З історії української лїтератури/Чим жива українська література?
З історії української лїтератури Чим жива українська література? (Богдан Лепкий) |
Короткий огляд української лїтератури ▶ |
|
Богдан Лепкий.
„Не хиля́йте свого духа,
Лиш розпалюйте до грани.
Хоть звали́ть нас заверуха,
На́рід обнови́ть ся з духа
І обно́влений повстане.
Не хиляйте-ж свого духа,
Лиш розпалюйте до грани!“
Звичайні наші думки, почування й бажання передаємо в розмовах, листах, бесїдах і всїляких письмах звичайною, розговірною мовою. Але бувають такі хвилини, коли чоловік має сказати щось небуденне, таке, що не всякому на думку прийде, коли він хоче розкрити свою душу, відбути прилюдну сповідь. Тодї вже не вистарчає звичайний спосіб говорення, слова укладають ся якось інакше, святочнїйше, насувають ся всїлякі влучні та рідкі порівнання, бесїда набирає особливої сили, малює і співає, захоплює і пориває слухача. Так повстають лїтературні твори — поезії, оповідання, драми.
Є люде, котрі мають особливий дар знїмати ся по-над буденню хвилю, котрі сильнїйше думають і чують, котрих бесїда визначаєть ся великим богацтвом слів і зворотів та якоюсь надзвичайною гнучкістю. Се поети. Поети пишуть віршом, або прозою, поеми, або драми, з теперішнього життя, або з минувшини — все одно, щоб тільки розкривали перед нами незбагнуті тайни істновання, загадки людського життя, щоб зясовували важні життєві питання, щоб розпалювали в нас жадобу краси й добра, щоб побуджували нас до безнастанного поступу. Ворушити читача і не дати йому задубіти, все одно чи в горю, чи в надмірнім добрі, — отсе їх завданнє, а яким способом вони до тої великої цїли доходять — се вже їх справа. Нам до того не мішать ся. Коли поет зворушує нас до слїз, або побуджує до щирого сміху, коли після його творів ми задумуємо ся і сумуємо, або здрігаємось і почуваємо в собі нові сили й нову охоту до працї й боротьби, так значить ся — він дїйсно поет, він має право забирати слово і промовляти прилюдно, а тодї не годить ся йому перебивати анї зайвими замітами, нї недотепними питаннями. Колиж письменник не вміє нас зворушити, як буря зворушує застоялий воздух, коли він нас лиш бавить, як весельчак, або навчає, як учитель в школї, так значить ся — він або не розуміє свого дїла, або не годен його як слїд сповнити, — і тодї шкода часу на читання його творів, бо се не поетичні твори, а звичайна писанина.
Письменники, котрі ходили до шкіл,читали всїлякі книжки, образували ся — творять письменство; талановиті одиницї з люду, котрі навіть писати не вміють, творять словесність.
Кождий нарід має перше словесність, а що йно пізнїйше розвиває письменство. Письменники не повинні забувати про словесність свого народу, бо в нїй знайдуть вони живо збережену, мов заворожену минувшість, живий відблиск народнього світогляду, силу чуття і красу мови найширших верств народнїх.
Український народ має дуже давню, велику й богату словесність і неодин державний народ міг би йому позавидувати того великоцїнного скарбу.
Колядки й щедрівки, гагілки й веснянки, весїльні й похоронні співи лунають по нинїдень від Карпат до Дону, мов якась велитенська, невмируща пісня, котру затягнув народ колись давно, перед тисячу лїтами, а котра не замовкла й до нинї. Зайдїть до селянської хати на Підгірю в Різдвяний вечір або на Маланки і вслухайте ся та вдумайте ся добре в те, що співатимуть колядники і щедрівники, а воскресне перед вами минувшість народу, мов якийсь великий і гарний, лиш мракою овіяний образ. Почуєте там про світове дерево і про ґазду за тисовим столом, про зелені вина і солодкі меди, про боброві шуби і шовкові шати, про Дунай і Чорне море, про те, як хоробрі хлопцї-молодцї пускають ся на срібних човниках до далекого пана, щоб заслужити собі гроші і славу, чого-то ви не почуєте від тих наших пісень!
Затямили вони давно минулї лїта, коли наші предки господарювали на широких, богатих землях свобідно і достатно і Бога уявляли собі не інакше, лиш як найвисшого господаря; затямили широкий розмах героїв, тяжкі зусилля, щоб оборонити рідну землю перед ворогом Азіятом, безвпиннї бої козаків за віру й вітчину; одним словом: усе, що пережив і перетерпів наш народ, затямила його пісня, та наша прегарна, довгопамятлива народна пісня.
А сядьте собі на Великдень під липою на сїльськім цвинтарі та подивіть ся, як дївчата гагілок виводять, як живим, ріжнобарвним хороводом вють ся довкола деревляної церкви, як співають „воротаря“, „жучка“, або „Зельмана“, подивіть ся і забудьте, що се 20 столїттє, а здаватиметь ся вам, що перед вами живим походом пересувають ся давноминулї лїта, коли молодь наша в святих гаях зустрічала весну, коли дївчата з зеленими вітками виходили вітати князя героя, коли життє було для них піснею, а пісня життєм.
Так само богато давнини заворожено в наших родинних і звичаєвих піснях, в казках і лєґендах, навіть в сумних дївоцьких і жіночих думках. Всюди гомонить, смієть ся, або сумує, тїшить ся або плаче многотерпелива народня дума.
Богата і красна наша словестність, одна з найкрасших в світї!
Початок її губить ся в доісторичній добі. Чимало з її скарбів знищив невмолимий час, чимало давних творів уступало з місця перед новими; на сторощенім пнї ялицї або дуба виростала молода вільха або береза, як в якім пралїсї в горах. Богато з нашого словесного богацтва пропало раз на все, а те що осталось, яку-ж далеку мандрівку перейшло від віщого Олега й хороброго Романа аж до наших сумовитих часів! Богато запаху втратили тії квітки з наших предвічних левад, неодна галузка на них зівяла, а роса геть висохла на вітрі та на спецї. Які-ж красні мусїли вони бути давно, коли ще нинї чарують нас своєю незбагнутою принадою!
Віє на нас від них подихом українського степу і шумом Середземного моря, таємною принадою святих лїсів і ясністю гелєнського неба, східним нахилом до мрій і старогрецьким коханнєм життя — життя буйного, широкого, на волї!
На пограничу старогрецького й орієнтального світа кохала ся наша народня пісня, на широких, буйних степах виростала і нїчого спільного їй нема з снїгами й болотами півночи, з тамошньою хатньою задухою, з раболїпними поклонами, з вічним тремтїннєм перед родинною, світською й церковною властю.
Українська словесність се незвичайно буйна, своєрідна ростина.
В девятім віцї почало ся ширити у нас христіянство. З христіянством прийшла й лїтература. Богато дечого, що понаписували Византійцї й Болгари, принесено до нас в книжках, писаних чужою, староболгарською мовою і кириличним письмом. Увійшла до нас чужина під опікою князя і духовенства. Почала ся притаєна боротьба між словесностю і письменством. Словесність величала давний, власний світогляд, — письменство несло нові завіти. В словесности співало ся про силу, красу і славу, — письменство голосило пісню милосердя й покори.
Два неподібні до себе світи. Почала ся боротьба. Духовники виступали проти пісень, співів, називаючи їх дїлом грішним і богопротивним та загрожуючи карами небесними. Пісня тїкала в лїси та крила ся під стріхи. З княжих і боярських дворів прогнано її скоро. Письменство побідило. Запанувала нова віра, новий христіянський світогляд. Люде забули про давних богів, їх імена стали звуками без змісту. Словесність стратила значіннє релїґійне, але те, що в нїй було гарного, овіяного поезією, ожемчуженого мріями, освяченого тугою, те лишило ся й надальше. Перетрівало воно аж до наших часів; недаром же й зовуть поезію невмирущою. І на тій-то старій народній основі виростало й виростає до нинї що найгарнїйше квіття нашої лїтератури.
Але зразу, як сказано, здавало ся, що нове письменство може розвинути ся тільки на гробі давної словесности. І письменники, переважно духовні, поборювали її завзято. На місце давних колядок і гагілок прийшли церковні піснї, місце поем про героїв заняли життя святих, давні казки про шкляні гори та стоголові змії усунули ся на бік перед наївними викладами астрономії та ґеоґрафії. Щоб сивоголові батьки й дїди не оповідали своїм синам і внукам мов яку казку про героїчні подвиги лицарів-велитнїв і князїв-господарів, почали монахи списувати хронїки, звертаючи в них більше уваги на поширеннє христіянських засад справедливости у життю одиниць і народів, чим на розбудженнє уяви і героїчний підйом духа.
Що було цїкавійшого й легко зрозумілого в тодїшній Византії й Болгарії, принесено до нас, а тут сей крам переписувано, продовжувано і перероблювано. Від богослужебних книжок, аж до збірки законів — се, як на тодїшні часи, не аби що! І про історію і про те, як творив ся світ, як виглядає земля, як живуть люде і як бажали би вони жити, про все пробували писати тодїшні книжки.
Деякі з них, як ось життя святих, народ наш любить читати донинї. Так само залюбки слухає оповідань з рідної давнини. Особливо поширені були колись „Ізборники“, всїлякі „Матицї“, „Ізмарагди“, „Пчели“, і ся цїкавість для збірників й альманахів лишила ся у нас також аж донинї. Згодом прийшли до нас повісти про Китовраса, котрого Соломон стягнув з пустинї до будівлї єрусалимського храму, а потім вів з ним мудрі розмови, про чесного вола і хитрих шакалїв, про Індійське царство й богато других. Одна з тих повістей, а саме про мудрця Варлаама й царевича Йосафата ще й нинї зацїкавила б і навчила неодного. Се наче похвальна пісня в честь христіянства, прибрана в форму оповідань про те, як царевич Йосафат жив в чудовім, від світа гріху, недуг і недолї відбитім, огородї; як, мимо того, пізнавши і побувши на розмові з мудрцем Варлаамом, кинув богацтва і власть царську, пішов на пустиню і спасав душу.
Словом, богато нового й цїкавого принесло нам спроваджене з чужих країв письменство і доволї скоро почало воно у нас ширити ся. Український народ заєдно цїкавив ся висшими і небуденними питаннями, він рад був і є довідати ся, що нового люде зробили й до чого додумали ся, і страху перед новостями, такого як в Росії, він нїколи не знав. І ось незабаром почав зарівнувати ся той глибокий рів, який в першій хвилинї викопали були наші книжники між старою словесністю й новим письменством. Люде почали цїкавити ся принесеними книжками, а письменник знова не отямив ся, коли словесність почала його приманювати до себе. І хоча він, звичайно монах, відхрещував ся від неї, мов від злого духа, то всеж-таки в ряди годи з-під його пера ставали на папері слова, звороти, а то й цїлі вірші, ба нераз цїлі уступи, мов живцем перенесені з уст народу на сторінки в книжку.
Так почало ся єднаннє між живим і писаним словом, між словесністю і письменством. Уже й староболгарська мова стала нагинати ся до нашої, народньої, вже й постатї померших князїв і княгинь стали в хронїках зарисовувати ся не так, як їх у Византії представляли, лиш як собі про них наша пісня гуторила. Таким вийшов рівноапостольний князь Володимир, такою його бабка Ольга. Нанесена чужа лїтература й лїтературна мова стали в нас вдомашнювати ся, стали зливати ся з нами. Вже й наші писцї почали переписувати розкішні, богато прикрашені книги для князїв, бояр; вже по більших городах й монастирях склали ся цїлі збори тих книг (біблїотеки); вже навіть жінки, навіть княгинї брали ся до пера.
Карло Великий вмер і не вмів гаразд писати, а наші князї писали й говорили кількома язиками. Наше євангеліє заблудило до Франції і там на нього присягали королї; про наших гарних й образованих дївчат співала чужа пісня.Що було в византійській лїтературі злого, те якось не хапало ся нас, а що добре, приймало ся хутко і давало гарні овочі. Вже в самих початках нашої лїтератури (коло 1050 року), немов на порозї лїтературного храму, являєть ся велика постать митрополита Іларіона, бесїдника й проповідника, якому тодї не було другого під міру. Богата й вироблена мова, гарні прикраси, мистецтво стилю, а до того щирість думок і почувань вяжуть ся в того великого бесїдника в одну незрівнану цїлість. Се вже не византійський монах, а свідомий український духовник, котрий тїшить ся поступом рідного краю і держави, богацтвом і культурою, гараздами і славою, та просить Бога, щоб не віддавав тої богатої, гарної і славної країни в руки чужого нахаби.
І не одного Іларіона мали ми тодї. Був історик преподобний Нестор, були письменники Кирило Ту́рівський, Клим Смолятич, Георгій Зарубський і богато других. Стали наші учені й грамотії ширити науку також по инших землях, стала про нас добра слава скрізь по світу лунати. Наше „хожденїє Данила, руської землї ігумена, до Єрусалиму“ не мало собі рівного, „Поученнє дїтям“ князя Мономаха ще й нинї може бути взірцем високо повчаючої книжки, а „Правда Руська“ — се найстарший збірник писаного права в цїлій Славянщинї, як найстаршою історією є наша так звана Несторова лїтопись. Маємо чим повеличати ся!
Але найбільшими нашими гордощами з тих часів є „Галицько-волинська лїтопись“ і „Слово о полку Ігоревім“, невмирущі докази високої талановитости нашого народу.
Галицько-Волинська лїтопись оповідає нам про подїї від року 1201 до 1292 так живо, барвно, поетично, що читаємо її не як хронїку, але мов високо артистичну повість про нашу давнину. Другої такої лїтописи нїде не знайдемо, як нїде нема такого степу, як наш, анї такої ріки, як Днїпро. Бо дїйсно, щось високоталановите, своєрідне, тїсно звязане з землею і духом народу скриваєть ся в Галицько-волинський хронїцї. Коли порівнати її з лїтописями росийськими, так виявить ся не тільки її безперечна перевага, але також ясною стане ріжниця між нашим народом і росийським. Що Галицько-волинська лїтопись в історії, се „Слово о полку Ігоревім“ в поезії — найцїннїйший тогочасний твір, якому рівного не було в світї.
Оповідає Слово про похід князя Ігоря Святославича на Половцїв, про боротьбу з тими наїздниками, про його погром, неволю і щасливу утечу. Нема тут нїчого надзвичайного, казочного, дивного. Такі пригоди лучали ся тодї нераз; нераз наші князї побивали Половцїв, а інодї й Половцям повезло́ наших побити — звичайна історія. Але, як тая Ігорева пригода представлена, які думки викликує вона в голові ґенїяльного поета, які високі почування будить у його і в нашому серцї! Дивить ся автор „Слова“ на бій Ігоря, а в уяві бачить ті грядучі наші бої з наступаючою на нас Азією, гень-гень, може, аж до нинїшньої хвилини.
То не Ігорева жінка в недїлю до схід сонця рано на городських мурах, мов зозуля, кує-проквиляє, на свою гірку долю нарікає, то її устами цїлі поколїння українських жінок жалують ся сонцю, буйному вітрови і синьому Днїпрови на свою самотину, на гірке сирітське безталаннє.
То не Див верху дерева кличе половецькі полчища на Ігореві вої, то дух цареславної тьми збирає всї свої сили, щоб знищити українську ідею. Крізь пітьму віків бачимо, як наше лицарство, закуте в залїзну зброю, в зловіщу чорну ніч сунеть ся на стрічу з ворогом, і крізь гамір столїть продираєть ся аж до нас могучий, з глибини серця добутий крик поета: „Схаменїть ся! Киньте братовбийчу боротьбу! Ставайте одностайне, бо іде на нас велика, ворожа навала, бо заллє нас супротивна хвиля!“
Назабаром сповнили ся його віщування. Слово о полку написане 1186 року, а 1224 напали на нас Татари. Застали нашу державу розбитою на численні удїли, в сварах і межиусобицях, зовсїм неспосібною до оборони. Побили нас, попалили городи й села, полили широку нашу землю нашими-ж таки слїзми і нашою кровю. Буйні квіти молодої культури поникли, прикриті попелом згарищ і румовиннєм руїн. Спинила ся культурна робота. Не стало тої гордої самосвідомости, що ось-то ми маємо свою власну державу, свої городи, церкви, князїв і маєтки, котра окрилювала роботу таких письменників, як Іларіон та автор Слова о полку Ігоревім. Грамотїй по нещасливім 1224 роцї писав, а властиво переписував давні книжки без того духового підйому, котрий дає чоловікови спромогу творити, він вдоволяв ся роботою, не маючи певности, чи вона на що придасть ся, чи не нападе ворог і не допише кровю останнїх, білих листів. Кирило, Серапіон, Кипріян, Фотій, Григорій Цамвлак, се люде талановиті, образовані, але письменники не великого духа, звичайні собі робітники на духовній і просвітній ниві, а не творцї. Поезія, мов степова чайка, лїтала над пограбованими селами, над очеретами та ярами, в котрих ховали ся перед ворогом люде, і співала свою сумну пісню, а письменники не вміли навіть її записати. Так пропала безслїдно неодна дорогоцїнна дума про колишні славні часи в тих лїтах сорому й упадку.
Нарікали книжники на те, що нарід жив грішно, бавив ся і веселив ся, не слухав проповідей, за-мало ходив до церкви і за те Господь зіслав на нас Татар, — нарікали, але, як би від тих Татар і від того лиха, яке вони нам нанесли, увільнити ся, не подумали. Не довели до вирівняння і помирення давних незгод, до витворення спільної сили, до заінтересовання широких верств народу долею власної держави. Бракувало їм того широкого погляду, який видно було в автора „Слова“.
Життє покотило ся давними коритами, тільки плитшою і повільнїйшою струєю, тільки по тім намулї і камінню, яке нанесло нам татарське лихолїттє. Не було кому того намулу спрятати і численні, дикі гони нашої народної струї пустити в одно поглиблене й поширене корито, котрим воно свобідно і могутно покотило ся б дальше в країну лучшої будучности.
Здавало ся, що в тій роботї поможе нам Литва. Року 1321 забрав литовський князь Ґедимін Київ і прилучив до литовської держави.Тамошні князї женили ся з нашими князївнами, приймали нашу мову, звичаї й обичаї. Почала творити ся нова Литовсько-українська держава, в котрій безперечну перевагу мав український дух, а котра, здавало ся, відібєть ся щасливо від Татар і відживе давною, а може й ще більшою новою славою.
Та не так склало ся, як ждало ся. Литовська держава несла з собою поневоленнє робочого люду, заводила чужий, февдальний устрій, а в кінцї дала ся заманити Польщі, котра втягнула її в союз. Польща, притиснена до муру Нїмцями, замісць держати ся руками й ногами Балтійського моря, стала перти над Чорне, а що по дорозї лежала Україна, так треба її було поневолити і запрягти до свого воза. До того відкриттє Америки змінило основно умови торговлї; вартість землї і збіжа піднесла ся високо, а з нею і вартість робочої людини.
Польські пани стали кольонїзувати широкі українські землї і поневолювати їх мешканцїв, почали палити старі дубові лїси на поташ та вивозити його за границю. Так само й збіже. Наше-ж і литовське панство замісць боронити рідної справи, задивило ся на польську шляхту та згодом почало тягнути до Речі посполитої, де панству були великі права і вигоди. Деякі з наших родин отямили ся, почали боронити ся, починаючи від віри і обряду. Закладали брацтва, школи, друкарнї, але вже було за-пізно. Польща лежала близше заходу Европи, вона скорше приймала здобутки нової культури, „ренесансом“ званої, через неї ішла дорога до славних, заграничних шкіл й унїверситетів і молодїж наша, навіть з найпатріотичнїйших родин, виїзджаючи туди винародовлювала ся. Що з того, що батько був патріот, що давав маєтки на церкви, монастирі і брацтва, коли син, вернувши з заграницї, дивив ся на нього, як на неука, як на людину заскорузлу в старих поглядах на світ і життє. Не вміли батьки витворити у себе дома того, без чого дїти не годні були жити, і дїти покинули їх.
Перейшли на иньшу віру, а з вірою до иньшої народности. Так втратили ми своїх панїв, а селяне були закріпощені і не мали спромоги боронити рідної справи. Латинська віра, польська мова і державність польська положили тодї на нас важку руку. Тодї деякі з умнїйших духовників, видячи, що Українї не вдержати ся при сходї, бо той схід по упадку Царгорода (1453 року) ослаб, а його місце почала перебирати на себе північ, себто Москва, не меньше ворожо до нас настроєна від Польщі, почали думати над тим, як би то повернути ся на захід, а не згубити ся в нїм. Вони придумали унїю, себто признали папу римського головою церкви, жадаючи для себе задержання східного обряду. Рим згодив ся. Так мала повстати осібна українська, греко-католицька церква. Та знову-ж недобитки того нашого панства, які хотїли вдержати ся при власній вірі і власній народности, бояли ся всякої злуки з Римом і стали опирати ся заведенню унїї, тим паче, що за нею стояла Польща. Повстала боротьба давного православія з новою унїєю, так звана полєміка, котра видала чимало книжок, видвинула богато письменників, але до згоди не довела. Одна частина народу лишила ся при православю, друга стала унїятською; віра подїлила народ. Сей переходовий час заподїяв нам богато лиха, але полишив також деякі хосенні слїди. В брацтвах згуртувало ся міщанство і боронило своїх прав та ширило просвіту. Друкарнї розвинули ся і видали богато книжок; школи, хоть не дорівнували західним, але все-ж-таки дещо піднесли рідну науку. Полєміка вимагала образовання; наші духовні, що стояли при православю, хотїли дорівнати наукою латинським духовникам, а до народу шукали доступу в гарних і живих проповідях. Рідна мова почала промощувати собі дорогу до письменства, бо як же в живих справах говорити мертвим, старославянським язиком? З того часу маємо Литовський статут, себто збірник прав (1522); маємо вельми патріотичний Плач (Тренос) Мелетія Смотрицького; маємо біблїю Скорини „людем посполітим к доброму наученію“; маємо Пересопницьке евангелїє (1556) „на мову рускую із язика болгарського“, маємо Апокрізіс Філялєта (1598), в котрім автор обстоює за правом світських людей брати участь у справах віри; маємо талановитий виклад Потїя про Унїю (Антірезіс 1599), Палїнодію, а в кінцї маємо Івана Вишенського, загорілого оборонця православної віри, але чоловіка дуже талановитого, невмолимого поборника панів, котрі свого хлопа утискали і свою справу ради лакомства лукавого зраджували. Се мабуть і найбільше талановитий письменник тої нещасливої доби, котрий свої релїґійні і соціяльні погляди висказував дуже живим, гнучким, деколи навіть пламінним, хоть не чисто народним словом. „Питаю тебе, ругателю Христова імени, чим ти лїпший од хлопа? Альбо ти не хлоп такий же — скажи ми? альбо ти не тая-ж матерія, глина і персть — ознайми ми?.... А єгда показати не можеш, яко ти каменний, костяний ілі навіть золотий, тільки такий же гній, тїло і кров, як і всяк чоловік, чим же ти ся лїпшим показати можеш над хлопом?“ Так кликав знаменитий наш монах до свого і чужого панства, котре „по кількадесят полумисків розмаїтими смаками у фарбованих пожирало, а хлопам казало з одної мисочки поливку або борщик хлебтати“ — а в тім розпучливім крику о правду й справедливість маємо найкращий доказ, що наше письменство навіть в найгірших часах гнету і поневолення чоловіка не збивалось з дороги, що воно, як колись за князїв боронило рабів, сиріт і вдовиць, так і тепер ставало в оборонї покривдженого, робочого люду. Було воно не сміхованцем і весельчаком сильних мира сього, а їх обличителем і суворим суддею. Так само й тодї, коли разом з козацтвом прийшла до слова народня поезія, виступили в наших народних думах високі засади правди й справедливости, лїтература стала ширити закон хороброго і славного, але разом з тим свобідного і справедливого життя. Тому-то наші народні „Думи“ не тільки прегарні епічні твори, гідні стояти поруч найславнїйших того рода пісень в світї, але вони й цїнні своїм чесним і правим поглядом на світ і життє. Є в них щось святе, релїґійне, щось, що підносить чоловіка.
Таким чином наша лїтература боронила нашої і своєї чести, хоть рідної справи оборонити не могла. Запряжені до одного воза з Польщею, мусїли ми разом з нею котити ся в тую пропасть, в котру пхала її панська захланність, зарозумілість та заслїпленість шляхоцька. ХотЇв нас від того воза відірвати Хмельницький та не вспів. Бракло життя. Видячи кінець, увійшов в унїю з Москвою. Думав, що з тим півазіятицьким ворогом скорше дамо собі раду. Тим часом з дощу попали ми під ринву. Росія вдавала брата, а була гірш ката. Польща нищила нас західною культурою, а Москва монґольською безкультурністю. Одною рукою голубила, а другою била. Оббріхувала, підлещувала ся, хитрила, а дальше покотила грошем, щоби нас зіпсувати. Побачили люде, що зле, і засуєтили ся. Вертаймо до Польщі! — кричали одні; тримаймо з Москвою, бо вона тої самої віри, — казали другі; ідїм під Турка! — радили инші. Почала ся метушня. А ворог дивив ся і затирав руки. Чув добрий жир.
Бачила те все наша народна пісня і строїла бандуру на сумну нуту, або пригадувала давні красні часи. Бачила лїтература і в хронїках, листах, тестаментах висказувала свій жаль — але на слово, котре могло би стати ся дїлом, її не стало. Не було виробленої полїтичної думки, не було тої високої освіти, серед якої виростають ґенії. Таланти говорили мечем, — бо се було тодї найзвичайнїйше і найзручнїйше. Аж Мазепа задумав зробити кінець тій руїнї. Заводив лад, громадив богацтва, ширив почуттє права і творив культуру. З державою мусить виступити до боротьби держава. Він творив українську державу, дарма, що на взір иньших тодїшних держав, але всеж-таки державу. А щоби раз вийти з того круговороту, в який попали ми між Польщею, Москвою й Турком, пошукав иньшого союзника — Швецію, Та не повезло старому гетьманови, а наслїдники не дописали. Жаден не дорівнував Мазепі умом, терпеливістю, полїтичним хистом, жаден не міг міряти ся з Петром, анї з Катериною по тім нещасливім полтавськім бою.
Замісць Польщі виріс нам над карком новий могучий переможець — Москва, хитрий, підступний, не перебірчивий в способах; зривав договори, ломив присягу, нападав нас у снї. Збурено Сїч, знесено гетьманщину, заведено неволю. Казали нам до Бога молити ся росийською мовою; що спосібнїйших людей вивозили в Москву. Наші учені творили росийський лїтературний язик, наші полїтики переводили великі росийські реформи.... Остали ся могили по полю....
Але добре зерно, кинене в рідну землю рукою дбайливих предків, не пропало. Нарід привик до своїх старих книжок, до своїх житей святих, старуських повістей і збірників, до своїх церковних пісень і тримав ся того. Лїтература призвичаїла його до свободи слова і думки, а народня пісня співала йому про колишню волю і славу та про теперішню недолю. Він не задубів під підошвою чужого деспота, як росийський хлоп, лиш задержав у собі свідомість людської гідности і охоту до нового життя. Часи-ж Мазепи, котрий старав ся витворити нове українське панство, також не минули безслїдно. Деякі богаті роди почали тужити за волею, їх давили росийські шори, дошкулювала їм залежність від Петербурга. А від двора до двора ходив український фільозоф Сковорода і викладав про права чоловіка, приучував їх думати і жадати знання.
І ось, коли на заходї Европи загреміли весняні громи, коли за поневолені права чоловіка поллялась щедро людська кров, коли частина Українцїв, що дісталась під Австрію, дочекала ся скасовання неволї, — тодї в нас стрепенуло ся нове життє. Явив ся письменник, Іван Котляревський, що промовив рідною, хлопською мовою, хлопа допустив до слова, чужину поставив перед суд, а над своїм рідним запалив сяєво краси і кохання. Зробив се дуже щасливою рукою; правдиво по українськи — на-пів крізь сміх, а на-пів крізь сльози. Читали люде „Енеїду“ (1798 р.) і сміяли ся, бо бачили давних Троянцїв, поперебираних по козацьки, як скитали ся по світї. Читали й сміяли ся, бо як же не сміяти ся з такої дивасії? — а дочитували ся до такого, що властиво не смій ся, а плач! Бо прийшли отсе до нас чужинцї, нїчого не роблять, лиш пють, гуляють, в карти грають, морально розкладають ся, а хлоп на них працює і терпить усяку біду. Чи-ж не краще було тодї, як ясновельможний на вороному конї вигравав перед козацькими полками, як мали ми свою хату і свою правду, свою радість і своє власне горе.
В Енеїдї повно згадок про нашу славну минувшину, про Сїч, про Сагайдачного, про те, як „вічной памяти бувало у нас в Гетьманщинї колись“. І повно там гіркого докору панам „що людям льготи не давали і ставили їх за скотів“, що нарід пустили з торбами „собак дражнити по дворах“, повно глуму над хабарливими чиновниками, животатими кармазинниками, тупоумними духовниками, над отсею росийською культурою, що пхала ся на Україну, мов густа паморока, в котрій дихати трудно. А дальше крик:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку —
Лети повинність ісправлять!
Бо тільки там, —
— Любов к отчизнї де героїть,
Там сила вража не устоїть.
Там грудь сильнїйша од гармат.
Так кликав Іван Котляревський до своїх запаморочених земляків, а голосу того варто ще й нинї послухати. Він не прогомонїв, мов крик пророка во пустинї — дехто почув і взяв собі до серця.
За Котляревським пішов Григорій Квітка-Основяненко, нащадок давного панського роду. Котляревський писав віршом, — він прозою представив українського селянина. Як пан, не зрозумів його суспільного положення, цїлої тої величезної кривди, яка випливала з кріпостного устрою, заведеного царицею на вольній Українї, але те одно, що пан, предводитель дворянства, признав селянинови душу, признав йому спроможність відчувати всї радости й болї істновання тодї, як на хлопа дивились, мов на собаку, — те одно робить його імя невмирущим. Коли хлоп такий чоловік, як ми, з такою ж душею і мозком, то чомуж йому не мати рівних з нами людських прав? — міг спитати кождий тямучий читач квітчиних повістей і певно, що не один питав. До того Квітка дуже вірно змалював наше селянство — і як воно вбираєть ся, як мешкає, живе, які у нього звичаї й обичаї, яке воно богате духово й талановите — і таким чином дав свідоцтво правдї, що сей народ зовсїм окрема поява, до росийського народу неподібний, одним словом, український народ. І знову ж не-один з панів, читачів квітчиних повістей, питав ся: чомуж ми про його не дбаємо, чому маючи такий народ не стремимо до власного народного й державного життя, чому відрікаємо ся рідної матери України? Що такі питання родили ся в головах тодїшних Українцїв, на се маємо докази в творах письменників від Боровиковського до Метлинського. Але питання ті являли ся несміло і губили ся в сутолоцї життя. Їх пригнїтала і вбивала сумна дїйсність: скріпленнє росийського деспотизму по упадку деспота Наполєона, триюмф морозу і болота над широким розгоном людської енерґії, котра хотіла зворушити і до реформ та до рішучих змін спонукати цїлу приборкану Европу. Росія з царем, чиновниками, з закріпощеним хлопом побила Наполєона, хтож смів би піднятись проти неї?
А отже явив ся такий смільчак. Отже явив ся ґеній, котрий мав відвагу цїлком сміло, щиро, явно і славно поставити українське питаннє. Був ним Тарас Шевченко (1814—1861 р.). Сам з кріпацького роду, знав з власного досвіду все горе і цїлу величезну кривду тодїшнього суспільного устрою. На своїй власній шкурі досвідчив, що таке царська неволя. Цїлі віки чекали ми на нього, на обличителя жорстоких тиранів — зрозумів се. І не побояв ся віддати всїх своїх сил, покласти власного життя, щоб визволити рідну країну з неволї. Змалював її буйну, широку минувшість. Козаки, чайки, воєнні походи, великий сон о славі, широкий розмах вірлиних крил.
А тепер що? „Катерина“, „Сон“, „Кавказ“.
Народ стогне у неволї, пани катують хлопів, зводять дївчат, плюгавлять святощі родинного життя, знущають ся над безборонними невільниками. Бо вони невільники. „Схаменїть ся, будьте люде“!… коли в вас людська честь не згасла до остатка, коли ви живі, а не ходячі трупи, так розкуйте ся і порвіте кайдани!
Мов вулькан бухнула з душі поета така сильна революційна поезія, якої світ не чув. Чи єсть другий вірш, що міг би рівнати ся з „Кавказом?“ Се поличник даний царатови, від котрого громовий луск гомонить і ще нинї по цїлім світї.
А „Сон“, а „Неофіти“, а „Посланїє“?
Во істину устами Шевченка заговорили не тільки всї болї, кривди і знущання, але й вся невмируща сила України.
Не вільно з чоловіка робити безмовної худоби, не вільно народови видирати язика, не вільно живцем вкладати його до труни — не вільно, не вільно, не вільно! „Бо настане суд. Заговорять і поля і гори і потече сторіками кров у синє море!“
Та Шевченко не тільки, як нїхто другий, бичував усїх тиранів, від царя починаючи а кінчаючи секвестратором, що латану свитину з сироти здіймає, але й на наші власні гріхи він приложив розпалене залїзо, щоб випекти давну гнилу рану.
Раби, підніжки, грязь Москви
Варшавське сміттє…
Які-ж болючі слова!
Але їх треба було раз сказати, бо „нїсть спасенія без ісцїленія“. Народ, що хоче жити, мусить бути здоровий, мусить знати, хто він такий, яка йому цїль і куди його дорога. І тую дорогу в далеку гарну будучність показав нам Шевченко. Не вимощена вона мармурами і не встелена рожами, а полита слїзми і кровю та наша тяжка дорога до волї. Але її треба раз перейти, одною великою народньою лавою, не зважаючи на кордони, на ріжницї обрядів, на всї чортівські затії, які нам під ноги кидають вороги, на нїщо — треба перейти, бо як нї, то другі перейдуть по нас. А як перейдете ту кріваву дорогу до волї, тодї — і мене в семї великій,
В семї вольній, новій,
Не забутьте помянути
Незлим, тихим словом.
Нема поета, в котрім душа народу, всї його богаті дари, всї кривди і радости, мрії і сподївання, знайшли би такий повний, прегарний і щирий вислів, як в творах Шевченка. Богацтво чуття, відвага думки, сила і щирість вислову бють з кождої сторінки його безсмертного „Кобзаря“ і не слабнуть нїколи, як не слабне проміннє сонця. Шевченко заєдно творить, він незримою рукою пише свою посмертну поему, поему нашого остаточного визволення.
Чуємо се.
І чують се наші вороги. Тому з такою ненавистю переслїдували його за життя і обплюгавлюють по смерти. Плюють на сонце. Тому цар рукою власною написав на його присудї — „заказуєть ся писати й рисувати“, тому обласкавлювали й пускали на волю всїляких злодїїв й душогубів, а він більше як десять лїт терпів великі муки далеко від рідного краю.
Тому на тих, що йшли й ідуть під його прапором, сипали ся й сиплять ся ворожі удари — бо він провадив до вольної України, духово й полїтично незалежної вітчини.
Знаменитий історик Костомарів, талановитий поет, критик і письменник Кулїш, глибоко думаючий учений Драгоманів, сердечний співак Грабовський всї вони терпіли за те, що були товаришами, одномишленниками і поклонниками Тарасової думи. І не тільки те. Навіть на нашу мову накинули ся вороги наші, бо се Шевченкова мова, бо визвольна ідея без рідної мови, як меч без руки. Називали українську мову хлопською, неспосібною до вислову висших думок і почувань, а дальше видали указ (1876) одинокий в світї, котрим на уста 30 мілїонового народу покладено соромний каганець мовчання. Не вільно українською мовою анї в школї навчати, анї на зборах говорити, анї писати, нї друкувати. Зовсїм по росийськи. Але годї. Були люде, котрі не потрапили мовчати. По Тарасї заговорила Марковичка у своїх українських оповіданнях, та так-то щиро, так сердечно й щебетливо, як тільки жінка потрапить говорити. На оплюгавлену нашу народню мову впало нове сяєво краси. А заговорила нї про що иньше, як про лиху долю поневоленого народу. Заспівав Руданський — так легко, дотепно, глумливо, що найбільше вироблені мови не потраплять висловити ся справнїйше. Защебетав Щоголїв, мов соловій весною у вишневому садї.
І як-же тую мову можна було вбити? А за кордоном, в Галичинї, також не дармували. Маркіян Шашкевич підняв золотострунну арфу, що лежала в пилї на Даниловім шляху, обтер її довгою священичою полою і поклав свої худорляві пальцї. Став грати передсмертну пісню воскресення. Прийшла конституція і поклала край панській нетерпимости. Nie pozwalam! — кликали розгнївані пани, а народна мова вдирала ся до церкви, школи, уряду, навіть під їх власний дах. Повстали товариства, почала ся поважна наукова робота. Що живе, не хотїло вмирати і не вмре!
На Буковинї явив ся співак великого і чистого голосу, співак гуцульської слави, автор Довбуша, жовнїрських пісень і чудових оповідань, Федькович. Ударив в давний лицарський тон, затягнув пісню на високу нуту. Збудив земляків.
Побачив мороз, що не убє весни, і почав ослабати.
Дозволено виставляти українські драми і виросли драматичні письменники: Карпенко Карий, Старицький, Кропивницький. Не кидав пера Нечуй-Левицький, Мирний, Кониський. Безнастанно боров ся з забороною Борис Грінченко.
Все щирі Українцї, що раді були душу й тїло покласти за народню справу. Але всї задивлені були як в образ, в свого духового батька, Шевченка. А тим часом треба було глянути, що на широкому світї робить ся, треба було знова повернути ся на захід, та не згубити ся в нїм. Як се зробити показав Драгоманів, а за ним пішов Франко. Розглянули, що цїкавого вчинили люде на заходї, і вість об тім принесли до хати, щоб наші люде не задивили ся в себе і не відбились від загального поступу. За їх приміром йшла Леся Українка, Коцюбинський, Маковей, Щурат. Держали ся рідної основи, але цїкавили ся також здобутками европейської поезії.
На боцї, мов самотній дуб, стояв найбільший хлопський новелїст, Василь Стефаник, пронизливий, вдумчивий, грізний, зі словом острим, як меч. Сам один, не подібний до нїкого, великий знавець хлопської душі. Новий доказ питомої української творчости. Писання його, переложені на ріжні мови, здивували світ. Такий ориґінальний, правдиво хлопський, український, а прецїнь такий зрозумілий для всякого вдумливого чоловіка…
Між тим вдарили громи під Мукденом і загоготїла революція в Росії. Здрігнув ся царат і дав нїби якусь конституцію. Появили ся в Росії нові українські часописи, видавництва, нові письменники. Винниченко, Олесь, Филянський. Кождий з них иньший, але всї тїсно звязані з українським рухом і з революцією в Росії. Їх товариші на галицькій Українї, Яцків, Пачовський, Карманський мали відмінне обличє. Шукали нових доріг, нового вислову для давних мрій, для вічних мрій про визвіл душі, що пішла на службу матерії, гроша, нажива, брутальної сили. Загал не розумів їх змагань, бо на те він загал. Мало зрозумілою зостала також поважна письменниця, Кобилянська, авторка „Царівни“, „Некультурної“, „Землї“ і тої страшної „Битви“, битви в наших горах Карпатах. Всї вони мали в собі якесь зденервованнє перед бурею, як квіти і як птахи… І тая буря прийшла…
Впала на наш народ в хвилину горячкової працї, в богатий урожайний рік, коли женцї з новими серпами ставали на рідних ланах і коли стострунна арфа нашої поезії пригравала їм до працї.
Не було, здаєть ся, такого звука в людській душі, якого б вона не рушила. Любов і ненависть, терпіннє і пімста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобідних часів, колиб душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала опльована і обезславлена біля воріт чужого, ситого, тупоумного переможця.
Ідея любови ближнього, кохання вітчини, визволу із соромної неволї лунала заєдно в нашій лїтературі, а щирість вислову і чистість тону надавали їй особливої вартости. Українську лїтературу чути не чорнилом, а теплою, сердечною кровю.
І нинї, серед грюкоту великої світової бурі лунають до нас ті щирі, з глибин душі вихоплені тони. Боріте ся — поборете. Ваша справа чиста, справедлива, свята! Не лякайте ся тьми, бо ви Дажбогові внуки, ви маєте сонце в собі. Не хиляйте вниз прапора — бо на нїм виписані золоті слова: правда і воля. Йдїть за вашими провідниками духа, бо в них єсть іскра божа. А перше всього:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую мінуту
За неї Господа молїть.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|