи ся за свою независимість, — а все те пішло на марне. Не вина в тім великого „батька“ Богдана Хмельницкого, анї не вина єго наступників: Виговского, Юрия Хмельницкого, Дорошенка, Мазепи, Гордїєнка і т. д. Вони, ті великі патріоти, бажали як-найкрасше для нашої Вітчини, але не їх сила була плисти против тих нещасливих обставин, що складали ся (против їх волї) на невдачу нашої борби о свободу. Всї вони бороли ся понад сили і вкінци падали, зломані нещасливим складом обставин. Богдан Хмельницкий, а так само вичислені що-йно його наступники, мали на цїли визволити всї наші землї від чужої кормиги та злучити їх в сильну, независиму, цвитучу і щасливу, україньско-руську державу-републику. Ще найбільше сили мав до того Богдан Хмельницкий, та єго силу підкосили дві некорисні обставини: По перше всї сусїдні держави (Польща, Московщина, Крим, Румунїя і Туреччина) були противні утвореню сильної і одноцїльної, україньско-руської держави та клювали єї зі всїх боків. А по друге, так серед самого, нашого народу не було ще на стілько полїтичного розуму і солїдарности, аби доконати так важного і великого дїла. Нарід наш подїлив ся відразу на дві ворожі собі кляси: „кармазинів“-старшину і поспільство-чернь, з яких кожда пильнувала своїх клясових інтересів, борючи ся між собою і шукаючи в тій клясовій борбі одна против другої підмоги у Москви, а жертвуючи в заміну за сю підмогу дуже часто автономічні права цїлого краю на користь Москви. Нарід наш був в силї підкосити Польщу, але не ставало вже в него нї воєнної сили нї полїтичного розуму, аби довершити революцийного дїла і забезпечити трівке житє своїй молодій, ще неуґрунтованій державі. Недаром сьпіває про сї часи наш ґенїй-поет, Тарас Шевченко:

„Хвалите ся, що ми Польщу

„Колись завалили!
„— Правда ваша! Польща впала,
„Тай нас роздавила.“

Ось-так доля України загибала неначе в блуднім колесї, в якім переплїтала ся борба України за державну независимість з борбою двох україньских кляс поміж собою. Сила молодого україньского гетьманьства розточувала ся, автономічні права загибали, внутрішна ворожнеча кляс — підсичувана хитро Москвою, яка підпомагала на переміну то старшину то поспільство, — зростала і вводила заколот та ослабленє в молоду, слабо з'орґанїзовану, україньску державу. Борючи ся сама тяжко о кождий рік свого автономічного житя, козацка Україна тим більше не мала вже сил на визволенє решти наших земель (Поділя, Галичини, Волинї і т. д.) та на злученє їх з собою. Тим часом сусїди клювали з усїх боків україньске гетьманьство. Москалї, Польща, Татаре, Турки руйнували єго, торгували ся о него, роздирали єго на шматки між собою. Великий рух, викликаний Богданом Хмельницким, пішов на марне, наче та ріка, що загибає у піску пустинї або гине у мокляках. Надмірне число ворогів-сусїдів та брак єдности у нутрі підкосили сей рух уже в перших роках, ще за Богдана Хмельницкого, а звели єго нї-нащо по смерти великого вожда. Вийшло на те, що Польща, ударена тяжко, під'упала — Україна-Русь мимо великих з'усиль не вибила ся на волю, лише виточила свою кров, а скористала з усего Московщина, скасувавши протягом 150 років автономію ослабленої України та розібравши опісля підупавшу Польщу. Повстанє Хмельницкого доконало тим способом того, що Московщина стала головною силою східної Европи. Не так склало ся, як ждало ся. Замість себе, ми видвигнули собі нового, ще тяжшого і сильнїйшого ворога — Московщину. Ось в тім лежав сумний конець козацких повстань. Ось-тут лежить ключ до зрозуміня нашого тяжкого положеня у послїдні часи, по нинїшну днину.

Імя „Русь“ загибає та робить місце назвам: „Росия“ і Україна“.
Видвигаючи ся на головну силу східної Европи, московске царство — як уже сказано — зачинає звати ся „Росиєю“ або „росийским царством“. Се імя зачинає ся від царя Петра I-го (Великого), а укріпляє ся за цариці Катерини II-ої, що продовжала полїтику Петра Великого. Петро I-ший і Катерина II-а звуть московский нарід „россійским“ народом, або просто „русским“ народом, а себе „россійским“ або прямо „русскими“ царями. Натомість забороняють вони вживати назви „московский“, „московске царство“, „московский нарід“, „Московщина“. Рівночасно з тим, як на означенє своєї московскої держави царі впроваджують урядово назву „Россія“ або „русское государство“ („ґосудар“=монарх, цар) — зачинає набирати чим-раз більше національно-полїтичного значіня слово „Україна“, яко означенє нашої землї і народности. Натомість і в Московщинї і на Руси-Українї майже загибає старосьвіцка назва „Русь“.

Звідки-ж взяли ся ті нові слова: „Россія“ і „Україна“, чому вони увійшли в уживанє на означенє двох ріжних земель на місце давного слова „Русь“ або „руська“ земля — та чому давне слово „Русь“ протягом 18-ого і 19-ого віку стало загибати? Про се тепер коротко скажемо.

Звідки взяло ся слово „Россія“?

Перше вияснимо, звідки взяло ся слово „Россія“. Отже треба знати, що єсть се слово грецке (по грецки пише ся: Ῥωσσία), а значило воно давними часами то саме, що „Русь“. Давні Греки-Візантийцї (з Царгороду), від яких Володимир Великий приймив Христову віру, писали назву „Русь“ по свому: Ῥωσσία (читай: Россія). Коли в Київі славний митрополит-патріот, Петро Могила, заложив около р. 1.600 т. зв. Могиляньску Академію, в якій головно учено старо-грецкої мови, (було се мало-що перед повстанєм Хмельницкого), тодї деякі наші київскі, духовні вчені переймили і собі з старогрецкої мови слово „Россія“ замість „Русь“. Їм здавало ся се більше по вченому, неспроста. Як-же цар Петро Великий став заводити ріжні реформи в Московщинї, то він покликав сотки наших учених людий з київскої, Могиляньскої Академії на епіскопів, професорів і т. п. до Московщини. Разом з ними перейшло до Московщини і слово „Россія“.

Цар Петро був не лише енерґічний реформатор, не лише немилосердний деспот-гнобитель, але і дуже хитрий полїтик. Він хопив ся того нового слова, аби під єго покришкою з'єдинити в одну національну цїлість Московщину і Русь-Україну. Слова „Русь“ до сеї цїли він тому не вживав, бо в Московщинї слово „Русь“ серед простого народу не вживало ся, а натомість на Руси-Українї (а так само в сусїдних краях і в цїлій Европі) слово „Русь“ означало тодї лише нашу, властиву Русь-Україну. В цїлій Европі знали, що „Русь“ се край над Сяном, Бугом, Днїстром і Днїпром, а за те Московщину називано тодї в Европі не инакше як „Московщиною“ (по латиньски: Moscovitia, по нїмецки: Moskowitien і т. д.). Якби Петро Великий був приняв назву „Русь“ яко назву своєї московскоі держави, то через се настало би було баламуцтво, не пожадане для его полїтичних замірів, бо люде могли-би були собі думати, що Московщина се часть нашої, властивої Руси. Тимчасом цар Петро I. бажав собі з'єдинити Русь-Україну з Московщиною в одно тїло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного московского пня. Ось-тому хопив ся він того слова „Россія“, уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а не вживаного нї серед народу нашого, нї серед народу московского) та назвав тим словом цїлу свою московску державу, в якої склад входила вже і Україна з лївого боку Днїпра. Плян єго був ясний — аби під новою назвою злучити хитро в одно тїло Московщину і властиву Русь-Україну. Той сам плян переводила опісля також цариця Катерина II., що панувала в 50 років по Петрі I-ім. Вона навіть виразно наказала своїм московским урядникам, висланим на Україну, щоби вони доложили всїляких способів, аби населенє України переробити на оден нарід з Москалями. В тій цїли іменувала вона своїми урядниками на Україні самих заїлих Москалїв, наказувала, аби Москалї женили ся на Українї і мішали ся з Русинами-Українцями, та осібним „указом“ наказала, щоб у всїх школах на Українї замість нашої, україньско-руської мови завести мову московску, а нашу мову остро заборонила.

Хто впровадив слова „Великороссия“ і „Малороссия“?

Разом з штучним заведенєм слова „Россія“, цар Петро I. і цариця Катерина II. завели ще два нові слова: „Великороссія“, і „Малороссія“. Випливало се з їхного хитрого пляну, аби так виходило, буцїм-то є одна, велика і „нєдєлїмая“ (неподільна) „Россія“, яка нїби-то складає ся з двох частин: головної, що називає ся „Вєлїкороссія“, і меншої, підрядної, яка зове ся „Малороссія“.

Петро I. і Катерина II. виразно наказували, аби замість слова „Україна“ вживати лише слово „Малороссія“, а слово „Україна“ забороняли. Замір сих московских правителїв був очевидний: вони хотїли на силу вмовити в наш нарід та представити хитро перед цїлим сьвітом, будьто наш нарід цїлком не є окремим народом від Москалїв, але є тілько підрядною, „малою“ частиною великої „Россиї“, в якій головний і властивий осередок то є „Великороссія“, се єсть Московщина.

Петро I. і Катерина II. то були два перші московскі правителї, що сьвідомо і з обдуманим пляном зачали полїтику гнобленя і винародовленя України-Руси на річ Москви. Касували, то силою то підступом, полїтичну автономію Гетьманщини-України, доки цїлком єї не знищили, і доки не перемінили України в звичайну, росийску „ґубернїю“, правлену так само самовладно, як решта Росиї; заборонили нашу мову на Українї в школї, церкві, урядї і в друку, а завели там московщину в цїлім публичнім житю; вкінци заборонили і назву „Україна“, а силою накидали (і Московщинї і Українї) чудернацкі і штучні назви: „Россія“, „Великороссія“ та „Малороссія“. Сї штучні та хитро придумані назви мали послужити до того, щоби і в Русинів-Українцїв і в цїлий сьвіт вмовити, буцїм є лише оден нарід „россійский“, і в Московщинї і на Українї.

Петро I. і Катерина II. були властивими творцями новітної, „россійскої“ (властиво-ж і московскої) держави. Так через великі внутрішні реформи у державі (в армії, податковости, адмінїстрациї, висшім шкільництві і т. д.), яких цїлию було не добро підданих, лише скріпленє царскої власти і царскої воєнної сили — як і через великі завойованя (України, надбалтийских країв, Білоруси, Литви, Польщи, Криму і т. д.) Петро I. і Катерина II. переробили давну, старосьвіцку, замкнену в собі, і майже азийску Московщину в нову, на воєнний спосіб з'орґанїзовану та могучу, східну-европейску державу „Россію“; що простягла ся від Ледового Моря на півночи до Чорного Моря на полудни, від Висли, Буга, Збруча і Прута на заходї до далеких болот, степів і лїсів Сибіру на сходї.

Русь-Україна була і єсть найважнїйшою частию „Россиї“ (розуміє ся: крім самої Московщини), бо на Русь-Україну припадає третина всего населеня Росиї. Крім того, маючи найлагіднїйший клїмат і урожайний чорнозем, Русь-Україна є збіжевою коморою цїлої Росиї та платить найбільші податки до державного скарбу. До того Русь-Україна так положена, що якби вона не належала до Росиї, тодї Росия була би відопхнута далеко на північний схід і від чорноморских портів і від середущої та західноі Европи. Без Руси-Украіни Росия перестала би бути могучою, східно-европейскою державою, що зискала великий голос в европейскій, міждержавній полїтицї, а замінила би ся знов в давну, закостенїлу, відбиту від культурного сьвіта і в европейскій полїтицї не граючу ніякої ролї — Московщину. З Руси-Украіни, і лише з Руси-України, з єї землі і народу, з єї майна і крови, та з єї положеня, черпає нове, московске царство — Россія — свою силу і своє значінє в сьвітї.

Отсе зрозуміли добре два такі розумні (хоч тілько для себе!) царі, як Петро I. і Катерина II. І тому вони завзяли ся змосковщити наш нарід та тому лишили вони своїм наслїдникам-царям яко першу заповідь, яко свій полїтичний тестамент: всїма силами і способами держати Україну-Русь в темнотї і неволї; переслїдувати україньско-руську мову, здержувати розвій руської лїтератури і науки; московщити всїх просьвічених людий на Українї-Руси; вмовляти в Русинів-Українцїв і в цїлий сьвіт, що нема окремого народу Русинів-Українцїв, лише є „Малорусси“, нїби-то така „мала“ відміна від „Великороссів“ Москалїв; вигубляти назву „Україна“ та старати ся, аби нїчого не пригадувало людям окремішности україньско-руського народу.

І наслїдники Петра I-ого та Катерини II-ої, „всероссійскі імператори“, виконують твердо сей тестамент, гноблячи що-раз то прозябаюче, національне житє нашого народу в межах росийскоі держави та плекаючи штучно москвофільство серед нашого народу поза межами Росиї, аби воно, наче той червак, що точить деревину, здержувало наш розвій і поза Росиею. На думку „россійских“ царів і їх правительств, україньске, національне відродженє се гріб для державної могучости московского народу. Тому вони вважають наш національний рух, чи в Росиї, чи в Австриї чи в Америцї, о много більше небезпечним для себе і для Росиї-Московщини, нїж який-небудь инший національний рух (польский, литовский, і т. д.), нїж навіть революцийний рух серед самих Москалїв. За ввезенє одного Шевченкового „Кобзаря“ до Росиї карали ще тому кілька років так само тяжко, якби за найбільш ворожу цареви аґітацию — тодї, коли польска, литовска і инші лїтератури розвивають ся в Росиї свобідно. За прочитанє дїтям казки про зьвірів „Лис Микита“, написаної Іваном Франком, покарано ще тому пять лїт одного україньского учителя прогнанєм зі служби і „засланєм“ за кару в далекі, зимні, північні сторони — лише тому, що він дав дїтям невинну, дїточу книжочку в їх рідній, україньскій мові! По тім можна зміркувати, як Росия-Московщина боїть ся найслабшого прозябка україньско-руської, національної сьвідомости і як скажено вона заходить ся держати Україну-Русь живцем у гробі. А назви „Россія“, „Великороссія“ і „Малороссія“ мають послужити на те, щоби чужим людям (та менше сьвідомим Русинам) замилити очи, будьто ми, Русини, частина одного „нєдєлїмаво“, россійского народу, будьто ми якісь „Малороси“ — а не Русини.

Звідки взяла ся і що значить назва „Мала Русь“?

Щож однак значить назва „Мала Русь“? Чи се не то саме, що „Малороссія“? — знов може дехто запитати. І нїби те саме, а властиво не те саме. Московско-царскі урядовцї та їх ґазетярскі наймити (у нас є ними москвофільскі ґазетярі!) кажуть, що „Мала Русь“ а „Малороссія“ се одно і те саме, що се лише два ріжні види (руськнй і грецкий) від тото самого слова „Русь“. Тому вони і наш нарід звуть також „малорусскимъ“ народом, кажучи будьто то те саме, що „малороссійскій“. А знов замість слова „россійскій“ вони навмисно вживають лише слова „русскій“, а замість слова „великороссійскій“ часто пишуть „великорусскій“. Тимчасом по правдї все те є хитрим баламуцтвом хоч на перший погляд, коли хто несьвідомий добре істориї, так виглядає, начеби росийскі урядовцї і наші московскі перекинчики мали рацию. В дїйсности річ має ся так:

Як то уже попереду було зазначене, назва „Мала Русь“ з'явила ся небавом по приходї Татар до Европи (около р. 1300) і означала вона тодї нічо инше, лише князївство галицке — менше-більше в межах нинїшної, галицкої Руси. Тодїшні князї Галичини звуть ся „князями і дїдичами Малої Руси“, бо їх держава була справдї мала в прирівнаню до сих великих просторів давної Руси, котрі роздїлили ся між Московщину, Татар і білорусько-литовску державу. З цїлої давної властивої Руси остала ще якийсь час независимою руською державою лише мала Галичина і тому єї названо тодї „Малою Русию“. Отсе єсть властиве, історичне значінє назви „Мала Русь“.

Се значінє назви „Мала Русь“ трівало однак лише сотку лїт. Небавом (коли всї україньско-руські землї прийшли під Польщу) загибло воно, бо під Польщею не було уже ріжницї між Галичиною („Малою Русию“) а рештою україньско-руських земель. Опісля через цїлі сотки лїт назва „Мала Русь“ цїлком не була звісна, а відгребали єї властиво аж недавно наші галицкі, москвофільскі ґазетярі, мішаючи єї навмисно і хитро з назвою „Малороссия“, придуманою царем Петром I. і царицею Катериною II. Тимчасом — як уже се вияснено — цїлком инша земля називала ся колись (около р. 1300) „Малою Русию“, а цїлком иншу знов назвали опісля московскі царі „Малоросиєю“. „Мала Русь“ се було около р. 1.300 імя руського княжества Галичини, а „Малороссия“ (з 18-ого столїтя) се було імя, накинене московскими царями козацкій Українї-Гетьманьщинї з лївого боку Дніпра, т. є тій части Руси-України, що найскорше увійшла в склад российского царства. Є се отже дві цїлком ріжні назви, бо означали вони дві цїлком ріжні части нашої Руси-України, а до того кожда з тих назв означала лише малу, дуже незначну частину нашої землї. Доперва московскі урядові письмаки з недавного часу (а за ними і наші москвофіли!) змішали обі ті назви в одно кажучи, буцїм-то давна „Мала Русь“ а пізнїйша „Малороссия“ то все одно, буцїм „Мала Русь“ або „Малороссия“ се весь край заселений нашим народом, буцїм назва „Малоросия“ (а так само „Великоросия“) не видумані аж пізнїйше, для полїтики, московскими царями, але буцїм вони давні, походячі ще з староруських княжих часів та вкінци буцїм „Мала Русь“ або „Малоросия“ се часть „єдїной, нєдєлїмой Рассії“, прищіпка „Вєлїкароссії“. Як вияснено однак, все те є брехня і крутарство, бо назви „Мала Русь“ і „Малоросия“ нїчого не мають спільного між собою, нїколи не означали одної землї і нїколи не означали усего нашого народу в противеньстві до Москалїв (яко „Великороссів“). Мішаючи обі ті назви в одно, московскі урядові письмаки (а на ними і наші москвофіли!), сьвідомо обдурюють людий, необізнаних добре з істориєю, аби лише накрутити так як сего вимагає полїтика московска, буцїм є на сьвітї „адїн, нєдєлімой, русской народ“ та буцїм той „адїн русской народ“ від давен-давна дїлить ся на дві галузи: „Малороссів“, та „Великороссів“, з яких друга галузь (Великоросси-Москалї) є нїби-то головна, а „Малоросси“, се нїби дрібна прищіпка до „Великороссів“.

Звідки взяла ся назва „Україна“?
Вияснивши уже значінє слова „Росия“ і т. д., перейдемо до назви Україна. Звідки взяла ся та назва, що вона означала давнїйше, як єї значінє з ходом істориї зміняло ся, що вона означає нинї і чи то правда, що сю назву видумали Ляхи, як се пише „Русское Слово“? — На сї питаня відповімо знов на основі наукових дослїдів наших учених істориків.

Отже історична наука виказує, що слово „Україна“ мало-що молодше від слова „Русь“. Перший раз приходить се слово по староруській лїтописи із 12-го столїтя, а означало воно тодї малу часть нашої землї, що граничила із чорноморским степом, се значить граничний, пристеповий пояс давної Руси-України. Іменно в т. зв. галицко-волиньскій лїтописи, під р. 1187. стоїть записано про смерть князя переяславского Володимира Глїбовича таке: „И плакаша ся по немь вси Переяславцѣ — о немь Украина много постона“ — т. є. „І плакали по нїм всї Переяславцї — по нїм Україна дуже з горя стогнала“. В лїтописи з 13-го столїтя приходить слово „Україна“ ще в значіню другого, пограничного пояса старої Руси-України, а іменно того пояса т. зв. Холмщини, що межує від заходу з Польщею. Ось-так-в тій самій лїтописи під роком 1213 каже ся: „Данило ѣха съ братомъ и прий Берестий и Угровецъ и Верещенъ и Столпее и комовъ и всю Украину“ т. є: „Данило поїхав з своїм братом і заняв Бересть, Угровець, Верещин, Столпє, Комов і всю Україну“.

Значить: в 12. і 13. столїтях під назвою „Україна“ розуміло ся пограничний пояс полуднево-руських земель, особливо від чорноморского степу. Полоса краю, називана тодї „Україною“, була однак значно більша від того шматка нашої землї довкола города Київа, що в 9-ім і 10-ім столїтю звав ся „Русию“. Значить, коли назва Україна вперве з'явила ся у письмі, то вона обіймала уже значно більший простір землї, нїж зразу назва „Русь“. Виходить дальше, що назва „Україна“ цїлком не видумана Ляхами на означенє пограничних земель ягайлоньскої Польщи (як се баландить „Русское Слово“), бо тодї, коли назва „Україна“ стала на давній Руси уживати ся, у нас ще не було Ляхів нї на лїк, а Польща не творила ще навіть одної держави, лише була роздроблена на кількадесять князївств і не сягала ще навіть по Сян. Вкінци треба знати, що назва „України“ вийшла з уст самого народа, а не була накинена князями, як назва „Русь“. Доказом на се єсть велике розширенє сеї назви в народних піснях, про що ще розкажемо.

В тім значіню пограничного, пристепового пояса землї заховала ся назва „Україна“ і тодї коли полуднево-руські землї, знищені Моголами, перейшли зразу під власть Литви (в 14 столїтю), а потім (від р. 1569) під власть Польщи. За литовско-білоруського панованя (отже ще перед приходом Ляхів на Русь!) на тім пограничнім, пристепнім поясї витворює ся з наших селян у вічній борбі з сусїдами-Татарами осібний, воєнний стан, який зачинає називати ся „україньскими козаками“. Як від р. 1569 всї наші землї перейшли під Польщу, назви „Україна“ і „україньский“ були серед нашого народу уже дуже звісні і уживані. В тодїшних лїтописях, в приватних документах, в урядових письмах і в народних піснях з тих часів уживає ся сеї назви постійно на означенє просторого уже краю по обох боках Днїпра, понизше міста Київа, аж далеко в чорноморскі степи.

Як назва „Україна“ розширилась по нашій земли?

Під властию Польщи, наслїдком утечи народу в чорноморскі степи перед польским ярмом, зросло нагло україньске козацтво по обох боках Днїпра та, набравши сили, зачало загортати чим раз більше степу від Татар. Через те і назва „Україна“ стала скоро розширяти ся на ширші простори землї. Коли-ж україньске козацтво, набравши ще більше сили, стало воювати з Польщею, зразу за свої козацкі вольности, а дальше за руську, православну віру, за полїтично-національну волю всїх Русинів та за социяльне визволенє селян із панщини — тодї назва „Україна“ стала скоро розширити ся серед цїлого нашого народу, обіймаючи весь той край, що належав до козацтва. За козацкого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного (зараз по р. 1600) назва „Україна“ обіймає уже цїлу ту велику просторонь по обох боках Днїпра, яку нинї займають ґубернїї: київска, чернигівска і полтавска та східна часть ґубернїї подільскої. Сей славний гетьман, ставши майже независимим від Польщи, підписує ся уже урядовим титулом „гетьман України по обох боках Днїпра“.

Переломовою хвилею для назви „Україна“ було повстанє Богдана Хмельницкого. Як звісно, Богдан Хмельницкий задумав був визволити від польского ярма всю землю, заселену нашим народом, і утворити цїлком осібну, самостійну державу нашого народу, про що він нераз публично говорив. Отсю нашу народну державу, яку Богдан Хмельницкий задумав збудувати, називав він часом „руським князївством“, а частійше „україньским гетманьством“, а всю нашу землю, аж по ріки Сян і Вислу на заходї, називав Хмельницкий або старим, княжим іменем „Русь“, або частїйше другим, козацко-народним іменем „Україна“. Ось-так — як уже знаєте — говорив він польским послам: „Зажену вас, Ляхи, за Вислу та скажу вам: Сидїть там тихо, Ляхи, в своїй Польщи, а нам наша Україна зостанеть ся! Не хочу я вашої Польщи, досить менї буде мого руського князївства!“ — З тих слів великого нашого гетьмана виходить цїлком ясно, що Хмельницкий всю нашу землю, аж по саму Вислу на заходї, (отже разом з Галичиною), називав „Україною“ та що він вважав ту назву „Україна“ за одно і те саме з назвою „Русь“ або „руське князївство“. Впрочім і на своїх унїверзалах, грамотах та листах до заграничних володарів Богдан Хмельницкий підписував ся титулом „Гетьман України“, значить: називав свою державу Україною. Слова „Русь“ Хмельницкий майже не вживав, раз тому, бо се староруське, боярско-княже імя мало було звісне серед великих мас простого народа, а по друге тому, бо се слово „Русь“ і „руський“ (яких вживали також Білоруси, а часом і Москалї на означенє своїх народностий) не означувало цїлком ясно та без баламуцтва нашої землї і народности, бо не означувало докладно, про яку іменно „Русь“ іде мова: чи про Русь-Україну, чи про Білорусь, чи про Московщину. Зрештою слово „руський“ і „Русин“ за часів Хмельницкого вживає ся у нас головно у значіню віроісповіднім, а іменно каже ся „руська віра“, „руська церков“ і т. д., на означенє православної віри і церкви.

Назва „Україна“ як полїтичне означенє всеї нашої землї.

Натомість на полїтично-національне означенє нашого народу і нашої землї за часів Хмельницкого вживає ся правильно слова „Україна“. Такого слова вживає сам Хмельницкий, вживають тодїшні письменні Русини у листах, документах і лїтописях, вживають мілїонові маси народа у своїх історичних піснях. Нї в одній старосьвіцкій пісни, які сьпіває наш нарід, не згадує ся слово „Русь“, а в тисячах пісень згадує ся слово „Україна“. А треба знати, що ті піснї походять головно із того часу, як велике україньске народне повстанє під проводом Богдана Хмельницкого захопило весь наш нарід, зпоза Днїпра на сходї аж по Сян і Вислу на заходї. Тодї-то на поклик Хмельницкого весь наш нарід хопив за оружє, скинув із себе панщину та проголосив у себе „козацкі вольности“. Всї наші селяне (також і в Галичинї) прозвали себе „козаками“ та стали творити „козацкі полки“. Від Сяну аж поза Днїпро весь наш нарід почув ся нараз одним тїлом, одним „україньским“ козацким військом запорожским“, одною могучою і великою козацко-хлопскою „Україною“. Тому-то так часто в наших сїльских піснях побіч слова „козак“ згадує ся слово „Україна“ яко означенє нашої землї. Се відгомін тих славних днїв, коли весь наш нарід, як оден муж, став під рукою „великого гетьмана України“. Се знак, що разом з великим повстанєм цїлого нашого народу, коли на всїй нашій земли настав оден дух, сам нарід наш назвав всю свою землю Україною.

Від часів Богдана Хмельницкого назва Україна вже не тратить свого національно-полїтичного значіня — але навпаки стає чимраз частїйшою, між тим, як назва „Русь“ майже цїлком загибає. Ось-так по смерти Хмельницкого всї єго наслїдники-гетьмани підписують ся титулом „гетьман України“ або „гетьман війська україньского запорожского“. Всї козацкі лїтописї на означенє нашої держави гетьманщини вживають лише слова „Україна“, а секретар Хмельницкого, Зірка, в нагробнім слові, виголошенім над домовиною Хмельницкого, називає державу Хмельницкого „річпосполитою (републикою) україньскою“. В віршах і в театральних творах (драмах чи комедиях), які писали ся в тих часах у Київі, на означенє нашої землї вживає ся слова „Україна“, а на означенє нашого народу каже ся „україньскі люде“. Слова „Русь“ і „руський“ уже майже цїлком не стрічає ся; воно так, як-би загибло з руською, княжою державою. Лише в нашій Галичинї задержали ся ті слова в давнім значіню і в загальнім уживаню, а для чого так стало ся, про се розкажемо ще пізнїйше.

Як назва „Русь“ цїлком загибає, а єї місце займає імя „Україна“?

Як уже розказано, від часів Хмельниччини назва „Україна“ розширила ся на всю нашу національну територию (землю), набрала загально-народного, національно-полїтичного значіня і станула у нашого народу намість слова „Русь“. Як-же росийскі царі Петро I. і Катерина II. зачали супротив нашого народу хитро обдуману полїтику обмосковщеня Русинів і як в цїлях тої полїтики ті царі накинули цїлій своїй державі штучне імя „Россія“, а україньскому гетьманьству ще штучнїйше і прехитре імя „Малороссія“ та як ті царі боронили Москалям вживати слова „московский“ а намість того наказали Москалям вживати лише назви „русский“ — тодї назва „Русь“ і „русский“ в тих частях нашої землї, які підпали під власть московских царів, цїлком вже загибла. Натомість на означенє нашого народу і нашої землї в межах росийскої держави остали лише слова: „Україна“, „Українець“ і „україньский“ — так, що від 150 років на означенє нашої народности вживає ся в межах Росиї лише слова „Україна“ і „Українець“ (побіч урядових назв: „Малороссія“, і „Малоросс“, яких уживає лише правительство і правительственні газети). А стало ся се з слїдуючих причин:

Коли росийскі царі наказали своїм Москалям звати ся лише „русскими“, а московску мову лише „русскою“ мовою (а в яких цїлях се стало ся, то вже було розказане), тодї наш нарід в межах росийского царства, аби відріжнити свою народність від московскої, мусїв цїлком закинути слова „Русь“ і „руська“ мова (на означенє нашої землї і мови), а натомість мусїв уживати лише слів „Україна“ і „україньский“. Москалї — прямо кажучи — забрали нам силою старе слово „руський“ і присвоїли собі єго на означенє московскої народности і мови, а то в тій цїли, аби затерти ріжницю між нашим народом а Москалями. Можливо їм було забрати нам наше старе імя, але неможливо було затерти справдї ріжницю між Русинами а Москалями, неможливо було викорінити ріжницю мови, раси, звичаїв, письменьства, культури, історичної минувшини і національного почутя. Тому ті Русини, що підпали під росийску власть, для зазначеня своєї окремішности від Москалїв залишили до решти старе (і маловживане уже) імя „Русь“ і „руський“, а були приневолені вживати загально уже принятого і популярного та уживаного серед нашого народу імени „Україна“. В той спосіб в тій части нашої землї, що підпала під Росию, назва „Русь“ загибла цїлком, слово „руський“ присвоїли собі цїлком Москалї (пишучи єго з двома сс) на означенє московскої народности, а на означенє нашого краю і народу остали нашому народови в Росиї лише слова „Україна“, „Українець“ та „україньский“ (побіч урядових, росийских назв „Малороссія“, „Малоросс“ і „малорусский“).

Коли з початком 19-ого столїтя зачало ся відродженє нашої народности в Росиї і коли на Українї виступили перші україньскі письменники, що стали писати чисто-народною мовою без нїяких примішок церковщини, польщини або московщини, — тодї вже назва нашого народу в Росиї цїлком була усталена. Ті письменники не вживають иншої назви, як лише назв „Україна“ і „Українець“. Коли славний автор „Марусї“, Грицько Квітка Основяненко, зачав видавати в Харкові першу ґазету для україньских справ (около р. 1820), то назвав єї „Україньский Вістник“. Так само, як зачала свою дїяльність велика україньска трійця, Шевченко, Кулїш і Костомарів, то вона на означенє нашої землї і народности не вживала инших слів, як лише „Україна“ і „Українцї“. Рівно-ж всї пізнїйші наші писателї в Росиї не вживали і не вживають до нинї иншої назви, для нашого краю і народу, як лише „Україна“, „Українець“ і „україньский“. Одним словом: від 150 лїт наш нарід в Росиї не зове всеї своєї землї инакше, як лише „Україна“, а себе „Українцями“. Слова „Русь“ там уже давно не знають, а слово „русский“ значить стілько, що „Москаль“, „московский“.
Чому лише в одній Галичинї заховалась назва „Русь“?

Як сказано повисше, лише в одній Галичинї заховали ся старосьвіцкі назви „Русь“, „Русин“ і „руській“ на означенє нашої народности і землї. У нас, в Галичинї, до нинї кажемо на свою землю „Галицка Русь“, себе називаємо „Русинами“, а свою мову „руською“ мовою. Коли-ж ми, Галичане кажемо „Русь“, то розуміємо під тим словом ту саму землю, яку наші братя з Росиї звуть „Україною“, се єсть всю землю, заселену нашим народом, але не розуміємо під тим іменем анї Білоруси анї Московщини. Значить: імя „Русь“ єсть у нас, в австрійско-угорскій части нашої землї (і лише у нас, в межах Австро-Угорщини), рівнозначне з іменем „Україна“. Чому-ж лише в Галичинї (а також в сусїдній, невеличкій Буковинї і за Карпатами, серед угорских Руснаків) заховали ся ті старосьвіцкі, княжі назви: „Русь“, „Русин“, „Руснак“ і „руський“ на означенє нашого народу і нашої землї?

Отже стало ся се з слїдуючих причин:
Наша Галичина (а так само Буковина і Угорска Русь) се найдальще на захід положені частки нашої Руси-України, а до того такі частки, що межують від заходу і від полудня з цїлком чужими, „неруськими“ народами: Ляхами, Словаками, Мадярами і Румунами (Волохами). Від 10-ого столїтя по Христі ті наші західні землї підпали під власть київско-руської, княжої держави і наслїдком того приймили вони поволи також імя „Русь“. Тим іменем „Русь“ і „Русини“ звикли їх від того давного часу звати західні і полудневі сусїди (Ляхи, Словаки, Мадяре, Румуни), особливо-ж Ляхи. А знов наші галицкі предки, сгикаючи ся раз-враз з чужими сусїдами (особливо з Ляхами) також привикли вживати на означенє своєї землї і народности імен „Русь“ і „Русин“. Натомість наші галицкі предки не потребували нїколи уживати якої иншої назви на означенє свого народу і не потребували занехувати імени „Русь“, бо по перше Галичина се край положений з цїлої Руси-України найдальше від Московщини, а по друге Галичина (враз з Буковиною і Угорскою Русию) се одинока частина нашої землї, що не підпала під власть Росиї. Галицкі Русини отже не бували в тім положеню, щоби через слово „Русь“ і „руський“ виходило яке непорозумінє що-до їх народности, бо не стикали ся з Москалями, котрі присвоїли собі назву „русскій“, і нїхто не накидав їм слова „Малоросия“ та „малорусский“, як се робили росийскі царі на Українї. Галицкі Русини здавен-давна прямо не знали, иншого „руського“ народу, анї иншої „рускої“ мови крім свого, полуднево-руського народу і крім своєї полуднево-руської мови, бо нїколи не стрічали ся вони з другим, чужим народом, котрий-би також звав ся „руским“, анї нїхто нїколи не пробував зробити їх насилу „мало-рускою" прищіпкою „вєлікарусскаво народа“ (т. є. Москалїв). Коли наші закордонні братя в Росиї прямо мусїли занехати імя „Русь“ і „руський“, а приняти лише імя „Україна“, аби тим способом відріжнити ся від „русских“ (т. є. від Москалїв) — то Галичане не мали цїлком сеї потреби зміняти своє імя і тому-то старе імя „Русь“ заховало ся у Галичинї. Коротко кажучи: де ми, Русини, стрінули ся з Москалями („русскіми“), там загибли цїлком слова „Русь“, „Русин“ і „руський“, а остали лише слова „Україна“, „Українець“ і „україньский“. Де-ж наш нарід не мав нїякого дїла з Москалями, там і не було баламуцтва через слова „Русь“ і „руський“, а через се й заховали ся там ті старосьвіцкі назви в уживаню по нинїшний день.

Крім того єсть ще дві причини, задля яких у нас, в Галичинї, заховали ся так довго старосьвіцкі назви „Русь“, „Русин” і „руський“, яко назва нашої національности. Ото по перше наша Галичина, будучи через 450 років провінциєю польскої держави, носила через увесь той час урядову назву „ruskie województwo“ або таки прямо „Ruś“. До Польщи належали (крім Галичини) також і инші руські землї, але всї ті провінциї носили свої урядові назви від своїх головних міст (приміром: воєводство київске, брацлавске, канївске, піньске і т. д.). Одна лише Галичина не мала в польскій державі особливого імени від жадного міста, лише носила імя „Русь“ або „руське воєводство“ яко свою особливу назву. Та дивна проява вийшла звідси, що Галичина перша з усїх руських земель зістала прилучена до Польши (р. 1341) і більше як через 200 років, сама одна з цїлої Руси-України входила в склад польскої держави, поки аж р. 1569, через люблиньску унїю, і решту Руси-України не прилучено до Польши. Через більше як 200 років було отже так, що Польща складала ся з самих польских воєводств і з одного лише руського. Польскі воєводства носили ріжні місцеві назви, а одиноке руське воєводство (Галичину) називав польский уряд таки просто „руським воєводством“ або „Русию“. Се вистарчало, аби відріжнити се воєводство від усїх инших чисто-польских воєводств. І так остало через привичку також тодї, коли 1569 р. прилучено до Польщи більше руських воєводств. Ті нові руські воєводства названо від їх головних міст, а при Галичинї, аж до самого кінця Польщи, остала вже урядова назва „województwo ruskie“ або прямо „Ruś“. Се — розуміє ся — причинило ся дуже до захованя слова „Русь“ і „руський“ іменно у Галичинї.

Як Галичина відбилась від України і як се причинилось до захованя назви „Русь“ у Галичинї?
Вкінци назва „Русь“ і т. д. задержала ся в Галичинї ще й для того, бо Галичина се була та часть нашої землї, що лежала найдальше на захід від Київа і гетьманьскої України і загалом була положена найдальше від нашого національно-полїтичного осередка над Днїпром. Сей наш історичний осередок носив колись назву „Русь“ і звідтам перенесла ся вона і на Галичину, бо Галичина довгі столїтя залежала від Київа-Руси а потім вже від своїх князїв, але з київско-руського роду. Пізнїйше сей наш полїтичний осередок над Днїпром став звати ся „Україною“ та став (від часів Богдана Хмельницкого) независимою державою, яка вправдї бажала прилучити до себе також і Галичину, не мала однак на стілько сили, аби се виконати. Богдан Хмельницкий бажав вправдї прилучити Галичину до своєї україньскої держави і в тій іменно цїли (аби одержати поміч від царя для завойованя Галичини) заключив він переяславску умову з Московщиною. Двічи навіть сей великий гетьман держав Галичину через короткий час кількох місяцїв в своїх руках. Однак Московщина порозуміла ся з Польщею і не схотїла помагати Хмельницкому до визволеня Галичини, бо не бажала собі зросту України. Через се Галичина лише дуже короткий час входила в безпосередну злуку з козацкою Україною. Се вистарчало, аби назва „Україна“ приняла ся в галицких народних піснях і щоби ся назва стала мила і рідна галицко-руському народови, яко назва звязана тїсно з неустрашимими борцями за нашу волю, україньскими козаками. Однак сего було за мало, аби ся назва затерла у нас старосьвіцке імя „Русь“. Галичина за коротко жила цїлком разом з козацкою Україною, аби загубити старе імя, а приняти нове — тим більше, що як-раз від Хмельниччини історичні дороги Галичини і козацкої України розходять ся. До Хмельниччини Галичина враз з козацкою Україною жили одним житєм: зразу в державі староруській, потім під Польщею. Від Хмельниччини дороги сих двох частин нашого народу розійшли ся. Галичина остала в ляцкім ярмі, ще більше приголомшена та знищена Ляхами з пімсти за бунт. Натомість осередок нашого полїтичного житя — козацка република, Україна, — перейшла під зверхність Московщини і загибала в клїщах царских, тяжко борячи ся о своє полїтичне житє. Тяжка доля нашого народу по смерти Хмельницкого дійшла до того, що Польща, Московщина і Туреччина договором у Андрусові з р. 1691. на спілку займили „правобережну“ (передднїпряньску) Україну в незаселену пустиню, аби тим способом розірвати наш нарід на дві осібні части: західну, що оставала при Польщи, і східну (заднїпряньска Україна-Гетьманщина), що підлягала Московщинї. По серединї між ними лежала передднїпряньска Україна через кількадесять лїт пустинею, поки єї не заселило на ново нове козацтво-гайдамацтво. В той спосіб між Галичиною а козацко-україньскою републикою-Гетьманщиною на кількадесять років зірвані були зносини цїлком, поки поволи не заселила ся на ново правобережна Україна нашим народом і з заходу і зі сходу. За той час однак козацка Гетьманщина за Днїпром, лишена власним силам і придавлена Росиєю, доживала уже послїдних лїт. А в Галичинї знов, лишеній помочи з Київа, до решти зляшили ся інтелїґентні кляси Русинів і завмерла всяка народна думка серед нашого народу. Галичина а надднїпряньска Україна майже забули за себе, що вони істнують на сьвітї — не то, аби мали сьвідомість своєї національної єдности. Так тревало аж до 60-их років 19 столїтя. Розуміє ся, що таке довге відчуженє Галичини від України також причинило ся дуже до сего, що назва „Україна“ не виперла з Галичини назви „Русь“.

Загалом-же можна сказати, що Галичина тому заховала назву „Русь“, бо довгі часи жила значно відмінним житєм, як решта нашої землї. Всї ті причини, які в Росиї виперли назву „Русь“ з нашої землї (сусїдство „русских“, „общерусска“ полїтика царів і відпорність України против неї, полїтично-історична роля України-Гетьманщини яко нашої держави і т. д.) — не істнували цїлком в Галичинї, яка анї не сусїдує з Москалями („русскіми“), анї не зазнала „общерусскої“ полїтики росийских царів, анї не входила в склад гетьманскої України. Полїтичне житє нашого народу від часів Хмельницкого сконцентрувало ся (з'осередило ся) лише на Українї надднїпряньскій і там кипіло воно довгий час дуже сильно, доки єго не добили Петро I. і Катерина II. Там, на Українї, вирабляла ся наша національна сьвідомість і полїтична думка, там жило постійно змаганє до злуки всеї Руси-Украіни в одну національну, независиму державу. Там, на Українї, зачало ся також наше народне відродженє о цїлих 50 лїт скорше, як в Галичинї. — Між тим Галичина від часів Хмельниччини прямо завмерла на довгі часи. Національне руське житє в Галичинї устало, а руська народність заховала ся лише несьвідомо в масах темних панщизняних хлопів і то лише тому, бо Ляхи-шляхта не мапи хлопів за людий та навіть не дбали в тих часах про се, якою мовою говорять ті хлопи — так як не дбає ся, яким голосом реве робучий віл. Через се лише руська народність в Галичинї пережила тяжкі часи народного занепаду, доки в 19-ім столїтю не прокинула ся (головно під впливом України) до нового житя. Коли отже Україна жила майже безпереривним, національним житєм — Галичина довгі часи була мертва. На чім станула вона за часів Хмельниччини, на тім стояла до половини 19-го віка. Галичина ішла отже на самім кінци нашого національного розвою. Тому вона заховала назву „Русь“. Ся стара назва сьвідчить, як позаду остала Галичина у національно-історичнім розвою поза Україною надднїпряньскою.

Зберім коротко, що доси розказано?

Ось-так перейшли ми історию назв „Русь“ і „Україна“ від найдавнїйших часів, які затямила память наших предків, аж до часів найновійших. Усе, що ми розказали, дасть ся зібрати коротко в слїдуючі точки:

1) Назви „Русь“ і „Україна“ майже рівно давні, бо назва „Русь“ з'являє ся уже в в 9-ім столїтю, а назва „Україна“ в 12-ім столїтю; виходить з того, що назви „Україна" не видумали жадні Ляхи, бо сю назву сотворив сам наш нарід ще в тих часах, коли були руські князі, а Ляхів у нас ще не було;

2) Обі ті назви повстали в осередку нашого народу, над середущим Днїпром, в околицях Київа;

З) Обі назви означали зразу лише малий простір землї над середущим Днїпром, в околицях Київа;

4) Обі назви розширили ся опісля на великі простори землї, а то через се, що в давнинї київске племя „Русь“, а пізнїйше козацка Україна, відгравали головну ролю в полїтичнім і культурнім житю широких земель по обох боках ріки Днїпра;

5) Назва „Русь“ була зразу довгі віки назвою династично-державною, княжою; назва „Україна“ відразу була народною, бо серед самого народу зродила ся;

6) Назва „Русь“ аж по довгих столїтях стала приймати ся серед широких кругів народу яко назва національна, але разом з тим дістає вона аж три значіня, відповідно до сего, що витворили ся три „руські“ народи; назва „Україна“ приймила ся серед цїлого нашого народу дуже скоро в часах Хмельниччини;

7) Серед нашого народу, а так само у західно-европейских чужинців, назва „Русь“ означала лише наш, україньско-руський нарід, а в часах Хмельницкого стала вона у нас однозначною з іменем „Україна“;

8) Назва „Русь“, яко назва староруської династично-княжої держави, не мала цїлком національного значіня; коли-ж пізнійше присвоїли собі єї аж три, окремі, „руські“ народи, і коли через се дістає вона аж три окремі, національні значіня, тодї стає вона нездатною до відріжненя тих трех „руських“ народів від себе. Через се, аби уникнути непорозуміня, оден „руський“ нарід зачинає звати ся „Білорусами“, другий „Москалями“, а третий „Українцями“. — Натомість назва „Україна“ разом з своїм полїтичним розширенєм зискує національне значінє на означенє нашого народу та виключає всяке непорозумінє, про який нарід вона говорить;

9) Задля тих власне причин назви „Русь“ і „руський“ загибають у тої части нашого народу, що прийшла під Росию, а іменно дїє ся се від тодї, від коли росийскі царі заборонили Москалям імя „Москаль“, а наказали уживати лише імени „русский“. Від тодї назва „Україна“ займає місце давної назви „Русь“;

10) Нинї назва „Русь“ заховала ся лише в австрійско-угорскій части нашої землї, яка не стикає ся з Москалями („русскіми“), натомість в Росиї уживають тамошні Русини лише назви „Україна“.

З сказаного доси виходить, що національною назвою нашого народу єсть так само добре імя „Русь“, як і імя „Україна“.

Яке нинї баламуцтво з назвами „Русь“ і „руський“?

Назва „Русь“ має однак за собою по перше ту невигоду, що вона що иншого значила тому 1.000 років, а що иншого значить тепер. Тому 1.000 років була се держава „руської“ династиі з Київа, а жадного народу „руського“ ще не було, бо тодї загалом ще не було великих народів, а були лише дрібні племена. Нинї назва „Русь“ уживає ся лише в Галичинї і єсть се національне імя на означенє нашої народности в відріжненю від Москалїв і Білорусів. Коли отже хтось в якій науковій або полїтичній статї ужиє слова „Русь“, то не все можна знати на певно, яку-то „Русь“ має він на думцї: чи ту давну, зложену з усяких славяньских і неславяньских племен — чи сучасну „Русь-Україну“ т. є. край, заселений Русинами.

Дальше назва „Русь“ має за собою ту невигоду, що вона вживає ся тепер лише в малій Галичинї, а натомість цїлком не вживає ся вже на великій Українї, в Росиї. В Росиї має вона лише давне значінє і в межах Росиї уживає ся слова „Русь“ лише в історичних книжках, на означенє давної, київско-княжої держави. Нїколи натомість не вживає ся в Росиї слова „Русь“ анї на означенє України, анї тим менше на означенє Московщини. Слово „Русь“ в межах Росиї завмерло. Так само слово „Русин“.

Ще більше невигоди і баламуцтва з словом „руский“ (у нас каже ся і пише ся звичайно „руський“, а у Москалїв „русскій“). В давних часах, тому 1.000 лїт, слово „русьский“ (так тодї писали) означало походженє з київского племени „Русь“ або приналежність до держави київских князів з роду „Русь“. Були отже „русьскі“ князї, а в тих князїв були їх піддані з ріжних племен — Славяне і не-Славяне — „русьскі“ люде. Цїлком що иншого значить се слово нинї, і то цїлком що иншого значить в Галичинї, а що иншого в Росиї.

В Галичинї означає се слово в нинїшних часах приналежність до нашого народу, до Русинів. Коли ми в Галичинї кажемо „руська мова“, то се значить наша, україньско-руська мова, а не московска, анї не білоруска. Натомість в Московщинї, і загалом в цїлій росийскій державі, слово „русский“ значить стілько саме, що „Москаль“ або „московский“. Коли в Росиї каже ся „русской язик“, то се значить „московска мова“, коли-ж там каже ся на чоловіка „ето русской“, то се значить: „се Москаль“. З того виходить таке баламуцтво, що як Москаль читає в наших галицких ґазетах слова „руський нарід в Галичинї не хоче стати Москалями“ — то він сам не знає, що думати. Він найперше дивує ся, що в Галичинї є якийсь „русской народ“, якісь видко „русскіє” (Москалї), такі самі як коло Москви. А далї не може єму змістити ся в голові, чому той „русской народ“ (нїби-то: Москалї) з Галичини має щойно ставати „Москалями-русскіми“, коли він уже ними т. є. „русскіми“ є. Вкінци дивно йому, як той „русской народ“ з Галичини може не хотїти бути таким „русскимъ“ (Москалем). А все те баламуцтво через се, бо у Москаля слово „русскій“ значить цїлком що инше, нїж у нас, в Галичинї. А знов наш Русин з Галичини, як зійде ся часом з Москалями або як читає московскі ґазети, то не може зразу зійти з дива, чого ті Москалї звуть себе „русскіми“ і свою мову „русскою“, а натомість нас звуть вони „хахлами“ і кажуть, що ми, галицкі Русини, цїлком не говоримо „па русскі“. Те непорозумінє знов виходить з того, що слово „руский“ инше значінє має у нас, в Галичинї, а цїлком инше в Росиї.
Як використали се баламуцтво московскі аґенти у Галичинї?

От з сеї як-раз двозначности і з сего баламуцтва скористали ті росийскі висланцї-аґенти, що защіпили у нас т. зв. москвофільство. Користаючи з того двозначного слова „руский“, вони вмовили в деяких наших інтелїґентів, буцїм-то ми, галицкі Русини, а Москалї („русскіє“) то оден нарід, з одною мовою, одною істориєю і одною народною душею. Вони сказали так: Ви, Галичане, є „руский“ нарід, і Москалї також є „русской народ“. Отже се є оден нарід, що має дві відміни: одна „великоруска“, а друга „малоруска“. Ви, „Малоруси“ з Галичини, покидайте свою просту мову і приймайте нашу, паньску, образовану, „великоруску“. В той спосіб зросте єдність і сила „русского“ народу.

Але ті хитрі аґенти не згадували нї словечка про се, якого-то „руского“ народу сила зросте, коли ми, галицкі Русини, покинемо свою рідну, окрему мову і свою окрему, рідну народність та станемо „ґаваріть па вєлїка русскі“. Іменно вони не згадували нїчого про се, що тим способом зросте сила Москалїв нашим коштом, а ми, Русини, цілком загинемо, бо затратимо свою мову і народну окремішність. Дальше не згадували ті аґенти нї слова про се, що слово „руський“ вкрали Москалї колись, давнїйше від нас, що то слово „русикий“ мало в ріжні часи ріжні значіня і що нинї має воно ще два цїлком ріжні значіня: инше у нас, в Галичинї, а инше в Росиї“. Все те вони хитро промовчали, аби в каламутній воді ловити рибу в свій, московский, державний сак.

Чому-ж наші люде дали ся збаламутити тим підступним помішанєм двох ріжних значінь слова „руський“? — По перше тому, бо було в нас ще недавно богато людий (а й тепер такі є), котрі не знали правдивої істориї-минувшини нашого народу, і ті всї повірили на слово московским аґентам. — По друге, ще недавно галицкі Русини почували ся дуже слабосилі перед Поляками і в зневірі опускали руки. Коли-ж аґенти з Росиї шепнули їм в ухо, що Росия се є могуча „русская“ держава, яка нїби-то „оборонить“ Русинів від Поляків, то ті зневірені люде хапали ся сеї фальшивої науки, наче потопаючий, що хапає ся і бритви, як ему єї наставити. — По трете було в нас богато людий (особливо між старшим духовеньством), яким подобали ся росийскі порядки, де хлоп не мав жадного голосу, цар-батюшка правив у державі, а піп-батюшка у селї. Тому їх серце склонювало ся до „русского“ царя, і вони вирікали ся свого, рідного, бо казали, що наша істория є „хлопска“ і „гайдамацка“. — По четверте було в нас богато таких інтелїґентів (і ще є такі), яким забажало ся конче відріжнити ся мовою від простого народа і тому вони хопили ся тої науки, буцїм „великоруска“ мова є „образований, лїтературний, русский язик“, а буцїм наша „малоруска“ мова се „языкъ свинопасовъ“. Забули сараки, що під Москвою і пани і свинопаси говорять одною мовою — московскою „великорускою“; значить, що й „великоруска“ мова так само добре „языкъ свинопасовъ“, як і „малоруска“, отже „малоруска“ мова не гірша від „великорускої“. — По пяте, наші люде з Галичини мало дуже знали, як живе ся народови на Українї, як там Москаль давить нашу мову, як наші братя з України старають ся двигнути з темноти і неволї, і т. д. Через се московским аґентам легко прийшло вмовити в деяких наших людий, будьто нема жадної України і будьто єї „видумали Ляхи“. Московскі аґенти казали так тому, бо знали, як наш нарід не любить Ляхів. — Вкінци по шесте були в нас (і ще є) такі людцї, що ласі на гріш. А в Москаля є досить рублїв, аби ними купувати собі побрехачів-ґазетярів, ще й до того серед таких бідаків, як галицкі Русини. Отже за московскі гроші стали в нас виходити ріжні „русскіи“ ґазети, яких редактори пишуть за рублї і самі не вірять в те, що пишуть для баламученя народа.Ось чому у нас приймило ся на якийсь час москвофільство т. є. наука, буцїм-то Русин а Москаль то все одно. Але воно загибає скоро — разом з тим, як нарід пізнає свою правдиву історию, як у нас ширять ся вісти про се, що дїє ся в Росиї і на Українї, — загалом як разом з тим, нарід наш осьвідомляє ся.

Чи нам зрікати ся назви „Русь“ і „Русини“?

Що-ж нам, галицким Русинам, робити? Чи може закинути нам цїлком слова „Русь“ і „Русин“, а приняти назви „галицка Україна“ і „галицкі Українцї“, аби не ріжнити ся іменем від 30-мілїонового нашого народу за кордоном?

Нї! Ми, галицкі Русини, цїлком не потребуємо вирікати ся назви „Русь“ і „Русин“, бо вживаючи в мові або в письмі тих назв, ми добре се знаємо, що ті слова значать те саме, що „Україна“ та „Українець“. Ми знаємо, що „Русь“ а „Україна“ то все одно, що то одна і та сама земля, так само як „Русини“ і „Українці“ то оден і той сам нарід. Можна Москалям мати аж 4 назви („русскіє“, Росияне, Великоросси і Москалї), можна Полякам мати дві назви (Поляки і Ляхи), можна найосьвіченійшому народови на сьвітї, Англїйцям, мати для своєї назви дві назви (Анґлїя і Велика Британія) — то можна і нам мати дві назви: „Русини“, або „Українцї“. Впрочім не в назві річ, а в єдности мови і істориї. Коли-ж у нас та сама мова і та сама істория, що в Українців з Росиї, то-ж все одно, чи звемо ся ми „Русинами“ чи декуди „Руснаками“ чи переважно „Українцями“. Тому нам, Галичанам, нема потреби вирікати ся назви „Русь“ і „Русин“. Але при тім ми повинні завсїгди тямити на се, що „Русин“ а „Українець“ то все одно та що через те ми також є „Українцями“ а наша галицка земля є частию великої україньскої землї.

Що-ж дотичить слова „руський“, то ми повинні добре уважати, хто сего слова вживає і що при тім має на мисли той, хто його вживає. Як того слова вживаємо ми, то се слово „руський“ значить стілько, що наш, „україньский“ (малоруський), а не „московский“, коли-ж того слова вживає Москаль або москвофіл, ще й пише його з двома с (русскій), тодї се слово значить стільки, що „Москаль“, „московский“. Се треба добре тямити, — аби не дати ся тим словом збаламутити, бо москвофіли при його помочи пускають тумана менше сьвідомим в тім дїлї людям.

Чи назва „Україна“ нова і чи вона вживаєсь нашим народом?

На тім ми і скінчили-би, та не завадить ще на конець роздивитись, чи наш селяньский нарід в Галичинї вживає слова „Україна“ чи нї. Москвофільскі ґазети пишуть, буцїм те слово видумали Ляхи, буцїм наш нарід сего слова не вживає, та буцїм наші україньскі (руські) патріоти напихають його народови штучним способом.

Ми вже уповисше вияснили докладно і навели з староруських лїтописів дословні докази на се, що назви „Україна“ не видумали жадні Ляхи, що вона з'явила ся давній Руси вже около р. 1150, коли у нас ще Ляхів нї на лїк не було, та що слово „Україна“ се також наша, народна, старосьвіцка назва. Ми вияснили рівно-ж, як та народна назва „Україна“ стала милою всему народови і як вона поволи затерла собою старшу, княжо-боярску назву „Русь“. Тепер роздивимо ся ще тілько в тім, чи наш сїльский люд у Галичинї вживає назви „Україна“ і чи він єї любить чи нї?

Яких слів вживає наш нарід споконвіку, се найлїпше пізнати по старих піснях та думах. „З піснї слова не викидають“ — каже народна приказка. Тому в піснях найкрасше заховує ся богацтво слів нашої народної мови, та з пісень можна пізнати, яке слово є старе і миле народови. Отже мусимо се сказати твердо, що є тисячі сторосьвіцких народних пісень і дум, де стоїть слово „Україна“, а нема нї одної народної піснї, де-би стояло слово „Русь“. Се найлїпший доказ, що назва „Русь“ була княжа і боярска, а тепер є історично-наукова.

Щоби хто не сказав, що говоримо на вітер, то споміж тисячів примірів наведемо бодай кілька.

Хто не знає у нас піснї про козака Мороза? Сьпівають єї може в цїлій Галичинї, а зачинає ся вона — як знаєте — так:

Ой, Морозе, Морозенку
Ти преславний козаче!
Гей! за тобою Морозенку,
Вся Українонька плаче.
Не так тая Україна,
Як те горде військо...

І так дальше розказує ся в тій старій піснї про се, як той козак Мороз воював з Ляхами, як Ляхи його зловили в неволю і мучили та як його мати, стара Морозиха за ним побивала ся.

Посадили Морозенка
На високій могилї:
Гей! поглядай ся, Морозенку,
По всїй своїй Українї!

Україна! Милий Боже,
Та й те гордеє військо!
Прощай-же ми стара нене,
Тай ти, любая прічко!

Ось так співає нарід по цїлій Галичинї про того славного Мороза, що був подільским полковником під рукою Богдана Хмельницкого і воював Ляхів у Галичинї. А який горячий, україньский патріотизм бє з отсеї сїльскої, народної піснї! За Морозом „вся Українонька плаче“; Мороз поглядає „по всїй своїй Українї“ та скрикує на ляцких муках як справдїшний герой патріот: „Україна!

Милий Боже! Тай те гордеє військо! Про щай-же, ми…“

Що-ж ся пісня значить? — Значить, що наш нарід у Галичинї, вважає себе україньским, свою землю зве Україною і величає козака Мороза за україньский патріотизм!

Або знаєте пісню „Розвивай ся, ой, ти старий дубе!“ Є то пісня про се. як по зруйнованю Сїчи Москалями Запорожцї втїкали під Турка за Дунай. Стоїть в тій пісни таке:

Ой, розвив ся тай у край дороги та дуб зеленький,
Виїзджає тай з України козак молоденький.
Ви, галочки-сизоперочки, підойміть ся в гору!
Ой, ви хлопцї, славні Запорожцї, вернїть ся до дому!

І сю пісню співають у нас в Галичинї по селах деяких повітів.

Або звісна у Галичинї пісня про Максима Залїзняка, отамана Гайдамаків! Зачинає ся вона так:

Максим, козак Залїзняк,
Козак з Запорожа,

Як виїхав на Вкраїну
Як повная рожа!

Ну! а пісня „Стоїть явір над водою“, де розказує ся, як загинув козак, що поїхав у Московщину. Співає ся в тій пісни так:

„Ой, поїхав в Московщину,
Та там і загинув;
Свою милу Україну
На віки покинув…

Або знов пісня про козака Швачку, проводира Гайдамаків, що бив ся з Ляхами і якого зловило московске військо, що прийшло на поміч панам-Ляхам та віддало його Ляхам на муки. Сьпіває ся там, в тій пісни:

Ой, побрали та попарували,
Та повезли возами —
Ой, оглянеш ся на ту Україну
Тай обіллєш ся сльозами.
Ой, забрали тай попарували
Як тих голубів у парі,
Гей, засмутилась уся Україна
Як те сонечко в хмарі.

І таких пісень, де нашу землю сам наш нарід називає Україною, ще й „своєю“ і „милою“ Україною, є не сотки, а тисячі. А піснї ті самі поважні, старосьвіцкі, зложені нашими дїдами і прадїдами, які добре знали, за яку вони землю лють свою сьвяту кров!

Отже сам нарід своїми піснями дає найлїпший доказ, що „Україна“ се наша народна назва, стара назва нашої землї. Тому назви „Україна“ не цураймось, але вживаймо єї зарівно з книжним, старим словом „Русь“. Хто-ж каже народови цурати ся назви „Україна“, той каже нам цурати ся своєї власної минувшини, своїх дїдів і прадїдів, які бороли ся і йшли на муки за Русь-Україну.

Поляки нас не спольщили, то і Москалї нас певно не змосковщать, хочби й як крутили з тим двозначним словом „руский“. Знаймо лише, шо ми є народ 30-мілїоновий, осібний від Ляхів і від Москалїв, котрий мав колись свою княжу державу „Русь“ і свою народно-козацку републику „Україну“, та котрий тепер зве ся „Русинами“ або „Українцями“. Знаймо, що в Росиї, на Українї, є 9 разів тілько Українців, що нас у Галичинї, та що вони ідуть до тої самої цїли, що й ми — то єсть до того, аби ми, галицкі Русини, враз з Українцями з Росиї утворили одну, могучу і самостійну, народну державу Русь-Україну!

***

Хто хоче про ту справу, про яку розказано в тїй книжцї, ще більше розвідати ся, нехай роздобуде і прочитає собі ще такі книжочки:

Льонгина Цегельского „Русь-Україна і Московщина“, — цїна 60 сотиків (з пересилкою 70 сотиків), а дістати єї можна в т-і „Просьвіта“ у Львові — Ринок ч. 10. (або в книгарнї та ім. Шевченка у Львові, ул. Театральна ч. 1.).

Михайла Грушевского „Про старі часи на Українї“, — цїна 60 сотиків (з пересилкою 70 сотиків), а дістати єї можна в книгарни т-а ім. Шевченка у Львові, ул. Театральна ч. 1.

Хто-ж би схотїв прочитати собі великі, строго-наукові твори про сю справу, нехай роздобуде собі і прочитає такі книжки:

Миколи Костомарова: „Дві руські народности“ (Ся наукова розвідка славного на весь сьвіт україньского історика видана в т. зв. „Руській Історичній Біблїотецї", в II-ім томі сеї історичної біблїотеки. Цїна 1 кор).

Михайла Драгоманова: „Полїтичні піснї укр. народа“ 2 части, цїна 7 кор. 50 сот.

Михайла Драгоманова „Україна і єї центри“ в збірнику „Громада“ том 2.

Михайла Грушевского „Істория Руси-України“ доси томів 5, ще нескінчена. 5 вийшовших уже томів коштує разом 38 кор. 50 сот. в оправі 45 кор.

Михайла Грушевского „Очеркъ исторіи украинскаго народа“ (по росийски) цїна 7 кор.

Всї ті книжки можна дістати в книгарни т-а ім. Шевченка у Львові ул. Театральна ч. 1.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1926 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2021 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1950 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.