Золотий лев (Опільський)/V
| ◀ IV. Про карі очі дівчини | Золотий лев V. Вовчий празник |
VI. Розподіл добичі ▶ |
|
Тимчасом на великій прогалині на схід від села зібралося з двісті людей. На пеньку, посеред зборища, стояв боярин Ратибор і підіймав з голови шапку на знак, що бажає говорити. Підіймав її тільки незначно, щоб не понизити своєї боярської чести, та люди, ненавиклі до такої чемности в боярина, замовкли, хоч маком сій.
— Люди, христіяни! — заговорив боярин. — Жниво скінчилося здебільша й кожен із вас обчислив уже, скільки прийдеться тепер віддати на довг та відсотки. Правда?
— Ох, правда! — зідхнув мало не кожний.
— Аби тільки вистало! — обізвався дехто.
— Отже правда, аби тільки вистало! — підтвердив боярин. — Але я знаю, що тільки на мід та віск є ще ціна, а цього у вас замало. На решту нема купця, ні покупу, ні збуту. Нема й заробітку, кожен, бач, волить обробити землю власними руками, або заставити до праці власних рабів. Тимто й не ціниться праця рук, а відробити довг годі.— Ой, годі!
— Скажете може, щоб я зрікся відсотків? Майна в мене доволі, а всього тільки одна дитина, ну і ще не ніч, ще не одно придбати можна. Правда?
Мовчанка залягла збір. Ніхто не сподівався, що боярин на те скликав усіх молодших громадян, щоб пригадати їм довги їх родичів та майбутнє рабство. Тому не один оглядався по боках, на інших, а дехто морщив брови та стискав кулаки в безсилій злості.
— Таки правда, боярине! — відповіло декілька голосів.
— Що ж, я радо зречуся всіх залеглих відсотків, та майна зректися не можу, бо воно не моє, а мойого сина та його нащадків. Це моя відумерщина, надбання, мойого життя і певно нема між вами такого, що вчинив би таке та скривдив власних дітей…
Громада мовчала.
— Віддайте позичені гроші разом, так, як дістали їх від мене, я подарую вам усі відсотки!
Знову та сама мовчанка.
Справді, боярин не мав права зрікатися добра власної дитини в користь чужих.
— Мовчите господарі? Не на ваші сили заплата? Так, так, я знаю, у вас самих круто. Будьте певні, що не тільки ви журитеся цим, але й я. Чи гадаєте, що мені мило бути вірителем усієї громади, пявкою для кожного, ворогом для всіх? Ні! Я теж думаю про ваше добро і тому даю вам нагоду за одним махом визбутися довгу, а й заслужитеся королеві, який, як знаєте, недалечко.
— Ба, король довгу за нас не відробить! — закпив молодий іще кметь Бортняк.
— Не відробить і не заплатить — це правда; але заплатити можуть його вороги вам на користь, мені на заспокоєння, йому на славу.
— Якто? Яким світом? — живо питалися люди.
— А ось вам Ярослав Судиславич, сотник, він розкаже вам, що ми обидва придумали спільно сьогодні вполудень. Послухаєте його, а всі довги громади будуть заплачені, не послухаєте, то король, що саме йде війною на татар, певно подбає сам про стягнення довгу з вас, не зважаючи на ваших дітей та вас. Ви ж „татарські люди”. — На цьому слові бувайте здорові!
Отрок підвів бояринові коня й по хвилині Ратибор щез за найближчими кущами чагарнику. Ярослав глядів за ним добру хвилину, а потім вернувся до громади.
— Панове громадо! Боярин каже правду, що ми татарські люди, бо платимо подимне татарві. Ніхто нам не поможе, хіба Куремса, або Ахмат, баскак. Але хто в цьому винен, що ми потатарщилися?
— Він, Ратибор, боярин! — загула громада в один голос.
— Відомо, що він! Але чи повірить вам хтось чужий, коли йому таке розкажете? Я думаю, що ні!— Авже ж, що ні! — відповів Бортняк. — Слово боярина заважить більше, чим наше.
— Ото ж то й є. Тому підстережім отут у вивозі баскака й зловимо його, а безпечні будемо і перед королем, і перед боярином!
Коли б грім луснув був отут у середину круга, то не було б більшого здивування в громаді.
— Баскак везе гроші з усієї Погориної волости, а біля нього нема більше як сотня ратників. Нас тут около дві сотні, а в лісі, як знаєте, один наш вартий двох татар! — переконував Ярослав.
Зразу не відповідав ніхто, врешті виступив Бортняк.
— Це правда, що ти кажеш, і нема сумніву, що при татаринові найдеться гріш, але коли так, то чому боярин не відпускає з нами ніодного із своїх ратників? А є їх у нього з двадцять, самі молоді, тугі, добре озброєні парубки.
— Так, але всі вони не з наших, половці та чорні клобуки, — завважив Ігор. — А до того вони ще вчора кудись виїхали.
— Чи не зрада? — вигукнув хтось. — Ми тут зловимо баскака, а вони наведуть на нас цілу хмару татар.
— Справді! — підхопив Бортняк. — Ти кажеш, Ярославе, що як зловимо баскака, то будемо безпечні від короля й від боярина, але хто забезпечить нас перед татарвою, якщо вона візьме верх?
— А чи ви гадаєте, що я, вхопивши баскака, заведу його Ратиборові? Ха, ха! Боярин каже: віддай мені бранців та скарб і позбудешся довгу. Але при цьому він не хоче сам устрявати в діло, щоб у разі чого, звалити на нас усю провину. Він скаже Куремсі: „Це не я, а ваші невірні холопи вчинили це. Покарайте їх, а мене нагородіть за те, що випущу ваших на волю!” Та я гадаю, що те саме зможу зробити й я. Я візьму в руки і бранців, і гріш і ми розчислимося тоді з боярином на гривні й ногаті, а решту візьмемо собі. Побємо бранців, чи випустимо самі, а провина лишиться за боярином. У кого буде в руках баскак, у того буде й правда. Зрозуміли ви мене гаразд?
— Зрозуміли, зрозуміли! — загула громада, яка аж тепер зрозуміла усі замисли Ярослава.
Справді, куди не міркуй, плян добрий. Усе, що придумав боярин, повертав Ярослав у протилежний бік. Він переймав на себе ролю Ратибора, зате звалював на нього всю небезпеку й відповідальність. Такий оборот найбільш підходив до мужицького погляду на справу, бо давав і користь, і безпеку, а не наводив нікого на гріх. І хоч як ремствували всі на дружинний лад у державі, все ж свій князь, король, чи хоч би тивун був кожному миліший та ближчий, ніж татарин.
Нашвидку переведено поділ ратників на десятки й обставлено ними ввесь вивіз у лісі, де ліс доходив до самої дороги. Давида вислав Ярослав на володимирський шлях, щоб дав знати, коли й куди наступатиме королівське військо, а Ігор з двома отроками повів стежу назустріч баскакові.
Стежа вернулася під ніч і дала знати, що баскак з усією валкою ночує в Мощанці, дві милі від вивозу. З уваги на це всі ратники повечеряли й поклалися спати в гущавнику, вижидаючи ранку.
|
|
Настав день, в якому рішалася доля села Чаброва.
Ратники Ярослава поділилися на чотири частини. Одна з них стояла на шляху від Чаброва і тут було двадцять найдужчих парубків із великими щитами, такими, яких уживали при облогах або при обороні лучники та пращники. Ними можна було дуже легко перегородити шлях татарам і відперти наступ, як би звідусіль окружені вороги пробували йти пробоєм. Таких щитів уживали чабрівці при ловах на полохливих звірят. Вони обгортали їх зеленню для непознаки й засідали за ними куди вигідніше й певніше, ніж у звичайній засідці. Вивіз углиблювався в поземелля на сяжень, а то й півтора й пробігав поміж стрімкими берегами на просторі чверть милі. У місці, де з одного боку саклаки та ліщина доходили до самої дороги, засіла сотня стрільців із луками в руках та короткими рогатинами напоготові. З лівого боку був ліс і в ньому за стовбурами дерев засіло тридцять досвідчених, обережних мужів. Вони мали виловлювати всіх, що спаслися від загального погрому. Вкінці четвертий відділ під проводом Ігоря засів у чагарнику. Він мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони й ждали приходу татар. Ярослав був при найбільшому відділі.
І ось серед загальної тишини почулося нагло три скигління канюка, умовлений знак заднього відділу.
— Ідуть! — сказав до Бортняка Ярослав. — Іди до передового відділу, щоб не пропустили ні одного татарина. Єдиним свідком погрому може бути тільки баскак. Татарин — це не наш мужик. Це воєнний чоловік, який і з раною на тілі може ще вбити ворога.
— Гм, це правда!
Останній погляд, видко, переконав кметя і він побіг на свій стан біля плетених щитів.
Враз почувся зліва скрип коліс та хляскіт кінських копит у грязюці. Це їхали татарські двоколісні гарби, навантажені добром та грошем. Повстяні покривала хоронили набір від дощу та вогкости, а спереду сиділи візники в кожухах, вивернених вовною назверх. Так само на косматих диких звірів скидалися кінні татари, що їхали по боках валки. Вони не привикли до вогкого підсоння північно-західньої Руси, тому цупко обгорталися тулупами та з недовірям і неохотою підіймали голови до небосяжних лісових велетнів, що губилися десь у піднебесній мряці. Вони знали, що це вже окраїна татарської займанщини та що незабаром уже повернуть вони в сухі, погідні степи на південному сході. Не один був би радо завернув коня й махнув туди скоріш, та дарма! Ясса, татарський закон, проголошений ханом, карав смертю кожний, хоч би й найдрібніший, непослух. Ба мало того. За кожного ратника ручався головою десятник і девять товаришів, а над десятником був сотник, пятисотник, тисяцький. Тому й у голові не мали татари, щоб утікти, або вернутися з порожніми руками.
— Така доля! — зідхали про себе і хоч серце билося, наче молотом, похнюпившись їхали далі. Посеред балки, на білому коні їхав Ахмат, баскак Куремси, у гострокінчастому шоломі та арабській карацені з дорогою шаблею при боці. Йому теж було не до сміху, та приказ ханського намісника мусів сповнити. І передчуття не завело цим разом татар. Саме опинилися у найвужчому місці вивозу і валка здержалася, щоб дати можливість передовим їхати далі, коли нагло нелюдський крик почувся ззаду.
Вмить зрозумів Ахмат, що це напад грабіжників, і гукнув на передні вози, щоб їхали швидше далі, а сам повернувся назад, щоб організувати оборону. Та в цю хвилину сталося щось страшне, невидане, нечуване! З низеньких кущів саклаку, ліщини, калини, трепети, рябини вилетіла хмара стріл і більше трьох четвертин його ратників полетіло з кульбак. Нечуване замішання вмить запанувало серед валки. Ратники летіли коміть головою, а їх крики сполохали коней. Вони наче ошаліли з переляку, ставали дуба, били копитами об гарби та візників, тратували ранених, скидали здорових їздців, а з гущавника сипалися стріли безустанно, доки не лягли всі товариші Ахмата. Не було ні часу, ні спромоги боронитися. Кільканадцять тільки полізло лівим берегом вивозу у ліс, але й ці попадали від стріл і покотилися назад. Широко відчиненими очима глядів Ахмат на нечуваний вчинок незнаного напасника.
— Чи нема Бога в небі? Чи нема хана на землі? — питав себе в отупінні. — Чи нема й для мене смерти?
Та в цей момент спереду, ззаду і з боків вискочила товпа тугих, оружних парубків, а спокійний голос одного з них заговорив до нього добре знаною йому руською мовою:
— Злізь-но, Ахмате, з коня й піддайся!
Наче із сну збудився баскак.
— Кому маю піддатися? — запитав.
— Бояринові Ратиборові! — відповів Ярослав.