В тюрмі міні страшливі снять ся сни,
Тай чи то сни лишень — і сам не знаю,
Такі виразні та тривкі вони,
Такий несонний біль міні вчиняють.
Найтяжші муки, лютіі тортури,
Які лиш людям люде завдавали,
І ті, що в них страждали і вмирали,
Заповнюють тюрми моєі мури.
Мов рій товплять ся привиди кроваві:
Страшні злочинці і святі героі,
І рани йіх я бачу мов на яві.
І з ран тих наче грім лунає в мойій
Душі: „І нам частину співстражданя,
Частину пісні за важке конаня!“
22 сент. 1889.
Христос бичами зсічений, кроваві
Терни в волосю, хрест свій приволік;
В руках, ногах від гвоздів діри ржаві, —
Стоіть і шепче: „Ось я, чоловік!“
Джордано Бруно на кострі горючім,
З язиком що йно вирваним кліщами,
З тілом від свіжих ще тортур болючим
Глядить у жар під своіми стопами.
І Кампанелля висить на тортурах:
Двадцятий раз єму друхочуть кости,
Сустави крутять і печуть підошви.
І з стогоном глухим, несвіцьким, в мурах
Тюремних віє щось мов легіт в полю:
Се муки й кров за світло, поступ, волю!
22 сент. 1889.
„А за що-ж ми терпіли муки й мерли?“ —
Нова громада стогне відкись з ліва.
„Ми — гній історіі, ми негатіва, —
Чиж в нас не людське тіло, з дроту нерви?“
Ось Даміян. Яку приняв він муку
За те, що короля ранив блудного!
В іспанських чоботах ломали ноги,
На сірковім огни палили руку,
Горючими кліщами тіло рвали
І олово та сірку в свіжі рани
Лили́, і кіньми рвали й чвертували!
„Цілу годину я вмирав, тирани!
Посивів з болю!“ І було се вчера,
В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.
22 сент. 1889.
Ось Гонта йде, весь синій від побою,
З відтятим язиком і рукою;
Його садять на розжарену шину
І шкуру друть, аж всю обдерли спину.
А далі сотні, тисячі проходять
Кривавих тіней німо надомнов:
Йіх бють, рвуть, па́лять, в колесо городять,
І в ямі коденьській булькоче кров.
Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійно
В могилах своіх темних, позабутих!
Чиж мало людскости мук ваших лютих,
Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?
Пропав вже час тортур і мук таких!
Спіть, не трівожте наших серць мягких!
22 сент. 1889.
Минув час мук? Брехня! Чиж давній час,
Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?
Як мучивсь Достоєвський і Тарас?
Хібаж тепер вже кандали́ не дзвонять?
Хіба різки ще не свистять у вас?
Цілими селами в тюрму не гонять?
Хіба гармати мідних гирл не клонять
Над містом, всіх готові зжерти враз?
Мягкі серця́ в вас, бо трусливі в части!
А звір зневаги до людей і власти
І тьми росте і висить над вами!
Ми, єго жертви, вас звемо́ з могили:
Не мякніть без часу! гартуйте сили!
Гоніте звіря, бийте, рвіть зубами!
22 сент. 1889.
|
