З вершин і низин (1893)/Сурка
| ◀ Заповіт Якова | З вершин і низин Жидівські мелодіі Сурка |
У цадика ▶ |
|
Я Сурка, бідна жидівка.
Не Дав Бог росту ні вроди:
Мала я, ростом похила,
Лицем і зовсім погана.
Тай як було виростати
Стрункою й простою Сурці
Без батька й рідноі неньки,
Від малку поміж чужими,
Від малку в тяжкій роботі,
У поштурковищу людськім!
От так жила я літ двадцять,
І не жила, а хилялась,
Із коршми в коршму тинялась.
Робота денно і нічно,
Коршмарка зла і лінива,
Коршмар побожний та злодій,
І вередливіі гості.
Усяке те тілько й дума —
Слузі роботи завдати,
Слугу щипнути та штуркнуть, —
Слуга ж і писнуть не сміє,
Ще й усміхати ся мусить,
Хоч гнів і сльози на верха.
Оттак жила я літ двадцять.
Аж раз коршмар міні шепче:
„Приходь ти, Сурко, до мене
В ночи, як жінка пойіде!“
Я хоч негарна й похила,
Хоч глупа виросла й темна,
Читать, писати не знаю,
Молитись Богу не вмію, —
А таки я здогадалась,
На що я Юдці здалася.
Гадала з разу втікати,
Потім — коршмарці сказати,
А далі так розгадала:
„Однако вік мій минає,
Як та вода по болоті,
Без щастя, радощів жадних!
І вмру і знати не буду
Того, чим тішать ся другі;
А там, у небі, безплодним
Не має вступу ні чести.
Нехай же буде й у мене
Дитя малесеньке! Боже,
Якжеж любить єго буду!
Ті ручки й ніжки дрібніі
Своіми гріти устами!
Собі від рота відійму,
Щоб лиш воно було сите.
Саму най бють, зневажають,
Щоб лиш воно, моя квітка,
Росло, як людськіі діти!“
От так я думала часто
Із річки носячи воду,
У кухні миючи миски,
Перучи шматє жидівське.
І чула, як там під серцем
Воно все і дужше і дужше
Ворушить ся починало.
Нераз бувало аж дух в мні
Запре, я стану мов пяна,
Робота з рук випадає, —
Зажмурю очи і сиджу…
І вже ввижаєсь півсонній
Воно — маленьке, рожеве,
Ціле мягеньке, пухкеє,
Як треплесь в мами на груди,
Сміється, дрига ніжками.
І так сиділаб хоч вік весь,
Як би коршмарка не вздріла,
І в карк не вдарила міцно
Та не прикрикнула грізно.
А я з мрій своіх прокинусь,
Гляжу на неі — не злісно!
Не було злости й крихітки
У моім серці в ту пору —
А гордо так, як царівна, —
От так сказала би злюці:
„Хоч ти коршмарка богата,
А я лиш служниця бідна,
А я тепер тобі рівна!
Я мати, злюко, я мати!“
Аж як прийшлось міні родить,
Тоді коршмарка дізналась.
Ой, ой, що гвалту, що крику!
Мене із коршми прогнала,
Хоч сніг був, вітер і студінь.
А Юдка жінки бояв ся,
Не смів і писнуть нічого.
Та все ж ще мав милосердє:
Запряг кобилу в санчата,
Відвіз мя хору до баби
І тайком дав кілька риньських,
І мовив: „Сурко, небого,
Живи ти в баби, док можеш,
Я буду дбати про тебе.
Лиш бій ся Бога, нічого
Не мов ти мойій коршмарці,
Що ся дитина від мене!
А то зжене мя зо світа!“
Дав Бог, родився мій хлопчик,
Здоровий, гарний, як ангел!
Живу я місяць у баби,
Уже й зовсім я здорова,
Та не приходить мій Юдка!
А баба бідна, старенька,
В самоі йісти нема що,
Зарібків также ніяких —
Прийшлось нам круто, ой круто!
І каже баба до мене:
„Ти бачиш, Сурко, небого
Що нам тут жити не можна, —
Тра гнізд теплійших шукати.
Запру я хату на зиму,
Піду до війта в комірне.
А ти бери си дитину, —
Іди, небого до Юдки!
А не прийме тя Юдчиха,
Іди де далі між люде!“
Мороз був лютий і вітер,
Курило снігом по полю.
Я майже гола і боса, —
Що тілько мала теплійше,
Всім обвинула дитину,
Самій про себе байдуже! —
Іду до коршми до Юдки.
Прийшла до коршми. Юдчиха
Лиш глип на мене, мов каня…
(Слуга вже інша при кухні).
„Чого ти хочеш?“ — питає.
— „Пять літ я — мовлю — робила,
Прийшла по плату зарібну“ —
Ех, як не крикне Юдчиха:
„Скажи, гадюко погана,
Скажи, чия се дитина?“
— „Моя — говорю — тай Божа.“ —
Скажи, хто батько дитини,
Бо не побачиш заплати!“
— „Сего не скажу ніколи!“ —
„Так марш ми, дрантє, із хати!
Щезай у безвість від мене
Із своім плодом поганим!“
— „Юдчихо, бійте ся Бога! —
Говорю, — бачте, там студінь,
Я майже гола і боса,
Дитина в мене маленька,
Кудиж під ніч я діну ся?“ —
„Проч, не погань міні хати!
Іди й до вовчоі мами!“
І прискочила змиюка
І випхнула мя за двері
Під ніч у куряву й студінь.
Пішла я мов божевільна.
На серці в мене так важко…
І де се Юдка подів ся,
Чом не явив ані ока,
Чом не сказав ані слова,
Не вговкав жінки гадюки?
І де тепер я діну ся,
Куди попрошу ся в хату?
Пять літ у коршмі жила я,
Але села я не знала,
Людей не знала, що в сірих
Отих хатах проживають.
Страшні були в'ни для мене,
Усі здавали ся пяні,
Усі здавались охочі
Побить жидівку, полаять.
І стало так міні страшно,
Немов я в лісі густому
Поміж вовками.
Темніло.
Розплакала ся дитина.
І чую я, що ще в груди
Є молоко. От я й сіла
У сніг під плотом в затишку,
Щоби дитя покормити.
Воно малюсіньке зараз
Взяло ся ссати так міцно —
Морозу ще не почуло,
Тілько що щічки червоні.
І ссе, а очка ті чорні
Звернуло прямо на мене,
І так глядить, мов розумне,
Мов ось-ось хоче сказати:
„Не бій ся, мамо, не бій ся!“
І стало якось так ясно
Довкола мене і любо,
Неначе сніг весь розтаяв
І вітер теплий повіяв
І прутє зе́леню вкрилось…
А я дивлюсь, не надивлюсь,
На ангелятко маленьке —
Про світ, про горе забула…
В тім пси завили десь близько
І вітер свиснув над ухом
І снігом кинув у очи —
І я прокинулась разом.
Аж чую: руки і ноги
Вже одубіли мов крига,
Дитина змерзла і плаче,
Мене сон клонить до долу —
О Боже, я замерзаю!
Була хвилина — і думка
У голові мойій блисла:
„Щож, замерзаю, то й добре!
Не буду більше терпіти“.
Та плач тихенький дитини
Мов ніж пройшов моє серце,
Прогнав ту думку погану.
Ні, ні, сама я най гину,
Та за щож гинуть біднятку?
І всеі сили добувши
Я викопалась із снігу,
Що вже до впів мя присипав,
І загорнула дитину…
Хотіла б бігти Бог зна де,
Та сил не має. Хотілаб
Огріти бідну дитину,
Та в мні тепла вже не стало.
А тут дороги не видно,
І ноги вязнуть в заме́ті,
І вітер свище, бє в очи…
Я йшла без думки, аж бачу:
Стоіть хатина, мигоче
Слабеньке світло з віконець.
І я надумала, з разу
Під те віконце в загату
Свою дитину покласти.
Тут чень не всі ще поснули,
Хтось плач дитини почує,
Єі візьме, обігріє…
Сама ж піду світ за очи,
Поки де згину в заметі.
Як нагадала — зробила.
Поцілувала те личко,
Що вже мороз був обхопив
І сніг присипував вперто,
Пообвивала як мога,
І у загату в затишку
Туж під віконцем поклала.
Сама ж як сонная змора
Пішла снігами у поле.
Тяжка була та дорога!
Що крок, здавалось, на ноги
Тягар якийсь сотнаровий
Наляже — дви́гнуть не сила.
А вітер бє мене в очи
І свище — чую виразно,
Словами свище: „Ти підла,
Погана Сурко, що робиш!“
То йду, то стану… У серці
Немов іглами щось коле.
І ловлю слухом всі звуки,
І все, здаєсь міні, чую —
Пищить і кви́лить дитина.
І почали міні мисли
Страшніі в голову лізти:
„А нуж всі в хаті поснули,
Плачу дитини не вчують,
Моя дитина замерзне!
А нуж почують собаки,
Зйідять дитину живою!“
І я мов вкопана стала.
І обернувшись, що сили
Кричати стала: „Ратуйте!
Моя дитина, дитина!“
Та пусто, глухо довкола,
Ковта́є вітер мій голос…
І я, мов кінь із припону
Рванулась, кинулась бігти
Назад в село. Спотикаюсь,
Упаду, встану, знов впаду,
Кричу і плачу — даремне!
Біжу, біжу так і мучусь,
Здаєсь, годину, і другу,
Здаєсь — віки вже ціліі,
А хати з світлом не видно.
Якісь стоги все та верби,
Собаки виють далеко,
Якісь рови глибочезні,
Плоти — а хати не видно!
І стала люта розпука
Прокрадувати ся в душу:
Я мечусь, мов божевільна,
Кричу що сили і плачу.
Аж ту хтось цап! мене з заду.
„Ти що ту робиш?“ — питає.
Я озирнулася — шандар!
Блищить на плечах карабін,
Ліхтарня блима при пасі.
Хоч я у коршмі ще бувши
Шандарів дуже боялась —
Боявсь ще дужше йіх Юдка! —
То тут міні ані крихти
Страшним той шандар не здався,
І я припала до него,
Мов до спасителя свого.
„Ой пане — мовлю, — я Сурка,
Що в Юдки в коршмі служила —
Гляджу своєі дитини!“
І все єму розказала.
Узяв мя шандар за руку
І по селу попровадив,
Аж поки світло ми вздріли.
„Чи та се хата?“ — питає.
— „Не знаю, пане! Погляну!“
Пішла я — Боже мій милий!
Та са́ма хата й загата,
Але дитини не має!
І стала я мов мертвая.
— „Нема дитини!“ — говорю.
А в хаті світить ся, гомін…
Застукав шандар… Війшли ми.
Та вже при вході я чую:
Кричить дитина. „О Боже!“
Лиш тілько скрикнуть могла я,
І впала в сінех зомліла.
Що сталось дальше — не тямлю.
Лиш мов крізь сон споминаєсь,
Що в хлопській хаті лежу я,
Тепло, і чисто, і ясно…
Сидить бабуся край мене
І головою хитає
І стиха, стиха говорить:
„Дурна ти Сурко та глупа!
І чом було не застукать?
Ми ж не собаки, як Юдка
Й єго Юдчиха, ми люде!
А тож чи чуване діло
В снігу дитину лишати!
Ще щастє, що я не спала,
Молилась Богу, аж чую:
Щось під вікном у загаті
Мов котеняточко мявка“…
І знов нетяма…
Аж тут я
Прийшла до себе, в шпита́лі
Тюремнім. Кажуть, в горячці
Я три неділі лежала…
Кажуть — судити мя будуть.
Та що, най судять, Бог з ними!
Байдуже суд міні йіхній,
Байдуже йіхняя кара.
Я суд найтяжший пройшла вже,
Знесла найтяжшую кару
Отоі ночи страшноі.
Що буде далі — не дбаю!
Я не боюся роботи,
І не лякаюсь нічого,
Як лиш дитина зо мною.
Для неі все я готова
Знести!… Говорять, хотіли
Міні відняти дитину, —
Ну, та спасибі горячці,
Не допустила до того!
Я, кажуть, так верещала,
Металась, рвалась невпинно
І все дитини шукала,
Що доктор врешті промовив:
„Віддайте йій ту дитину,
Бо за житє я не ручу!“
Воно тепер вже більшеньке,
Уже й сміятися вміє.
Глядіть, як граєсь, як дрига,
Ручками хапле за груди!
Моя ти роскіш єдина!
Ти мій пестунчик маленький!…
7—8 вересня 1889.