З історії української лїтератури/Короткий огляд української лїтератури
◀ Чим жива українська література? | З історії української лїтератури Короткий огляд української лїтератури (Василь Сїмович) |
|
Василь Сїмович.
Українське письменство починаєть ся із заведеннєм христіянства за Володимира Великого (988). Характер його релїґійний. Усї ті: слова, поученія, посланія, хожденія, збірники мають своєю метою поширити та поглибити серед народу Христову віру. Серед письменників можна замітити дві школи: учену (Іларіон, Кирило Турівський) і популярну (Нестор, Серапіон). Твори письменників першої школи се відблиск византійської тодїшньої вчености, вони мало відбивають у собі тодїшне життє на Українї. Із писань авторів другої школи довідуємо ся таки дещо про народнє життє, хоч усе через шкло потреб христіянства. Релїґійність характеризує і українські лїтописи, — твори лїтературні, — ненаукові компіляції із ріжних лєґенд, історичних оповідань, перекладів, записів по монастирях, розповідань очевидцїв і т. д. Виїмком може бути тільки чудова лицарська поема з XII-ого віку: Слова о полку Ігоревім, високо поетичний твір, у якім невідомий по імени автор оспівує нещасний похід українського князя на Половцїв у 1185-ім р. Се твір наскрізь світський.
Розвиток старої української лїтератури припадає на XII-ий в. Та вже в XIII-ім в. приходить татарська навала, творчість паде́, хоч характер письменства не зміняєть ся. Давнї лїтературні форми живуть далї, доки історичні подїї у краю і за його межами не втинають нитки їхньому животїнню. А наступає се десь із кінцем XV-ого та на початку XVI-ого віку.Мова у творах письменників першої доби — старославянська мова церковних книг, що прийшли на Україну з Болгарії, хоч видно у неї богато народнього, українського елєменту. Але видно книжна мова була тодї більш подібна до народньої, коли лїтописець міг зідентифікувати обі мови: старо-болгарську зі старо-українською.
Се штучне письменство. Народ за той час творив собі свою лїтературу, складав свої піснї, колядки, веснянки, весїльні піснї, купальні то що. Перестає їх народ творити десь також у XV-ім віцї.
Із XVI-им в. всї українські землї опинили ся під Польщею — для них відкривають ся нові шляхи, нові впливи. Навала Турків в Европі перериває зносини України з Византією, південно-славянські держави, що засипували Україну своїми творами, щезають із карти Европи. Україна всисає у себе ті культурні соки, які годують Захід, а передовсїм Польщу. Гуманїзм видає Франца Скорину, видавця Руської біблїї (1517), реформаційна течія створює ряд перекладів святого письма на мову зближену до народньої (Пересопницьке євангеліє 1556—1561). За прикладом Єзуїтів, яких Польща спровадила боронити католицизм перед заливом реформації, закладають ся свої школи (т. зв. братські, Острожська академія, Київська колєґія, а коло них друкарнї). Із потреб школи виходить цїла низка шкільних підручників: історії (Ґізель, Сафонович), граматики (Арсенїй, Зизанїй Тустановський, Смотрицький), богословія (Ставровецький). У школї починаєть ся віршотворство на польський лад (Сакович, Ставровецький, Максимович, а далї мандрівні, безіменні дячки). Школа плекає і розвиває драму, яка перейшла на Україну з Заходу через Польщу у формі містерії. Враз із поважною драмою, що після приписів теоретиків (Довгалевський) мала мати церковно-славянську одежу на собі, розвивають ся інтермедії та інтерлюдії — комічні вставки, що їх треба було на погляд тих самих теоретиків писати і виголошувати народньою мовою (найстарші інтермедії Якова Ґаватовича з р. 1619-ого). Від інтермедій уже один ступінь до народньої комедії… Національна (Трофимович, Прокопович) і релїґійна драма (Ростовський, Славинецький, Юрій Кониський) у великій модї у XVIII-ім в. і пишуть її вчені люде. Релїґійна унїя з Римом 1596. р. дає почин до великої полємічної лїтератури (Бронський, Рогатинець, Смотрицький, Ґалятовський, Княгинецький, Баранович і т. д.). Проповіднича дїяльність латинського духовенства находить наслїдувачів серед українських православних попів, повстають цїлі збірники схолястичної проповіди (Ставровецький, Ґалятовський, Радивилівський, Баранович) — а деякі з них доходять на протягу кількох лїт і до трьох видань, як н. пр. „Ключ розуміння“ Ґалятовського — твір написаний досить гарною народньою мовою.
Лиш у творах письменників тої доби, хоч і видно з них дух того часу, не найдеш нїчого про те, що займало народ. Се час великої народньої експанзії, час козацьких воєн, страшного відпадку верхів українського громадянства від української нації. А про се нема згадок у творах учених письменників другої доби. Одинокий виїмок творить Іван Вишенський, атонський чернець, автор 20 посланій до рідних людей на Українї, людина дуже горячого серця, що відчуває ввесь біль цїлої країни і громи кидає на відступників та кривдників рідного народу. Тільки з тим усїм він був противником поступової науки, хотїв замкнути ся у староруській вчености — а се не було на той час лїком для України. Коли Україна мала встояти перед напором латинства і польонїзації, мусїла бороти ся з тими ворогами їхнїм оружєм, тогочасною наукою. І се зрозуміли иньші вчені і так робили.
Й лїтопись II-ої доби инакша як у I-ій. Се світські твори, писані сучасниками і учасниками описуваних козацьких подїй. Всї вони (Самовидець, Величко, Грабянка) крутять ся коло Хмельницького. Лиш ті твори не мали значіння в тім часї, коли повстали, бо автори їх не друкували. З кінця XVIII-ого в. походить славна „Історія Русов“ — історія України, яка на жаль не була теж друкована, але серед українських панів ходила в переписах і нагадувала їм про колишню волю.
Закінчує сю добу дїяльність фільозофа Григорія Сковороди (1722—1794), українського Сократа, автора кільканацяти віршів і богатьох фільозофічно-моралїзаторських творів.
Твори письменників II-ої доби писані здебільша мовою мішаною. У нїй такі елєменти: народнїй, польський, церковно-славянський, у складнї видно вплив латини.
Сам народ витворив у тім періодї иньший рід поезії, т. зв. народні думи, в яких змалював як не можна краще бої з Турками, Поляками, осьпівав героїв-борцїв за визволеннє рідного краю. А був се час, коли сливе вся Україна опинила ся під Москвою, а давня Гетьманщина стала зживати ся з новими формами життя, пани закріпостили нарід і т. д.
Французька революція, Наполєонські війни, відродження Славян, а далї упадок псевдоклясицизму, романтизм, сентименталїзм, любов до старини, до народньої поезії, етноґрафічні студії на Заходї — все те відбило ся на Українї. В лїтературі починаєть ся нова доба народня по мові і що до змісту.
Відродженнє мусїло прокинути ся у тій частинї української землї, де найдовше була воля, де українське панство лелїяло в серцях спомини про колишнї кращі часи, де заховав ся чистий народнїй тип — у колишнїй Гетьманщинї, на Лївобережжі. Вийшло воно від потомків колишньої козацької старшини, а починає його Іван Котляревський (1766—1838) у Полтаві своєю перелицьованою Енеїдою (1798), травестією Верґілїєвої епопеї, у якій крізь жарти та смішки найдеш богато матеріялу до пізнання життя українського народу з кінцем XVIII-ого віку. З появою Енеїди найшло ся відразу богато письменників у Полтавщинї, що стали наслїдувати Котляревського (так звана Котляревщина, представниками котрої були: Петренко, Писаревський, Білецький, Пузина, Рудиковський, Думитрашко і т. д.). Та майже рівночасно з Котляревським і незалежно від нього повстає у Харкові, на Слобожанщинї, яку заселив український нарід що йно в XVII-ім в. нове лїтературне огнище. Ціле життє купить ся коло Григорія Квітки-Основяненка (1778—1843), дїдича села Основи і потомка слобідської козацької старшини — автора кільканацяти повістей з мужицького життя. В тім самім часї виступає і Полтавець (з Пирятинщини), Евген Гребінка (1812—1848) з своїми ориґінальними приказками-байками. Появляють ся альманахи (Сніп, Ластівка, Молодик, Южно-руський зборник) і часописи (Український Вістник), які поміщують — поміщують їх і росийські журнали — твори нових українських письменників (Гулак-Артемовський, Маслович, Боровиковський, Корсун, Метлинський, Щоголїв) і знайомлять громаду з українською старовиною та етноґрафією. З театрів лунає народнє слово, бо нові письменники користують ся і сею формою поезії, щоб у нїй змалювати народнє життє (Котляревський, Василь Гоголь, Квітка, Тополя, Кухаренко).
Тепер перекидаєть ся лїтературний рух і на правий беріг Днїпра, де Польща давно знищила козаччину і встигла ополячити інтелїґенцію, а народ держала в ярмі кріпацтва. Тут ґенїяльний Тарас Шевченко (1814—1861), з роду кріпак, відразу підносить відновлену лїтературу на високий щабель. Зразу романтик, любуєть ся в чудових образах української природи; у своїх історичних поемах розкриває перед очима земляків принадні картини волї українського народу („Підкова“, „Тарасова ніч“, „Гамалїя“, „Гайдамаки“, і т. д.) і в тих поемах виявляє великий історичний нюх, із незвичайною вірностю схоплює духа колишньої козаччини; яркими красками малює несправедливість, що панує на Українї із-за панщини, кидає громи протесту проти закріпощення народнїх мас, виявляє фальшиве становище українського панства супроти України і Росії („Посланіє“, „Холодний яр“), вглиблюєть ся у причини упадку волї на Українї („Великий льох“), а в полїтичних поемах („Сон“, „Кавказ“) із з'їдливою іронїєю відзиваєть ся про росийське правительство. У цїлім рядї поем заняв ся Шевченко матерями-страдницями („Катерина“, „Відьма“, „Марія“, „Неофіти“), що нераз не знають і жертв для своїх дїтей, цїлий вік для них карають ся („Наймичка“). Засланий царем Миколою I-им за полїтичні поеми та за участь в Кирило-Методіївськім товаристві, що поклало собі за мету злучити всїх Славян на федератних основах, — у кірґізькі степи простим салдатом із заказом писати і малювати, Шевченко творить у неволї цїлу низку „думок“. У них кровю серця малює своє становище, тужить за рідним краєм, до якого горить безмежною любовю. Із Шевченком, чи не найбільшим поетом Славянщини, українське не лиш лїтературне, а й національне відродженнє пішло швидкою ходою наперед.
У Галичинї прокинуло ся нове життє в сорокових роках XIX-ого в. Тут відродженнє вийшло від попівства, бо так склали ся тут полїтичні обставини, що одиноким українським інтелїґентом був піп. У 1837-ім р. вийшла заходом Маркіяна Шашкевича (1811—1843) і товаришів, перша народня книжка „Русалка Днїстрова“. Шашкевич одначе скоро помер; дїяльність його, і так невеличка, не найшла наслїдувачів, так що аж із приходом творів Шевченка до Галичини національне життє забило сильнїйше і лїтература стала гарно розвивати ся. За Галичиною пішла і маленька Буковина, що від XIII-ого в. була відірвана від решти українських земель. Тут появляєть ся відразу великий свіжий і своєрідний талант Юрий Федькович (1844—1888), що своїми лїричними військовими віршами, а перед усїм повістками з незнаного досї гуцульського світа звернув на себе увагу української громади по обох боках кордону.
У шістдесятих роках XIX-ого в. українське лїтературне життє купчить ся в Петербурзї коло журнала „Основа“, (1861—1862), що виходить при найблизшій участи Пантелеймона Кулїша (1819—1897) — він-же поет, повістяр, етноґраф, історик, перекладач, дуже великий знавець української мови. В „Основі“ виступають з своїми творами талантовиті письменники: Марія Марковичка (1834—1907), авторка чудових оповідань з кріпацького життя; Леонїд Глїбов (1827—1893) — байки, лїричні поезії; Степан Руданський (1830—1873) лїрик; Анатоль Свидницький (1834—1871), повістяр; Олекса Стороженко (1805—1874), гумористичні оповідання; Данило Мордовець (1830—1905), оповідання; Олександер Кониський (1836—1900) — лїрик, повістяр, критик, перед усїм гарні його оповідання (яких 50), автор біоґрафії Шевченка, й инші.
Деякі з них творять свою школу — на пр. Марковичка. (До її школи належать: Ганна Барвінок (Олександра Кулїшева}}) (1828—1911), Кузьменко, Номис і т. д.)
Тим часом росийське правительство починає звертати бачнїйшу увагу на український рух і зачинає добачувати в осібній український лїтературі стремлїннє відірвати ся від Росії. Через те й видає воно 1876-ого р. указ, яким заборонює у межах Росії українську лїтературу. Деякі полекші полишено українському театрови, який зорґанїзували брати Тобілевичі, Старицький і Кропивницький. Українську драму замкнено у вузькій рамцї сїльського побуту і через те у нїй довгий час панував етноґрафізм.
Закон 1876 р. зєдинив українських учених коло журнала „Кіевская Старина“; в нїй містили ся працї про Україну по росийськи. А лїтературний рух переносить ся цїлком до Львова, де з підмогою Українцїв з Росії повстають товариства (н. пр. ім. Шевченка 1873) і виходять лїтературні часописи українською мовою: Правда (1866), Зоря (1885), а далї й „Житє і Слово“ (1890). Такий стан передержав ся до 1905-ого р., коли завдяки визвольному рухови впав закон 1876-ого р.; на росийський Українї появляєть ся своя преса, творять ся просвітні товариства, виходять на верх нові таланти. Тепер можна говорити про два лїтературні огнища: Львів у Галичинї і Київ на росийський Українї.Від 1898—1905 рр. зосереджував ся цїлий лїтературний рух коло місячника: „Літературно-науковий Вістник“ редакторами якого були професор львівського унїверситету Михайло Грушевський і славний письменник Іван Франко. Місячник виходив у Львові, тепер перенесено його до Київа.
У сїмдесятих роках появляють ся такі визначні таланти: Михайло Старицький (1840—1904), лїричний поет (із його віршів говорить громадянин Росії 70-их р.) і драматурґ; драматурґи: Марко Кропівницький (1841—1910) і дуже талантовитий Іван Тобілевич (1845—1907); Іван Нечуй Левицький (1838 р.) творець українського роману, добрий знавець відносин на Правобережжі, автор яких 50 повістей і оповідань, Панас Мирний (псевдонїм) найбільший український повістяр-реалїст, незрівнаний мистець слова. На кінець сїмдесятих років припадає початок лїтературної дїяльности найбільшого сучасного українського письменника, Івана Франка (р. 1856), Галичанина родом. Його лїтературна дїяльність дуже ріжнородна: він лїрик („Зівяле листє“, „Із днїв журби“, „Semper tiro“), епік („Панські жарти“, „Мойсей“), новелїст („В потї чола“, „Бориславські оповідання“ і т. д.), драматурґ („Сон князя Святослава“, „Украдене щастє“), повістяр („Захар Беркут“, „Для домашнього огнища“ і т. д.), критик, етноґраф, фільольоґ — він працює на всїх полях і на всїх щасливо. Він добрий знавець відносин у Галичинї і галицькі відносини — се головний сюжет його численних творів. Із минувшини він найбільше займаєть ся передконституціними часами в Галичинї. Іван Франко — се духовий вихованець і ученик Михайла Драгоманова (1841—1895), великого вченого і незвичайно бистрого критика — родом із росийської України, що приневолений обставинами перебував довгий час в Швайцарії, а потім був професором унїверситету в Софії, у Болгарії, і навязав зносини з Галичанами. Він вимагав для лїтератури реалїзму — правди — а передусїм широкого европейського розмаху. Сим самим шляхом пішли у 80 і 90-их роках: Борис Грінченко (1864—1911), лїрик, оповідач, повістяр, драматурґ, етноґраф, перекладчик, автор словаря української мови і т. д.; Степан Ковалїв (1848 р.) новелїст; Андрій Чайковський (1857 р.) що писав повісти з життя ходачкової шляхти; Осип Маковей (1867) — сатиричні вірші, оповідання з маломіщанського життя; Василь Стефаник (1871) і Лесь Мартович (1871) — чудові картини з життя покутського селянина; Іван Семанюк (1874) — такіж картини з Гуцульщини — а далї Денис Лукіянович, Аґатанґел Кримський (1871), Володимир Леонтович (1866), Модест Левицький (1866), Дмитро Маркович (1848), Василь Щурат, Ярослав Окуневський, Наталїя Кобринська, Павло Грабовський, Микола Чернявський і Любов Яновська і иньші.
Зовсїм окремо стоять собі Леся Українка (1872—1913), зрівноважена поетка, артист із божої ласки, авторка кількох справдї клясичних драм, Михайло Коцюбинський (1864—1913), незрівнаний новелїст-мистець, і сатирик Володимир Самійленко (1864).
В найновійшім часї українська лїтература хитаєть ся між реалїзмом, якого репрезентантом являєть ся вельми талановитий Володимир Винниченко (1880) — оповідач і драматурґ (у драмах переводить цїкаві проблєми) та модернїзмом. Перша символїстка — се буковинська письменниця Ольга Кобилянська (1853) новелїстка і повістярка. До сього гурту письменників належать: Михайло Яцків, Гнат Хоткевич із новелїстів, О. Олесь, Петро Стах, Микола Вороний, Микола Филянський, Грицько Чупринка, потрохи Василь Пачовський і Петро Карманський — із поетів. Посереднє місце між одними й другими займає Богдан Лепкий (1872) — лїрик і новелїст.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|