Оповіданнє вайдельоти.
Відкіль Литовці вертали? З нічного вертали походу,
Добичу везли багату в дворах і церквах здобуту.
Юрба німецьких бранців з повязаними руками,
З петлями на шиях, біжить біля коней литовських;
Звертають зір на Прусію і слізми заливаються,
Поглядають на Ковно і Богу себе доручають!
В середині города Ковна стелються оболоння Перуна.
Там то князі литовські, вертаючи з побідного бою,
На кострах жертвенних німецьких лицарів палили.
Два захоплені бранці ідуть без жаху у Ковно;
Один молодий і гарний, другий схилений роками.
Вони самі у битві покинули ряди німецькі,
До Литовців перебились, а князь Кейстут прийняв їх,
Дав над ними сторожу і вів у двір за собою,
Відкіля — їх питає — та з якою метою прибули?
„Не знаю — каже молодший — ні імени свого, ні роду,
Дитиною малою в полон мене Німці забрали.
Тямлю лиш стільки, що в Литві, у городі великім
Батьківська була хата; а город був деревляний;
На узгірях високих з цегол наша хата стояла
Вкруг горбів на оболоннях смерекова дебра шуміла,
А серед лісів далеко сріблилось озеро біле.
Раз о півночі пробудив нас зі сну гамір страшенний,
Огненна днина заглянула, у вікнах дрожали шиби,
Курява диму понеслася по хаті — ми вибігли у двері —
Улицею неслося полумя і градом іскри летіли.
Страшенний крик: „До збруї! В городі Німці! До збруї!“
Батько вибіг з оружжям — вибіг і більш не вернувся.
В хату Німці влетіли. Один пустився за мною,
Догонив і на коня взяв — що було дальше, не знаю.
Тільки неньки ридання довго мене здоганяло
Серед брязкоту збруї, лоскоту хат, що валились,
Плач неньки йшов за мною, той плач остав в моїм усі.
Ще й тепер, як бачу пожежу й чую голосіння,
Крик той в душі ще лунає, наче відгук у печері
За луною грому… Ось і усе це, що з Литви,
Що вивіз я від родини. Иноді в привидах сонних
Бачу поважну стать неньки і батька й всю родину,
Та щораз дальше неначе якась таємна мрака,
Щораз густійше все темнійше заслонює їх черти.
Літа діточі минали, я жив серед Німців як Німець,
Вальтером мене прозвали[4], призвище Альфа дали;
Імя було німецьке, душа литовська остала,
Остав жаль по родині і до чужинців ненависть.
Вінрих, вожд хрестоносців, ховав мене в своїй палаті,
Був моїм хрестним батьком, ховав, пестив наче сина.
Скучно було в палаті, з колін Вінриха тікав я
До вайдельоти старого. Жив у той час серед Німців
Литовський вайдельота, що колись попав у неволю;
Був перекладчиком в війську. Він, як дізнався про мене,
Що сирота я й Литовець, все кликав мене до себе.
Росказував про Литву, душу кріпив наболілу
Пестощами і звуком рідної мови і пісні.
Він мене часто над беріг синього вів Німана;
Відти любив я дивитись на рідні литовські гори.
Як ми у замок вертали, старий втирав мої слези,
Щоб підозріння не було, слези втирав, але пімсту
Проти Німців будив він. Тямлю, як вернувши у замок,
Я ставав ніж острити і з насолодою мести
Різав килими Вінриха і нищив срібні зеркала,
На щит його блискучий плював я і пісок сипав.
Потім в літа молодечі часто з пристани Клайпеди
Зі старим в човен сідали, щоб рідний беріг відвідать.
Там я зривав рідні цвіти, а чародійний їх запах
Навівав на мою душу згадки давні призабуті.
Впоєний запахом тим наче ставав я знов дитина
І в батьківськім огороді гуляв я з малими братами.
Старий скріпляв мою память; він кращими словами,
Як цвіти і зілля, говорив про щасливе минуле:
Якби в рідній країні між свояками й другами
Літа молоденькі прожити; скількиж то дітий литовських
Цього щастя не знають, у німецькій ридають неволі!
Це чув я на оболоннях; та на побережі Полонґи,
Де дужою грудю біле піднімається море
І з запіненого горла струї піску виливає:
„Бачиш, було старий каже, левад надбережних килими,
Вже пісок облетів їх; бачиш те зілля пахуче,
Хотілоб ще чолом перебити смертельну покриву,
Даремно! бо нова гидра пісків надлітає,
Білі плавки розклала, живі землі підбиває,
І заводить довкола царство дикої пустині. —
Сину! Весняні плоди, кинені живцем у могилу,
То підбиті народи, то наші браття Литовці;
Сину! Піски із за моря гнані — то Чин Христовий!“
Боліло серце слухати. Я хотів Хрестоносців вбивати,
Або втікати на Литву; старець здержував мій розгін.
„Вільному лицарству — казав він — вибрати вільно оружжя
І у чистому полі рівними силами боротись;
Тиж невольник; одинока збруя невольників-зрада
Лишися ще і навчися від Німців, як воювати,
Старайся здобуть їх довіря, потім побачим, що діять…“
„Корився я старому, ходив із військом Тевтонів;
Та у першій потичці, як лиш побачив прапори,
Як лиш народу мойого почув я боєву пісню,
До наших я полинув, старця веду за собою.
Як видертий з гнізда сокіл, годований у клітці,
Хоть муками строгими ловці заберуть йому розум
І пускають воювати його рідних братів-соколів:
Як піднесеться у хмари, як вкруг погляне очима
По безмежних просторах своєї синьої країни,
Вільним повітрям відітхне, шелест крил своїх почує…
Вертай ловче у хату, з кліткою не жди сокола!…“
Скінчив говорити; а Кейстут слухав і слухала пильно
Донька його Альдона, як божество молода і гарна.
Пливе осінь, а з нею йдуть вечорі сумні і довгі;
Кейстутова донька в сестер і подруг громаді
До кужілі сідає, або бавиться пряжею;
А як голки мерехтять і крутяться веретена,
Вальтер стоїть і говорить казки про краї німецькі
І про молодість свою. А те все, що говорить,
Ловить ухом дівчина, і в гадках зберігає;
Все на ізуст уміє, було крізь сон повторяє.
Казав Вальтер про великі замки і городи за Німаном,
Які багаті убори і величаві забави,
Як лицарство преславне на герці копії ломить,
А дівчата з кружґанків глядять і вінки розділяють.
Казав Вальтер про великого Бога, що править за Німаном
І про Непорочну Божого Сина матір,
Що її чудову стать на малій показав картині.
Вальтер цю картину носив побожно на груди:
Тепер дарував Литовці, як навертав її до віри,
Як говорив з нею молитву і всего хотів навчити,
Що сам він знав; на жаль він вчив її й цього,
Чого не знав сам досі: він вивчив її любити.
І сам вчився чимало. Скілько було насолоди,
Як почув він від неї литовські слова призабуті!
Кожне пригадане слово будить нові почування,
Як іскра у попелищі: були це імена любі
Дружби, родини і над усе найдороще слово
Найкраще над усе слово кохання, якому
На землі рівного немає, крім слова: Рідна Країна.
Відкіль — подумав Кейстут — така в донці моїй переміна?
Де то давна веселість, де її розривки діточі?
В свято усі дівчата ідуть було погуляти,
Вона сидить самотою, або з Вальтером на розмові!
В будну днину дівчата при голці чи веретені:
Їй з руки паде голка, путаються нитки у веретені,
Сама не бачить, що діє, всі мені таке говорять.
Вчера помітив я, що цвітку рожі вишила зелено,
А листочки червоним шовком умалювала.
Якже моглаби бачить, коли її гадки і очі
Лиш Вальтерових очей шукають і його розмови!
Скільки раз поспитаю, куди пішла? На долину.
Відки вертає? З долини. Щож там в долині? Там Вальтер
Садок посадив для неї. Невжеж садок той кращий,
Як сади мої вкруг замку, (пишні сади мав Кейстут.
Повні яблінок і груш ковненських дівчат принада)?
Не садок її надив: її вікна я бачив зимою,
Ціла шиба вікон тих що звернені на Німан,
Чиста наче весною, лід не притемнив хрусталю;
Вальтер туди проходить: при вікні мабуть сиділа
І гарячим зітханням леди на шибах стопила.
А я думав, що він її вивчить читати й писати,
Мовляв, усі князі нині дітий почали учити.
Славний, добрий хлопчина, мов монах в книжках вчений.
Невже проганять його з дому? Вінжеж потрібний для Литви;
З військом найкраще вправляє, найкраще шанці будує,
Громову збрую ладить, один стає за все військо…
Ходи Вальтер, стань моїм зятем і воюй за Литву!
І взяв Вальтер Альдону Німці, — вам мабуть здається,
Що тут все і кінчиться; у ваших любовних романах,
Як лицар возьме дружину, трубадур пісню кінчає,
Лиш добавляє, що жили і були дуже щасливі.
Вальтер любив дружину та мав шляхотну душу:
Не найшов щастя в хаті, бо не було його в ріднім краю.
Як лиш сніги посчезали, жайворонок в гору знісся,
Другим землям ця пташка кохання й розкоші віщує,
Бідній Литві рік в рік ворожить різні й пожежі; —
Пливуть ряди Хрестоносців, несчисленою юрбою,
Вже від гір за Німаном в Ковно луна долітає
Гомін великого війська, лоскіт збруї, іржання коней.
Як мрака табор суне, майдан широкий займає —
Сям і там миготять прапори начальних сторожей,
Мов блискавка перед бурею. Над берегом Німці стали,
На Німан кинули мости, Ковно кругом облягають.
День в день від таранів валяться мури і вежі,
Ніч в ніч міни страшенні риють землю мов кертиці.
Під небом летять бомби страшні, зловіщі, огненні
І мов сокіл на птахи, з гори об дахи вдаряють.
Вже з Ковна лиш румовище; Литва до Кейдан відступає,
А звалились і Кейдани, Литва по лісах і горах
Борониться; Німці йдуть дальше, палять і грабують.
Кейстут з Вальтером перші в бою, останні відступають;
Кейстут вічно спокійний; він навик від дитинства
З ворогом битись, наступати, перемагати, втікати,
Він знав, що його предки все з Німцями воювали;
Йдучи слідами своїх предків, воював, не журився, що буде,
Инші були у Вальтера думи; він зріс серед Німців,
Знав силу Хрестоносців, знав що поклик їх вожда
З всеї Европи збірає скарби, оружжя і військо.
Пруси колись боронились, — змели Прусаків Тевтони,
Литву нині чи завтра теж така доля чекає;
Бачив недолю Прусаків, дрожав над будучим Литовців.
„Сину, промовив Кейстут, погубний пророк з тебе;
З очий ти зняв мені вслону, щоб безодню показати.
Коли тебе я слухав, здавалось ослабли руки
І зі сподіванням побіди, з грудий втекла відвага.
„Що із Німцями діять?“ „Батьку, відповів Вальтер,
Знаю я один спосіб, страшний та єдиноспасенний,
Може колись його скажу…“ Так говорив після битви,
Заки їх трубка до нового бою і нової невдачі візвала.
Кейстут що раз сумнійшій, Вальтер як змінений!
Раньше, хоть він ніколи не бував надто веселий,
Навіть в щасливих хвилях легка тінь задуми
Лице його вкривала, але в обіймах Альдони
Раньше мав він чоло погідне і лице супокійне,
Усміхом витав дружину, поглядом ніжним пращався.
Тепер здавалось якесь затаяне мучило його страдання;
Цілий ранок перед домом з закладенними руками,
Глядить на дими горіючих сіл і місточок,
Глядить дикими очима; зі сну схоплюється по ночі
І крізь вікно вдивляється в кріваву заграву пожежі.
„Друже мій, що з тобою?“ питає крізь сльози Альдона.
„Що зо мною! Невжеж мені бездільно дрімати аж Німці нападуть
І у сні мене звяжуть та віддадуть у катівські руки?“
„Боже заховай, друже! Військо ж сторожить окопів.“
„Правда військо сторожить, і в мене в руках шаблюка.
Та як погибнуть сторожі, як вищербиться шаблюка…
Слухай як дочекаю старости, марної старости“…
„Бог пошле нам з дітий потіху.“ „Та Німці нападуть,“
Вбють жінку, заберуть діти, повезуть далеко
І вивчуть пускати стріли на рідного батька!
Яж сам можеб вбив батька і рідних братів йшов вбивати.
Коби не вайдельота“… „Вальтере любий, так їдьмо,
В глиб Литви, сховаймось в гори і ліси від Німців“.
„Ми поїдем, а инших матерей і дітей оставим?
Так Прусаки утікали, Німець дігнав їх у Литві.
Як в горах нас відшукає?“ — „Знов поїдемо дальше“.
„Дальше, дальше безщасна! дальше поїдем за Литву?
В руки Татар або Руси?“ На таку мову Альдона
Збентежена мовчала: дотепер їй здавалось,
Що вітчина наче світ довга, широка, безмежна;
У перше чує, що в Литві цілій захисту не має,
Заломила руки й питає Вальтера: щож діять?
„Один спосіб Альдоно, один остав ще Литовцям:
Зломить силу Хрестоносців — я на те спосіб знаю.
Та не питай ради Бога, проклята буде година,
В котрій мене доля присилує нятися того способу!“
Більш не хотів говорити, просьб Альдони не слухав,
Тільки горе Литви бачив і чув перед собою,
Аж вкінці полумя мести, годоване в мовчанню
Видом горя і муки, піднялось і серце обгорнуло;
Всі почування здавило, навіть і те одиноке.
Що його життя вкрашало, забило навіть кохання.
Так під біловіжським дубом, як мисливі,
Таємний огонь розкладуть, випалять стрижінь глибоко,
Володар лісів скоро втеряє листя зелене,
З вітром гилля полине, навіть краса одинока,
Що його чоло красила — омели всохне корона…
Довго Литовці по замках, лісах і горах блукали,
То нападали Німців, то відбивалися з трудом.
Аж звелась страшна битва на оболоннях Рудави,
В цій кількадесять тисяч литовської молоді погибло,
Поруч них також сила вождів і Хрестоносців.
Німці скоро підмоги свіжі дістали з-за моря;
Кейстут і Вальтер зі жмінкою людий пробились у гори,
З пощербленими мечами з порубаними щитами,
Курявою, кровю вкриті, сумні вступили в хату.
Вальтер не глянув на жінку, ні слова не промовив,
По німецьки із Кейстутом і вайдельотою вів розмову.
Не розбірала Альдона, та серце ворожило
Якісь страшні події. Як покінчили нараду,
Всі на Альдону глянули сумним зором,
Вальтер глядів найдовше в німій безконечній розпуці;
А з очий покотились густі пекучі слези,
Упав до ніг Альдони, її руки тиснув до серця
І перепрошував гірко, за все, що для нього терпіла.
„Горе казав невістам, як кохають божевільних,
Що їх око любить летіти за межі села далеко,
Що їх гадки, мов дими вічно над дахи злітають,
Що їх серцю не в силі вистарчити домашнє щастя,
Великі серця Альдоно, мов улиї надто великі:
Мід їх виповняти не може, стають для ящірок гніздами.
Прости!, люба Альдоно сьогодня я дома остану.
Про все сьогодня забуду, останем тільки для себе,
Як колись раньше бувало. Завтра“… не вспів докінчити.
Яка радість Альдоні! Подумала небога,
Що відміниться Вальтер, буде спокійний, веселий,
Здається менче задуманий, в очах більше живого,
На лиці бачить румянець. Вальтер у ніг Альдони
Перебув цілий вечір. Литву, Хрестоносців і бої
Позабув на хвилину, говорив про дні щасливі,
Коли прибув на Литву, про першу з Альдоною розмову!
Про перший прохід в долині і про всякі діточі
Незабутні для серця події першого кохання.
Чомуж такі любі розмови словом „завтра“ перебиває?
Задумується знову, на дружину погляда,
Слези в очах заблестіли, хоче промовить, та жаліє.
Невже давні почування, памятки щастя давного
На се лиш пригадав, щоб із ними попращатись?
Усі розмови, всі пестощі вечора цего
Не вже це останне слово на свічнику кохання?
Дарма питати! Альдона глядить, вижидає,
Вийшла з комнати, ще через шпару заглядає.
Вальтер вино наливає, випив пугарів чимало
І на ніч лишив у себе старого вайдельоту.
Ледви сонце світало, дудонять на дорозі копита,
Два лицарі з ранним туманом спішаться в гори.
Всі сторожі зманили — одної не могли обманути.
Зоркі очі коханки; Альдона відгадала втечу!
Дорогу в долині заступила; сумна це була стріча.
„Вертай, кохана, до дому: вертай! Ти будеш щаслива!
Може будеш щаслива в обіймах любої родини;
Молодаж ти і гарна, знайдеш потіху, забудеш!
Чимало князів хотіли тебе дружиною мати;
Ти вільна, ти вдовиця по великій людині.
Що для добра країни навіть тебе відрікся!
Пращай, забудь, заплач инколи надомною:
Вальтер все втратив, Вальтер остався одинокий;
Як вітер на пустині, блукати ме він по світі.
Щоб зраджувать, вбивати й нечесною смертю згинуть.
Та колись, літа перейдуть, імя Альфа наново
Залунає на Литві, і колись з уст вайдельотів почуєш
Діла його. Тоді кохана, тоді ти погадаєш,
Що той лицар страшенний, хмарою тайн оповитий,
Одній тобі знайомий, був колись твоїм чоловіком,
Най же почування гордости стане потіхою сирітства!“
Слухає мовчки Альдона, хоть вже не чує ні слова.
„Їдеш, їдеш!“ скричала і сама зжахнулась
Словом „їдеш“, це одно слово в усі її звеніло;
Ніщо не думала, не тямила: усі гадки її,
Спогади, все минуле, все вязалось, спліталось
Але серцем вгадала, що вже не сила вертати.
Не сила теж позабути. Блудними очима водила.
Кілька раз з Вальтера стрінулась поглядом диким;
В тім погляді вже раньше не находила потіхи,
І здавалось шукала чогось нового і вколо
Озиралася знову… Вколо ліси і пустині;
Серед ліса за Німаном сяє вежа самотна.
Це монастир черниць, сумна будівля христіянська:
На цій вежі спочили думки і очі Альдони,
Як голубка схоплена вітром на широкому морі,
Паде на сумні вітрила незнаного нароходу.
Вальтер зрозумів Альдону; пішов за нею в мовчанню,
Розказав про свій намір, тайну велів зберігати;
І при брамі… На жаль! Страшна була це розлука!
Альф з вайдельотою поїхав. Доси про них не чувати.
Горе, горе, як доселя не виконав присяги;
Як відрікшися щастя, щастя Альдони розбивши…
Коли жертвував стільки і жертвував для нічого…
Будуче решту покаже… Німці, вже пісня скінчена!
|