Композитор і иньші оповіданя/Бузьки

by Микола Дерлиця

◀ На чужім празнику

Композитор і иньші оповіданя Микола Дерлиця Бузьки

Жовтодзюбик ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1904

Бузьки.

 

 

Раннїй весняний легіт знадив і моїх бузьків. За довгу зиму я був неначе забув про тих крилатих волоцюг.

Вони нечайно заклекотїли на версї моєї хати, аж мене здивували, — клекотїли і широко розпростирали крила, обнимали ними і голубили рідне гнїздо, то зводили голови в гору і знов довго клекотїли радїючи.

Десь то у бузьків ще знайшло ся місце на радощі! Бо принесли на собі пятно самих злиднїв.

Їх полинялі крила були повищерблювані, зсїчені і не держали ся в мірі. Їхнї буйні шиї погинали ся в низ. Бузьки були цїлі помаргані, винищені. Я щиро жалкував моїх незугарних довгоногів, милував їх і думкою сам переживав ті проби огню й води, які вони перебули підчас лютої зими.

Їх доля робила ся менї близькою, якоюсь рідною.

Саме тодї я завважав, що треба було покласти колесо під бузяче гнїздо, щоб бузьки відбудували його на міцній основі, а то хуртовини минулої зими буяли так свавільно, що з бузячого гнїзда ледво слїд лишив ся. Одначе було вже запізно тягати ся з колесом на дах. Бузьки були би радше налякали ся такої роботи і відрекли ся гнїзда. Вони самі зараз метнули ся порядкувати на гнїздї. А я бачив, як то у мене вийшла робота не в пору. Я було забирав ся будувати нову хату. Та я перше пішов помагати сусїдам, бо надїяв ся, що сусїди поможуть менї. Ет! — шкода споминати таке.

Мене заскочила слотава осїнь і неминуча зима. От я й мусїв зимувати в старій хатї. Так само якось остало ся старе бузяче гнїздо.

При ласкавім веснянім леготї швидко щезали слїди минулої зими, а натомісь усюди зроджувало ся нове житє. Не так ще ворушило ся саме житє, як радше буяли чарівні надїї на нього, а проте стократь роскішнїйші. Мої бузьки не гаяли часу. Вони мозільно двигали всячину і будували гнїздо. Нарівно працювали. Я нї раз не міг розріжнити, котрий він, а котра вона. Одначе ся тяжка праця якось не знесилювала їх, а навпаки, вони бадьорили ся, яснїли. Инколи по працї вони пускали ся неначе в танець, заточували в повітрю великі кола, підносили ся під хмари і нароскошувавшись орлиним летом, знов опускали ся на рідне гнїздо.

Я все тїшив ся своїми бузьками і сподївав ся, що як прийде хороший май, то моя хата, хоч стара, серед зеленого садка, з бузячим гнїздом буде гідна пензля хоч якого артиста-маляря.

Раз о півднї вивабила мене з хати небувала метушня на дворі. Лопіт крил, свистяче шипінє, клекіт бузьків не вгавав. То мій бузько обороняв своє гнїздо перед бузьком напасником. Він гонив хижака геть, а коли той повертав, він підносив ся в гору і заміряв ся ударом дзюба прошибнути ворога. Напасник хитро виминав смертоносні удари, а кілько міг, нищив гнїздо. Таки сам мій бузько в непомірнім розгонї за ворогом часто попадав у гнїздо, кровавив собі груди, а ріща з гнїзда розлїтало ся по подвірю, по садї.

— Ах! — крикнув я, лютий на напасника і мерщій побіг у хату по ручницю. Коли я знов вибіг із хати, бузьки спочивали. Вона стояла на беріжку розбитого гнїзда, а він стояв осторонь на другім кінцї криші. Напасник був між ними і звільна наближав ся до неї.

— Не вжеж бій іде задля неї?! — погадав я, складаючи ся до напасника. — Не вжеж вона могла би покинути його в найтяжшій хвилї, тодї як він бєть ся за неї — і прихилити ся до ворога?! — Я завагував ся і підвів курки, щоб убити напасника і зрадницю. Але мене обхопила така лютість, що я нїяк не міг зложити ся до вистрілу. При тім менї стало жаль мого бузька. Йому самому не варто було жити, зазнавши такої тяжкої зради. Але мене зовсїм опустила енерґія — тодї я вже не міг нїкотрого з них застрілити. Опустивши ручницю я рішив ся приглядати ся, що дальше буде. Я був певний того, що мій бузько буде бити ся до загину, я бажав того і хотїв любувати ся його лицарською смертю. І не довго ждав. Мій бузько злетїв тяжко, але рішучо кинув ся на напасника. Напасник хвацко виминав удари, віддалював ся від гнїзда і бачить ся дбав, аби притомити супірника. Нараз оба бузьки завернули до гнїзда, перегонювали один другого, а над гнїздом ударили на себе дзюбами, ногами, сплели ся крилами і покотили ся по стрісї в низ на той бік хати. За ними подала ся вона.

За недовгу хвилю поза ҳати вилетїв перший напасник і оглядаючи ся поза себе мчав ся крутим летом поміж будинки геть. За ним гонили обоє мої. Я справдї роскошував і благословив ту хвилю, коли вона станула при нїм на підмогу.