Весною 1887. року вийшла невеличка збірка моіх віршів п. з. „З вершин і низин“, в котрій крім кількох десятків дрібних пєс ліричних і епічних містила ся також поема „Панські жарти“. Книжочка ся, ласкаво принята читаючою громадою Галичини і Украйіни, розійшлася досить швидко і вже від двох років вичерпана в книгарському торзі. Довго я носився з думкою видати на ново або сю збірку, або бодай „Панські жарти“, коли отсе явилася можність видати в світ обширнійшу збірку моіх віршів, в котру війшло би також усе те, що було в книжочці 1887. року. Книжці тій я лишаю старий заголовок „З вершин і низин“, хоч обєм єі, як усякий бачить, трохи не в четверо більший від першого виданя. Може під старим стягом не покине єі й старе щастє.
Громадити в сій книжці все написане мною в віршованій формі за 20 літ моєі писательськоі праці не було в мене ні думки ні охоти. Богато з того, що за той час було мною надруковане, не варто тепер навіть читаня, не то передруку. Кождому, хто сьлідив за розвоєм галицько-руського письменства в тих 20 роках, ясно буде й без довгого викладу, що інакше й не могло бути з писанями чоловіка, що увійшов на літературне поле молодим і невиробленим, а й опісля замісць щироі поради і науки аж надто часто стрічав болючі удари, цінічні насміхи, а найчастійше тупий індіферентизм і грубе незнанє. Хіба трьох-чотирьох людей міг би я назвати, котрих приязнь і щире співділанє помагали міні вироблювати мову і форму моіх поетичних складань, йіх композицію і основні думки. Думаю, що наводячи тут імена В. Коцовського і Ів. Белея, хоч в части віддячусь йім за те, що вони зробили для мойого розвитку.
З моіх найдавнійших віршів, друкованих в „Друзі“, подаю тут тілько дві-три пєски, більше як документи моіх тодішніх поглядів, ніж для йіх літературноі стійности. Пропускаю зовсім збірочку „Баляди і розкази“, видану в р. 1876. Пропускаю також два політичні памфлєтики: „Дума про Маледикта Плосколоба“ і „Дума про Наума Безумовича“ — сей другий задля того, що по видрукуваню в „Молоті“ був сконфіскований. Натомісць друкую тут у-перве сатиричну поемку „Ботокуди“, написану в коломийській тюрмі зимою 1880 р., та й з неі даю тілько виривки переплітані прозовим рефератом з того, що, по мойому, не стоіть тепер друкувати так, як тоді було написане.
І в інших частинах сеі збірки найдуть читачі чимало „фрагментів“ та вривків. Не хотілось міні зовсім викидати за пліт деяких розпочатих мною і не докінчених праць поетичних. Мов бервена староі, розваленоі хати, в котрій не одно пережилося і перетерпілося, ті вривки нагадують міні не одно таке, без чого й житє може б не житє було. Звісно, з тих неподокінчуваних або на бік відсунених поем, що лежать між моіми паперами, я подаю тут тілько те, за що хоч сяк-так можу взяти на себе одвіт перед своім художницьким сумлінєм — решта нехай іде мишам на сніданя.
Укладаючи матеріял для сеі книжки я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так ріжномастного змісту, котрій про те хотілось міні придати яку-таку артистичну суцільність. Та де тілько можна було, я під поодинокими віршами поклав дати, коли вони заховалися чи то в рукописі, чи в друку.
Не потребую й додавати, що вибираючи своі давні вірші до отсеі збірки, я не вважав йіх історично-літературними документами, котрі повинні друкуватися не зміняючи „ніже титли, ніже тіі коми“. Я користувався авторським правом і, не тикаючи основноі думки, підправляв мову, котроі виробленє до ступня мови літературноі за остатніх 20 літ всеж таки значно посунулось наперед, може й не без моєі скромноі підмоги. Що в моіх давнійших віршах мова не все чиста, се ще тим лекше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив йіх в тім часі!), де панувало намаганє притлумити почутє живоі, чистоі народньоі мови, котре з малку ще було у мене сильно розвите. На мні в мінятурі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народньоі мови.
Переглядаючи тепер ті віршовані листочки, між котрими так багато перед часом зівялого листя, почуваю разом і сум і радість. Двадцять літ житя і праці — може
не так пильноі, не так свідомоі і суцільноі, як би треба було, та все таки, смію сказати, подіктованоі щирим бажанєм загального добра і поступу, щирою любвою до рідного народа і рідного краю… Не один широкий розмах наівноі думки, не одна блискуча надія — а які скромні здобутки! Та з другого боку потішає мене певність, що лід проломаний, що рух наш обще-народній, так слабий, несмілий і несвідомий ще перед 20 літами, сьогодні став уже куди-куди не той. Помиляємось не в одному і тут і там, шкитильга́ємо і падемо́ інколи — ще й як погано падемо! — та все таки сума наших сил більшіє, сума здобутого нами здорового і чистого зерна більшіє, сума доброго, братерського, теплого почутя по сей і по той бік більшіє. І в тому радісному почутю я сміло говорю сам собі, що тих 20 літ, що пройшли між написанєм сонета о Котляревськім а вірші про вандрівку Біди по галицькій Руси, хоч і не дали міні того, про що я колись зеленим хлопцем марив, то все таки ані для мене ані для мойого рідного краю не пройшли марне.
