Кобзарь (1876)/Том 2/А нумо знову віршувать

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

А нумо знову віршувать,
Звичайне нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку Божу лицювать,
А сиріч... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову
Людей і долю проклинать!
 Людей за те, щоб нас знали,
 Та нас шанували;
 Долю за те, щоб не спала,
 Та нас доглядала.
 А то, бач, що наробила:
 Кинула малого
 На розпутті, та й байдуже;
 А воно убоге
 Молодеє, сивоусе —
 Звичайне дитина —
 І подибало тихенько
 По-під чужим тином
 Аж за Урал. Опинилось
 В пустині, в неволі...
 Як же тебе не проклинать,
 Лукавая доле?
 Не прокляну ж тебе, доле,
 А буду ховатись
 За вадами, та нищечком
 Буду віршувати,
 Нудить світом, сподіватись
 У гості в неволю
 Із-за Дніпра широкого
 Тебе, моя доле![1]




  1. Вяръянт по першому рукопису. (Перші 11 строк так само.)

    А то й поезія завьяне,
    Як кривди не стане.
    Заходімося ж ми знову
    Святеє поганить,
    Ні не до-ладу, ні до складу.
    І кому завадить
    Моя кривда лукавая?
    Нікому! А зрадить —
    Самому зрадить. На чужині,
    І на далекій Україні
    Старому віри не поймуть,
    Старого дурнем назовуть:
    »Нехай стара собака гине,
    Коли не вміє шанувать
    Людей, та Бога Пресвятого;
    Не вміє правдоньки сказать,
    То й цур ёму! нехай блукає,

    Дурний свій розум проклинає,
    На старість учиться брехать;
    А ми не будемо читать
    Ёго скаженої брехні.«

    Правда ваша люде:
    Брехнею, бач, вийдеш всюди,
    Та не вийдеш в люде;
    Так цур же їй! Нехай собі,
    Кого знає, шиє
    Брехня в дурні. А я собі,
    Поки море виє
    Та гризе високий беріг,
    Чи не вдам я знову
    Про що-небудь, тихенького
    Та благого слова. —