З вершин і низин (1893)/Іділлія
| ◀ Каменярі | З вершин і низин Excelsior! Іділлія |
Поезія ▶ |
|
Давно було. Дітей маленьких двоє
Побравши ся за руки, по квітчастих
Лугах підгірських, стежкою вузкою
Поперек нив, в жарку літную днину
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був —
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці. У него
За пазухою добрий кусень хліба
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен оченята,
Мов вуглики жаріли ся і живо
Все бігали кругом. Мов миший хвіст
Косичка з заду висіла, а в ній
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині підіпятій
Знать кілька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З за пазухи.
Нерадо якось хлопчик
Ішов і боязливо озирав ся,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.
— Встидай ся, фе! Такий великий виріс,
А плакать хоче! Хлопець, а боіть ся!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
То мусить бути правда. Вже моі
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом у го́ру та все в го́ру,
Аж на сам верх! Тай годі! Там спочинем —
А може ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!… Крикнем: У!
Тай просто враз побіжимо до тих
Стовпів зелізних, що підперли небо.
А там сховаємось за стовп і тихо
Тихенько аж до вечера пробудем.
А ти щоби не смів міні і писнуть,
Не то що плакать! Чуєш? А то я
Тобі задам! А як настане вечір
І сонечко прийде до дому на ніч,
Застукає до брами, — то ми тихо
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаєш, що бабуся говорили?
У него є донька така хороша,
Що просто страх. Вона то відчиняє
Що вечір браму батькови й що рана.
А вже дітей вона так дуже любить,
Що просто страх. А сонце не пускає
Дітей до неі, щоб із ними разом
У світ не втікла. Але ми тихенько
Прокрадемось, тай шусть! і вхопимось
Єі за руки, то вже сонце нам
Ніщо не зробить. Тілько ти не бійсь
І плакати не смій! Таж то так близько,
І на дорогу маємо досить,
А та нам панна надає богато
Всього́, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?
Поглянув
На неі хлопець, палець вихав до уст
Тай каже: — Мозе б ліпсого коня? —
— Ха, ха, ха, ха! — дівча зареготалось.
— Ну, сцоз, то мозе капелюх новий?
— Проси що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!
— Сцо таке?
— Ага, не скажу!
— Ну, скази, а то
Заплацу!
— Овва, плач, то я сама
Піду і не візьму тебе з собою.
— Ну, а цомуз не сказес?
— Знаєш, ти
Дурний! Міні бабуся говорили,
Що в неі яблочка є золоті.
Кому вона те яблочко дарує,
То той весь вік щасливий і здоров
І гарний, гарний буде всім на диво.
Але ті яблочка лиш для дівчат.
— Я хоцу яблоцка! — заплакав хлопець.
— Не плач, дурний, лиш не забудь просити, —
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблочку такім дістанем,
То вернемо до дому і нікому
Не скажемо. Не скажеш?
— Ні, не сказу.
— Ну, памятай! А скажеш — відберуть.
Чи так?
— А так, — рік хлопець. І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподіванє дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонішних палат. І тра́ви й ниви
І небо й сонце, все, усе змінилось
У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
Подруга та, провідниця єго.
Щебетанє єі веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима,
Се та жива струя, що вяже в серці
День нинішний з вчорашним і грядущим.
І ціль йіх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, розяснилась.
І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкітні
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячі серця, як найкрасший скарб.
Минає йіх гордий, надутий дурень,
І розсмієсь; мина' пишний вельможа,
То і не гляне; зустріне мужик,
То в спрагу дасть погожоі води
Напити ся, і стежечку покаже,
І підночує, в слоту захистить.
Вони-ж побравши ся за руки, тихо
І радісно, без огляду й трівоги
Ідуть на стрічу сонцю золотому.
1886.
