Перейти до вмісту

Композитор і иньші оповіданя/Жовтодзюбик

Матеріал з Вікіджерел
Композитор і иньші оповіданя
Микола Дерлиця
Жовтодзюбик
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1904
Жовтодзюбик.
 
 

Допавши жовтодзюба, то дївчина трохи хати до гори корінєм не перевернула. Першими в тім заворушеню впали відомі любимцї її, Мурко й Мурочка. Виглядає незвичайно, що найблизші серцю стали першими жертвами в сутїку химерних обставин, та на сьвітї такого не мало.

Так Дорця допавши свого жовтодзюба, повимітувала геть коти. Старий Мурко, опинивши ся нї в сих нї в тих, потяг ся на польованє. Мурочка не те; вона лягла на порозї кімнати і муркала найнїжнїйшими звуками. Як тілько двері отворили ся, вона стрілою впала до середини кімнати, і завела нечуваний крик. Та се тілько їй самій пошкодило. Дорця належала до повних натур. Як любила, то любила цїло, разом з Мурочкою муркала. Тепер же вона люто вхопила Мурочку за вушко і Мурочка як птаха полетїла крізь вікно на двір. Потім Дорця побігла на ґанок до матери і зі зворушенєм говорила:

— Правда, мамцю, що менї вже не випадає бавати ся котами. Воно навіть небезпечно, Мурочка навіть уже раз драпнула його, а Мурко то зовсїм непевний.

Мати на те любо всьміхнула ся і сказала:

— Яка ти, доню, жовтодзюба з тим жовтодзюбом! Не на довго стане тої радости; сама, небого, його замучиш… Коти, Дорочко, забере ся в міх і вивезе ся в лїс.

Дївчина вискоком побігла до кімнати, сїла на софцї за столом і обсипала свого жовтодзюба всїлякими придуманими пестощами. Оба брати, Ромцьо і Славцьо, в першім одушевленю ізза такої появи стояли мовчки біля стола і всьому тілько приглядали ся. Жовтодзюб півкнув. Хлопцї підбігли до Дорцї.

— Він сьпіває! — кликнули всї троє.

— Ану, ану, най він ще сьпіває — мовив Славцьо.

— Зажди, аж він сам захоче, — відповів старший Ромцьо.

Жовтодзюб знов півкнув.

— На стіл його, най сьпіває! — лебедїли хлопцї, тупцюючи коло Дорцї.

Поставили жовтодзюба на столї. Він заточив ся в зад, але зупинив ся коротеньким хвостиком. Ще молоденький був, поверх піря видно було ще пушок. Сидїв на столї, підносив голову до гори і жалібно півкав.

— Він певно голодний. Даймо йому хлїба з маслом, булки… нї, цукру! А може би молочка… — придумували дїти і розбігли ся по кімнатах глядїти їди для жовтодзюба.

— Ой певнїсїнько, що він хоче спати, — замітив Славцьо, котрий зачав був звертати особлившу увагу на жовтодзюба: то розтягав йому крильця, торгав за хвостик, то пальцем тикав у око.

Пташеня опорошене дробинами хлїба, булки, обмочене водою, пушило ся, жмурило очи і зївало.

— Він хоче спусї, але де йому прибрати місце? — мовила Дорця і зараз побігла в кутик коло печі, де була коробка з її ляльками.

— Менї вже не треба ляльок, у коробцї постелимо жовтодзюбови, — говорила Дорця і живо вимітувала ляльки на середину кімнати. — Славцю, принеси сїна на постїль!

— Даш менї одну ляльку?

Дорця завагала ся.

— Знаєш, хлопцї не бавлять ся ляльками. Я сховаю їх для сестрички, як бузьок нам принесе, — відповіла.

Славцьо побіг по сїно, але принїс сніпок соломи, бо сїна не знайшов. Солома не придала ся на підстїлку, тому Ромцьо принїс кошик зеленої, мягонької травички. Жовтодзюб обстелений травою засипляв у коробцї.

— Дорцю! Відай жовтодзюби не сплять у коробках, а в гнїздочках, — замітив Ромцьо.

— Добре, добре, зладьмо йому гнїздочко! — сказала Дорця.

Дїти тілько зглянули ся і розбігли ся глядїти чогось відповідного на гнїздочко для жовтодзюба. Мамин капелюх видав ся мало відповідним, так само столова пушка на тютюн. Та й чимало инших річий вони поназносили коло жовтодзюба, але все було негодяще.

Нараз Славцьо метнув ся до татової канцелярії, отворив шафу з книжками і як кіт подрапав ся по поличках горі. Він держав ся одною рукою полички, а другою шпортав понад книжками в найвисшій поличцї. Так здрулив він на підлогу найперше камінь до остреня бритви, опісля отворену бритву, ремінець до обтяганя, аж на останку маленький деревляний ящик, у якім отець розробляв мило до голеня.

— Є вже, є! — кричав Славцьо, скачучи на підлогу. Ящик був як би сотворений на гнїздочко для жовтодзюба.

Мати почувши стукіт увійшла подивити ся, що дїють дїти.

— А, ви погані жовтодзюби! — сказала і заломила руки.

— Господи Боже! Най би то тепер хто чужий над'їхав! Марино, а ходи но сюда, борше! — кликала мати на наймичку.

Дорця тимчасом сховала мильничку з жовтодзюбом у фартушок і побігла через ґанок у садок. Хлопцї поспішили за нею.

— Ходїм до альтани, — радив Ромцьо, та поки що він помчав садом до горішнього плота. Славцьо доразу зрозумів гадку Ромця і ще скорше покопотїв у противний бік. Вони рівночасно були верх плота і коли Ромцьо кликав у горішну часть села:

— Миколо, Касю, Стефане! ми маємо жовтодзюба! — то Славцьо голосив у долїшний бік: — Ми маємо дзюбожовта!

За хвилю сусїди заповнили альтану.

Паламарів Юрцьо тілько глипнув на жовтодзюба, так зараз пізнав, що се за птаха.

— Дарма, що він має жовтий дзюб, а він називає ся трясихвостик — мовив Юрцьо.

— Чомуж він не трясе хвостом? — запитав Славцьо.

Юрцьо оглянув трясихвостика, злобно всьміхнув ся і відповів:

— Бо він уже здихає!

Дорця дрогнула, взяла трясихвостика в одну руку, потім поклала його на долоню другої руки, але він тілько ще раз прутнув ся, зївнув і було по всїм.

Дрібні сльози так і покотили ся по сумнім личку дївчини.

— Щож тепер буде? — сказала.

Гурт мовчав.

— Хиба погребти його? — сказав по хвилї Ромцьо.

— Нарядити і погребати, — повторив гурт.

Таке доладне слово відразу розвіяло жаль і сум.

Личко Дорцї повеселїло.

— Я буду ксьондзом — мовив Славцьо.

— Нї, я, бо я старший, — мовив Ромцьо.

— Мій трясихвостик, то я буду ксьондзом — рішила Дорця і настало веселе поранє коло похорону. Копали ямку під грушею, ладили процесию з кольорових паперів. Дорця убирала ся за ксьондза, всї розбігли ся, тілько Славцьо лишив ся коло небіщика. Він розпростирав йому крильця, що аж тріщали, розводив померклі очи, зазирав у дзюбок, покрутив шийку, та зломивши небіщикови ніжку — пустив ся було втїкати, але ще завернув ся. І знов узяв пташеня в руку, потряс його хвостиком і преспокійно винїс ся з альтани.

Незадовго розпочав ся похорон. Дорця як ксьондз мала на голові татову папафію, а на раменах мамин ґранатовий фартушок з білими стяжками. Юрцьо нїс трясихвостика в ящику. Все було в порядку, тілько Славцьо милив — як казали — в хорі. Він своїм, „гопомилуй“ та „сьвітидзюбожовтик“ перекричував усїх, за що його троха потурбували. Але остаточно всї згодили ся на його прім, гучно відсьпівали „о здравіїм о спасенїїм“ і заплескали над трясихвостиком землю.

— А Лиско випорпає трясихвоста, — сказав Славцьо.

— Закликати мого Лиска, най він зараз порпає, — наставав Ромцьо.

— Нї, нї, випорпаймо самі і даймо його моїй Мурочцї, — мовила Дорця.