Золотий лев (Опільський)/VI
| ◀ V. Вовчий празник | Золотий лев VI. Розподіл добичі |
VII. «Стяги глаголять» ▶ |
|
Як лише ратники дірвалися до возів і розглянули скарби баскака, вмить кинулися забірати собі їх та зброю. Було її чимало, бо охорону валки доручили найкраще озброєним по сотнях вибраним татарам. Були між зброєю цінні кинджали, сагайдаки, шаблі, а на собі мав не один дорогу запинку, кожух, пояс, тощо. Тимто збирання зброї швидко перейшло у звичайну грабіж і тільки за допомогою кількох статечніших господарів удалося Ярославові вгамувати жадобу наживи у молодиків. Усю здобичу навантажено на гарби, половлено сполоханих коней і вся ватага рушила з місця. Спереду їхали ратники, за ними гарби із здобиччю, на кінці Ярослав, Ігор і Ахмат, привязаний ремінням до кульбаки. За ними на шляху лишилися тільки трупи…
За той час, доки ратники Ярослава справлялися з усім, баскак устиг повернути собі внутрішню рівновагу й умить зрозумів, що йому самому не грозить небезпека. Тому рішився на дві речі. По-перше бажав довідатися, яким світом могли покірні досі „татарські люди” зважитися на такий нечуваний злочин, а опісля… втекти. Без певних відомостей про замисли короля, або про особу головного провинника не було чого й вертатися до Орди. За втрату зібраного гроша та сотні комонників грозив йому неминучий зашморг.
— Вибачай, воєводо, — заговорив до Ярослава, — ти, беручи мене в ясир, сказав, що робиш це в імені боярина Ратибора. Чи це той самий Ратибор, половчин родом, до якого я їхав?
— Той самий.
— Щож за підступ придумав він на мене нещасного. Невжеж він гадає, що воєвода Куремса й хан не упімнуться за мною, ратниками та грошем?
— Не моє діло, татарине! Нам усім обіцяна нагорода, ми й заробили її!
— Де ж сам зрадник?
— Він сам дома. Бач, він не бажав показуватися тобі в бою. Він випустить тебе завтра або післязавтра, а коли ми всі розійдемося додому, він вину звалить на нас і за свою ласку заправить ще похвали.
— Як то? — визвірився на молодця татарин. — Ніяк не второпаю вашої балачки! То ви, знаючи це, зважилися на таке діло?
— Ба, ми мусіли!
— Не розумію!
Ярослав розказав тоді баскакові про все по-правді, як то боярин присилував громадян погрозою, промовчав тільки свої замисли супроти боярина. Довго слухав Ахмат Ярослава, врешті підняв голову і з очей його впав на молодця погляд найбільшої погорди.
— Гей! Кінський підхвістник більше має досвіду й тямучости від тебе та твоїх. Маєте в руках мене й скарби. Отже я вам обіцюю, що Куремса подарує вам кару за напад, якщо покоритеся і віддасте йому баскака і гроші. Він звільнить вас від боярина раз назавжди. Збирачем будеш ти, або хтось інший, кого виберете самі. Гаразд і спокій по вічні часи запанує в усій волості, як і в усіх землях великого хана від китайського низу та східної Індії по Чорне море. В нас усякому воля робити що хоче і як хоче, йти, мандрувати, вибирати землю і звання, город чи село. Заплатив поголовщину, то й гуляй досхочу. В усьому ханаті і палець на тебе не підійметься. А так — ви очивидячки лізете в халепу, потопаєте в неволі, сто разів гіршій від чужинецької. На вас наводить неминучу загибіль ворожнеча володаря усіх земель по Оку та Волгу, а ви викликаєте її на те, щоб якийсь там боярин набив собі калиту й утік у безвість? Він заплатить за своє добро вашими тілами та життям, неволею жінок і дітей, пожарищем усієї країни! О, ви нерозумні, безглузді раби…
— Тсс! — підняв руку Ярослав. — Не забувай, Ахмате, що боярин, а не ми, піддався під вашу руку і що він, а не ми, зрадив вас. Ми тут ні при чому. Ми, смерди, чинимо панську волю і тільки. Чи нас хто питався, чи хочемо вашої опіки, чи ні?
— Як то?
— Ми, бачиш, дуліби, з племени руського, споконвіку належимо до держави, що стоїть на наших землях. Це руська держава, а чи князь у Києві, чи в Галичі — це не важне. Тепер у нас король Данило. Він нам голова, а не хан, ми йому маємо допильнувати вірности, а не вам.
— Те саме казала вся Погорина волость, коли Данило подолав торік Куремсу. А ось везу, чи пак щойно віз я, подимне з усієї волости для Куремси, а не для Данила. Кожний волів, віддавши частину, вживати решти в спокою, ніж не бути певним ні дня, ні години, коли доведеться втратити останнє. Одна пявка — здоровя, копа пявок — смерть!
— А хто причиною цього безладдя, як не ви? Проте, коли мати недужа, чи треба її лікувати, напувати зіллям, годувати власною кровю, чи покинути на пропаще? Хай здихає стара, а ми знайдемо іншу, здоровішу, хоч не свою — правда? Це перше робимо ми, а друге радиш нам ти.
— Гм! Якщо ви не з доброї волі приставали до нас, то чому цього не сказали торік Даниловому воєводі? Він же не лишив би був Ратибора у волості і я не їхав би сьогодні до нього…
— А чи ти знаєш, Ахмате, чого вчила мене моя стара мати? Вона каже: Хто раз зрадив, той зраджує всіх, всюди й завжди. Зрада в народі — це зараза, зрада в людини — це наліг. Ратибор у вас збирач подимного, а в нашого воєводи — збирач полюддя. Як, коли й кому треба, таким він і є. А де боярське слово найде послух, там нема уха для мужика. Це й підхвістник знає, Ахмате!
Довгу хвилину мовчав Ахмат після безладного виводу молодика, але, як людина лицарської вдачі, він швидко збагнув, до чого гне Ярослав, і зрозумів, що його не налякає й не перекупить.
— В такому разі ти повинен тепер поставити боярина під суд.
— Завіщо? Чи за те, що велів зловити татарського баскака?
— За цей учинок у нас розірвали б його кіньми! Подумай про це…
— А король? — зупинив його Ярослав.
— Значить, ви безрадні щодо нього.
— Так, проте спосіб на нього є, покарати його за те, що запродався вам, а тепер продав вас.
— Що ж це таке?
— Що? Досвідчений Ахмат питає, що? Нажива, гріш!
— Ага!
— Послухай мене, Ахмате, й не пожалієш. Я переберу тебе за мужика й возьму з собою у дворище. Там переконаєшся, що правду говорю, а потім посвідчиш цю правду там, де буде треба. За це пущу тебе на волю, якщо її захочеш. Та перш за все мусів би ти поклястися, що не втечеш.
Ахмат задумався.
— А зброю віддаси? — спитав по хвилині, коли вже перші хати показалися на узліссі.
— Віддам і коня, і зброю, і гаманець із грецьким золотом, що знайшов при тобі. Клянуся Богом і мечем!
— Добре! І я клянуся мечем і богами ханського шатра, що дотримаю умови. Сьогодні ввечорі виллємо воду на наші мечі і з того часу будемо одною душею та одним серцем у двох тілах і не буде між нами ні злоби, ні зради, ні брехні. А що ти на моє питання сказав мені всю правду, то і я скажу тобі, що мені без покарання винуватця або без нього самого нічого й показуватися Куремсі. Він неминуче наказав би мене задавити зашморгом, таки тої самої днини. Що ж ти думаєш зробити з боярином?
— А ось побачиш. Пожди!
Сказавши це, скочив чвалом наперед і задержав валку. З цікавістю обступили його ратники, вигукуючи з радости. Та він попросив їх заспокоїтися й пояснив їм, що забезпечив їх уже від пімсти татар, тільки мусять усі бояринові, його людям і навіть власним жінкам розказати, що й Ахмат згинув у погромі. Всі згодилися.
Тоді Ярослав післав одного з отроків по одяг для Ахмата. За якийсь час валка рушила далі. Біля Ярослава та Ігоря їхав невеличкий ростом мужичок із перевязаним лицем та шапкою, насуненою на очі. Ніхто не пізнав би в ньому баскака, перед яким іще вчора схилялося все східне Поділля та південна Волинь.
Коли увійшли громадою на боярське подвіря, перше, що впало в око Ярославові, була вигідна постіль, вистелена ведмежою шкурою. Він зараз догадався, що боярин спровадив уже Олега до хати, й усміхнувся про себе. Боярин не бажав давати в його руки заложника, тимчасом спровадив собі дуже невигідного свідка.
Ратибор вийшов на рундук і, побачивши валку, приложив до уст свищик. На цей знак із будинків, що стояли на подвірї, вибігли всі боярські ратники, озброєні й готові до бою. Їх скісні очі поблискували з-під чорних брів і слова, якими перекидалися між собою, були не руські.
— Добро з приходом, хоробрі кметі! — привітав він чабрівців. — Бачу, ви перемогли ворога й прийшли докінчити велике діло. Милости просимо! Для свобідних кметів знайдеться бочка меду та добра гостина. Гей, Лавор!
— Боярине! — відповів Ярослав. — Ми перемогли, вбили навіть баскака, але прийшли не на гостину, а на розрахунок. Усі твої довжники тут, вели їм виплачувати належності та відсотки.
— Ах, хто б там розчислявся на гривні та ногаті з добрими сусідами! Ось, завезіть, що привезли, в цю повітку та й сідайте за столи!— Боярине! Все, що ми привезли, вдесятеро більше від того, що тобі належиться. Півсотні таких бояр купив би за ці гроші.
— Як то? — озлобився боярин. — Ви ж обіцяли, пограбивши баскака, віддати всю здобичу мені.
— Ми, боярине, не обіцяли нічого! — вмішався Бортняк. — Це ти бажав собі цього й на те дав нам свойого сотника. Ми, твої закупи, сотника прийняли, але твій сотник не твій закуп, і він порадив нам інше. Давай числити гривні та куни. Ми заробили гроші, вони наші. А хочеш і ти заробити, то йди в степи з королем. Може зловиш Куремсу.
Засміялися чабрівці, а боярин аж посинів із досади.
— Таке ви мені тепер кажете? То я дав вам в руки меч…
— Всі чули це слово? — закликав у цей момент Ахмат зпоза плечей Ігоря.
— Чули! — загули всі. — Чули й посвідчимо!
— Гей! почуєте ви ще не таке! Лавор, давай лук! — закричав боярин.
Але Лавор не рухався, а ратники боярина мимохіть подалися назад і один по одному стали ховатися за дворище.
— Не пручайся, боярине! — заговорив спокійно Ярослав. — Ми оце вистріляли із сотню татар. Чи думаєш, що ми злякаємося твоїх двадцятьох головорізів? Ану, виступайте господарі, які маєте платити довги! Коли боярин не хоче, то я вас розчислю. А ти, Ігоре, возьми молодших, та побережи там тих чорноклобучників, щоб не наробили бешкету.
Боярин не знаходив місця собі. Він тупотів ногами, запінився, кричав, врешті загрозив княжим судом. Очі всіх звернулися до Ярослава.
— Усі знають, боярине, що ти був збирачем татарської данини, та ніхто не питався нас, чи ми даємо їх з доброї волі.
— Ха, ха! — реготався боярин. — Якщо нема баскака, то одне моє слово скине з плечей голови усім господарям Чаброва, і я кленуся мечем, що скажу йому!
— Клянися краще головою своєї жінки! — їдко завважив Бортняк.
— Або шваґра! — докинув хтось інший.
Цього було вже забагато бояринові. Він, як лев кинувся на Бортняка, але цей ухопив його і силою посадив на східцях рундука. Ратибор притих і, важко переводячи дух, сидів на місці. Тимчасом Ярослав почав розрахунок спокійно й поважно. Кілька старших господарів, між ними й Глухар, посідали при ньому й усі разом точно та розважно обмірковували та розчислювали належні суми. Та як тільки прийшлося перечислювати куни на гривні, зірвався Ратибор з місця. В один голос зареготали чабрівці і розрахунок пішов жвавіше. Ярослав приймав усі завваги боярина без спротиву та значив гривні ножем на вербових прутах. Було вже добре за полудень, коли почалася виплата грошем. Тут знову боярин забажав собі самого срібла, а його було в здобичі небагато. Ярослав наказав тоді обчислити, кілько є всієї добичі, щоб виділити пайку бояринові. Виявилося, що вартість скарбу перевищувала більше, як удесятеро, належності боярина та що срібла була всього пята частина. Тимто тільки пяту частину довгу вплачено сріблом, а решту шкурами, медом, воском, полотном та збіжжям. Вкінці громада, розділивши решту між собою — весело, серед реготу та дотепів, розійшлася по хатах.