|
У Київі, на Подолі,
Було колись, і ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване...
Не вернеться, а я брате
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Серцю жалю завдавати.
У Київі на Подолі,
Братерськая наша воля,
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупані,
Розвернулася весела,
Оксамитом шляхи стеле,
І єдвабом застилає,
І нікому не звертає.
У Київі на Подолі
Козаки гуляють:
Як ту воду, відром-цебром
Вино розливають;
Лёхи, шинки з шинкарками,
З винами, медами
Закупили Запорозці
Та й тнуть коряками!
А музика реве, грає,
Людей звеселяє,
А із Братства те бурсацтво
Мовчки виглядає;
Нема голій школі волі,
А то б догодила!...
Кого ж то там з музиками
Люде обступили?
В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете —
Іде козак... Ох, літа, літа!
Що ви творите? на то те ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! От-так!
Та ще й приспівує козак:
„По дорозі рак, рак,
Нехай буде так, так!
Як-би таки молодиці
Посіяти мак, мак!
Дам лиха закаблукам,
Закаблукам лиха дам,
Достанетьси й передам!
А вже ж тиї закаблуки
Набралися лиха-муки...
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Достанеться й передам!“
Аж до Межигорського Спаса
Протанцював сивий,
А за ним і товариство
І ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами.
Крикнув: „пугу, пугу!...
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!“
Свята брама одчинилась —
Козака впустили;
І знов брама зачинилась,
На вік зачинилась
Козакові.
Хто ж цей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій Запорожець,
Лихом недобитий.
Ой високо сонце сходить,
Низенько заходить:
В довгій рясі по келії
Старий чернець ходить.
Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидіть на пригорі,
Та хоч пожуритись;
Іде чернець Дзвонковую [1]
У яр воду пити,
Та згадує, як-то тяжко
Було в світі жити!
Іде чернець у келію
Між стіни німиї,
Та згадує літа свої —
Літа молодиї;
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає,
А думкою старий чернець
Далеко літає...
І тихнуть Божиї слова...
І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазірає в вічі...
Музики... танці... і Бердичів...
Кайдани брязкають... Москва...
Бори, сніги і... Єнисей...
І покотились із очей
На рясу слёзи.
„Бий поклони
І плоть старечу усмиряй.
Святе писаніє читай!
Читай, читай та слухай дзвона, —
А серцеві не потурай:
Воно тебе в Сібір водило,
Воно тебе ввесь вік дурило;
Приспи ж ёго, і занехай
Свою Борзну і Хвастовщину:
Загине все, ти сам загинеш,
І не згадають — щоб ти знав...“
І старець тяжко заридав,
Читать писаніє покинув,
Ходив по келії, ходив,
А потім сів і зажурився:
„Для чого ж я на світ родився;
Свою Україну любив?“
До утрені завив з дзвіниці
Великій дзвін; чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патирицю,
Перехрестився, чотки взяв...
І за Україну молитись
Палій чернець пошкандибав.
„Молися старче, бий поклони,
Поки й малих дітей погонять
Гатить глибокі болота:
На світі все, бач, суєта.
Молися ж, бий собі поклони!“
Моливсь чернець за Україну,
Зробив і хрест і домовину,
Та смерть барилася, не йшла...
Поки гармата заревла
Із Глухова по Україні.
Почув чернець, не дохрестився,
Тільки на небо подивився,
Та щось промовив, застогнав
І душу Богові послав,
А сам з труною одружився.
Стогнали дзвони, завивали,
Кияне гори укривали,
Ченця Семена Палія
Ченці, мов Гетьмана, ховали.
І нині, братія моя,
Стоять твердині на Україні
Все паліївськиї на Хвастовщині;
В ярах, болотах лежать гармати, —
На що?... Та й нікому їх доставати:
Захрясли жидом хвастовські гори,
Хвастяне погані на ксёндза оруть;
Инколи, инколи ченця згадають,
А де похований в якому краю?
Вони не знають, може й не чули!
Кияне бачили та й ті забули.
От-так то сталося, батьку козачий!
Все занехаяли діти ледачі,
І свою волю і твою славу.
Москалі рознесли вали у Полтаві,
Розруйнували і Січ і Спаса,
А над тобою глину товкмасять.
1848. Орская крѣпость.
|
