Зозуля та Снігир

На дубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

Одколи, як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».

«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? —

Снігир Зозулю перебив. —

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би не їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

Собі щодня шматок м'ясця.

От кобець — менший вас, а їсти як захоче —

Летить і душить горобця.

Зате він з голоду ніколи не нудився».

«Дурний! дурний! а в школі вчився! —

Зозуля Снігиру в одвіт.

— Замісто горобця я з'їм жуків десяток

Да гусені, черви десятків три в наддаток

І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,

Живе собі, як панна,

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує,

Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю... да що тобі й казать!

Хоч злидні в пір' ї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м'ясо жре,

Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона Орла із'їсти!»

Прощай тогді, моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,

Так лучче ж тута жить да зводить черв'ячків».

Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.