В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга,
Так бачу я його;
Нестаток і тяжка робота і натуга
Зорали зморщками чоло.
Душею він дитя, хоч голову схилив
Немов дідусь слабий,
Бо від колиски він в недолі пережив
І в труді вік цілий.
Де плуг єго пройде, зелізо де розриє
Землі плідноі пласт,
Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,
Свій плід землиця дасть.
Чому ж він зрібною сорочкою окритий,
Чому сірак, чуга́
На нім мов на старці з пошарпаноі свити?
Бо наймит він, слуга.
Слугою родить ся, хоч вольним окричали
Богатирі єго;
В нужді безвихідній, погорді і печали
Сам хилить ся в ярмо.
Щоб жити, він житє і волю власну й силу
За хліба кусник продає,
Хоч не кормить той хліб і стать єго похилу
Не випрямить і сил не додає.
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той наче брат, що гонить у серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той, то риса, що в спеці підкріпляє
На пів зівялий цвіт;
А спів той — грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще з далека гримить.
Та поки буря ще нагряне громовая,
Він хилить ся, проводить в тузі дни,
І земельку святу як матінку кохає,
Як матінку сини.
Байдуже те єму, що для добра чужого
Він піт кровавий ллє,
Байдуже те єму, що потом труду свого
Панам панованє дає.
Коб лиш земля, котру єго рука справляла,
Зародила опять,
Коби з трудів єго на других хоч спливала
Небесна благодать.
*** Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєі доленьки він довгі жде столітя,
Та ще надармо жде;
Руіни перебув, татарські лихолітя
І панщини ярмо тверде.
Та в серці хоч і як недолею прибитім
Надія кращая жиє;
Так часто під скали тяжезноі гранітом
Нора холодна бє.
Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,
Він бачить доленьку свою,
І тягне свій тягар, понурий і суровий
Волочить день по дню.
В столітях нагніту єго лиш ратувала
Любов до рідних нив;
Нераз дітей єго тьма тьменна погибала,
Та все він пережив.
З любвою тою він мов велитень той давний,
Непоборимий син землі,
Що хоч повалений, опять міцний і славний
Вставав у боротьбі.
Байдуже, для кого — співаючи він оре
Плідний, широкий лан:
Байдуже, що він сам терпить нужду́ і горе,
А веселить ся пан.
*** Ори, ори й співай, ти велитню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гнет, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо.
Не даром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духа все співав,
Не даром ти казок чарівними устами
Єго побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду,
І вольний, власний лан
Ти знов оратимеш — властивець свого труду
І в власнім краю сам свій пан.
10 октяб. 1876.
|
