Зівяле листя/Передмова до першого видання

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зівяле листя
Іван Франко
Передмова до першого видання
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Переднє слово до першого видання.

Герой отсих віршів, той, що в них виявляє своє „я“  —  небіжчик. Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало здібний до практичного життя.

Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, здібности, охоти до праці у них багато, а про те вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в життю не дібються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих. От тим то, вичерпавши сили в таких поривах, вони звичайно застрявають десь у якімсь темнім куті суспільного життя і токанять день поза день, заваджають собі й иншим. Герой отсих віршів скінчив трохи щасливійше: раз у своїм життю він здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб.

Причина сеї несподіваної рішучости нікому не була відома, бо мій бідний приятель не мав звичаю нікому говорити про свою особу, про свої пляни, надії або терпіння. Тільки кілька місяців по його смерти припадком дістався мені в руки його дневник  —  помятий та поплямлений зшиток, писаний прихапцем, ночами. Я неохітно взявся читати його і довго мучився, поки дочитав до кінця. Дневник писаний був безладно; були се переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та бичовання себе самого, а оповідання про факти дуже мало. Я вирозумів лише стілько, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй непотрібний), а потім мучився своєю любовю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив із собою.

Виміркувавши отсю фактичну основу дневника, я почав уважнійше прочитувати поодинокі його частини. Багато там було недотепної мазанини, багато немудрого фільософовання та незрозумілих докорів,  —  та серед тої полови попадалися місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом не сильний у прозі, видобував із своєї душі правдиво поетичні тони. Отсі місця робили на мене сильне вражіння. Вдумуючись в ситуацію, в духовий настрій автора дневника, я пробував передати ті місця віршованою мовою і пускаю їх отсе в світ.

По що? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зівялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, роспукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає  —  думалося мені  —  може се горе таке, як віспа, котру лічать вщіплюванням віспи? Може образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільности? Мені пригадався Ґетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Ґете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню:

Sei ein Mann und folge mir nicht nach!

1897.