З вершин і низин (1893)/По людськи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З вершин і низин (1893
Іван Франко
Жидівські мелодіі
По людськи
Існують інші версії цієї роботи: По-людськи
Видання: Львів: накладом Ольги Франко, 1893.
По людськи.
 
I.

Онучкарський заробіток,
Звісно, хліб то не масний:
Ходиш, бродиш, мокнеш, мерзнеш
Як той пес, за гріш марний —
А згадати якось любо,
Йій же Богу! Поле, ліс,
Ріжні села, ріжні люде…
І де тілько Бог мя ніс!
І якого тілько дива
Між людьми я наглядівсь!
Правда, і добро траплялось,
Та сліз, горя, кривди більш.
Серед сутолоки тоі
Наче зорі ті ясні́,
Так дві постаті жидівські
Споминаються міні.
Ви видали, як з криниці
Полевоі косарі
Літом воду пють, всім тілом
Ниць припавши до землі —
Так оба моі знайомі
В праці, з потом на чолі,
Черпали житє й здоровлє
З мами нашоі землі.
Кривди людськоі ніколи
Не прилип до них окрух,
А від них у мир добро йшло,
Мов вода з нори на луг.
Край наш бідний, люд наш темний
У біді затверд, окріп,
Ще й смієсь чужому горю,
Брату з горла видре хліб.

От тому годиться тямить
Про людей, що з тоі тьми,
З тоі вовківні страшноі
Вирвались, щоб буть людьми.

II.

Я в Руді близь Магеро́ва
Вже нераз вперед бував,
Про родину Шльоми Штенгля
Тож нераз се й те чував.
Аж раз літом по полудни
Дождж в дорозі мя застиг, —
Я до Штенгля й схоронив ся.
У гайочку груш товстих
Хата Штенгльова стояла —
Хлопська хата, не шинок!
Обійстє, стодола, стайня,
Пасіка, і знов садок —
Всюди лад, порядок, дозір,
Хтось мабуть за всім глядить,
Що нетілько гроші любить,
Але в праці любить жить.
Чу! гуркочуть жорна в сінях!
Вхожу — скрипнули чопи —
В сінях дід старий при жорнах
Меле гречку на крупи.
Сива борода по пояс,
Похилилась голова, —
Але плечі наче двері,
Руки крепкі мов ужва.
Поздоровились. „Тут — мовлю —
Шльома Штенгель? я гендляр,
Від дожджу хтів схоронитись,
Щоб не змок міні товар.“
— „Шльома в полі при роботі,
Але ти про те не дбай!
Я є Хаім, Шльомин батько…
Ну, сідай лише, сідай!
Шльома в полі і всі діти —
В нас робучий час тепер…
Для кісьби сей дождж не шкодить!

Лиш мене мій вік припер
В хаті нині… Ну, та що вже!
Не дармую, бач, і я:
От домелю, зварю каші,
Повечеряє сімя.
Так то, сину, в нашім стані
Все працюй, док лиш здоров,
От на старість на жіноцьку
Я роботу перейшов!“ —
Усміхнув ся добродушно. —
„Я не жалуюсь! — сказав —
І за те ще слава Богу!“ —
Тай опять до жо́рен став.
А змоловши виніс сито
І счинять почав крупи.
— „Ну-ко, сину, йди по дро́ва,
Та в печи-но затопи!“
Затопив я. Швидко каша
Закіпіла. Вніс старий
Масла, молока, сметани,
Тай до мене: — „На, бери
Миску, ложку, підвечіркуй!
Ти ж у мене нині гість!
Шльома пізно верне з поля,
Гість тимчасом попойість“. —
Підвечіркуючи Хаім
Все балакав, — видно рад
Був чужому чоловіку.
І хоч дождж почав стихать,
Не пустив мене в дорогу.
„Ти лиши ся, заночуй!
Завтра шабас, гріх ходити, —
Так ти з нами шабасуй!“
І здалось міні так тихо,
Тепло, гарно в хаті тій,
Що й самому захотілось
Перебути довше в ній,
Захотіло ся пізнати
Хліборобну ту сімю.
От і виждав я, як Хаім
Перервав щось річ свою,
І озвавсь: „Скажіть, реб Хаім,

Много краю я сходив,
А жидів я хліборобів
Щось ніде не находив.
Як се ви дійшли до того —
Чи то ви, чи хто други́й,
Що жидівські всі Panusses,[1]
Що шинкарство і торги
Ви покинули й робити
Коло грунту принялись?“
Вислухав старий, до столу
Головою похиливсь.
— „Мудро, сину, ти питаєш!
Знать не дурно ти блукав
Поміж люде, придивлявсь йім,
Правди думкою шукав.
Ой, тай час вам всім шукати
Правди тоі! І коли б
Всі жиди єі шукали,
Не сиділо б наче гриб
Племя наше в сьому краю,
Ссучи з нього кров саму, —
Сотні літ живучи в ньому,
Сотні літ чуже єму!
Знаю, знаю я, небоже,
Як то тяжко накрінуть
Із найіждженого шляху
На нову, непевну путь —
Ну, та треба! Тай чи так то
Тяжко нині, як було
В ті часи, коли на інший
Шлях вертать міні прийшло?…
Я не думаю хвалитись
Тим, що к правді я звернув —
Ой, важким мене ударом
На сей шлях Госпо́дь напхнув!
І йшов зразу я тим шляхом
Мов крізь полумя і дим…
Слухай же, придатись може
Повість та вам молодим!“ —


III.

— „Ох, старий я! Доживаю
Семий вже десяток літ.
На очах моіх до грунту
Весь перемінив ся світ.
Коліі пішли, машини,
Телеграфи, сірники,
Панщину знесли, послами
Були в Відні мужики,
Шляхта побанкротувала,
Дідичами скрізь жиди:
Граф — комісар, князь — поліцай…
Тьфу, щезайте до біди!
Ой, не те було давнійше!
Страшно, сину, погадать,
Як на ділі, виглядала
Панщиняна благодать.
Ой, проклятий час був, сину!
Бачиш, простий я жидок,
А прокоштував основно
Я вершок єі й сподок.
Ласков панськов я гордив ся, —
Бог мя змів, мов помелом,
І сидів я, як то кажуть,
За столом і під столом.
Пан в Руді сидів богатий,
Графський рід єго старий, —
Але був без милосердя
Для підданих — Боже крий!
Я за вірника був в него.
Він любив мя, що й казать!
Як то жид: пізнавши пана,
Гнув ся я на панський лад.
Бачу, що пан любить бити,
Любить плач — ну, й я-ж ото
Гну так, щоб в селі небитим
В тижні не оставсь ніхто.
Бачу, що пан любить гроші —
Я данини все нові
Винаходжу: празникові,
Хмелеві та грибові.

Бачу, любить пан дівчата,
Хоч мав жінку й дочок пять —
Вже я духом все обладжу…
ТьФу, аж гидко се казать!
Ну, та треба! І нічого
Я не крию, щоб ти знав,
Із яких поганих дебрів
Бог до світла мя підняв!
Так пять літ за пса служив я.
Ненастанний плач стоіть
По селі! Нераз на мене
Засідались, щоб убить,
Пана бралися спалити…
Та все якось ми уйшли
Засідок тих, а злочинці
В криміналі знай гнили.
Почали тоді піддані
Утікати із села.
Пан сміявсь! За втікачами
Все слідом погоня йшла.
Хто впав в руки, той брав буки
І ярмо знов волочив:
Хто пропав, того грунт швидко
Пан до свого прилучив.
А у всім тім словом, ділом
Помагаю пану я,
І затвердла, озвіріла
Аж до дна душа моя.
Оженивсь я… жінка гарна…
Було троє в нас діток,
Та на радощі родинні
Моє серце Бог замо́к.
При́йду, буркну, крикну, вдарю,
Тай у двір біжу опять,
Як той пес куса щенята,
Панську руку йде лизать.
В тім прийшов рік тридцять перший,
Рік холєри, рік тісний,
І в мою сімю і душу
Разом грянув грім страшний.
Нічю в дім наш наче злодій
Ангел смерти загостив —

Жінка, діти тоі ночи
Всі померли, мов скосив.
Крики йіх, стогнаня, муки,
Ті страшні конаня всі
Потрясли мя, сину, перший
Раз до глубини душі.
Бачучи йіх сині лиця,
Почорніліі уста,
Чув я, як в нутрі у мене
Прорва творить ся пуста,
А на дні єі глубоко
Ворухнулась чорна гадь,
І страшне щось, несосвітне
Почала шептать, сичать:
„Бач, що тут добра і щастя
Бог у тебе, пса, забрав!
Так і треба! Тиж ще вчора
Не любив йіх і не знав!
Ти не смій за ними плакать!
Твій собачий плач в ту мить
Неповинні тіі трупи
Опоганить, осквернить!“
І почув я страх великий
Навіть глянути на йіх, —
Мов безумний вибіг з хати,
Мов безумний в двір побіг.
А в дворі трівога, пострах,
Все поблідло, все тремтить…
Я й не бачу, йду до пана.
Глянь, аж пан і сам спішить,
Тай до мене: „Псе! Такий ти
Вірник? так мя достеріг?
Гей, кладіть 'го, хлопці! Сипте,
Щоб в штани забрать не міг!“
Ой, не вспів я зміркувати,
Що се, за що, відки є? —
Вже мя вергли, придавили,
Гарап тіло рве моє!
Я лежу як стовп, ті луплять,
Кров до долу капотить…
Далі пан одумавсь, каже:
„Ну, пустіть єго, досить!“

Підвели мене. — „Ну, жиде,
Признавай ся! Знав се ти,
Що дочка моя з ротмістром
Мала тайком утекти
Сеі ночи і забрати
Всі дукати, скарб мій весь?
Признавайсь, бо буду бити,
Доки в тобі дух товчесь!“
Затремтів я. „Пане, мовлю,
Ні-про-що се я не знав,
Але бачу, сеі ночи
Бог обох нас покарав.
Та тебе діткнув ще лехко,
Знать хотів лиш пригрозить,
А міні взяв жінку й діти!
Ну, кажи мя дальше бить!“
Бачу, пан пополотнів весь.
„Що, холєра?“ — прошептав,
„Так — кажу, — холєра, пане!“
І переляк всіх обняв.
Мов стовпи ті поставали.
Ледво сто́я на ногах,
Мокрий кровю весь, так вийшов
Я з двора на битий шлях
І куди тоді пішов я,
Як сімю похоронив —
Нічогісенько не тямлю…
І що дальше я чинив —
Я нагадувать бою ся.
Знаю лиш, що дикий страх
Перед кождим чоловіком
Чув я. В дебрах і лісах
Пробував я, тільки нічю
Наче вовк між ха́ти біг,
По пустках шукав поживи
І хапав, що вхопить міг.

IV.

Раз отак зайшов я в пустку,
Де не світить ся. Там, знать,
Всі померли. Чую — стиха
Мов котята десь пищать.

Стисло щось мене за серце!
Засвітив я світло в миг:
Батько й мати серед хати
Вже счорнілі, а круг них
Троє діточок маленьких
Ледви лазять і пищать,
Мов три ангелі зіпхнуті
У вонючий, чорний ад.
Світло вздрівши, разом стихли.
Із голодних оченят
Виглянуло тілько горя
І страху і просьб німих,
Що я сам себе не стямив,
Та припавши коло них,
Став ридати, мов дитина.
Власне горе, власний біль,
Сліз не витисли м'ні з серця,
Аж ті діти… Боже мій!
А як тіі небожата
Руки к ми́ні простягли
І блідими усточками
Просить йісти почали,
То я скочив, мов із терня,
І покляв ся все віддать,
Вік свій, силу, щоб тим дітям
Чесним, щирим батьком стать.
Зараз виволік я трупи
До стодоли, затопив,
Винайшов муки і масла,
Дітям йісти наварив.
А як діти попойіли,
Я поклав йіх спать, а сам
Кинувшись на голу землю,
Волю дав гірким слеза́м.
Много я в ту ніч продумав,
Все минувше перебрав,
І рішинець тут незмінний
На будуще я приняв.

V.

Поховати давши трупи,
Я пішов до пана в двір.

Пан вже не боявсь холєри,
Впер смішливий в мене взір
І сказав: „Ну, Хаім, що там
Чути в лісі? Маєсь ґіт
Вовча мати? А медведі
Чи просили тя на мід?“
Я вклонивсь і мовлю: „Пане,
Річ одну міні зробіть:
За мій труд на рустікальнім
Мене грунті осадіть.“
„Що ти, стік ся, — пан аж крикнув, —
Чи до разу одурів?
Зле тобі на службі в мене?
Панщини ти захотів?“
„Добра служба ваша, пане,
Але я в ню не піду!
Коштував добра доволі,
Прокоштую ще й біду.
Тут померли батько й мати,
Сироти по них дрібні
Полишились, — в моій страті
Бог ті діти дав міні.
Вам тепер би грунт той певно
Довго пусткою стояв,
Так позвольте-ж, щоб вам з него
Я повинність відбував.“
Слухав, слухав пан ту мову,
Далі сплюнив тай сказав:
„Ну, досить я бачив світа
І досить великій зріс,
А не бачив жида, щоб так
Самохіть в неволю ліз.
Щож, як хочеш! Лізь, небоже,
Я спиняти тя не йму,
Але як вернути схочеш,
Знов на службу не прийму.“
Я вклонивсь, зітхнув до Бога,
Щоб він сил міні додав,
Щоб я більше в панську службу
Доки віку не вертав.
І пішов. От так то хлопом
Став я, сину! Бачиш сам,

Що нелехким був для мене
Перший вступ у хлопський стан.
Та ще тяжше було далі.
Як почула мужичня,
Що йіх ворог заклятущий
Став від нині йіх рівня,
Хлопський грунт держить, ще й хлопські
Діти взяв ся годувать, —
Гвалт піднявсь в селі, мов я йіх
Всіх хотів обрабувать.
„Вбиймо жида! Проженімо!
Відберім дітей, він йіх
Думає на кров порізать,
На жидівську віру всіх
Повернути!…“ Вся ненависть,
Що в йіх душах за пять літ
Против мене накіпіла,
Вилізла тепер на світ.
І прийшлось тепера йісти,
Що вперед я наварив,
І бороти ся з тим лихом,
Що вперед сам натворив…

VI.

„Що робить! Іду до війта,
Щоб громаду він зібрав.
А громаді мовлю: „Знайте,
Грунт по Процю я обняв
Для сиріт єго. Повинність
Відбувати 'му я сам,
А як доростуть ті діти,
Я все чисто йім віддам.
А що може не подоба
Жиду в себе йіх держать,
То скажіть, кому йіх маю
На вихованє віддать.
Я йіх буду стравувати,
Зодягать, давать що слід,
Ви-ж для догляду над ними
Чоловіка назначіть.“
Вчувши ті слова, громада
Мов води набрала в рот, —

Та ненависть по хвилині
Знов заговорила. „От
Жид присікавсь!“ — закричали. —
„І чого він хоче в нас?
Мало з нас нассав ся крови
За цілий тяженький час?
Проч з села, проклятий жиде!
З нами тут тобі не жить!
Не доводь нас до нещастя!
Волимо ми положить
Тих сиріт живих у яму,
Ніж щоб ти нам був сусід!“
Так кричали люде люті.
Втихомирив йіх аж війт
Кажучи, що панська воля,
Не змінить єі хлопа́м.
„А що Хаім мот, то правда!
Я те саме раджу вам.“
Ледво ледво мир уговкавсь
І опікунів обрав.
З тяжким серцем діточок я
Тим опікунам віддав
Та не довго довело ся
Годувать йіх. В скорий час
Всі померли. От тоді вже
Оженивсь я другий раз.

VII.

„Не скажу тобі, як тяжко
Приходили ся міні
Хлопська праця, панські буки,
І ті погляди страшні,
Погляди німоі злости
І ненависти, що йіх
Я стрічав день в день довкола
Від усіх сусід мойіх.
Але серце було в мене
Засталене: все-м пройшов,
Бо-м ненависть в власнім серці
До людей переборов.
Що міні не виробляли,
Того й в казці не сказать!

Вікна били, збіжє пасли,
Обкрадали разів пять.
А щоб помогти в потребі,
Як сусідові сусід,
Щоб хоч добре слово мовить —
Ні тай ні! І десять літ
Вибув я в такому пеклі,
Мучивсь, горя ніс за трьох,
Постачав і пану панське,
І у себе. Тілько Бог
Додавав міні надіі,
Як нераз уже от-от
Приходило ся пропасти.
Честь єму від рода в род!
Жінку взяв собі я бідну,
Роботящу, принаняв
Слуг. Се поле опустіле
Пан на мене записав.
Далі своім добрим ділом
Я й громаду побідив.
Я сказав тобі вже, сину,
Як то пана я підбив,
Щоб громадський ліс в інвентар
Яко панський записать.
За той ліс громада з паном
Правувала сь літ вже пять.
Але де то було хлопу
Найти право в ті часи!
Хоч то й нині — хочеш права,
Ти кішенев потряси.
Все громада програвала…
Пан вже ліс відмежував
І нові за него драчі
Та данини накладав.
Чую я — кіпить в громаді,
Пошепти грізні пішли:
„Вбиймо пана! Все одно нам!
Нема правди на земли!“
Думаю, погано буде.
От громада як зійшлась,
Я й кажу́: „Вспокійтесь люде,
Є ще правда серед вас.

Я про ліс той добре знаю,
Хто й коли єго вписав, —
Я за свідка против пана
Стану, ліс ваш не пропав!
Сміло рекурс подавайте!
Я пів кошту буду ніс.“
Ну, що довго говорити —
Виграла громада ліс.
Гей, озлив ся пан на мене
І завдав міні біди,
Але люде в мні сусіда,
Брата взнали від тогди“.

VIII.

Вечеріло. Ще гляділо
Сонце в зеркало ріки,
Як в садку загомоніло:
То від жнива йшли жінки.
Жінка Хаімова й жінка
Шльомина, обі в хустках,
Серп у кождоі на тімю,
По снопови у руках.
Далі служниця верету
Жатоі трави несла —
Се до припусту коровам.
Жінка Хаіма війшла
В хату. Шльомина до стайні
За кухаркою пішла.
От і Шльома йде з синами:
Два сини вже парубки, —
Всі три з косами: луг сіна
Підкосили залюбки,
Ще й розкинули покоси, —
Завтра сабаш, нехай схне!
Ось і ріг заграв: худобу
З толоки пастух жене.
Хлопці кинулись, загнали,
Повпинали, а жінки
Подойіли й подавали
Паші всім за драбинки.
І так весело та складно
Та робота всім іде,

Що аж радує ся серце!…
Ще на небі лиш де-де
Блискали зірки, а всі вже
В хаті, як закон велить,
На молитві враз стояли.
Дай Бог всім ся так молить
Щиро й твердо! По молитві
Повечеряли гуртом,
Слуги й господарі разом,
Спільно за одним столом.
По вечери помолившись
Зараз спати всі пішли:
Хлопці в стайни, а для мене
Постелили на земли.
Рано знов молитва спільна,
А відтак обід (в ночи
Він, готовий ще від вчора,
Прів заліплений в печи).
Випивши по чарці меду
(Мід сам Хаім виробляв),
Риби доброі по дзвоні
Хаім кождому роздав.
Потім з яйцями цибулька,
Далі з кашею росіл,
Врешті кугель шабасовий
Украсив собою стіл.
По обіді хлопці в поле
Подивити ся пішли,
А жінки крутились в хаті.
Шльома й Хаім потягли
У ванькир, святіі книги
По закону почитать.
Я присів до них. Така то
Чулась в серці благодать
І тепло в тій теплій хаті,
Що здавалось, вік би тут
Жив, і світом би широким
Став міні сей тихий кут.
Бачилось, тут ще остав ся
Відблиск давніх тих часів,
Як посеред своіх шатер
Патріарх старий сидів,

А Єгова к нему в гості
Заходив, коли хотів.
І говорю я: „Реб Хаім,
Добре так живе ся вам,
Що поживши днину з вами,
Я б хотів так жити й сам“.
Усміхнув ся з тиха Хаім,
Головою похитав…
„Так то, так — сказав — небоже!
Відколи я хлопом став,
Я знайшов спокій і силу
В собі, й всякий би знайшов,
Як би кинувши шахрайство,
На той самий шлях пішов.
Та не вся тут правда, сину!
В тім спокою, в тій тиши
Дух дрібніє, мозолі тут
Наростають на души.
Щось собаче є у серці
От таких людей, як ми:
Звикнуть раз за возом бігти,
То біжать і за саньми.
Звичка в нас найстарше діло.
Де приткне нас доля лиш,
Там приймемось, мов верба та,
Що росте, де посадиш.
Плодить грунт той злість, ненависть —
Ми приймем йі в кість і кров,
Як на іншім грунті лехко
Приняли б добро й любов.
Ми мов пявка, що не має
Сво́йі крови — з других ссе.
Тим то треба нам спокою.
Нам спокій святий над все.
Але є натури інші —
І я знав таких людей,
У котрих, здаєть ся, буха
Якесь полумя з грудей,
І жене йіх з місця, мече
То в один то в другий бік.
Невгомонніі, вандрують
І воюють весь свій вік.

За сто діл беруть ся, кожде
Йім ведесь, і все щось йім
Не дає пустить коріня,
Зупинитись на однім.
Люде нашоі натури
Дивлять ся на них, немов
На безумних, посміють ся,
Похитають головов,
І спокійні. Ой, і сам я
Часто тим гріхом грішив,
Поки мя тяжкий трафунок
Інших мислей не навчив.

IX.

„Ще як панщину робив я,
А громада зла була,
Сталось так одного року:
Обікрали мя до тла,
Всю комору, всю обору!
Ані панщину робить —
Я з тяглом ставав — ні жить чим,
Ні данину заплатить.
Затягнув я довг у пана,
Триста римських. Посправляв
Що потрібно, довг що року
Ратами платити мав.
Через рік мя знов обкрали,
І прийшлось міні опять
Двісті римських на прожиток
В панськім скарбі позичать.
І заляг той довг у мене
На сумліню мов скала…
Через рік худоба гибла,
Там неврода знов була…
Ані руш стягнуть на рату!
Правда, пан не налягав.
Аж ось бух! Пан через мене
Спір з громадою програв.
В осени було. Гей, йіде
На кони лакей Іван
Тай кричить до мене: „Хаім,
До двора! Зове тя пан!“

Прихожу́. Пан лютий-лютий!
„Жиде, довг мій ти приніс?“
— „Пане, мовлю, ще-м нічого
Не продав! — „Бери тя біс,
А міні потрібно грошей!
Знаєш з хлопами свідчить,
Знай же тут міні весь довг мій,
Все до крихти заплатить!“
— „Пане, мовлю, вашій ласці
Все завдячую, що там
Маю: як би я попро́дав
Все, то й довг сплатив би вам!
— „Ну, то продавай!“ — „А, пане,
Що робитиму я сам?“
„Хоч на жебри йди, про мене!“
— „А деж жінку й діти діть?“
„А мене то що обходить?
Хоч поки́дай йіх під пліт!
„Чи так, пане? Ну, так ось вам
Моє слово: ждіть не ждіть, —
Я сплачу вам довг, як зможу, —
Ви що хочте, те й робіть!“
Гей, як блисне пан очима,
Та тарах мене в лице
Раз і другий! „Псе поганий!
На і на тобі за це!
Хлопці, зараз запрягайте
І до него йідьте в дім,
Збіжє, шматє, всю худобу,
Все беріть до голих стін,
Все везіть у двір! Побачу
Як то будеш ти скакать!“
Кинулась двірня. Вже фіри
Вулицею копотять!…
Ще година не минула,
Всю мізерію мою
В двір стягли. Я став, не знаю,
Чи мертвий, чи ще жию.
Так тоді міні здавалось,
Що вже світ валить ся весь —
Так то чоловік з добром тим,
З кождим кусником зживесь!

Жінка, діти тож прибігли,
Плачуть, просять і ревуть;
Пан на ганку люльку курить,
Все плює й глядить у кут.
Жінка бух єму у ноги.
Цілувати почала…
„Марш!“ пан крикнув і в грудь копнув
Чоботом, аж кров пішла.
В тім тур-тур! візок в подвірє
Бачу, жид, уже в літах,
Йіде, в простому халаті,
Сам віжки держить в руках,
Однокінкою. Зайіхав
Перед ганок, лиш зирк-зирк.
Оглядів всю ту Содому,
Лиш всміхнув ся, нічичирк,
Тай до пана. Пан аж скрикнув:
„Шая Ляйб! За житом ти?“
„Так, за житом.“ — „Добре, добре!
Є готове, лиш плати!“
„Добре, пане. Але що се
Тут за ярмарок у вас?“
„Слухай, Шая, ти гешефтсман,
Знаєш, що́ в гешефті час!
От сей жид — він мій підданий —
Винен гріш міні, пять сот —
Третій рік уже, й ша-тихо,
Мов води набрав у рот.
Нині зву єго, заплати
Домагаюсь по добру —
Він міні ще грубіянить,
А платити ні дуду.
От я наказав забрати
Все добро єго. Хочу
Жида розуму навчити,
Сам собі свій довг сплачу.“
„Пане, — крикнув я, — неправду
Ви говорите! Я сам
Обіцяв вам дати рату,
Як лиш збіжа що продам.“
„Ну, гляди, в живіі очи
„Брешеш!“ він міні кричить!

Ну, скажи, ти жид, чи міг би
Ти інакше поступить?“
„Пане, — Шая Ляйб озвав ся, —
Много винен він?“ „Пять сот.“
„Ну, так ось вам ваші гроші!“ —
Тай вийма один банкнот
На сто римських, другий, третій —
Усі гроші відлічив.
„А єму се все віддайте!“
Пан лиш очи витріщив.
Далі схопивсь, мов шалений.
„Що, такий клапатий жид
Сміє так мене підйіхать!…
Жиде, се для мене встид!
Ні, не хочу твоіх грошей!
А ти, Хаім, забирайсь
Із добром поганим своім,
Та на рату ми старайсь!“
Се сказавши плюнув, фукнув,
Гримнув від сіней дверми
Той сховав ся у покоі.
Мов німі стояли ми.
Шая Ляйб всміхнувсь і мовив:
„Встид вельможному! Отсе
Варто було пять сот римських,
Щоб нагнать єму в лице
Встиду троха! Ну, ти Хаім
Забирайсь! як я скінчу
Тут своє купецьке діло,
То до тебе загощу.“

X.

„Погостив у мене Шая,
Часто потім зайіжджав.
Вислухав моі пригоди
І про себе розказав.
Я пізнав єго, розвідав
Між людьми єго діла…
Справді, дивна сила божа
В чоловіці тім жила!
Простий жид був, неписьменний.
Єго батько шинк тримав

У Рокитнім. Много горя
З малку Шая Ляйб зазнав.
Та таку вже Бог натуру
Дав єму, що не оглух
І не отупів у горю
Невсипущий єго дух.
Жить по людськи, щоб не тілько
Другим кривди не робить,
А по змозі помагати,
З злом раз в раз війну точить —
Ось що мов неситий голод
Мучило єго весь вік.
І куди лиш з тим бажанєм
Не гонявсь той чоловік!
З разу шинкарем був троха —
Кинув, взявсь до ремесла,
Але бійка з майстром швидко
До тюрми 'го занесла.
Вийшов відти й мало-мало
До розбою не пішов,
Та взяли єго до війська.
Й там спокою не найшов.
Де лиш бачив людську кривду —
А тяжкий тоді був час —
Там він всюди наче іскра
Біг, сваривсь і бивсь нераз.
Страх сказати, що в тім війську
Наприймавсь він горя й мук!
Тричі в вулицю 'го гнали,
А кайдани з ніг і з рук
Не злази́ли. Вийшов з війська
По сімнадцяти роках,
Сам на світі, голий, босий,
І обняв 'го дикий страх —
Не за себе, бо був сильний
І здоров, робити вмів,
А за те, що літ проживши
Тридцять пять, він ще не вспів
Жадного поратувати,
Жадного добра зробить!
Що терпів за правду стілько —
Комуж з сего лекше жить?

І подумав: „Треба взяти
Серце в жменю, перше стать
Богачем, тоді і бідних
Буду мав чим спомагать.“
І що мислиш? Архи-жидом
Він на десять літ зробивсь,
Шахрував панів, маєтку
На купецтві доробивсь.
Торгував дровами, сіном,
Брав достави військові,
Сплави сплавлював до Гданська,
Наші сукна краєві
До Румуніі возив він…
Аж прийшли тісні роки —
Все покинув, взявсь до хліба,
Кукурузи і муки
Достарчав для трьох повітів,
Бідним даром роздавав,
Заложив свою пекарню…
Словом, він уратував
Не одну родину хлопську
І жидівську від біди.
Знаєш, як прийшли вибори
В сорок осьмім, то жиди
І хлопи́ єго хотіли
Послом в Відень обібрать,
Та пани й попи йіх тілько
Закричали… Що й казать,
Як усі єго любили,
Хоч був острий на язик!
Він нераз до мене мовив:
„Я б отак як ти не звик
Хлопом жити і коритись!
Гнеть міні б в арешті буть!
Знаєш, як тоді я бачив,
Як пан жінку копнув в грудь,
То вся кров у мні скіпіла
І над вухом мов оса
Забреніло… Будь молодший,
Я б прибив єго як пса!
Ні, не жить міні з тобою!
Не для мене тихий рай!“

От таких людей виводить,
Сину, інколи наш край!“

XI.

Часто я відтак до Штенгля
По дорозі забігав
І гостив, і днів по кілька
У роботі помагав.
Все мене приймали щиро,
Хоч я бідний онучкар,
А вони заможні газди.
Дар у них був мов не дар,
А неначе довг відданий.
Із хлопами враз жили
Як свій з своім, всюди спільно
Хлопську сторону тягли.
Шльома був в громадській раді
І в шкільній був делегат, —
Сам в літах уже по руськи
І по польськи вчивсь читать.
Хаім говорив частенько:
„Вчіть ся діти! Треба нам
Приставати до народу,
Кинути служить панам!
Бо глядіть лиш, до чого нас
Панська служба довела,
Що ненавидять нас люде,
Радуються, як з села
Жид виходить! Що не сміє
Жид до хлопа підійти
Просто, як до чоловіка
Чоловік! „Еге, знать ти
Хочеш щось урвати в мене!“ —
Дума хлоп, і неборак
По найбільшій части зовсім
Справедливо дума так.“
Так то Хаім своіх внуків
І сусід жидів навчав,
І при тім все Шаю Ляйба
Добрим словом споминав, —
Знать любив він Шаю Ляйба
Як вітця і поважав…

Аж прояснював ся, кріпшав,
Як про него говорив,
„Ой, на много річей очи
Він міні, бач, отворив!
Як він гриз мене, що Шльому
В світській школі я не вчив!
Що тепер хлоп без науки!…
А ти знаєш, він скінчив
Вік свій в мене, тут, в тій хаті!
Ну, такий вже чоловік,
Знать не міг у власній хаті,
В роскоши скінчити вік.
Бачиш ти, він був бездітний,
А як вмерла жінка, тут
Він задумав весь маєток
Для бідно́ти повернуть.
Та не так, як другі роблять,
Що своєі смерти ждуть,
А відтак запишуть суму.
Йде той гріш, немов на гріх
Через Бог зна кількі руки,
А в них тає наче сніг.
І заким дійде до діла,
Вже до половини зник:
Дармойіди обловились,
А для бідних вийшов пшик.
Не такий був Шая Ляйб мій!
Сам він руки засукав
І шпиталь для бідних в Жовкві
Своім коштом збудував.
Далі лазні дві жидівські:
В Кристинополі одну,
Другу в Раві, і в них мікви[2],
Все, що там потрібно… Ну,
Все добро так розділивши,
Припровадивши все в лад,
Думав в Жовкві при божници
Яко ґабе[3] умирать.
Протяглось то так з пів року.

Осінь. День був дожджовий
І слота була. На шляху
Геть розмок, розкис ся глий…
Бачу, лізе щось, чалапка,
Звільна мов той жук повзе.
Наближаєсь, завертає…
„Шая Ляйб! Чи тиж то се?
„Я! — говорить. — Ну, на силу
Я добивсь у хутір твій!
Тай ослабли ж кости! Швидко
Йім належить ся спокій!“
Зараз ми єго до хати,
Обігріли, зодягли,
Бо обдертий як жебрак був,
Покріпити ся дали.
Віддихнув. „Ну — каже — Хаім,
Наближає ся мій час!
Хоч прийми мя, хоч жени мя!
Я вмирать прийшов до вас“.
„Бог з тобою — кажу — брате,
Щоб тебе я з хати гнав!
Ти живи й сто літ у мене!
Але як же се? Ти ж тав
В Жовкві в школі ґабе бути?“
„Ну, і був до вчора, був!
Ну, а вчора… Подиви ся
Тут!“… Халат він розгорнув,
Розгорнув сорочку — Боже!
Груди, плечі в синяках!
„Шая Ляйб! — кричу я, — що се?“
Він смієся. — „Ах, ах, ах!
То моя заплата — каже —
Від кагалу! Слухай лиш,
Як вони міні платили,
Може й сам йіх похвалиш!“

XII.

„„Вмер коршмар один близь Жовкви,
Страх побожний чоловік:
В бібліях святих, в молитвах
Він прожив увесь свій вік.

Жінка шинкувала, теща
Шахрувала мужиків,
Старший син три села лихвов
До зубоженя довів,
Менші два сини провчили
Конокрадське ремесло, —
Ну, й зростало йіх богацтво
І поважанє росло.
А наш Майлех все молив ся,
В божих заповідях жив
І добро творив. Таке він
Правило собі вложив:
Хто прийшов до него бідний,
Десять центів він давав,
А імя єго і назву
Зараз в книжку записав.
Як прийшлось єму вмирати,
Він отак сказав рідні:
„Будете мене ховати,
То сю книжечку міні
В гріб на груди положіте,
Щоб я Богу показав:
Двадцять вісім тисяч шісток
Між убогих я роздав.“
З уст до уст пішли слова ті,
Йіх підхопив весь кагал:
„Двадцять вісім тисяч шісток!
Боже, таж се капітал!
Бачите, який побожний
Праведник між нами жив:
Все моливсь і тількі гроші
Богу в жертву положив!“
Ну, й не диво, що був погріб
Многолюдний і шумний.
„Двадцять вісім тисяч шісток!“
Вкруг гуло, мов дзвін гучний,
Позавчора був той погріб.
Вчора шабас був. Ну, ґіт!
Посходилась повна школа,
Помолили ся як слід,
Почали вже розходитись —
Гамір, гутірка… І щож?

„Двадцять вісім тисяч шісток!“
Шепт іде, мов в листю дощ.
Ей, озлив мене той шепіт,
Я на лавку вилажу́.
„Слухайте, бенай Ізруайль,[4]
Я вам массе[5] розкажу́!
Бачив сон я сеі ночи.
Мацюпіньким червячком
Я повзу мов, підповзаю
Перед сам Єгови трон.
Бачу я: вага велика
Настановлена стоіть,
Коло неі сам Міхуайль
Меч поломінний держить.
Аж іде наш Майлех, згорбивсь,
Піт з чола єго тече,
Двадцять вісім тисяч шісток
У мішку він волоче.
„Боже, я весь вік молив ся,
Не творив нікому зла
І рука моя для бідних
Все отворена була:
У готових, чистих грошех
Ось заслуга є ціла!“
„На вагу!“ — сказав Єгова.
Майлех кинув срібла міх,
І вага перехилилась
Аж архангелу до ніг.
„А тепер — сказав Єгова —
Я питатиму. Кладіть
На другу́ тарілку кождий
Підсудимого одвіт!
Сам ти заробив ті гроші?“
„Ні“ — рік Майлех і дрожав,
І на другій вже тарілці
Той одвіт єго лежав.
І, о диво! те маленьке
Слово „ні“ одним кивко́м
Двадцять вісім тисяч шісток

Зрівноважило цілком.
„А ти знав, — пита Єгова —
Відки йде маєток твій?
Знав, що кождий гріш в нім — кривда
І неправда і розбій?“
Затремтів ще дужше Майлех,
Гнувсь і корчивсь і цідив
Ледви чутно: „Знав, о Боже,
Але ж се не я робив!“
І ся відповідь була вже
На вазі — і щож от се?
Двадцять вісім тисяч шісток
Фівкли в го́ру, мов пірце.
„А ти знав, — пита Єгова —
Що сімя твоя ціла
За ті гроші своі душі
На погибіль віддала?“
Та на ті слова вже Майлех
Відказать ніщо не міг,
Почорнів увесь і наче
Звялий лист звалив ся з ніг.
„Проч з ним відси!“ — загриміло
З трону. — „Ошуканець сей
Поки жив, побожним видом
Все ошукував людей,
А по смерти думав Бога
Сими грішми підкупить!
Проч з ним! Ще єму на плечі
Тіі гроші прикріпить!…“
Знаєш, доси в остовпіню
Слухали всі моіх слів,
Але скоро лиш скінчив я,
Раптом хор весь заревів:
„Гвалту! Епікур! Безбожник!
Геть! Най більш тут не дихне!“
І юрбою навалились,
З школи виперли мене.
А у сінех ну місити,
Бити, штовхати під бік —
Ледво я з житєм із рук йіх
Вирвав ся, на силу втік.“


XIII.

„Так то Шая Ляйб розстав ся
Із жидами, і до нас
Умирать прийшов. І справді,
Швидко наче свічка згас.
Радісно вмирав він. „Много
Натерпівсь я — говорив, —
Много я в горячій крови
І добра і зла творив.
Все бажав по людськи жити,
Чоловіком з людьми буть…
Слава Богу, що прийшло ся
Хоч остатній раз дихнуть
Між людьми, що справді люде,
Хоч огріти ся в сімйі,
Що блаженних патріархів
Вік нагадує міні.“
Так то, сину, і сконав він.
Золота душа була!
Без таких людей земля би
Сталась темна і гнила.
Може то й за патріархів
Золоті часи були,
Та все таки патріархи
Люд жидівський завели
У Єгипет у неволю,
Аж пророк-убійця встав,
З невгомонним, диким серцем,
Тих невольників підняв,
Вивів йіх в пустиню дику,
Водив блудом сорок літ,
Та навчив йіх здобувати,
Збудувати новий світ.“
1—5 сент. 1889.

 
Орнамент з книг друкарні Наукового товариства ім. Шевченка - 009.jpg

——————

  1. Panusses — зарібки
  2. басен для митя.
  3. читець св. книг при божници.
  4. Сини Ізраіля.
  5. Казка.