Кобзарь (1876)/Том 2/Марія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марія.
(Поема.)

 Радуйся, ты бо обновила еси
 зачатыя студно.
 Акаѳ. Пр. Богор. ік. 10.
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє, —
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю!
Воззри, Пречистая, на їх,
Оттих окрадених, сліпих
Невольників; подай їм силу
Твоёго мученика-Сина
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого-самого краю.
Достойно-пітая! благаю,
Царице неба і землі,
Воньми їх стону і пошли
Благий конець, о, Всеблагая!
А я незлобний воспою,
Як процвітуть убогі села
Псалмом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині — плач і скорбь і слёзи
Души убогої-убогій
Остатню лепту подаю!



У Іосипа, у тесляра,
Чи в бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Росла собі і виростала,
І на порі Марія стала,
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу було і струг покине
Та й дивиться... і час мине,
А він і оком не мигне,
І думає: „ані родини,
Ані хатиночки нема,
Одна-однісенька!... Хиба...
Ще ж смерть моя не за плечима!!“

А та — стоїть собі під тином
Та вовну білую пряде
На той бурнус ему святешний;
Або на беріг поведе
Козу з козяточком сердешним
І попасти і напоїть;
Хоч і далеко, так любила ж
Вона той тихий Божий став,
Широкую Тиверіаду.
І радо, аж сміється, радо,
Що Іосип, сидячи, мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став іти. Іде, сміється;
А він сидить та все сидить,
За струг, сердега, не береться.
Коза напьеться та й пасеться,
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під гаєм,
І смутно-сумно позірає
На той широкий, Божій став.
І мовила: „Тиверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо,
Якая доля вийде нан
З старим Іосипом?... О доле!...“
І похилилась, мов тополя
Од вітру хилиться в яру:
„Ёму я стану за дитину;
Плечми моїми молодими
Ёго старого підопру!...“
І кинула кругом очима
Аж искри сипнули з очей,
А з добрих молодих плечей
Хитон полатаний до-долу
Тихенько зсунувся: ніколи
Такої божої краси
Ніхто не узрить!... Злая ж доля
Колючим терном провела,
Згнущалася над красотою!...
О, доленько!... По над водою
Ходою тихою пішла,
Лопух край берега найшла,
Лопух зірвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую,
І зникла в темному гаю.

О, світе наш незаходимий!
О, Ти пречистая в женах!
Благоуханний зельний кріне!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховалася од спеки
Огнепалимої тиї,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святиї думоньки твої!
Де ти сховаєшся? нігде!
Огонь заклюнувся вже... годі!
Уже розжеврився, і шкода,
Даремне сила пропаде,
До крови дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний. Вже пророчить,
Тобі вже зазірає в очі
Твоє грядущеє... Не зри!
Слёзу пророчую утри,
Заквітчай голову дівочу
Лілеями, та тим рясним,
Червоним маком, та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде.

 У вечері, мов зоря тая
Марія з гаю вихожає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко-високо сияє,
Аж сліпить очі. Підняла
На той Фавор свої святиї
Очиці кроткая Марія
Та й усміхнулась... Зайняла
Козу з козяточком з-під гаю
І заспівала.

 „Раю, раю,
 Темний гаю!
 Чи я молодая,
 Милий Боже, в твоїм раю
 Чи я погуляю,
 Нагуляюсь?...“

Та й замовкла.
Круг себе сумно озірнулась
На руки козиня взяла
І веселенькая пішла
На хутір бондарів убогий.
А йдучи козиня небога,
Ніби дитину на руках,
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
І цілувала. Козиня,
Неначе теє кошиня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з козиням
Трохи-трохи не танцювала, —
І не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину;
Зустрів її і привітав,
І тихо мовив: „Де ти, в Бога,
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо в-купі
З веселим гостем молодим!
Ходімо, доненько!“ — „Який,
Який се гость?!...“ — „Із Назарета,
Зайшов у нас підночувать
І каже — Божа благодать
На ветхую Елисавету
Учора рано пролилась:
Учора, каже, привела
Дитину-сина, а Захарій
Старий нарік ёго Иваном!
Так бачиш що!...“


 А гость розутий,
Умитий, в кущі, вихожав
В одному білому хитоні,
Мов намалёваний сияв.
І став велично на порозі
І уклонившися вітав
Марію тихо... Їй небозі —
Аж дявно, чудно. Гость стояв
І ніби справді засияв.
Марія на ёго зірнула
І стрепенулась, пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Іосипа свого старого.
А потім гостя молодого
Просила, ніби повела
Очима в кушу. Принесла
Води погожої з криниці,
І молоко, і сир козлиці
Їм на вечерю подала;
Сама ж не їла, не пила,
В куточку мовчки прихилилась
Та дивувалася-дивилась
І слухала, як молодий
Дівочний гость той говорив.
І словеса ёго святиї
На серце падали Марії,
І серце мерзло і пеклось.

— „Во Іудеї не було,
Промовив гость, того ніколи,
Що нині узриться. Равві,
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій.
І виростуть, і пожнемо,
І в житницю соберемо
Зерно святее. я Мессію
Іду народу возвістить!“
І помолилася Марія
Перед апостолом.

 Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Іосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась,
Марія встала та пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і се в ярочку
Догнав Марію...

 Холодочком
До сходу сонця провела
До самої Тиверіади
Благовістителя, і рада
Радесенька собі прийшла
До-дому.

 Жде ёго Марія
І ждуш плаче; молодиї
Ланити, очі і уста
Марніють зримо. „Ти не та,
Не та тепер, Марія, стала...
Цвіт зельний — наша красота!“
Промовив Іосип: „Диво сталось
З тобою, доненько моя!...
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то...“ й не вимовив, — убьють
На улиці!... „і заховаймось
В своїм оазисі...“ І в путь
Марія на-швидку збіралась
Та тяжко плакала-ридала.
От-то ж вони собі ідуть;
Ніс з торбиною на плечах
Нову коновочку старий:
Спродать би то, та молодій
Купить хустиночку до-речи
Та й за повінчання оддать.

О, старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Як-би
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідниї раби
І досі мерли б.

 О, муко!
О, тяжкая душі печаль!
Не вас мені сердешних жаль:
Сліпі ви, нищиї душею;
А тих, що бачять над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиї; убьють,
Заріжуть вас, душеубийці,
І із крівавоі криниці
Собак напоять!

 Де ж подівсь
Дівочний гость оттой лукавий?
Хоч-би прийшов та подививсь
На брак той славшій і преславний,
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть ані ёго, ані Мессії.
А люде ждуть чогось, і ждуть
Чогось непевного. Маріє,
Ти безталанная! Чого
І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей ёго?! Нічого,
Ниже апостола того
Тепер не жди! Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молись і дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав;
А то б цеглиною убили
Як-би не вкрив, не заховав:
В Єрусалимі говорили
Тихенько люде, що стяли
У городі Тиверіаді,
Чи то якогось розпьяли
Провозвістителя Мессії.
„Его?!“... промовила Марія
І веселенькая пішла
У Назарет; і він радіє,
Що наймичка ёго несла
В утробі праведную душу
За волю розпьятого мужа.

От-то вони собі ідуть;
Прийшли до-дому, і живуть
Повінчані, та невеселі.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сінях; а вона,
Пренепорочная Марія,
Сидить собі коло вікна
І в поле дивиться і шиє
Маленькеє сороченя.
Кому-сь то це?

 — „Хазяїн дома?“
Па дворі крикнуло: — „Указ
Од Кесаря, ёго самого,
Шоб ви сёгодня, сей же час,
Всі на ревизію у город,
У город Вифлиєм ішли!“
І зник, пропав той тяжкий голос,
Тільки руна в яру гула.

Марія зараз заходилась
Пекти опрісноки. Спекла,
В торбину, мовчки положила,
І мовчки за старим пішла
У Вифлиєм. — „Святая сило,
Спаси мене, мій Боже милий!“
Тільки й промовила. Ідуть,
Сумуючи собі обоє,
І вбогиї — перед собою
Козу з козяточком женуть:
Бо дома ні на кого кинуть.
А може Бог пошле дитину
У дорозі — от і молоко
Сердешній матері. Скотина
Іде пасучися, рядком
Ідуть за нею батько й мати.
І починають розмовляти
По волі тихо. — „Семіон —
Протопресвитер, — Іосип мовив —
Такеє-то пророче слово
Сказав мені; „Святий закон
„І Івраама й Моісея
„Возобновлять мужи Єссеї.
„І, каже, поти не умру,
„Поки Мессію не узрю!“
Чи чуєш ти, моя Маріє:
Мессія прийде!“ — „Вже прийшов,
І ми вже бачили Мессію!“
Марія мовила.


 Найшов
Опріснок Іосип у торбині,
Дає та й каже: „на, моя дитино,
Поки що буде, укріпись!
До Вифлиєма не близенько,
Та й я спочину: утомивсь!“
Та й сіли на шляху гарненько
Полуднувать. От-то ж сидять,
А сонце праведне швиденько
До-дому котиться, — і глядь!
Сховалося, — і смеркло в полі,
І диво-дивнеє!... Ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива! Аж здрігнув
Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Вифлиємом, боком,
Мітла огненная зійшла,
І степ і гори осияла.
Марія з шляху не вставала —
Марія сина привела,
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла,
І пресвятая, неповинна,
За нас лукавих розпьялась!
А недалеко, край дороги,
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани ёго убогі
Еммануілом нарекли.

 До сходу сонця, рано-рано,
У Вифлиємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,
Шо щось непевне з людьми буде
Во Іудеї; гомонить
І тихне люд. „О люде, люде!“
Чабан якийсь біжить, кричить:
— „Пророчество Іеремії,
Іссаії збулось, збулось!
У нас, у пастирей, Мессія
Родився вчора!“ Загуло
У Вифлиємі на майдані:
„Мессія!... Іисус!... Осанна!...“
І люд розходивсь. —

 Через час,
Чи через два, прийшов указ
І легіон з Єрусалима
Од того Ирода; незриме
Й нечуте сталося тоді:
Ще діточки сповиті спали,
Ще купіль гріли матері,
На марне гріли... не купали
Маленьких діточок своїх:
Ножі салдати сполоскали
В дитячій праведній крові!
Такее-то на світі сталось!
Дивітеся ж — о, матері —
Що роблять. Ироди-царі!

 Марія навіть не ховалась
З своїм младенцен. Слава вам
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
І нам Спасителя спасли
Од Ирода. Нагодували
І напоїли і дали
Ослицю дійну, і небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели
В-ночі, тайними манівцями,
На шлях Мемфісський, а мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І нарожденнаго Мессію. —
Як-би де на світі, хоч раз
Цариця сіла на ослицю.
То слава стала б про царицю
І про великую ослицю
По всёму світу. Ся ж несла
Живого істинного Бога!
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотів у Іосипа купить,
Та здохла ти: мабуть дорога
Таки завадила тобі.

У Нилі скупанеє спить
В пелюшках долі під вербою
Дитяточко. А між лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мать,
Колиску тую плетучи.
А Іосип заходився хату
Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися в-ночі.
З-за Пилу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очами
На теє дивляться; за ними
На голому піску стоять
По шнуру пирамиди в ряд,
Мов фараонова сторожа,
І ніби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Встає вже, встала на землі,
Щоб фараони стереглись.

 Марія найнялася прясти
У копта вовну; а святий
Іосип взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малій дитині.
Минає рік, коло хатини,
В повіточці своїй малій,
Той бондарь праведний, святий
І гадки праведний не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти і не співаєш.
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як ёго вчити, навести
На путь святий, святого сина,
І як ёго од зол спасти,
Од бурь житейських одвести...

Ще рік минув. Коло хатини
Коза пасеться, а дитина
І невеличке козиня
У сінях граються; а мати
Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужіля пряде.
Аж ось і сам старий іде
З ціпочком тихо по-під тином;
Носив у город шапличок
Продать: ёму медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув,
Та й каже : „Доню, не журись:
Царя вже Ирода не стало.
Чогось у вечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь —
Такеє-то мені сказали.
Ходімо, каже, у свій гай,
У свій маленький тихий рай,
Ходім до-домоньку, дитино!“
— „Ходім!“ сказала, та й пішла
На Нил сороченята прати
В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Іосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати
На річці прала ті малі
Сорочечки; а потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись
До схода сонця, по торбині
На плечі взявійи, а дитину
У-двох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли до дому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать,
Гаєчок, тихий серед поля,
Одна, єдиная їх доля —
От-той гаёчок — і не знать,
Де він кохався, і хатина —
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.
В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася: там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрівся гость святий. Бурьян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли...
Маріє, горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свого святую силу,
Долготерпінієм окуй,
В слёзах кровавих загартуй!
Небога трохи не втопилась
У тій криниці. Горе нам
Було б искупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали
І досі правди на землі —
Святої волі. Схаменулась
І тяжко-важко усміхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святиї слёзи
Та й висохли; а їй небозі
Полегшало.
 Елисавета
Стара вдова у Назареті
З малим синком своїм жила
Таки з Иваном, та й була
Якась рідня їм. В-ранці-рано
Свою дитину безталанна
Нагодувала, одягла,
І зо святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці,
В сусіде, в наймички проситись.
Дитяточко собі росло,
З Ивасем удовеньком гралось,
Уже чи-мале підросло.
Якось вони собі гуляли
У-двох на улиці; знайшли
Дві паличкі, та й понесли
До-дому матерям на дрова:
Звичайне, діточки. Ідуть
І веселенькі і здорові,
Аж любо гледіть, як ідуть.
Отто ж воно мале взяло
Другую палочку у Йвася,
(Ивась у коники гулявся)
Зробило хрестик, та й несло
До-дому, бачте, показати
Що й він умів майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла і зомліла
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. „Злий,
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце. Покинь! покинь!“
А він маленький, неповинний
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі слёзи
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бурьян, в садок, поцілувала,
Та корхичком погодувала,
Свіженьким коржиком; воно ж
Попестилось собі, погралось
Та й спатоньки мале лягло,
Таки ж у неї на колінях;
Отто ж і спить собі дитина,
Мов янголяточко в раю.
І на єдиную свою
Та мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо; ангел спить...
Та щоб ёго-то не збудить, —
Та й не догледіла. Неначе
Окропу капля, як огонь,
На ёго впала, і воно
Прокинулось. Швиденько слёзи
Марія втерла сміючись,
Шоб він не бачив; і небозі
Не довелося одурить
Малого сина: подивилось
І заридало.

 Заробила,
Чи то позичила вдова,
Півкопи тую на букварь.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу одвела
У ієссейську; доглядала ж
Сама ёго, сама й навчала
Добру і розуму. Ивась,
Таки вдовенько в ёго вдавсь,
Та в-двох собі й ходили в школу
І вчились в-купочці; ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає; самий
Один-однісенький бувало
Сидить собі у бурьяні
Та клепку теше: помагало
Святому батькові в трудах.

Якось по сёмому годочку,
(Малий вже добре майстрував,)
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь:
Який-то з ёго майстер буде?
Які-то люде з ёго будуть?
Та взявши відер, кандіёк,
І батько й мати і воно
Пішли на ярмарок у самий
Самісенький Єрусалим.
Хоч і далеко — так спродати
Дорогше можно. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять-собі та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побігло десь; шукає сина
Та плаче матір: і не чуть,
Де ділося! У Синагогу
Зайшла благать благого Бога,
Щоб син її найшовсь; аж глядь!
Межи раввинами дитина,
Її хлопьяточко сидить.
І научає неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать, за правду згинуть,
Без правди горе! „Горе вам,
Учителі архієреї!...“
І дивувались фарисеї
І книжники ёго річам,
А радость матері Марії —
Неізреченная: Мессію,
Самого Бога па землі
Лона вже зріла...

 Спродались,
Во храмі помолились Богу
І весоленькиї в дорогу
До-дому рушили в-ночі,
По холодочку.

 Виростали,
І в-купі вчились ростучи
Святиї діточки; пишались
Святиї тиї матері
Своїми дітками. Із школи
Путем терновим розійшлись
Обидва: божиї глаголи,
Святую правду на землі
І прорікали, й розпьялись
За воленьку, святую волю!...

 Иван пішов собі в пустиню,
А твій — між люде, а за ним,
За сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині,
В чужій покинула ёго,
Святого Іосипа свого.
Пішла тинятись по-під-тинню,
Аж поки-поки не дійшла
Аж до Голгофи.

 Бо за сином
Святая мати всюди йшла;
Ёго слова, ёго діла, —
Все чула й бачила, і мліла
І мовчки трепетно ридала,
На сина дивлячись; а він
Сидить було на Елеоні,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед їм,
Сияє в золотім виссоні
Ізраїльський архиєрей,
Романський золотий плебей!
І час і два мине, не встане,
На матір навіть не погляне,
Та аж заплаче, дивлячись
На Іудейськую столицю.
Й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці
Тихесенько, і принесе
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиї;
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з ёго хитона,
Зашиє дірочку, та й знову
Під смокву піде і сидить
І дивиться, — о, всесвятая! —
Як син той скорбний спочиває.
Аж ось і дітвора біжить
Із городу: ёго любили
Святиї діточки; слідком
За ним по улицях ходили,
А иноді й на Елеон
До ёго бігали малиї.
Отто ж прибігли! — „О, святиї,
Пренепорочниї!“ сказав,
Як узрів діточок, привстав
І цілував, благословляя.
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус, і веселенький
З своїми дітками пішов
В Єрусалим на слово нове,
Поніс лукавим правди слово.
Не вняли слову, розпьяли!...

Як розпинать ёго вели
Ти на розпутії стояла
З малими дітьми. —
 (Мужики,
Ёго брати, ученики
Перелякались, повтікали.)
— „Нехай іде, нехай іде!
От-так і вас він поведе!“
Сказала дітям і упала
На землю трупом.

 Розпьялась
Твоя єдиная дитина,
А ти спочинувши під тином
У Назарет оттой пішла.
Вдову давно вже поховали
В чужій позиченій труні
Чужиї люде; а Ивана
Її зарізали в тюрьмі.
І Іосипа твого не стало!
А ти яс палець той осталась
Одна-однісенька. Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати ёго, ученики
Нетвердиі, душеубогі
Катам на муку не дались:
Сховались; потім розійшлись
І ти їх мусила збірати...
Отто-ж вони якось зійшлись
В-ночі круг тебе сумовиті
І ти, великая в женах,
І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом;
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогиї!... Хвала
І не хвала тобі, Маріє!
Мужі возпрянули святиї,
По всёму світу розійшлись,
І именем твоёго Сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всёму світу; ти ж під тином,
Сумуючи у бурьяні,
Умерла з голоду.[1] Аминь.

11 Ноября 1859. Петербургъ.




  1. У рукопису перехрещенний ось-який кінець:

    А потім ченці одягли
    Тебе в порфиру і вінчали,
    Як ту царицю. Розпьяли
    Й тебе, як сина, наплювали
    На тебе чистую кати,

    Розпьяли кроткую, — а ти,
    Мов золото в тону горнилі,
    В людській душі возобновилась,
    В душі невольничій, малій,
    В душі скорбящій і убогій!