Кобзарь (1876)/Том 2/А нумо знову віршувать
| ◀ Мені однаково, чи буду | Кобзарь. Том 2 А нумо знову віршувать |
Не для людей і не для слави ▶ |
|
|
А нумо знову віршувать,
Звичайне нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку Божу лицювать,
А сиріч... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову
Людей і долю проклинать!
Людей за те, щоб нас знали,
Та нас шанували;
Долю за те, щоб не спала,
Та нас доглядала.
А то, бач, що наробила:
Кинула малого
На розпутті, та й байдуже;
А воно убоге
Молодеє, сивоусе —
Звичайне дитина —
І подибало тихенько
По-під чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустині, в неволі...
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле?
Не прокляну ж тебе, доле,
А буду ховатись
За вадами, та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле![1]
- ↑
Вярьянт по першому рукопису. (Перші 11 строк так само.)
А то й поезія завьяне,
Як кривди не стане.
Заходімося ж ми знову
Святеє поганить,
Ні не до-ладу, ні до складу.
І кому завадить
Моя кривда лукавая?
Нікому! А зрадить —
Самому зрадить. На чужині,
І на далекій Україні
Старому віри не поймуть,
Старого дурнем назовуть:
»Нехай стара собака гине,
Коли не вміє шанувать
Людей, та Бога Пресвятого;
Не вміє правдоньки сказать,
То й цур ёму! нехай блукає,
Дурний свій розум проклинає,
На старість учиться брехать;
А ми не будемо читать
Ёго скаженої брехні.«
Правда ваша люде:
Брехнею, бач, вийдеш всюди,
Та не вийдеш в люде;
Так цур же їй! Нехай собі,
Кого знає, шиє
Брехня в дурні. А я собі,
Поки море виє
Та гризе високий беріг,
Чи не вдам я знову
Про що-небудь, тихенького
Та благого слова. —