Земля (збірка)/Ліс
| ◀ Паштетня | Земля Ліс |
Вовчі Байраки ▶ |
|
І ліс, ліс.
Навколо посплітались віти, повисли над вузькою дорогою. Збоку маячить сонце крізь листя рідким поглядом, стриже траву, тче тіні килимів. Посічені сухі одрубки витикаються чорними гадюками. Велетні похмурі тріскають, ховаються в гущині. Закувала зозуля. Сонно. Через зелень б'є біле. Дорога кривиться жовтою глиною та чорноземлею. Заледеніло кущем листя, а кістяком дуби. Сильно чути гам обламаного миру. Гніде листя зачерствіло шумує од кроків. День вечірній. Іде бородатий мужик, бовка під ніс, тріщить падалишнім листям.
— Ич, як співає! Ото! — чмокнув. Кроки сутеніють під деревом. Хата показується через пітьму ліса. Гуси ґерґочуть, а біля їх маленький хлопчик тикає в пісок руками.
— Де мати? — Дитинка злякано опустила вії.
— Там, у хаті! Вони пораються!
Знову важкі, лісові кроки гудуть до хати. Сонце рожевить волосся дитинки і сумно гладить брудну шию. З хати вийшов лісовий, важкий мужик, надів зашкарублу торбу через плече, зашнурував грізно бровами, поправив невідомого кольору картуз. А вона:— Яремо! Ой, лишенько! Чого-б ти йшов? Хорони пречисто! Знаєш який час; в Килівці-ж убили об'їзчого! А ти!… Не йди! — рішуче співають розіп'яті слова. Руки склались благанно: — не йди! Дитинка витріщилась. В загороді жалібно замукала корова.
— Не твоє діло!
— Яремо! Слухай, чого тобі треба? Є-ж чого їсти! Не йди!
— Мовчи! — Западали вуси, а борода збилась щетинисто.
— Тату! А страшні лісовики? Я чув, як вони свистять, і все свистять. Я вмію. Отак… — свиснув, тугою розлігся по лісові свист.
— Я тобі дам! Не свисти!
— Накличе біду! — Затихло. Тормошиться похмуро Ярема, збирає удилища, надіває кожуха — пішов. А в загороді біля хати корова.
— Мамо, який вовк! Він з'їсть наше теля?
— Одстань! А то дам тобі! Взнаєш!
А там гупають важкі кроки в тіні стежок. Хлопчик вертиться.
— Мамо! Я боюсь инколи лісовиків. Вони страшні, — каже.
А кроки несуться в гущину. Килим з трав, з квіток хитається. Іде Ярема. Розмахує мозолистими руками, а на плечах теліпаються хвости вудок. Думає.
«Що! Налякали? А моторошно, хоч і лісовики такі-ж люди. Е-е». Прозорий хвильовий туман падає на обміжки. Темніє річка чорна, схожа на Ярему. А ніч викидає посміх на дрібний дробіт.Очерет. Крутий беріг. Внизу яма хлюпоче бережно піском. Білі осики привидами понахилялись у річку; одна зовсім упала: коріння попідрізувалось, наткало сухого павутиння. Десь заскиглив хворий рибалка, вимальовуючи причуди.
Став Ярема, озирнувся, закинув удки. Сів, підмостивши пеньок, очі мовчать, а борода обмерзує. Осика розтянуто упивається насолодою. Чиркнув сірник, запихкала люлька, зашмалив білий димок.
— Чи справді я один прийшов? — Не повірив, прикусив люльку. Обвалилась глина.
— Та й сумно. Скоро почне гугукати пугач. І — у! Чортяки-б його дерли!.. Тяжко, круто жити: кінці з кінцями. Еге!
А одвічна річка торохтить очеретом, а очерет киває голівками струнко по березі. Латаття плаває то вперед, то назад і на ньому жовті лілеї коронами повирізали профілі. Прошльопав, мабуть, лісовик через брід. Ярема злякався. А потім сам до себе:
— Може чоловік іде додому, — заспокоївся, стулив брудні руки під головою.
Річка пливе, в свічаді горить багаття неба іскристе та вода вимиває тихо пісок. Заснув, наче міцний мужик пригнувся, а зверху:
— Гу-гу, гу-гу! — тріпається.
— І зачав, проклятий! — Підвелась голова. — І всю ніч невгомонно гугукатиме.
Очерет соромно прислухається, шукає дна гостролистим дивом. Порідчали сміхи, уважно задумувались: гугу–у! По черзі відверто питались у темряві, далі роздражнюючись поринали в холодну воду.
— А от жив Килівський об'їзчий, а тепер немає, бо вбили! А жінка? — коліна задерев'яніли та вгрузали в мокрий пісок. Вдавлювалась борода в руки. Думи гріє кожух. А над головою тріснуло. Приліг бур'ян.
— Це ти! — оглянувся. Такий самий дужий спускається по грузу. Яма видливає руки трьокутниками. Сів і цей.
— А веселіш. Одному якось ніяково. Ото почуєш щось хрусне, щось шелеснеться і, той, кожне ніщо лякає.
— Та вже-ж… — Знову димок змішується з парами.
— Ти знаєш, Яремо! Ту ніч одного з бандитів — лісовиків отих, вгепали, молодого, молодого. В Новоселівці. Милицинір пальнув, тут одразу тобі!
Сіпнув рукою і тільки взнав свій образ в ямі.
— А в Перівці вони дівчину на дуба спяли та й повісили. Так там тією дорогою ніхто й не їздить. Якось той… Вона була комуністка та й видала їхніх більшовикам, так вони її туди — протяг тихенько Ярема.
— Та ні! Я чув, може не комуністка. А так: у неї там був парубок, вона йому й переказала. Доказалась. Казав хтось, що ворони клюють вже. А я знав тую дівчину…
Задумливо гурчить очерет, рябить річка молодими забутими здрогами. Низько припадає листя, перегинається срібними сторінками до одноманітногого верху.— Тяжко жити… І чого ті лісовики б'ються? Нехай-би бились, а нас не чіпали-б, а то хвилини не дадуть забутись… Ей, ти, тягни!
Затріпався шнур, вилазить з води мокрий.
— Клюнуло добре! Що? Сом?.. Хоч цю ніч відпочину і то якось краще. Дома не вживеш: то прийде инколи — хліба дай! И–и, головорізи!
— Шибеники! Через їх і ліс вирубують — не забороняють. — Насупилась капелюха.
— Та що там балакати! Що той ліс! Жив він — а тепер доживає, бачив — та й набачився. А гірко дивитись. Виріс я, де не підеш було — дерево струнке, високе, а гущина… А зразу подекуди самі пеньки. Не вирубають! Брешуть! Не такий ліс! — Запалився Ярема новим словом. Другий мовчить. З півночи подув різкий вітер, верхи високих дубів притулили віти. Кожух погрів щільніше.
— А Мотрона! Чув? Чоловік вмер, так вона злигалась з тим шибеником Червонощоким. Скажений він, здоровий…
— Туди й дорога… — викресав різко лайку.
Ліс шумить. Рябить річка, коливається білими гребнями.
— Невже дощ буде?
— Ні! Це так? — Обернувся, заголубив очима по небові. — Зразу перестане. Це вихор… Дідько лисий, тільки й балачки про тих. Нічого нового й не знайдеш…
Кусається беріг, сиплеться одірване листя по воді. Але затих одразу. Тиша.— Не я казав! А знаєш, недавно кричав сич. їх, як страшно… Ага! Оце їхав недавно один. Схопили лісовики, кажуть — перехрестись. Перехристився. Ну, а тепер, кажуть, залигуй ноги в петлю. Та й повісили за ноги. Так один змилосердився — пристрелив. Єврей то був. З містечка.
— А-а… балакати є про що!
Змішує думки Ярема: — х-ех.
— А ти чув, що десь, де багато лісовиків було, так там повипалювали всі села: одні бовдури стоять. Отаке й у нас зроблять… Ото! Тоді!
І фажко випростується очерет, підіймає гострі кінці, колишеться по березі струміннями довго. Тиха річка синіє, шерехувато одливає гілки та крутить омелу на воді. Сидять, люди дужі, немов дуби з мозолями, важко, грізно кожен думає. Сидять, вмозоливши очі, шукають глибини в синяві. Зупиняються хвилі, наганяють одна одну, наче ненароком обнімають коріння латаття — слабими здрогами перемагають ніч. Застигає ніч, застигає очерет, і дві постаті застигають: ноги в пісок вгрузають. Срібне листя осик без вітру журно балакає. А крізь прозору синь моргають біляві хмарки.
Недалеко вдарило сокирою по дубові. Ярема з товаришем затихли; дивились їхні очі до стуку.
— Ага! — прошипів один. — Хто-ж рубає? Біля трясовини! Он воно що! Ходімо!
— А кинь! Хіба там один?
— Ходім, подивимось! — Пішли. Кущ шелеснув і забив гіллям слід.— Темно!
— Мовчи йди! — Дійшли. Близько завітрив стук, зачорнів. Пилка деренчить, кидає тирсу.
— Там три! Над кручею дуба рубають! О, кляті!
Круча ховає тирсу в позаторішніх бур'янах. Вітер затягся в дерево. Коріння тріснуло. Долітає балачка.
— Об'їзчий не почує!!
— Він один, а нас аж троє. Посміє: трісне лоб. Сокира-ж є! — Стовбур хитнувсь на глибоку безодню.
— Скоро вже!
— Дивись. Корінь один. Мовчки рушай!
— Ніхто не прийде, бо темно! — Руки надуті в провалля хилять дерево.
— А звернути шию! — Крізь зуби Ярема скрипнув — бери кілок! Дам ділянки! — Рванувся звірем роздратований Ярема. Дуб падав, — маленьким тріском рвалось-валилось трухляве дерево. Запихкався об'їзчий, теліпає важкий кілок.
— Ага! Вас троє… Хто рубне сокирою? Ну, хто? Кажи! — Троє трохи сами не впали в провалля із дубом.
— Кажи! — не своїм голосом кричить Ярема. — Пошматую всіх вас. Хто дозволив рубати?
Розмахнувсь об'їзчий; луснув, щось хруснуло.
— В кручу позакидаю всіх! Кляті! Ух! — Один упав, а другий матір згадав й шпурнув сокирою, але вона розчавучила тільки кору на липі.
— А де-ж ти? Ти! Сюди! Трусишся чи-що? — Підходить ближче Ярема до другого. — Сокирою кидаєшся, сукин син! Тікай, а то вб'ю!— Не дуже, — третій обізвавсь. — Он диви, не промахнусь. — Кинув і цей. Ярема хотів одхилитись і, як підрізаний, присів.
— А… вбили!… — Ті два тікали не оглядаючись. А в бік гострим кінцем врізалась сокира і скривавлена впала, коли ударивсь об свіжий пеньок Ярема.
Прийшов другий.
— О, Яремо! Я-ж спіткнувся. Чого-б тобі було йти? Хоч-би донести до хати.
Ярема стогнав. Другий крутився біля його: затуляв виразок.
Потім побіг до хати. Там спали. Застукав. Злякана жінка одчинила нарешті, почула про чоловіка.
— Ой, лишенько! Чуло-ж моє серце! Казала — не йди! Плаче, а там пугач: гугу-у-гугу-у! Зливаються крики. А син Яремин пішов з дядьком по батька.
Виє простоволоса жінка. Витирає голими кулачками свої сльози хлопчик, собака дивиться на нього, потім сутужно підвів голову, з натугою завив.
А не так далеко од хати лежить на червонім пеньку Ярема, а в проваллі — дуб.
 |
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|