З вершин і низин (1893)/Смерть Каіна
| ◀ Панські жарти | З вершин і низин Легенди Смерть Каіна |
Пяниця ▶ |
|
Убивши брата, Каін много літ
Блукав по світі. Мов бичі кроваві
Єго гонило щось із краю в край.
І був весь світ ненависний єму,
Ненависна земля і море й ранній
Пожар небес і тихозора ніч.
Ненависні були єму всі люде:
Бо в кождому лицю людсько́му бачив
Кроваве, синє Авеля лице —
То в передсмертних судрогах, то знов
З застилим виразом страшного болю,
Докору й передсмертноі трівоги.
Ненависна була єму і та,
Котру колись любив він більш вітця
І матері і більш всего́ на світі —
Єго сестра і жінка враз, нелюба
За те, що йій імя було — людина,
Що Авелеві були в неі очи
І голос Авелів і серце щире, —
За те, що так єго любила вірно,
Що хоч сама невинна й чиста серцем,
Не вагувала ся для него все
Покинути, з проклятим поділити
Єго прокляту долю.
Наче тінь
Вона ходила з ним. Із уст єі
Ніколи Каін не почув докору,
Хоч вид єі і голос і любов
Були єму найтяжшим, ненастанним
Докором. Інколи, як лютий біль
Осилював єго, він мов безумний
Гнав геть єі від себе — і послушна
Вона щезала, тихим, скорбним гостем
Являлась між людей, дітей, унуків —
Та не на довго. Як прийшла таємно,
Так і щезала і в пустиню йшла,
Чутєм угадуючи ті стежки,
Куди блукав єі нещасний брат.
Була мов нитка срібна, що вязала
Самотного, запеклого з житєм
Людей. Теплом, що жеврілось в єі
Жіночім серці, силувалась гріти
Убійці душу.
Та дарма! Мов риба,
Що бєсь об остру кригу, аж сама
В ній сціпеніє, так вона весь вік
З сил вибивалась, мов лучина та
Горіла й власним нищилась огнем.
Раз в темних пралісах вони в скалистій
Печері ночували. Втомлена
Вона заснула, голову поклавши
На камінь. Каін розложив огонь
І сів побіля него, в полумя
Втопивши очи. Фантастичні сцени
І явища раз по раз виринали
З огнистих язиків, і ловлячи
Йіх поглядом немов здрімав ся Каін —
Сну тихого, правдивого давно,
Давно не знали вже єго повіки!
А як настало рано, Каін дармо
Чекав, коли вона з постелі встане,
У дикій тикві принесе води,
Плодів нарве, коріня назбирає
І меду на сніданє. Сонце вже
Підхопилось високо, зазирнуло
Промінєм скісним у нутро печери, —
Тоді до неі наблизив ся Каін,
І зараз же пізнав, що́ сталось з нею.
Ах, раз лишень в житю він бачив смерть,
Та той один раз вистарчив по вік,
Щоб розпізнати смерть у всякім виді.
А тут вона явилась так невинна,
Та сумирна, та радісна! Лице
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просияло,
Відмолодніло. Та сама любов,
Що за житя, й тепер на нім світилась, —
Та щезла туга і трівожні думи,
Немов все те, к чому душа єі
Неслась і рвалась за житя — було
Осягнене тепер.
Вид смерти разом
Немов підтяв єго всю волю й силу.
Ні болю він не чув, ні жалю в серці,
А лиш безсилє, повне отупінє.
Він сів над трупом, і весь день, всю ніч
Сидів недвижно. А на другий день
Він знявсь, сухого листя наносив
В печеру, трупа вкривши ним зовсім,
Потім з гори каміня навалив,
І мучив ся весь день, кровавив руки,
Аж завалив, забив ним вхід печери.
Відтак омив кроваві руки в річці —
Так як тоді, по смерти брата! — й звільна,
Не оглядаючись, не відітхнувши
Пішов в пустиню.
Де? куди? по що?
Про се давно не думав він. Що й думать?
Куди б не йшов він, де б не завернув,
Усюди сум однакий, самота
Однака і однаке горе люте!
Минув ся ліс. Хрустить пісок пустині
Під поступом важким. Там шакаль виє
В розсілині, орел у небі крикне,
Сверщок самотний між піском цвіркоче,
А там тиша довкола, мов в могилі.
Нераз серед тиші тієі раптом
Туман піску мов велитень здіймесь
Сивавим стовпом аж під саме небо,
І крутячись по ровени пройдесь
Мов цар — і враз простре ся знов на землю,
Мов привид щезне.
Сонця віз огнистий
Хилив ся вже до долу. Без хмаринки
Все небо жевріло, немов казан,
В котрий води забув налить хозяін.
А в тім ген-ген, на сукрайку самім,
Де неба звід з пустинею зливав ся,
Обоє пурпуром ярким облиті
Під захід сонця, — видвигло ся щось
Високе, рівне, мов хрусталь блискуче.
Чи то ріка, що ледом вся замезрла,
Могучою рукою сторцом там
Поставлена поперек краєвиду?
Чи може то гра світла, жарт пустині,
Що фантастичним видом в даль манить?
Похиле сонце золотом ярким
Обсипало горішній край стіни,
Єі зубчасті виступи і башти,
Що мов ігли тонуть в лазурі неба.
А в низ, мов пурпуровий водопад,
Спадав вечірній сутінок і звільна
Тонув у темряві, що низ встеляла.
І був сей вид для вандрівця німого
Мов грім небесний і мов трус землі:
Він став мов вкопаний, поблід мов труп,
І очи мов два яструби шпаркіі
Послав туди, в далеку даль горючу.
Ох, вид сей добре знаний був єму!
Нераз на яві та у снах важких
Єму являв ся! Каін затремтів
І острий біль прошиб єго нутро,
Ненависть дика блиснула в очах,
А на устах безкровних, що сціпились,
Замерло недошептане проклятє.
„То рай! Гніздо утраченого щастя,
Що наче сон майнуло і пропало!
То жерело безбережного горя,
Що так пристало до людсько́го роду,
Мов власна шкура пристає до тіла,
Що поки жив, не вирвеш ся із неі!
Проклятий будь, ти привиде зрадливий,
Що лиш ятриш моі пекучі рани,
А не даєш ні полекші ні смерти!
Проклятий будь і ти і хвиля та,
Коли тебе насаджено, коли
Мій батько перший раз тебе побачив!
В імя всіх мук людських, усеі туги,
Усіх безцільних змагань будь проклятий!“
Зціпивши зуби відвернув ся Каін,
Щоб геть іти, — та враз якийсь глубокий,
Безмірний сум обняв єго: почув
Себе таким слабим, самим на світі,
Таким нещасним, як іще ніколи.
Схиливши голову, закрив лице
Руками, і стояв отак на місці,
Кровавим світлом вечера облитий,
А тінь єго довжезна потяглась
Ген ген степом і в сумерку тонула.
І забажало ся єму ще раз
Поглянути на захід. Мимоволі
Полинув взір єго туди, все тіло
Туди звернулось. Та завзята воля
Ще раз перемогла той порив, руки
Закрили очи, та по хвили знов
Безсильні впали.
Мов слабий в горячці
Якусь безумну почуває роскіш
У власних ранах ритись, так і Каін
Не міг від того виду відірватись,
Що все нутро єго бентежив, в серці
Клубами піднімав кіпучу злість,
Розпуку й жаль. Здавало ся єму,
Що пів душі в нім гнівно рве ся пріч,
А пів без памяті, мов нетля в жар,
Летить туди, до брам хрустальних раю.
Аж ось потало сонце і нараз
Немов собака спущена з припону,
Наскочила на землю пітьма чорна,
І вид чудовий щез в далекій дали.
В знесилі Каін на пісок упав,
Щоб ніч пробути. Дикий звір пустині
Єго не страшив: божеє клеймо
Наложене на него, гнало геть
Від него всяку твар, усяку смерть,
Та гнало геть і сон і супокій.
Всю ніч мов риба в сіти на піску
Холодному він кидав ся і бив ся.
А як на сході сонце запалало
І озирнуло степ — в піску найшло
Глибокий ви́долинок, де спав Каін.
А він уже від давна був в дорозі —
Ішов на захід. Щось тягло єго
Туди, хоч учорашній вид чудовий
Скривала сива мгла, що залягла
Густою лавою пів видокруга.
Чого єму туди? він сам не знав.
Нічого там не ждав, не надіявсь,
А всеж ішов. Так журавель, почувши,
Що ген за морем, в північній краіні
Весна зблизилась, — розпускає крила
І пісню дзвонячи летить туди,
За сотні миль, не дбаючи на бурі,
На морські вали й хитрощі стрільців.
Весь день у мглі бродив він, наче в морі.
Аж вечером розвіялась вона,
І на хвилину заходяче сонце
Вказало знов вчорашній вид чудовий:
Хрустальні стіни, золотіі башти. —
Та так далеко в фантастичній дали,
Що, бачилось, до неба в двоє близше.
Та що єму та даль? Хоч крок людськи́й
І як дрібний, він перемірить ним
Весь круг землі, дійде й до краю світа,
Коли мета яка там є єму.
Від смерти брата стілько, стілько літ
Блукав він без мети, ганявсь мов звір
Сполоханий, щоб сам перед собою
Сховатись — аж ось перший раз мета
Єму заблисла! Дух єго стомлений
На ній спочити може! Хай і так,
Що се спочивок на тернах, на грані,
Та все-ж спочивок, віддих, забутє!
І перебувши ніч в пустині, знов
В дорогу рушив. День за днем ішов він,
А вид чудовий райських стін усе
Єму являв ся хоч на хвилю-другу,
Дразнив єго спокійним своім блиском
Та разом і манив до себе; щось
Було немов обіцянка таємна
В тім блиску золото-рожевім.
Скупо
Пустиня мачиха єго кормила
Корінєм, медом диких пчіл, поіла
Соленою та затхлою водою.
Та він привик до сего. Часто ріки,
Широкі багна, соляні озера
Перебігали шлях єго. Безстрашно
Ішов він в воду, з хвилями боров ся,
Вітрам, дожджам і громам опирав ся.
Природа мучити єго могла,
Як мачиха нелюблену дитину, —
Та смерть єго боялась.
Інколи
Єго якась невиразима туга
Проймала, то знов злість, ненависть люта
Під горло підступала, серце тисла
Немов кліщами. Він грозив на захід,
Кляв Бога і себе. Та швидко напад
Минав, він чув себе опять безсильним,
Нікчемним червом, і в знесилі падав
Серед пустині і лежав мов труп.
І почала єго проймать нетямна,
Страшна трівога на ту саму думку,
Що може не дійти він до мети.
Тоді зривавсь, і мов хто гнав за ним,
Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,
Глибоко грузнучи в піску пустині,
По будяках ранив до крови ноги,
І все на захід прямував.
Як довго
Спішив оттак — хто знає. Бачилось
Єму, що може й сотні літ. Усе
Минувше, мов потоплена краіна,
Помалу западало в забутє;
Остались тілько, як далеко в зад
Міг памятю сягнути, спомини
Отсеі дивноі вандрівки.
Врешті
Дійшов до ціли. Вечір був бурливий
І сонце вже за хмари закотилось,
Коли продроглий, хорий і нещасний
Під райською стіною станув Каін.
Весь низ єі вже в пітьмі потонув.
Далеко десь, неначе під землею,
Грім гуркотав, і вітер за стіною
Стогнав і плакав. Чи та ніч бурлива,
Чи втома се вчинила, що в тій хвили
Якимсь немов спокійним чув ся Каін,
І перший раз по смерти брата він,
Як те дитя до мами, притулившись
До зимноі стіни, заснув сю ніч.
Та супокою й тут він не найшов
І сни страшні всю ніч єго томили.
Він кидавсь і кричав і криком своім
Глушив могуче вітру завиванє.
А рано вставши був немов розбитий,
Ще більш нещасним чув себе, ніж доси.
Холодний ранок був, все небо скрізь
Засунуло ся хмарами й лило
Дожджу потоки. Наче сіре море
Тяглась пустиня в безконечну даль,
Понура, в своій величі грізна.
А обіч, доки видко, одностайна
Стіна, гладка мов лід і височенна,
Здаєть ся, аж до неба — ні проходу,
Ні брами, ні наріжниць, — рівно-рівно
Біжить вона, мов світ увесь на двоє
На віки вічні перерізать хоче.
А на межи двох велитнів таких —
Пустині і стіни — він, Каін, сам,
Слабий, дрібненький, як ота комашка!
Та ні, комашка ще щаслива! В неі
Є крила, йій піднятись можна в гору
На верх стіни, заглянути у рай,
В ту первісну, щасливу вітчину!
Комашці підлій можна! А єму,
Царю всіх творів, дідичеви раю,
Єму не можна!
І в німій розпуці
Він головою бив о ту стіну,
Бив кулаками, гриз зубами, поки
Знесилений не впав неначе труп.
Три дни отак він бив ся. Крик єго
Мов звіря ра́неного рев трівожив
Мертву тишу пустині. Інколи
Він намагавсь молитись, але з уст
Єго гордіі, богохульні речі
Лили́сь. Затвердле довгим болем серце
Лиш шарпалось, коритись не могло.
А далі втихомиривсь і сказав:
„Нехай і так! Проклятий я, се знаю!
Кров брата на моіх руках. Я стратив
Дідицтво раю. Хай і так! Не місце
Міні в йому. Та за весь біль безмірний,
За всі ті муки без кінця, що зніс я
Й зносити буду, доки тілько буду —
Одного лиш бажаю я, о Боже!
Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,
Хоч з далека заглянути у рай!
Хоч оком скинути на се дідицтво,
Котре на віки вічні я утратив!
Лиш раз поглянути! Лиш миг потіхи!
А там нехай ідуть всі муки й кари,
Які судили ся міні!“
От так
Простягши к небу руки він молив ся.
Та з неба відповіди не було.
Лиш сонце сипало промінєм ясним,
І каня десь в лазурі проквиляла,
Та шакаль вив в пустині.
„Ні, дарма! —
Промовив Каін, — голос мій проклятий
До Бога не доходить. Сам я винен,
Що небо не відповіда міні!
Колись було інакше, та — пропало!
Нехай і так. Та ось що я зроблю!
Є прецінь вихід десь у тій стіні,
Куди прогнав Бог батька мого з раю.
Там, кажуть, ангел з огняним мечем
Стоіть на варті. Щож, нехай стоіть!
Нехай убє мене, міні байдуже.
Не вбє, то впаду перед ним на землю,
І доти в поросі немов червяк
Там витись буду і молитись буду,
Кричати буду і ридати буду,
Аж доки просьби не сповнить моєі.“
І сквапно, нетерпливо рушив в путь
Поуз стіни. Він думав: вхід десь близько.
Та день минув, і чорна ніч минула,
Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще, —
Стіна тяглась мов в безконечну даль
І з півдня сонце крила перед ним,
А входу як не видно, так не видно.
Та Каін вже не піддававсь розпуці,
Не кляв, не рвав ся. Чув він, як зневірє
Мов та гієна здалека кружило
Вкруг него й дух морозило в йому́.
Та він усеі сили добував
І гнав сю темну змору геть від себе,
І йшов, і йшов.
Аж разом — вид новий:
Серед пустині височенна, остра
Гора. Облитий світлом сонця шпиль
Купає ся в небесному блакиті
І шоломом іскрить ся ледяним,
Аж сліпить очи. Низше голі скали
Пошарпані стирчать, неначе зуби
Грізного звіря, що пожерти хоче
На небі сонце. Низше полонини
Сіро-зелені, а ще низше ліс —
Могучий, дикій бір тоне в тумані.
Спинив ся Каін. Рій нових думок
Сей вид в души єго збудив.
„Мабуть —
Подумав він, — не годен я дійти
До райських брам і око в око стати
Супроти ангела, з ним говорить!
Мабуть для мене замурована
Ся брама. Добре! Я просить не буду,
А сам візьму сю ласку. Ось гора,
Вершком своім запевно таки висша
Ніж ся стіна. Піду на той вершок,
І відтам рай побачу, заспокою
Тоту жадо́бу, що в душі кіпить!“
І не роздумуючи довго, рушив
В нову дорогу. Весь той труд, що доси
Зазнав він, був нічим супротив сеі
Вандрівки. Бачилось, що та гора
Зібрала всі завади й перешкоди,
Щоб зупинить єго: потоки бистрі,
Ліси непроходимі, темні звори,
Яри́ бездонні і холодні мряки.
Лиш звільна, важко дишучи, увесь
Облитий потом, пробирав ся Каін
Все висше в гору. Чим палкійше рвались
Єго бажаня вверх, тим тяжшою
Була єго дорога, немічнійшим
Все тіло, більший сум лягав на душу.
В півсумерку бродив він день за днем;
Відвічний ліс шумів над ним тужливо,
Або стогнав і плакав і ревів
Вітрами битий. Лиш чутєм одним
Кермуючись, блудив по ньому Каін
І дер ся все туди, де найстрімкійші
Здвигались стіни. Ось скінчив ся ліс,
Та не скінчилась Каінова мука.
Єго зустріли низькі та розлогі
Повзучі корчі косодеревини
Та ялівців колючих. Мов з води
В огонь попав він: колючки густі
Що крок єму впивали ся у тіло,
Корінє мов гадюки ніг чіплялось,
І сонце холодно світило з неба,
Немов з наругою з гори гляділо
На сю безплодну муку.
Але Каін
Не зупинивсь. Аджеж вершок гори
В магічнім блиску перед ним яснів,
Манив єго! Хоч весь підпливший кровю,
Посічений, пошпиганий, подертий,
Він перебув і ту страшну дорогу,
І лекше відітхнув на полонині.
Край жерела, що в зворі журкотіло,
Упав він, відпочив, потім обмив
Все тіло у єго воді погожій.
Ту й папороть солодкая росла
На обриві скальному: накопав
Єі коріня і ополоскавши
В воді, пойів, а решту про запас
Сховав. Оттак перепочивши день,
Пустив ся далі. Ховзають ся ноги
По мху твердім, натужують ся жили,
Повітрє ллєсь у знемощілу грудь
Мов олово холодне, огняніі
Колеса крутять ся перед очима,
І вітер чим раз дужший, холоднійший
Проймає. Наче муравель повзе
У гору Каін, ба, ще й муравлю
Завидує: єму байдуже вітер,
Байдуже обриви стрімкі й ховзкі,
Байдуже втома!
Ось убога, сіра
Минулась зелень — всюди голі скали,
Мертві, грізні. Житя тут ні сліду,
Лиш вітер свище, та орел часом
Скигли́ть та шарпає свою добичу.
Тут кождий крок хибний, — нехибна смерть.
Тут смерть на кождім кроці розставляє
Сто вартових, захланних на добичу:
І дождж і сніг і вітер, сонця блиск,
Орли й камінє, все тут з нею в змові.
Аж ось одного дня — вже вечеріло,
Як Каін став на самому вершку —
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь і ледво що живий.
Останніх сил добувши, став на голім
Леді. Куйовдили вітри могучі
Єго волосє, рвали драну одіж,
І кров морозили у жилах. Каін
Не чув нічого, весь остаток сили,
Всю душу він зосередив в очах,
І очи ті послав у даль безмірну,
Туди, де в пурпуровому проміню
Купавсь величній, ясний „город божий.“
І щож побачив в ньому?
Пусто скрізь,
Лиш дерева самотні сумовито
Шепочуть листєм, та квітки чудові
Хитають ся на стеблах. А крім них
Ані душі живоі, ані звука.
Та ні! Посеред раю, на майдані
Два дерева найвисші, найпишнійші.
О, Каін добре знав ті дерева
Із оповідань батька! Се на право —
То дерево житя: небесний грім
Вершок єго розтріскав, розколов
Весь пень єго до самоі землі,
Та не убив єго живоі сили!
Воно росте, пускає гилє в шир,
Пускає па́синє нове довкола!
А те на ліво — дерево знаня
Добра і зла. Під ним клубить ся гад,
А на гильках єго богато плоду
Понависало. Плід той так блищить,
Манить, ясніє, душу рве до себе!
Та ось повіяв вітер, і мов град
Посипались плоди оті на землю,
І всі від разу попелом розсілись,
Огнем розприсли, розлились смолою!
І бачить Каін далі: в мглі рожевій
Щось зароілось лехке, прозірчасте,
Мов комашня. Придивлюєсь — се люде!
Се тисячі людей і міліони,
Мов пил вітрами звіяний, кружать ся,
І тягнуть, тягнуть походом безмірним.
І всі круг дерева знаня товплять ся,
Всі рвуть ся, топчуть ся, падуть, встають
І шарпають ся в гору, щоб захопить
Хоч плід один, хоч кисличку одну
Із дерева знаня. Потоки крови
І море сліз значать йіх путь, — дарма!
Що хтось укусить того плоду, тому
Він попелом розсипле ся в устах,
Огнем пекучим бухне. А вкусивши
Отого плоду, кождий ще лютійший
Стає, озвірює ся на весь світ,
Мордує, ріже та кує в кайдани,
Валить і ломить те, що другий ставив,
Палить, руйнує — просто, божевільні!
А дерево житя стоіть та тужить:
Ніхто не рвесь до него! На йому
Плодів не много, з виду не блискучих,
Захованих між листєм та тернами,
Тож і не ла́сить ся ніхто на них.
А як часом, відбившись від юрби,
До него хто навернесь, покоштує
Плодів чудових і почне гукати
На других, щоб ішли туди, — то мов
Ворони кидають ся всі на него,
І бють і рвуть і мучать і калічать
Єго, мов за найтяжшую провину.
Аж ось два звірі на майдані стали.
Один під деревом знаня засів
Величній, нерухомий і суворий,
З лицем жіночим дивноі краси,
І з тілом льва. Мов нетлі до огню,
Так люде-привиди роєм безмірним
Єго обсіли, мов про щось питають.
Глибоку тугу і пекольну муку
В йіх лицях видно, тіні йіх тремтять,
І очи й душі висять на устах
Почвари. Ся-ж мовчить, і не змигне
Очима. Знов ройі людей товплять ся
До дерева знаня, і бють ся, рвуть ся
За плід єго, йідять — і знов вертають
До звіря — та спокою не знаходять,
Мов листє те осінне, гнане й бите
Грізними, супротивними вітрами.
А другий звір під деревом житя
Засів: з крилами лилика, з хвостом
Як пава, з кіхтями орла, із тілом
Хамелеона, і з жалом змийі.
Що хвиля він мінив ся і метав ся,
Манив до себе всіх, і всіх відво́див
Від дерева житя. А хто в ньому́
Поклав усю надію і за ним
На сліпо біг, той розбивавсь о камінь,
В тернах, ярах глибоких опиняв ся.
І піднімались руки, кидались
Проклятя — не на звіря-ошуканця,
А все на дерево житя. „Воно
Химера, ошуканство і брехня!“ —
Такий лунав важкий в повітрі гомін.
Глядів на вид сей Каін, і немов
Ножем по серцю різало єго.
Єму здавалось, що весь біль, всі муки,
Всі розчарованя тих міліонів
В єго душі бушують, серце в нім
Кліщами тиснуть, торгають нутро.
І він закрив лице своє руками
І скрикнув: „Ох, досить, досить, о Боже!
Не хочу більш глядіти на сей вид!“
В тій хвили сонце потонуло, пітьма
Лягла на землю і закрила рай.
Та біль в души у Каіна остав ся,
Несвіцький, острий біль. Він застогнав,
І на студену площу ледовую
Мов труп звалив ся.
Холод ледовий
Збудив єго. Вже серед неба сонце
Ясніло мляво, холодно всміхалось,
Мов зраджена, ошукана надія.
Де вчора рай виднівсь, стояла нині
Піднебною стіною мряка біла,
Немов заслона. Каін не жалів
За райським видом; він один лиш чув
У серці голос: „Геть відсіля! Геть!“
І наче злодій, що в чужу комору
Закравшись, замісць скарбу дорогого
Розпечене зелізо в руку вхопив, —
Так Каін вниз спішив з верха сніжного.
Важкіі думи, мов над стервом круки,
Носили ся і крякали над ним.
І думав він: „Так от чим Бог дурив
Вітця, мене і всіх людей! Бо-ж певно,
Що без єго знаня і волі се
Не сталось би! Бо й хтож роздер на двоє
Житє й знанє, і ворогів заклятих
Із них зробив? Чиж не єго се діло?
Тоді, коли осібно в раю він
Оті два дерева садив, заким ще
Создав Адама — вже прокляв єго,
Вже назначив весь рід єго на муку,
На вічне горе! Бо коли знанє
Є враг житя, то по щож нам бажанє
Знаня? Чом ми не камінь, не ростина?
Коли хотів, щоб ми не коштували
Плодів знаня, по щож садив те древо
І тим плодам таку додав приману?
Коли хотів, щоб ми живі були,
Чомуж спершу́ нам не казав пойісти
Плодів із дерева житя?“
Мов чайка,
Що ски́глить над дітьми по над багном
Літаючи, о трощу бє грудьми,
То знов до сонця вивернесь в лету,
І все кричить і бєть ся й колесить, —
От так і Каінова дума-скрута
В тім безконечнику металась, билась
Без виходу. Усівши під скалою
Він спочивав, холодним потом злитий.
І зажмуривши очи, знов побачив
Той райський вид, і на нову дорогу
Думки єго зійшли.
„Що се — знанє?
Чи справдіж так житю воно вороже?
Здаєть ся — так! Оте знанє нещасне
У мойім серці розбудило лютість
На брата, вбійцею мене зробило —
За те, що він, не думавши, по просту,
Мене нагнуть хотів у ту саму
Дитячу простоту, з котроі дух мій
Давно вже вийшов. Те знанє кудиж
Веде потомків мойіх? Звірів, птицю
Й себе мордують, землю спліндрували
Шукаючи, кого-б і що-б убити.
Усякий камінь острий та твердий
Для них на ніж, на спіс, стрілу придав ся;
У оленя на теж зривають роги,
У звіря зуби. Жінка говорила,
Що винайшли якесь таке камінє,
Котре в огні розтоплюєсь мов віск,
І вивчились робити з него стріли,
Ножі і спіси твердші і острійші
Ніж з кременю. От де веде знанє!
Кров, рани, смерть — єго найперші дари.“
„Так по щож ми бажаємо знаня?
Значить, бажаєм смерти? Ні, неправда!
Хібаж я смерти Авеля бажав?
Я жить хотів по свому — більш нічого.
Хіба стрілець бажає смерти звіря?
Він хоче жить, єму потрібно мяса!
Він хоче жить і мусить боронитись,
Щоб звір єго не зйів! А той, що лук
І стріли видумав, чи смерти він
Бажав чиєі? Ні, бажав лиш жити,
Придумував підмогу для житя!
Значить — знанє, то не бажанє смерти,
Не враг житя! Воно — веде к житю!
Вбезпечує житє! От в чім вся річ!
Як та стріла, що забиває птицю,
Сама — не птиця! Як той ніж, що ріже,
Сам не убійця! Так значить — знанє
Не винно тут! Воно ні зле, ні добре.
Воно стає ся добрим або злим
Тоді, коли на зле чи добре вжите.
А хтож єго вживає? Хто єго
В руці держить, як той стрілець стрілу?
Хто той стрілець?“
Не привичний до думки
Старечий ум, мов раненая птиця,
Метав ся, тріпав ся у темноті,
Та відповіді на питанє теє
Не міг найти. І знов у інший бік
Звернувсь.
„А щож те дерево житя?
Яка в плодах єго укрита сила?
Чи справді в'ни безсмертє можуть дати?
Здаєть ся ні! Оті немногі люде
Там в раю, що плодів тих коштували,
Під лютими ударами юрби
Вмирали, бачилось, і пропадали.
Так щож давав йім плід той? А! вгадав!
Вони на смерть ішли, мов на весілє,
Вмирали з усміхом; із ран, із мук
Вони катів своіх благословляли.
Що се значить? Знать смерть йім не страшна!
Знать жерело житя було в йіх серці!
Яке-ж се жерело?…“
„Я бачив: скоро
Хто плоду з дерева житя вкусив —
Прояснювавсь увесь, благим спокоєм
Проймавсь, і голос піднімав і кликав
Усіх до себе, ворогів найгірших
Мов другів обнімав, і був неначе
Той плястер меду чистого, солодкий
І запахущий, ясний і поживний,
Одним чутєм святим наскрізь пронятий.
Значить: чутє, великая любов —
Ось жерело житя!“
І скочив Каін,
Мов звір сполоханий, і оглядав ся
Довкола, і шептав немов в нетямі:
„Чутє, любов! Невжеж се так, о Боже?
Не вже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Ні дерево знаня, ні загадковий
Той звір не скаже? Бідні, бідні люде!
Чого до того дерева претесь?
Чого від того звіря ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!
Чутє, любов! Так ми-ж йіх маєм в собі!
Могучий зарід йіх у кождім серці
Живе — лиш виплекать, зростить єго,
І розівєсь! Значить, і жерело
Житя ми маєм в собі, і не треба
Нам в рай тиснутись, щоб єго дістати!
О Боже мій! Не вже-ж се може бути!
Не вже ж ти тілько жартував, як батько
З дітьми жартує, в той час, як із раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай і дав нам на дорогу?“
В тій хвили Каін наче просіяв.
Чудовий супокій розлив ся враз
В єго душі. Забулись всі стражданя!
І сонце гріло, і земля ясніла
Вся в золото й рожевий блиск повита,
Мов дівчина, що з купелі виходить.
На хвилю, опянілий щастєм тим,
Він стратив память, і за грудь рукою
Хапавсь, і сам собі не вірив.
„Боже!
Не вже се правда? Навіть в мойім серці,
Гнилім, побитім і закаменілім,
Жиє ще, розвиваєсь і цвите
Те райське сімя, та свята любов!
О так! Я чую се! Тепер, по довгих
Літах проклятя я відроджуюсь
І оживаю! Наче крига леду,
Так присла в серці моєму ненависть.
Міні так дуже жаль усіх людей,
Тих бідних, засліплених! Я йіх так
Люблю з йіх сліпотою й лютим горем,
З йіх поривами до добра! Страшні,
Могучі ти покуси йім, о Боже,
Порозставляв в дорозі, а слабою
Натуру йіх вчинив! Отсе мізерне
Знанє, котре мов іскорку хоронять
І роздувають — що йім з него! Тьма
І загадка сидить при нім на стражи.
А ту дорогу, що веде до серця,
До щироі любови — другий звір
Загородив — хімера бистокрила,
Котра манить, і найяснійшу правду
У привид, у ману пусту зміняє.
І мечуть ся вони, мов лист сухий
В осіннім вітрі — ріжуть і мордують
Одні други́х лютійше звірів лютих,
І риють ся в землі, до неба рвуть ся,
Пливуть по морю — в небі чи за морем
Шукають раю, щастя, супокою,
Шукають того, що лиш в серці своім,
В любві взаімній можуть ізнайти!“
„І щож, хібаж по вік йім так блудити?
Хібаж ніколи не найдуть вони
Дороги прямоі? Хібаж на дармо
Йім дане те бажанє невсипуще?
Ні, жити хочесь кождому! І кождий
На те і розум має, щоб житє
Від смерти відріжнити. І коли
Єму вказать дорогу до житя,
То певно не піде на стежку смерти.
Так я-ж отсю дорогу йім покажу!
Я, прадід йіх, відслоню правду йім,
Тяжким терпінєм віковим здобуту.
Пригорну йіх до серця і навчу
Любить себе взаімно, занехати
Роздорів, сварів, здирства і убійства.
Я, перший вбійця, викуплю свій гріх
Тим, що відверну всіх людей від вбійства.
О люде, діти, внуки, сиротята!
Покиньте плакати по страті раю!
Я вам єго несу! Несу ту мудрість,
Котра поможе вам єго здобути,
У власних серцях рай новий створити!“
Так думав Каін, і поспішним ходом,
Із серцем повним туги до людей,
Невигаслоі теплоі любови,
Прямує до села, і спотикаєсь,
Скупить хвилини дух перевести,
Щоб тілько швидше! Бєсь стареє серце,
Тріпочеть ся мов пташка. Наче вихор,
Старі, давно забутіі згадки
Зворушились, коли з за горбика
Мов синя хмарка показав ся дим
Із людськоі оселі. Мов дитя
Що духу він на горбик вибіг, став,
І довго, довго видом тим впивав ся,
Що розстелив ся перед ним — сто раз
Милійший, ніж недавній привид раю.
Пишний крайобраз! В глубині єго
Велике озеро мов лазурове
Хрустальне зеркало, що в дали десь
Зливаєсь з небом. Береги, в роскішну,
Богату зелень прибрані, далеко
Повскакували в воду рукавами,
Полощуть ся та приглядають ся
Собі у тихім зеркалі глубокім.
А близше сугорби, покриті лісом,
Немов вінком могучим відділили
Той тихий кут від решти світа.
Глянь!
Там в тихім за́ливі, не дуже близько
Від берега, мов стадо каченят,
Село розсілось. На палях товстих,
Повбиваних в дно озера, стоять
Низькі хатки покриті тростиною,
З піддашками й широкими кладками.
Дим курить ся із стріх. Жінки в хатах
Перекликають ся. По озері
Мов павуки снують човни легенькі —
То рибаки великі сіти тягнуть,
Кричать, гребуть веслами, та до сонця
Поблискують зубцями спіс спіжевих.
А супротив села на узберіжю
Майдан широкий, а на нім не пчоли
Роєм гуляють, не чмелі гудуть:
То молодіж сільська гуляє. В сонцю
Вилискуєть ся голе, смагле тіло,
Лунають срібні голоси, легенький
Вітрець волосє чорне розвіває.
Одні на взаводи біжать, а другі
Крутіі танці водять, ті збирають
Блискучі раковини над водою,
Тамті великий натягають лук
І до мети стріляють, деякі ж
Старого діда обступили, що
Сидить на камени, брязчить на струнах,
І щось співає.
Все те Каін бачив
Мов на долоні, плакав і сміяв ся
Із радости. Він так давно не бачив
Людей! І вид йіх мирного житя,
Йіх праць, забав і розривок щоденних
Таким єму чудово гарним видавсь,
Що причарований він став на місці,
Глядів і оком не змигнув, впивав ся
Тим видом, мов найбільшим щастєм земним.
В тім крик зробив ся між дітьми: у лука
Струна́ порвалась. „Діду, діду Лемех,
Направте лук!“ І дід покинув грати,
І лук узяв, руками пильно щупав
З усіх боків, махаючи при тім
Похиленою головою. Каін
Від разу догадавсь, що він сліпий.
Ось виняв він з за пазухи струну́
І на роговий лук напяв, і брязнув
По ній. Мов ластівка зацвіркотала
Струна́, і щось немов вступило в діда.
„Ех, діти!“ — скрикнув він і з місця встав,
„Старий я став, сліпий, а ще готов
Поміряти ся з вами при стрільбі.“
„Го, го, дід Лемех до стріли бересь!“ —
Загомоніли хлопці. — „Браво діду!
Давайте з нами до мети стріляти!“
„Де ж та мета? Ведіть мене туди,
Де стаєте!“
В тій хвили ті, що бігли,
Побачили, як Каін наближав ся
На край майдану.
„Горе! Хтось чужий
Іде! Розбійник! Лісовий дикун!
Ратуйте, діду!“
І немов курчата
Від яструба, вони до діда збіглись.
Дрогнув дід Лемех.
„Де є той дикун?“
Спитав суворо.
„Із за кедра вийшов!
До нас іде!“
І Лемех ані слова
Не мовив більш, на лук нову стрілу
Вложив і — вистрілив.
„Стій, Лемех, стій!“ —
Роздав ся голос. „Я твій прадід Каін!“
Та в тій же хвили острая стріла
Єму попала прямо в серце. Скочив
У гору Каін, і лицем на землю
Упав, аж вістрє вилізло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубіли так.
„Гура! дід Лемех!“ —
Хлопята крикнули, та Лемех тілько
Махнув рукою. Він мов труп стояв
Блідий, недвижний, лук і стріли впали
На землю.
„Що вам, що вам, діду Лемех?“
Защебетали діти, але дід
Ледви промовив стиха: „Що сказав
Отой дикун?“
„Сказав, що він є Каін,
Ваш прадід.“
„Каін? То не може бути!
Мій прадід Каін! Діти! Се ж було б
Страшне нещастє, сли б була се правда!
Глядіть лиш, де він, що з ним?“
„Він упав
Отам близь кедра і лежить спокійно.“
„Ходім до него! Може він живий!
О Боже, хорони мене від того лиха,
Щоб Каінову кров я мав пролити!“
І спотикаючись, тремтячи весь
Дід Лемех рушив, а за ним юрбою
Ішли хлопята. Хоч сліпий, він прямо
Ішов туди, куди пустив стрілу,
Аж поки не спіткнув ся і не впав
На трупа Каіна.
„Се він! Се він!“ —
Мов божевільний скрикнув Лемех. „Діти,
Пропали ми, пропав увесь наш рід
На віки вічні! Каін смерть приняв
Із мойіх рук! Біжіть, зовіть батьків,
Зовіть усіх сюди!“
І поки діти
Побігли по батьків, дід Лемех сів
При трупі, й доторкаючись рукою
Лиця єго й прострілених грудей,
Завів мов над колискою дитини
Тремтячим голосом старезну пісню:
„Слухай Цілля, слухай Ада,
Дому мойого відрада,
Каже божий глас:
Хто над Лемехом глумить ся,
На нім Лемех буде мстить ся
За раз — сім раз.
А хто Каінів убійця,
То на тім сам Бог помстить ся
Сімдесять сім раз.“
Раз по раз мов безумний він співав
Сю пісню. Вже зійшлось усе село
На вість трівожну. Всі широким кругом
І трупа і убійцю обступили.
В кінці немов прокинув ся дід Лемех
І голову підвівши, наче сонний
Промовив: „Що, чи є тут хто при мні?“
„Ми всі тут, діду! — загула громада.
„Так плачте, діти! Се наш предок Каін,
Проклятий Богом за убійство брата,
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашоі оселі
І смерть приняв із мойіх рук! Та смерть
На нас проклятє боже навела
І пімсту на дітей і внуків ваших!
Тож плачте, діти! Плачте над собою!
А сего трупа, се прокляте тіло
Не доторкаючись похороніть,
Щоб світа божого він не поганив,
Щоби на него сонце не гляділо,
Щоб звір єго найівшись не сказив ся,
І птиця наклювавшись не здихала!
Зносіть каміня і немов собаку
Прикиньте ним єго, піском засипте
І обсадіть тернами! Най по вік
Прокляте буде місце, де поліг він!“
І кинулась громада з диким криком
І стогоном прикидувать камінєм
Мерця. А він лежав немов дитя
Вколисане до сну, простягши руки,
З лицем спокійним, ясним, на котрому,
Здавалось, і по смерти тліла ще
Несказана утіха і любов.
Та швидко купою каміня труп
Покрив ся; кинений із близька камінь
Розбив всю чашку, сплющив до землі,
Похоронив на віки під собою.
