З вершин і низин (1893)/Сидів пустинник біля свого скиту
| ◀ І говорила друга | З вершин і низин Тюремні сонети «Сидів пустинник біля свого скиту…» |
Россіє, краю туги та терпіня ▶ |
|
Сидів пустинник біля свого скиту
Серед лісів безмірних та безлюдних
І слухав пташок голосів пречудних
І вітру в гилю пісню сумовиту.
Аж бач, голубка, єго пташка біла,
Що вже два дні не знать де пропадала,
Ту-ж по над ним крильцями стріпотала
І тихо в него на колінах сіла.
Старий погладить хтів єі руков —
Тай обімлів: ті крильця сніжнобілі
Обризькала червона людська кров.
І зойкнув дід: „Прокляті, зсатанілі
Часи, коли з осель людськи́х в сей ліс
На крилах голуб людську кров приніс![1]“
13 сент. 1889.
——————
- ↑ Мотів із Ленау.