„НЕ НАДІЙСЯ НІЧОГО“.
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в тво́їй груди
Биттям трівожним не зглушило ті
Слова страшні: „Не надійся нічого!“
Не надійся нічого! Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжчая провина,
Убійство серця, духа і думок
Живих і ненароджених? Чи в тебе
При тих словах не ворухнулась совість?
Не надійся нічого! Земле-мамо!
Ти світе ясний! Темното́ нічна!
Зірки і люде! Чим ви всі тепер?
Чим я тепер? О чом не пил бездушний?
Чом не той камінь, не вода, не лід?
Тодіб не чув я пекла в сво́їй груди,
І в мізку мо́їм не вертів би нор
Червяк неситий, кров моя кипуча
В гарячці лютій не дзвонилаб вічно
Тих слів страшних: „Не надійся нічого!“
Та ні, не вірю! Злуда, злуда все!
Живущої води в напій мені
Ти долила, а жартом лиш сказала,
Що се отрута. Бо за щож би ти
Могла вбивать у мене душу й тіло?
Ні, ні, не вірю! В хвилю ту, коли
Уста твої мене вбивати мали, —
Лице твоє бліде, трівожні очі,
Вся стать твоя тремтяча, мов мімоза,
Все мовило мені: „Не вір! Не вір!“
Ти добра, щира! О, не ошукаєш
Мойого серця гордости лускою!
Я зрозумів тебе! Ти добра, щира!
Лиш бурі світа, розчаровань муки
Заволокли тебе отсим туманом.
І в серці сво́їм знов я чую силу
Розсіяти туман той, теплотою
Чуття і жаром думки поєднати
Тебе з життям — і в відповідь тобі
Я кличу: „Надійсь і кріпись в борні!“
|
