Композитор і иньші оповіданя/Останнїй бій
| ◀ Пташенята | Композитор і иньші оповіданя Останнїй бій |
На вакациях ▶ |
|
Настали спеки. Сонце розливало ся промінем у безкрає горяче сяєво, обхоплювало землю і гнїтило подільські колосисті лани. Лани мінили ся. Срібляста зелень потухала. Хвильованє збіжя, що пригадувало величаве море, відпливало з вітром безповоротно. Червоні маки до разу погасли. Ще тілько опізнений блаваток, як блудний огник десь-не-десь сьвітив ся. Лани жовкли, неначе золотом обстигали.
По селах оживляв ся рух. Люди порядкували по дворах, оглядали свої хлїборобські знаряди, що попсоване направляли самі, або йшли до майстрів. Денеде направляли дорогу та доїзди. В олїйнях поскрипували ступи, від часу до часу важко гупав таран. Ковалї працювали в кузнях від ранку до ночи, загарливо били молотами в такт, немов виковували якусь мельодию. Млини мололи на всї заставки, а люди суятили ся при кошах, аби мливо скорше відходило. Так у всїм. Звичайно повільний та все правильний хід хлїборобських занять порвав ся, змінив ся якимсь поспіхом, якоюсь нетерплячкою.
Петро Кавун ішов з кісятем по-при хату і витягав зо стріхи ще не цїлком витесані зубцї до грабель.
— Час у поле, — сказав.
— От як парить! — відповіла Настя, Петрова жінка, і повела очима по овидї.
— Чей Бог ласкав, — відповів Петро і пішов між будинки.
Настя підбілювала з надвору хату. Наймичка, Марикіцева Анна, що-йно вернула з глиняників і розробляла перед порогом хати глину на піч. Анна була не молода вже дївка і довгий час тримала ся Кавунів. Місила глину і пригадала собі, що мати казала їй приходити до дому, бо стала жати за сніп у Придивуса, — не буде кому робити.
— Деж би я тебе пустила! Адже-ж жнива, сама знаєш, який то час, — відповіла Настя.
— Ще казали, що я все по наймах, та й посивію дївкою, — трохи з жалем мовила Анна і таки зараз стала немов обороняти ся за таку свою бесїду. — Заманюють мене, бо нїкому робити, а по роботї знов у найми. Порозносили би й те, що я заслужила.
Замовкли. Настя допитливо позирала на дївку.
— Шкода, що я не пішла за Печилюльку! — відізвала ся Анна.
— А ти-ж годна би періщити його, як Маґда?
— Таке то вже моє щастє! Як сватали добрі люди, відрадили через те, що були бідні; за таких, що иньшим поспадали зо стола, самій не хотїло віддавати ся, а тепер прийдеть ся сивіти дївкою!
— Бог з тобою! Славити Бога, ти не крива, не слїпа; кождому відомо, що ти дївка до людий, — уговорювала Настя.
— Як би було придане!
— Або я мала яке придане? Просто з заробітків пішла за ґазду.
Настя говорила правду. Небіщик старий Кавун мав землї досить, а потребував робучих рук. Він казав Петрови сватати Настю, бо видїв спосіб у її руках. Анна не перечила ґаздинї. Знайшла рискаль, шурнула ним у піч, вистругала печину, а палениско зілляла водою. Засьвітила каганець, набрала глини і полїзла в піч. У печи зробило ся темно і глухо, Аннї зашуміло в ухах. Накладала піч глиною і присьвічувала тим каганчиком. А на душі робилось їй щораз то гірше. В грудях було повно чогось. Анна хотїла його видихнути, коли-ж бо хапало ся серця і боляче стискало, мов клїщами. Голови чіпала ся морока. Гадки наплинали самовільно, спотикали ся з собою, як би бороли ся. Аннї повидїло ся, що сьвіт перед нею стїснював ся і глух в отій печи. Її огортав темний смуток. Пробувала не піддавати ся сумовитим гадкам. Адже ж у Кавунів їй добре. Пригадувала собі, чи не скривдили її коли чим, і не пригадала нїчого. Зробила ся якась безсильна, аж заплакала. Щиро бажала, щоб хто приязно заговорив до неї.
Колись бувало мати погладить її по головцї, приговорить і вона веселїла, забувала біль. Та тепер і мати не та стала. Задля своєї користи пуджала її сивою косою. Нїхто не заговорить — вона сама на сьвітї. І ще приплила їй гадка, чи не сама собі винна? Адже-ж сама держала ся осторонь від людий! На забави молодїжи не знати від коли не ходила, а вже два роки, як була на весїлю. Яке її житя? Знала лише роботу, відпочивала, коли їла, короткі ночи пересипляла. Гіркий сьвіт! Згадала те весїля! Иньші, молодші, таки підростки танцювали, дихали повними грудьми. В їх ясних очах палала роскіш, любо всьміхали ся уста, а вона — Анна — в кутику переступала з ноги на ногу, бо її дусило в горлї, пекло в грудях. Або ті жарти хлопцїв! До тамтих молодших дївок були хлопцї ласкаві і не насьмілювали ся так, як до неї. Давнїйші хлопцї, її ровесники, не були такі погані. Як буде, так буде, але в гурт тих недопечених парубцюгів вона не піде. Хлипала. Гадки налїтали роєм, аж стратила над ними владу. Каганець став пригасати — і зашкварчав. Анна стрепенула ся і шукала опори як потопаючий. Хопила ся Настиної правди, що дївка вона до людий, а отсе йдуть жнива, вона покаже, яка з неї робітниця. Дрібні камінчики та грудочки твердої глини давили Аннину долоню, але вона ще дужче притискала глину, немов бажала заткати жерело своїх сумних гадок.
Сходило сонце. Крайчиком глянуло зпід обрію і звільна виринало як сьвітляне коло. До заходу посувала ся і щезала по ярах ледво замітна прозрачна опона. Дрібні кучеряві мов піна хмарки поплили в гори Карпати. На листю дерев по стрісї заблисли краплї роси — деякі мов перли покотили ся до долу. Богаті подільські лани стояли спокійно. На кінчиках колося тремтїли краплї нічної роси. Було тихо. Коники ще не чиркотїли, часом перекликали ся перепелицї. В ввідали плигнув у повітрі крогулець, затріпав крилами як метелик і потонув у збіжю. Женцї займали постатї і врізували ся в лани. Збіжє пручало ся, шелестїло. Падаючи роса займала ся против сонця самоцьвітами; здавало ся, що то скапувало богацтво ланів. Женцї напливали відусїль. Прибували пішо, то возами, підкочували рукави, засукували руки, поблискували зубленими кривими мечами, а потім немов тонули в збіжевім морю. Десь колись тілько виринала біла намітка жіноча, мужичий капелюх, або майнула по верху червона стрічка, конець дївочої коси, і зникала. І знов тихо.
— Гей, люди! А чия то молодиця заблукала ся поміж нас? — закликала Прокопиха. Челядь підвела ся. Їх звичайно буденні лиця виглядали гарно, сьвяточно. В очах палав огонь. Анна нїби відмолодїла. На лицї легко запаленїла, при чім білі вічки видавали ся ще білїйшими, чорні брови геть-то чорнїйшими. Анна зміркувавши, що се до неї пєть ся, голосно засьміяла ся і подала ся дожинати снопа.
— То якась нетутешня! — озвав ся хтось з гурту. — Дуже швидка! — поперчив другий, против того, що Анна скоро жала. Женцї таки добре притомили ся, поспішаючи за нею.
— Чи не Марикіцева то Анна? — піддержувала бесїду Прокопиха. — Та либонь. Гарна була би молодиця. Вже давно пора.
— Аякже, по жнивах тай під вінець. Ручники, дївонько, чи готові?
— Нема сватачів, не треба й ручників! — відповіла Анна.
— Яка-ж бо ти, дївонько! В осени прийде з війська Придивусів Василь, будемо сватати. — Женцї сьміяли ся.
— Гадаєте, що не дала би путя в його богацтві? — вступила ся Настя.
— Я то й кажу! — прикидала ся Прокопиха. Челядь ще дужше сьміяла ся.
— Куди ви взяли ся! Хто-ж буде брати богацькі дївки? — нїби співаючи заговорила одна зі жниць.
— Най сивіють! — рішила Прокопиха. Женцї хвалили собі стару. Вона знала таке вигадати, що женцї насьміяли ся і не чули втоми від тяжкої працї.
— Кумо Прокопихо, ви будете знати, що давнїйше якось инакше було на сьвітї. Не допитували ся, чи дївка богата, чи бідна — дивили ся, аби здорова, роботяща, огорнена, тай сватали! — розказувала Настя.
— І добре було — була ґаздиня. А сьогодня що? Ще не підникне, не второпає завязати узла на нитцї, а вже дружать, аби тільки маєтки! — відповіла Прокопиха.
— Відай тому, що ґрунту обмаль, — завважила котрась молодиця.
— Біса там обмаль! Дучка хиба голоден на поле, а взяв собі невістку, — адже-ж знаєте яку, — тому тілько, що з полем.
— Говоріть, тїтко Прокопихо, хто би не лакомив ся на поле? Таже відповідно до маєтку шанують людий. Нинька зробіть руки по ліктї, а нїчого не доробите ся.
— Аякже, богачі най дїлять ся між собою, а бідним нїколи нїчого не перепаде, немов богачі злїплені з иньшого тїста. Видимо, що й бідні трудять ся на богацькім ґрунтї, — сердито воркотїла Прокопиха.
— Бо й є! Бідному щораз тїснїйше на сьвітї. Заробить що, зараз проїсть, а з дїтьми що хоч роби. Ще в кого хлопцї — хлопцї якось скорше примістять ся на сьвітї. А в мене пять дївок, чиста загибіль, нїхто й на жарт не спитає, чи в мене дївки є. Була я оногди на торзї — кажу вам — що́ там тих мамок, — а всї з села, — розказувала мати пятьох дївок.
— Що мають бідні робити? Міркує собі не одна: зазнаю сорому та покрию сиву косу, — доказала Прокопиха.
— Який то сьвіт нерозумний, — почала співуча молодиця. — Чому би то бояти ся сивої коси? Таже дївкою тілько будь та жий! Нинька в богацтві чи в біднотї — робити треба. А дївцї що? Наробить ся через день, то має ніч спокійну; переспить ся на кулацї, має голову легку. Бігме, що правда! Не обходить її нї миска, нї лижка…
Зробило ся тихо, тілько серпи чанча́н-чанча́н,
— Чи віддавались би ви, як би знов були дївкою? — спитала друга молодиця.
— Чому би нї, — відповіло кілька голосів. Перша молодиця зальотно крутнула головою.
— А я скажу, чому, — вирвав ся Кавунів парубок Стефан, — бо ґрейцар не гроші, коза не худоба, а дївка не людина.
Женцї сьміяли ся, аж перестали жати.
— Ей ти ґнипику, ти то знаєш по свойому, — корила Настя сина, сама заливаючи ся сьміхом. Дївки поза плечима старших погрожували Стефанови кулаками. Анна не мішала ся до розмови. Вона нераз чувала таку бесїду і сьміяла ся разом з иньшими. Сим разом не сьміяла ся. Бояла ся відізвати ся, аби не сказали їй просто в очи, що то про неї річ. На силу слухала бесїди, що вся звалювала ся на її голову і боляче вражала серце. Не хотїла лишити ся старою дївкою. Бажала жити як иньші люди. Вжала ся в свою постать, немов утїкала від гурту і думала пробити ся крізь лани до бажаної долї. Кавун теж підійшов до гурту і був рад послухати, чого вони так сьміють ся. Був утомлений. Болїли кости, але й голова була тяжка. Бо чого тільки він не передумав?! Він же ж був ґазда, що у всьому мав дати розпорядок. Розважав сподїване і несподїване, важив шанси удач і невдач, із усїма їх подробицями.— Може би ми пополуднували, — сказав до женцїв, при тім поглянув по ланах. Тут то там стояли полукіпки мов сироти. Здивовано та сумовито виглядали зпоміж збіжя ті перші плїнники. Женцї поквапно дожинали снопів, по чім старші присїдали на снопах, а молодь бігала по стерни ловлячи одно одного. Анна тимчасом поставила сторчаком кілька снопів, а в їх тїни розкладала полуденок.
Важку працю коло жнив переривали деколи сьвяточні днї. В повітрі стояла погідна тиша. Хмари бовванїли страшною біло-жовтою масою далеко на заходї, та при зближеню сонця щезали. Землю опустошувано щораз дужче. Сонце припікало широкі стернї, земля де-де розпадала ся, повітрє розпалювало ся, спека ставала щораз прикрійша. Женцї розгортали ся, розстягали сорочки, відслонювали рамена та плечі. На подув вітру підставляли свої спітнїлі груди, при чім примикали очи і витали його як найбільшу роскіш. Піт спливав брудними пасмами по лицях, по карках, заливав очи, уста, та про те женцї працювали без упину, підточували золотисте руно до краю. Завзятє горіло як лїтнє сонце. По просторих стернях люди бродили ключами мов гуси. Дожинали постатий, здоровкали ся з женцями сусїдами, та заходили сьвіжі постатї. Де-де гомонїла гуртова пісня… Згодя виходили косарі. Косили то поодиноко, то більшими гуртами, складно замахували косами, туго запинали ся ногами об землю, так що вичовгували рівцї, і рубали безпощадно. На очах мов летюча армія застелювали лани покосами. Бій розгравав ся на всїх місцях. Дожинали, косили, гребли. Буйні лани замінили ся на безкраї стернища густо заставлені копами.
— Зовсїм збила-м ся з сил, — говорила утомлена Настя.
— Хвалити Бога, було при чім, — завважали женцї.
— На те, що перебуло ся, мало волової сили. Нераз лягаючи спати я гадала, що не дожию рана, а христянин переспав ся на кулацї, рано розвів кости і десь брала ся сила. Але здаєть ся менї, що й силї вже край, — жалїла ся Настя.
— Таке мовите, хоч ви молодші, а що я стара? Та чей нинька буде вінок. Воно то так, що як треба, то й сила знайдеть ся і коли би ще раз такі лани були, всї зібрали би ся, — поважно говорила Прокопиха. — По правдї, як то Бог дав — десь люди в жнива не хорують, не мруть. Нема коли! Чи чули ви, що Онисько цїлі жнива робив? А вмирав! По жнивах піде туди, куди був наставив ся.
Було видко, що не лїнують ся, а робота йшла пиняво. Женцїв покидала енерґія. Анна не вибивала ся вже з гурту, а ледво що тягала ся. Ноги ставляла як колоди. З ран від стернї, з пропуклин між пальцями слизила кров і обсихала струпами. Руки поперевязувала в суставах, щоб не пухли та щоб затерпав біль. Набряскле, спіжової краски лице покривали чорні остуди. Очи сьвітили ся з глубоких ямок, як би крізь скляну поволоку. Всї були втомлені і поводили ся як маняки. Стара Прокопиха зісхла на тріску. Тілько шкіра як дубова кора та грубі набучнявілі жили держали старі кости в ладї. Петро Кавун ходив якось боком і жалував ся на біль у хребтї. Чорний волос на його голові порудїв, як травиця при дорозї.
— Уважаєте? Дучкові плетуть вінок! — заговорив хтось із гурту.
— І нам недалеко! — сказала Прокопиха та почала пісню. За Прокопихою заспівали всї, а від піснї, як від бойової трубки, посходили ся сустави, затерп біль, де не взяла ся сила, і женцї жваво добивали ся вінця. Настя вже роздумувала, який вони сего року Аннї дадуть дарунок за вінок. Анна все приносила Кавунам вінок, бо котра-ж дївка була лучша робітниця, котра була гіднїйша нести вінок?
Як плели вінок, то Анна співала найщирійше, вибирала до вінка найчільнїйші колоски, а все примірювала до своєї голови, щоб не зсував ся, як буде його нести до дому. Як уплели — то вінок повандрував по руках женцїв і опинив ся на голові иньшої, молодшої дївки. Анна зойкнула і занїміла. На хвильку окинула здивованим поглядом гурт женцїв, потім спалені і потріскані її уста задрожали, блиснули очи і вона на́прасно кинула ся на супірницю — відбирати вінок. Але гурт перепинив.
— Анна пішла в стовп, де їй до вінка! — говорили дотепні і сьміяли ся з дурної старої дївки. Анна опустила руки і мов пяна пішла хиткою ходою поміж полукіпки.
Голосно співали Кавунові женцї, йдучи з вінком до дому. Шпаркі конї бігли чвалом. Великий, драбинястий віз котив ся з женцями мов під такт піснї і волік за собою густу хмару пороху.
Позаду воза майже на розворі обіруч держачись драбини їхала Анна і в міру як хитав ся віз, нїби пританцьовувала. Вона не співала. Їхала в хмарі пороху і до женцїв якось усьміхала ся. По обох боках дороги стояли полукіпки, як величня, в хвилї повних рухів непроглядна армія. То був образ з'ужитої сили й енерґії.
За короткий час хлїбороби позвозили свій добуток у села. Поля зовсїм занїміли. Тілько Дїдурова Гандзя окутана в лахи як мара порола стернї торбою і збирала полишані колоски.
