III.
Вже Конрад книгу пресвятих законів
Закрив. Скінчив молебень. Вияв у руку
Великий хрест і меч підняв великий,
Символи власти братського Владики.
Горде чоло підніс; журба понура
Лягла на ньому. Вкруг поглянув оком,
В якому радість обнялась з журбою.
І дивний гість, чужий і невідомий
Усміх — вкрасив його лице похмуре,
Мов блеск, що ранню хмару проганяє,
Та сповіщає сонця схід і громи.
Запал його і очі й все обличча,
Серця братів сподіванням сповнили;
В уяві йдуть на бій із ворогами.
Бачать: поганська кров пливе ріками.
Хтож з вождом їх готов помірить силу?
Хто його зору й меча не зжахнеться?
Дрожіть Литовці! Хвиля наступає,
На мурах Вильна хрест святий засяє.
Марне сподівання. — Йдуть дні за днями,
Минає рік в безділлю, в супокою;
Литва кипить, а Валлєнрод негідно
І не гадає виступать до бою;
А як проснеться й стане що ділати,
То горі дном валить старі звичаї:
Кличе, що брацтво вихопилось з карбів,
Що знасиловує святі обіти.
Молімся — кличе — виречімся скарбів,
Нам в чеснотах шукати насолоди!
Заводить пости і покути строгі,
Зборонює усякої вигоди;
На всякий гріх сувору кару знає:
Мечем, тюрмою, прогнанням картає.
За те Литовець, що колись в трівозі
Минав з далека монастирські вежі,
Тепер що ночі счинює пожежі
І бідний нарід ловить на дорозі;
Під самим замком чваниться зухвало,
Що у собор на Службу Божу ходить!..
А малі діти вперве з-за порога
Тремтять на голос литовського рога.
Колиж наспіє час більше догідний
До бою! В Литві полумя незгоди;
Тут славний Русин, там Лях неспокійний,
Там кримський хан веде свої народи.
Витовт Ягайлом скинений з престола,
Прийшов у брацтві помочі шукати:
Обіцяв скарби й землі у заплату,
Та помочі ніяк йому діждатись.
Гомонить брацтво. Збірається рада,
Вожда не видно; Гальбан увихаєсь,
В каплиці, в замку Конрада не має.
Деж він? Невже біля вежі блукає?
Браття всю ніч слідили його пильно;
Всі вони знають: коли день конає,
І нічні тіни стануть напливати,
Він понад тихі води йде блукати,
Або під мурами вежі клякає,
І плащем вкритий жде білої зорі.
Здалека сяє наче стать камінна
І сон його за ніч всю не знімає…
Буває, голос пустельниці чути,
Він їй тихцем тоді відповідає;
Та для братів чуже тут кожне слово;
Но видно, як начільник блеском сяє,
А Конрад руку в гору піднімає,
Мабуть преважні там ведуть розмови.
Пісня з вежі.
Хтож мої слези счислить і зітхання?
Невже такі роки я тут ридала,
Невже на грудь лягли такі страдання,
Що від зітхань решітка ржава стала?
Де слеза кане, у камінню гине,
Неначе в серці доброї людини.
Вогню святого в замку Свенторога[1],
Жреці побожні день і ніч пильнують;
Джерело вічне на горі Мендоґа,
Тумани вічно і сніги годують;
Та моїх сліз ніхто не підкріпляє,
А серце доси з болю завмірає.
Батьків кохання, пестощі діточі,
Богатий двір у сонішній країні,
Промінні дні і тихі добрі ночі…
Святий спокій, що в кожній все годині
Всюди, куди ступила я ногою,
Крилом своїм сторожив надомною.
Три гарні доньки були ми у хаті,
Першу мене хотіли люди брати;
Літа щасливі, достатки богаті,
Хтож знав що й инше щастя можна знати?
Ти друже тайну влив у мої груди,
Якої в Литві ще не знали люди!
Про Бога святого, про ангельські хори,
Про брацтва, що віру правдиву голосять,
Про церкви, народом залиті притвори,
Про князів, що ласки дівочої просять,
Що ніжні в коханню як тиха молитва,
А в гніві жостокі, як крівава битва.
Де люди, що кинуть туземну долину,
З душею розкішно у небі буяють.
Я передчувала ту ясну країну
І вірила в щастя небесного раю,
І з того то часу в злу й добру годину,
Думками невпинно у засвіти лину.
Хрєст твій на груди ніс очам розраду,
В ньому вважалось щастя мого гасло,
Дарма! Ударив грім, приніс загладу,
Довкола все притихло і погасло!
Хоть проливаю слези, не жалію,
Тиж взявши все, лишив мені надію.
Надію! тихо понеслось луною
На ниви, дебри — й гасло на обрію.
Прочуняв Конрад, з усмішкою злою:
Де я? — питає — тут чути надію?
Навіщо пісні? Знаю твою долю;
Три гарні доньки були ви у неньки,
Першу тебе хотіли люди брати…
Горе, вам горе, чарівні дівчата!
Страшна гадюка приповзла до гаю,
І де блудною грудю доторкнеться,
Там вянуть рожі і трави всихають,
І стають жовті як гадючі груди.
Тікай думками і згадуй години,
Які плилиб для тебе ще до нині,
Якби… мовчиш? Невже не проклинаєш!
Нехай слеза, що мури ці змиває,
Не гине марно! В мій шелом най впаде,
Нехай вогнем чоло палить і груди,
В час хочу знати, що у пеклі буде!
Голос з вежі.
Вибач, мій любий, вибач, я провинна,
Пізно прийшов ти, тужно було ждати,
І поневолі пісонька дитинна…
Геть із піснями! Годі нарікати!
З тобою, любий, разом ми прожили
Минучу хвилю, та тої хвилини
Не проміняю із людьми за віки,
Що у нуді та скуці переплили!
Тиж сам казав, що ті буденні люди
То слимаки, що в багнах потопають;
Ледви раз в рік, що їх бурун негоди
Кине на верх, на каламутні води,
Тоді вони відітхнуть, в небо глянуть
І знов на дно у темінь вічну кануть.
Ні, я такого щастя не бажаю!
В батьківщині, у моїм тихім раю
Серед подруг веселої громади
Не знала я ні щастя ні розради.
Чоло моє задума тиха крила,
А я зітхала, плакала й тужила.
Нераз, було, з левади я втікала,
І на високому горбі ставала,
Та думала: коби ті пташенята
Дали мені на мить свої крильцята,
Линулаб з ними над ліси, долини
І назбірала незабудьки сині;
Потім летілаб, де не гляне око —
Гень, гень над хмари високо, високо.
Ти вчув мене! І ти крильми буркута,
Царю всіх птиць, підніс мене до себе!
Тепер птичок я о ніщо не прошу:
Куди летіти, цьому по розкоші,
Хто Бога знав могучого на небі,
А тут могучу полюбив людину?
Конрад.
Могучість! Знов могучість, моя мила!
А ми для неї стогнемо в неволі!
Ще кілька днів, минуться наші болі,
Днів кілька — чейже видержати сила.
Сталося! Будуть вороги дрожати,
Бо Конрад плакав — щоби мордувати.
По що прийшла ти тут, моя небого!
З монастиря, з країни супокою?
Тебеж віддав я на прислугу Бога,
Не кращеж було у свячених мурах,
В тиші ридати, умірать в спокою,
Як тут в країні ложі і розбою
Конати й очі сумні відкривати
І з за решітки милостині ждати…
Я все те бачу і все те я знаю,
Гляджу і разом з тобою ридаю,
Подалік стою й клену свою душу,
Що в ній останків почувань не зглушу.
Голос з вежі.
Як докоряєш, не приходь ніколи,
А як прийдеш, даремно будеш ждати,
Не вчуєш слова. Вікно зачиняю,
Спускаюсь знову в темну домовину
І мовчки буду слези проливати.
Пращай на віки, пращай, мій єдиний,
Най згине спомин тієї години,
В якій не мав ти серця надо мною…
Конрад.
Так ти май серце! Тиж мені звіздою!
Стій! Вислухай ти мойого прохання,
А ні, об мур ударю головою,
Буду молити Каіна сконанням…
Голос з вежі.
О, ми обоє згляньмось над собою!
Згадай, мій милий, який світ широкий,
А нас лиш двоє в цім широкім світі,
В пісковім морі дві роси краплинки;
Легенький вітер з земської долини,
Счезнем на віки: разом нам вмірати!
Я не прийшла сюди тобі на муку;
Я не хотіла обітів складати,
Бо небу серця не могла віддати,
Поки у ньому милий мій царює;
Зразу гадала я піти в черниці
І в монастирі віку доконати,
Та там без тебе все довкола мене
Таке було нове, чуже і дике.
Я пригадала, що ти присягався
Колись вернути у город Марії,
Щоби пімститися над ворогами
І свій безщасний нарід захистити.
Хто жде, роки вкорочує думками,
Я говорила: може він вертає,
Може вернув вже. Вільнож забажати,
Коли жива закопуюся в гробі,
Щоби тебе хоть раз ще оглядати
І щоб бодай умерла я при тобі?..
Піду — сказала я — в самотнім домі.
Біля дороги, на скали обломі,
Сама запруся. Може хто минати
Буде хатину й імя твоє згане,
Може коли ще поміж лицарями
Око моє з вікна коханка вгляне.
Най змінить стрій, колпак і свою збрую,
Нехай свій щит в чужі знаки вбірає,
Най вигляд змінить — ще його з далека
Серце моє відчує і пізнає.
І як його конечність заставляє
Усе кругом крівавити й валити,
Всі прокленуть його — одна остане
Душа, що вічно ме благословити.
Тут я найшла і гробницю і хату.
Тут, як коли прийдеться заридати,
Ніхто мойого стону не почує…
Знаю: ти любиш самотні проходи!
І погадала: в надвечірню пору
Вийдеш самотний над озера води
Із филями, та вітром на розмову.
Мене згадаєш, голос мій почуєш…
Небо здійснило всі мої бажання!
І ти прийшов, почув мої зітхання!…
Колись молилась я, щоб тебе вбачить
Хотьби у сні, у привиду хвилині…
Якеж тут щастя! Ми можемо нині
Разом заплакать…
Конрад.
Щож нам по риданню?
Яж плакав, тямиш, коли виривався
На вічні віки із твоїх обіймів;
Як добровільно щастя відрікався,
Щоби кріваве довершити діло.
Вже мучеництво моє покінчилось!
Звершаються бажання і обіти,
Як час наспів, що я пімститись могу,
Ти видерти бажаєш перемогу?
З часу, як ти знов глянула на мене
З вікна вежі і знов у всій вселенній
Нічого більш нема для мого ока,
Лиш озеро й твоя тюрма глибока…
Кругом усе кипить війни бажанням,
Серед мельодій труб оружжя гуку
Я втомленим, нетерпеливим ухом
Шукаю вічно ангельського звуку
Уст твоїх. День для мене вижиданням.
А як вечірні надпливуть години,
Я продовжити рад би їх думанням.
В моїм життю лиш вечорі остали!
А в брацтві гомін невдовілля чути
Хочуть війни, самі бажають згуби,
А мстивий Гальбан не дає дихнути:
Або давні пригадує обіти,
Знищені землі і народ побитий;
Або як скарг його не сила слухать,
Одним зітханням, поглядом, очима
І Він іскру мести вміє знов роздути.
Вже до кінця мій присуд добігає:
Ніщо вже брацтва від війни не спинить.
Учора з Риму надоспіли вісти:
З усього світа безчисленні хмари
Побожний запал в поле виряжає,
Всі домагаються, щоби їх вести
З хрестом, з мечами на вильненські мури.
А прецінь — кажу з соромом — в годину,
Коли рішається судьба народів,
Мої думки при тобі! — Зволікаю,
Щоб ще при тобі пережити днину.
Молодости! Великі твої жертви!
Колись кохання, щастя і вигоду
Вмів я віддати для добра народу,
З жалем та славно! Змарганий сьогодня,
Одчай, повинність і воля Господня
Женуть у поле! А мені не сила
Покинути отсі холодні мури,
Щоби з тобою не втерять розмови!
Замовк. З вежі стогін глухий понісся;
В мовчанці довгі минали години;
Ніч розвівалась; рання, тиха зоря
Клалась промінням на дрімучі води;
А поміж сонне листя деревини
З шепотом нісся подих прохолоди.
В гаю пташня тихенько заспівала
І вмовкла знову — наче знать давала,
Що пробудилась нині надто рано.
Підвівся Конрад і на вежу глянув,
Дивився довго на решітку ржаву;
Вже соловії обізвались в гаю.
Конрад начільник на лице насунув,
В плаща сувої голову ховає,
Пустельницю попращав рукою,
І в кущах згинув.
Так дух пекольний від воріт чернечих
На голос дзвона ранного счезає.
|
