Конрад Валлєнрод/IV
| ◀ III | Конрад Валлєнрод пер.: Степан Чарнецький IV. Бенкет |
V. Війна ▶ |
|
В столиці храм. Усі празнують днину.
Від гамору тремтять столичні мури,
Во Валлєнрод зготовив всім гостину,
Їдуть черці, лицарство і комтури.
Вокруг столів сотні плащів біліють,
А на грудях святі хрести чорніють,
Це браття в чині — подалік ряд другий:
Молоді чури стоять до послуги.
З переду Конрад. Ліворуч престола
Литовський князь з гетьманами сідає.
Ворог колись — тепер союзник брацтва,
На Литву враз війною йти гадає.
Конрад піднявся. Дав знак начинати,
„Радіймо в Бозі“[1]. Срібло зазвеніло.
„Радіймо в Бозі!“ Тисяч голосами
Понісся гомін і вино поплило.
Валлєнрод сів, спер голову на руку,
Згірдливо слухав непристойну мову.
Та гамір тихне. Серед чарок звуку
Денеде лиш прорветься тихе слово.
„Радіймо“ — каже. — „Об землю все лихо!
Невже лицарству личить сумувати?
Зразу похмільний гамір, то знов тихо…
Чиж як опришкам нам бенкетувати?
Инші звичаї в моє время були,
Як в лютій січі трупи поле вкрили,
Серед кастильських гір або в Фінляндії,
А ми при огнищі обознім пили.
Пісніж неслись там! А у вас в народі
Нема такого, що пісні співає?
Серце людини від вина радіє,
Та спів думки немов вино скріпляє“.
Піднеслись ріжні співаки в громаді:
Тут Італієць звуком соловія
Конрада славу в пісні величає;
Там трубадур з над берегів Ґарони
Про пастиря співає молодого
Та про дівчину й лицаря блудного.
Конрад здрімався. Пісні заніміли.
Прочуняв. Стер з чола сліди знемоги,
Золота жменю жбурнув на підлогу:
„Мені одному ти співав похвалу,
Возьми й з очей!… Ніжний мій друже!
Хто красоті й коханню тільки служить,
Най вибачить — тут де оружні люди,
Нема дівчини, щоб йому на груди
Припяла цвітку рожі у заплату. —
Тут вмерли рожі. Гей другий музика!
І инша пісня най тут залунає!
Тверда най буде, степова і дика,
Як буря, що верхи дерев згинає,
А така зимна, як в тюрмі темниця
Й така огненна як поет-пяниця.
Нам що людий і святимо й мордуєм,
Убивча пісня святість най віщує,
Най серце коїть і най гнів ворожить,
Най нудить і най знуджених трівожить.
Таке життя — така і наша дума!…
Хто заспіває? хто?“.
З гурта піднісся
Білоголовий старик, що в комнаті
Тихо сидів між службою й чурами.
Чи з Прус, чи з Литви родом — годі знати.
Бороду мав осріблену літами,
Чоло і очі вслоною закриті,
На лиці помітні страдання шрами.
Лютню стару десницею підносить,
А ліву руку простягнув у гору,
Наче знаком цим послухання просить.
Замовкли всі.
„Так, я вам заспіваю!
Литві колись і Прусакам співав я,
Одні лягли у обороні краю;
Другі, не в силі горя пережити,
Над неньки тілом себе добивають,
Мов слуги ті, що в злій і добрій долі
На костирі добродія вмірають.
Ще инші з жаху по лісах покрились!
Инші — як Витовт, до вас загостили.
Та після смерти, — Німці вам се знати,
Самі спитайте зрадників країни,
Що діять їм, коли на тому світі
Присуджені на безконечну муку,
Схотять батьків із раю викликати…
О поміч як до них простягнуть руку?
На якій стануть їх просити мові —
І чи батьки пізнають їх по слові?
О, дітоньки, який Литовцям сором!
Ніхто мені не йшов до оборони,
Як від престола, мене вайдельоту
В тяжких кайданах волікли Тевтони.
Я в самоті постарів на чужині:
Співак, на жаль! співати тут нікому;
По Литві в кожній плакав я годині.
Сьогодня, як доводиться зітхати,
Не знаю вже, де моя рідна хата,
Чи там, чи тут, чи гень по тому боці.
Тут тільки ще у серці збереглося,
Що було в краю найкраще, пещене:
Убогий спомин батьківської хати!
Гей, Німці геть, візьміть його від мене!
Як лицар, що на ігрищі побитий
Честь тратить, хоть життя ще зберігає:
І у гіркій погорді щоб не жити,
До переможця свого повертає
І ще в останнє своє рамя томить,
Та під його ногами збрую ломить.
В останнє ще зняла мене охота,
Ще лютню раз рука моя хапає,
Нехай ще вам останній вайдельота
Литовську пісню нині заспіває“.
Скінчив і ждав. Та вожд мовчить, не кличе,
Над всім простерлась мовчанка глибока;
Конрад допитливим й глумливим оком
На Витовтове дивиться обличя.
Помітно було, що як вайдельота
Згадав про зраду, Витовт мов змінився,
То блід, то синів, то зачервонівся,
Гризли його гнів, сором і скорбота.
Вкінці шаблюку притиснув рукою,
Іде до старця скорим, смілим кроком,
Глянув на нього лютогнівним оком,
А хмара, що чоло його вкривала,
Опала миттю бистрих сліз потоком.
Вертає, сів — лице плащем вкриває
І у таємних думах потапає.
Німці-ж тихцем. „Навіщож у палату
Жебраків-старців на бенкет пускати?
Пісні-ж його ніхто не зрозуміє“.
Слова в товпі від гніву аж до глуму
Перебивають раз-в-раз живі сміхи;
Чури кричать та свищуть у горіхи:
„Ось вам мельодія литовської думи!“
Піднісся Конрад: „Преславне лицарство!
Нині наш Чин по давньому звичаю,
Від городів, князів приймає дари,
Як дань покірну підданого краю.
Старець у жертві пісню вам приносить;
Не боронім зложити дань музиці.
Приймімо пісню — як лепту вдовиці.
Між нами князь литовської країни,
Вшануймо чесно цю його гостину,
Чей йому любо буде про давнину
Послухать пісню ще й на рідній мові!
Кому не в-лад, най вийде із комнати;
Я иноді люблю ті звуки дикі
Литовського похмурого музики,
Як в бурю филю, що реве і плаче,
Або весняний дощ як сонно дзвонить…
Любо всипляти; начинай співаче!“
Як пошесть має Литву навістити,
Віщуна очі її прихід знають;
Бо коли правду кобзарі співають.
На цвинтарях і на пустих рівнинах
Являється нераз опир-дівчина[3]
В білю. Вінок чоло її вбірає.
Чоло ж понад верхи дерев сягає,
В її руці скрівавлена хустина.
Сторожі замків закривають очі,
Сільські собаки сиру землю риють
Та вітрять смерть і божевільно виють.
Дівчина йде і лихо скрізь віщує,
На села йде, на городи багаті;
А скільки раз хустиною замає,
В стільки палатах пустка залягає,
А під ногою зноситься могила.
Погубний привид! Та більшу погубу
Литві по той бік Німана віщують:
Блискучий шелом і струсові чуби
Та плащ широкий з чорним хреста знаком.
Куди ногою ця мара ступила,
Там вимірають городи і села:
Немов у гріб кладеться вся країна!
Ах! хто литовську душу спасти в силі,
Приходь, спічнем на народів могилі,
Подумаєм, крізь слези заспіваєм.
Пісне, у тобі чудотворна сила,
Що у-одно давне з грядущим вяже.
Народ там склав героя свого збрую,
Почувань квіти й думок своїх пряжу.
Ти криця! Й пеклу її не зломити,
Поки тебе народ сам не знеславить;
Народня пісне! В тобі будуть жити
Всі памятки з днів горя і з днів слави,
У тебе голос ангельський і крила
А иноді й меча жостока сила!
Полумя зїсть мальовані події.
Багацтва знищать оружні злодії,
Пісня спасеться, житиме в народі;
А коли подлі душі не уміють
Вливати в неї і жаль і надію,
Тікає в гори, до руїн приляже
І поколінням все минуле скаже.
Так соловій, як криша лиш займеться,
Наляканий загравою, зірветься,
Летить далеко у ліси, та дебри,
Й мандрівникови на згарища й гроби
Співає тиху пісоньку жалоби.
Гей, слухав я пісень! Ратай, бувало,
Як плугом кости виорав на ниві,
Задумався і на вербовій дудці
Грав за усопших молитви тужливі.
Про вас співав старі, бездітні дуки.
Луна ішла. Я вслухувався в звуки.
Тим більший сум і жаль тим більш глибокий,
Що я й слухач й глядач був одинокий.
Як в судний день з забутої могили
Воскресне все померше і забуте;
Так чари пісні — кости побілілі
Чудом вертають до життя і сили.
З румовищ ставлять величні хороми,
По озерах човни женуть крилаті,
Видно притвори пишної палати,
Княжі корони, лицарство богате,
Пісні лунають, в танець йдуть дівчата,
Чудова мрія — а страшна пробуда!
Счезли ліси, луги і рідні гори,
Втомлена думка рветься у простори,
Щоб відпочить у ріднім осторонню;
Вмовкла бандура в змученій долоні.
Посеред жалісних земляцтва стонів,
Иноді звуків давнини не чую!
Та все ще іскра молодого жару
Живе у груди, иноді затліє,
Оживить душу, спомини відгріє.
А тоді память, мов лямпа з хрусталю,
Прибрана кистю в чудові картини,
Хоч порохом літа її прикрили,
Як лише блимне свічка поміж ними,
Іще красою знадить твої очі,
Іще на стінах палати розточить
Чудові, хоть полинялі килими.
Якби я власний жар вмів перелити
У ваші груди, щоби воскресити
Давне минуле. Якби поцілити
Вмів я в серця братів могучим словом,
Може би ще у ту одніську хвилю,
Коли їх рідна пісонька зворушить,
Почули в собі давне биття серця,
Почули в собі давні горді душі
І одну хвилю так достойно жили,
Як їх діди життя ціле ходили.
Навіщо думи про давне співати?
І цих часів хулити не годиться.
Є муж живий, великий, недалекий,
Про нього дума, — виж Литовці вчіться!
Старий замовк. Повів довкола оком,
Чи Німці дальше ще дадуть співати;
В комнаті була тишина глибока,
Вона співаку звикла загрівати.
Поплила пісня знов та змістом друга,
Й старечий голос звучав якось глибше
І струни стали відзиватись тихо,
А старець просто став оповідати.
Відкіль Литовці вертали? З нічного вертали походу,
Добичу везли багату в дворах і церквах здобуту.
Юрба німецьких бранців з повязаними руками,
З петлями на шиях, біжить біля коней литовських;
Звертають зір на Прусію і слізми заливаються,
Поглядають на Ковно і Богу себе доручають!
В середині города Ковна стелються оболоння Перуна.
Там то князі литовські, вертаючи з побідного бою,
На кострах жертвенних німецьких лицарів палили.
Два захоплені бранці ідуть без жаху у Ковно;
Один молодий і гарний, другий схилений роками.
Вони самі у битві покинули ряди німецькі,
До Литовців перебились, а князь Кейстут прийняв їх,
Дав над ними сторожу і вів у двір за собою,
Відкіля — їх питає — та з якою метою прибули?
„Не знаю — каже молодший — ні імени свого, ні роду,
Дитиною малою в полон мене Німці забрали.
Тямлю лиш стільки, що в Литві, у городі великім
Батьківська була хата; а город був деревляний;
На узгірях високих з цегол наша хата стояла
Вкруг горбів на оболоннях смерекова дебра шуміла,
А серед лісів далеко сріблилось озеро біле.
Раз о півночі пробудив нас зі сну гамір страшенний,
Огненна днина заглянула, у вікнах дрожали шиби,
Курява диму понеслася по хаті — ми вибігли у двері —
Улицею неслося полумя і градом іскри летіли.
Страшенний крик: „До збруї! В городі Німці! До збруї!“
Батько вибіг з оружжям — вибіг і більш не вернувся.
В хату Німці влетіли. Один пустився за мною,
Догонив і на коня взяв — що було дальше, не знаю.
Тільки неньки ридання довго мене здоганяло
Серед брязкоту збруї, лоскоту хат, що валились,
Плач неньки йшов за мною, той плач остав в моїм усі.
Ще й тепер, як бачу пожежу й чую голосіння,
Крик той в душі ще лунає, наче відгук у печері
За луною грому… Ось і усе це, що з Литви,
Що вивіз я від родини. Иноді в привидах сонних
Бачу поважну стать неньки і батька й всю родину,
Та щораз дальше неначе якась таємна мрака,
Щораз густійше все темнійше заслонює їх черти.
Літа діточі минали, я жив серед Німців як Німець,
Вальтером мене прозвали[4], призвище Альфа дали;
Імя було німецьке, душа литовська остала,
Остав жаль по родині і до чужинців ненависть.
Вінрих, вожд хрестоносців, ховав мене в своїй палаті,
Був моїм хрестним батьком, ховав, пестив наче сина.
Скучно було в палаті, з колін Вінриха тікав я
До вайдельоти старого. Жив у той час серед Німців
Литовський вайдельота, що колись попав у неволю;
Був перекладчиком в війську. Він, як дізнався про мене,
Що сирота я й Литовець, все кликав мене до себе.
Росказував про Литву, душу кріпив наболілу
Пестощами і звуком рідної мови і пісні.
Він мене часто над беріг синього вів Німана;
Відти любив я дивитись на рідні литовські гори.
Як ми у замок вертали, старий втирав мої слези,
Щоб підозріння не було, слези втирав, але пімсту
Проти Німців будив він. Тямлю, як вернувши у замок,
Я ставав ніж острити і з насолодою мести
Різав килими Вінриха і нищив срібні зеркала,
На щит його блискучий плював я і пісок сипав.
Потім в літа молодечі часто з пристани Клайпеди
Зі старим в човен сідали, щоб рідний беріг відвідать.
Там я зривав рідні цвіти, а чародійний їх запах
Навівав на мою душу згадки давні призабуті.
Впоєний запахом тим наче ставав я знов дитина
І в батьківськім огороді гуляв я з малими братами.
Старий скріпляв мою память; він кращими словами,
Як цвіти і зілля, говорив про щасливе минуле:
Якби в рідній країні між свояками й другами
Літа молоденькі прожити; скількиж то дітий литовських
Цього щастя не знають, у німецькій ридають неволі!
Це чув я на оболоннях; та на побережі Полонґи,
Де дужою грудю біле піднімається море
І з запіненого горла струї піску виливає:
„Бачиш, було старий каже, левад надбережних килими,
Вже пісок облетів їх; бачиш те зілля пахуче,
Хотілоб ще чолом перебити смертельну покриву,
Даремно! бо нова гидра пісків надлітає,
Білі плавки розклала, живі землі підбиває,
І заводить довкола царство дикої пустині. —
Сину! Весняні плоди, кинені живцем у могилу,
То підбиті народи, то наші браття Литовці;
Сину! Піски із за моря гнані — то Чин Христовий!“
Боліло серце слухати. Я хотів Хрестоносців вбивати,
Або втікати на Литву; старець здержував мій розгін.
„Вільному лицарству — казав він — вибрати вільно оружжя
І у чистому полі рівними силами боротись;
Тиж невольник; одинока збруя невольників-зрада
Лишися ще і навчися від Німців, як воювати,
Старайся здобуть їх довіря, потім побачим, що діять…“
„Корився я старому, ходив із військом Тевтонів;
Та у першій потичці, як лиш побачив прапори,
Як лиш народу мойого почув я боєву пісню,
До наших я полинув, старця веду за собою.
Як видертий з гнізда сокіл, годований у клітці,
Хоть муками строгими ловці заберуть йому розум
І пускають воювати його рідних братів-соколів:
Як піднесеться у хмари, як вкруг погляне очима
По безмежних просторах своєї синьої країни,
Вільним повітрям відітхне, шелест крил своїх почує…
Вертай ловче у хату, з кліткою не жди сокола!…“
Скінчив говорити; а Кейстут слухав і слухала пильно
Донька його Альдона, як божество молода і гарна.
Пливе осінь, а з нею йдуть вечорі сумні і довгі;
Кейстутова донька в сестер і подруг громаді
До кужілі сідає, або бавиться пряжею;
А як голки мерехтять і крутяться веретена,
Вальтер стоїть і говорить казки про краї німецькі
І про молодість свою. А те все, що говорить,
Ловить ухом дівчина, і в гадках зберігає;
Все на ізуст уміє, було крізь сон повторяє.
Казав Вальтер про великі замки і городи за Німаном,
Які багаті убори і величаві забави,
Як лицарство преславне на герці копії ломить,
А дівчата з кружґанків глядять і вінки розділяють.
Казав Вальтер про великого Бога, що править за Німаном
І про Непорочну Божого Сина матір,
Що її чудову стать на малій показав картині.
Вальтер цю картину носив побожно на груди:
Тепер дарував Литовці, як навертав її до віри,
Як говорив з нею молитву і всего хотів навчити,
Що сам він знав; на жаль він вчив її й цього,
Чого не знав сам досі: він вивчив її любити.
І сам вчився чимало. Скілько було насолоди,
Як почув він від неї литовські слова призабуті!
Кожне пригадане слово будить нові почування,
Як іскра у попелищі: були це імена любі
Дружби, родини і над усе найдороще слово
Найкраще над усе слово кохання, якому
На землі рівного немає, крім слова: Рідна Країна.
Відкіль — подумав Кейстут — така в донці моїй переміна?
Де то давна веселість, де її розривки діточі?
В свято усі дівчата ідуть було погуляти,
Вона сидить самотою, або з Вальтером на розмові!
В будну днину дівчата при голці чи веретені:
Їй з руки паде голка, путаються нитки у веретені,
Сама не бачить, що діє, всі мені таке говорять.
Вчера помітив я, що цвітку рожі вишила зелено,
А листочки червоним шовком умалювала.
Якже моглаби бачить, коли її гадки і очі
Лиш Вальтерових очей шукають і його розмови!
Скільки раз поспитаю, куди пішла? На долину.
Відки вертає? З долини. Щож там в долині? Там Вальтер
Садок посадив для неї. Невжеж садок той кращий,
Як сади мої вкруг замку, (пишні сади мав Кейстут.
Повні яблінок і груш ковненських дівчат принада)?
Не садок її надив: її вікна я бачив зимою,
Ціла шиба вікон тих що звернені на Німан,
Чиста наче весною, лід не притемнив хрусталю;
Вальтер туди проходить: при вікні мабуть сиділа
І гарячим зітханням леди на шибах стопила.
А я думав, що він її вивчить читати й писати,
Мовляв, усі князі нині дітий почали учити.
Славний, добрий хлопчина, мов монах в книжках вчений.
Невже проганять його з дому? Вінжеж потрібний для Литви;
З військом найкраще вправляє, найкраще шанці будує,
Громову збрую ладить, один стає за все військо…
Ходи Вальтер, стань моїм зятем і воюй за Литву!
І взяв Вальтер Альдону Німці, — вам мабуть здається,
Що тут все і кінчиться; у ваших любовних романах,
Як лицар возьме дружину, трубадур пісню кінчає,
Лиш добавляє, що жили і були дуже щасливі.
Вальтер любив дружину та мав шляхотну душу:
Не найшов щастя в хаті, бо не було його в ріднім краю.
Як лиш сніги посчезали, жайворонок в гору знісся,
Другим землям ця пташка кохання й розкоші віщує,
Бідній Литві рік в рік ворожить різні й пожежі; —
Пливуть ряди Хрестоносців, несчисленою юрбою,
Вже від гір за Німаном в Ковно луна долітає
Гомін великого війська, лоскіт збруї, іржання коней.
Як мрака табор суне, майдан широкий займає —
Сям і там миготять прапори начальних сторожей,
Мов блискавка перед бурею. Над берегом Німці стали,
На Німан кинули мости, Ковно кругом облягають.
День в день від таранів валяться мури і вежі,
Ніч в ніч міни страшенні риють землю мов кертиці.
Під небом летять бомби страшні, зловіщі, огненні
І мов сокіл на птахи, з гори об дахи вдаряють.
Вже з Ковна лиш румовище; Литва до Кейдан відступає,
А звалились і Кейдани, Литва по лісах і горах
Борониться; Німці йдуть дальше, палять і грабують.
Кейстут з Вальтером перші в бою, останні відступають;
Кейстут вічно спокійний; він навик від дитинства
З ворогом битись, наступати, перемагати, втікати,
Він знав, що його предки все з Німцями воювали;
Йдучи слідами своїх предків, воював, не журився, що буде,
Инші були у Вальтера думи; він зріс серед Німців,
Знав силу Хрестоносців, знав що поклик їх вожда
З всеї Европи збірає скарби, оружжя і військо.
Пруси колись боронились, — змели Прусаків Тевтони,
Литву нині чи завтра теж така доля чекає;
Бачив недолю Прусаків, дрожав над будучим Литовців.
„Сину, промовив Кейстут, погубний пророк з тебе;
З очий ти зняв мені вслону, щоб безодню показати.
Коли тебе я слухав, здавалось ослабли руки
І зі сподіванням побіди, з грудий втекла відвага.
„Що із Німцями діять?“ „Батьку, відповів Вальтер,
Знаю я один спосіб, страшний та єдиноспасенний,
Може колись його скажу…“ Так говорив після битви,
Заки їх трубка до нового бою і нової невдачі візвала.
Кейстут що раз сумнійшій, Вальтер як змінений!
Раньше, хоть він ніколи не бував надто веселий,
Навіть в щасливих хвилях легка тінь задуми
Лице його вкривала, але в обіймах Альдони
Раньше мав він чоло погідне і лице супокійне,
Усміхом витав дружину, поглядом ніжним пращався.
Тепер здавалось якесь затаяне мучило його страдання;
Цілий ранок перед домом з закладенними руками,
Глядить на дими горіючих сіл і місточок,
Глядить дикими очима; зі сну схоплюється по ночі
І крізь вікно вдивляється в кріваву заграву пожежі.
„Друже мій, що з тобою?“ питає крізь сльози Альдона.
„Що зо мною! Невжеж мені бездільно дрімати аж Німці нападуть
І у сні мене звяжуть та віддадуть у катівські руки?“
„Боже заховай, друже! Військо ж сторожить окопів.“
„Правда військо сторожить, і в мене в руках шаблюка.
Та як погибнуть сторожі, як вищербиться шаблюка…
Слухай як дочекаю старости, марної старости“…
„Бог пошле нам з дітий потіху.“ „Та Німці нападуть,“
Вбють жінку, заберуть діти, повезуть далеко
І вивчуть пускати стріли на рідного батька!
Яж сам можеб вбив батька і рідних братів йшов вбивати.
Коби не вайдельота“… „Вальтере любий, так їдьмо,
В глиб Литви, сховаймось в гори і ліси від Німців“.
„Ми поїдем, а инших матерей і дітей оставим?
Так Прусаки утікали, Німець дігнав їх у Литві.
Як в горах нас відшукає?“ — „Знов поїдемо дальше“.
„Дальше, дальше безщасна! дальше поїдем за Литву?
В руки Татар або Руси?“ На таку мову Альдона
Збентежена мовчала: дотепер їй здавалось,
Що вітчина наче світ довга, широка, безмежна;
У перше чує, що в Литві цілій захисту не має,
Заломила руки й питає Вальтера: щож діять?
„Один спосіб Альдоно, один остав ще Литовцям:
Зломить силу Хрестоносців — я на те спосіб знаю.
Та не питай ради Бога, проклята буде година,
В котрій мене доля присилує нятися того способу!“
Більш не хотів говорити, просьб Альдони не слухав,
Тільки горе Литви бачив і чув перед собою,
Аж вкінці полумя мести, годоване в мовчанню
Видом горя і муки, піднялось і серце обгорнуло;
Всі почування здавило, навіть і те одиноке.
Що його життя вкрашало, забило навіть кохання.
Так під біловіжським дубом, як мисливі,
Таємний огонь розкладуть, випалять стрижінь глибоко,
Володар лісів скоро втеряє листя зелене,
З вітром гилля полине, навіть краса одинока,
Що його чоло красила — омели всохне корона…
Довго Литовці по замках, лісах і горах блукали,
То нападали Німців, то відбивалися з трудом.
Аж звелась страшна битва на оболоннях Рудави,
В цій кількадесять тисяч литовської молоді погибло,
Поруч них також сила вождів і Хрестоносців.
Німці скоро підмоги свіжі дістали з-за моря;
Кейстут і Вальтер зі жмінкою людий пробились у гори,
З пощербленими мечами з порубаними щитами,
Курявою, кровю вкриті, сумні вступили в хату.
Вальтер не глянув на жінку, ні слова не промовив,
По німецьки із Кейстутом і вайдельотою вів розмову.
Не розбірала Альдона, та серце ворожило
Якісь страшні події. Як покінчили нараду,
Всі на Альдону глянули сумним зором,
Вальтер глядів найдовше в німій безконечній розпуці;
А з очий покотились густі пекучі слези,
Упав до ніг Альдони, її руки тиснув до серця
І перепрошував гірко, за все, що для нього терпіла.
„Горе казав невістам, як кохають божевільних,
Що їх око любить летіти за межі села далеко,
Що їх гадки, мов дими вічно над дахи злітають,
Що їх серцю не в силі вистарчити домашнє щастя,
Великі серця Альдоно, мов улиї надто великі:
Мід їх виповняти не може, стають для ящірок гніздами.
Прости!, люба Альдоно сьогодня я дома остану.
Про все сьогодня забуду, останем тільки для себе,
Як колись раньше бувало. Завтра“… не вспів докінчити.
Яка радість Альдоні! Подумала небога,
Що відміниться Вальтер, буде спокійний, веселий,
Здається менче задуманий, в очах більше живого,
На лиці бачить румянець. Вальтер у ніг Альдони
Перебув цілий вечір. Литву, Хрестоносців і бої
Позабув на хвилину, говорив про дні щасливі,
Коли прибув на Литву, про першу з Альдоною розмову!
Про перший прохід в долині і про всякі діточі
Незабутні для серця події першого кохання.
Чомуж такі любі розмови словом „завтра“ перебиває?
Задумується знову, на дружину погляда,
Слези в очах заблестіли, хоче промовить, та жаліє.
Невже давні почування, памятки щастя давного
На се лиш пригадав, щоб із ними попращатись?
Усі розмови, всі пестощі вечора цего
Не вже це останне слово на свічнику кохання?
Дарма питати! Альдона глядить, вижидає,
Вийшла з комнати, ще через шпару заглядає.
Вальтер вино наливає, випив пугарів чимало
І на ніч лишив у себе старого вайдельоту.
Ледви сонце світало, дудонять на дорозі копита,
Два лицарі з ранним туманом спішаться в гори.
Всі сторожі зманили — одної не могли обманути.
Зоркі очі коханки; Альдона відгадала втечу!
Дорогу в долині заступила; сумна це була стріча.
„Вертай, кохана, до дому: вертай! Ти будеш щаслива!
Може будеш щаслива в обіймах любої родини;
Молодаж ти і гарна, знайдеш потіху, забудеш!
Чимало князів хотіли тебе дружиною мати;
Ти вільна, ти вдовиця по великій людині.
Що для добра країни навіть тебе відрікся!
Пращай, забудь, заплач инколи надомною:
Вальтер все втратив, Вальтер остався одинокий;
Як вітер на пустині, блукати ме він по світі.
Щоб зраджувать, вбивати й нечесною смертю згинуть.
Та колись, літа перейдуть, імя Альфа наново
Залунає на Литві, і колись з уст вайдельотів почуєш
Діла його. Тоді кохана, тоді ти погадаєш,
Що той лицар страшенний, хмарою тайн оповитий,
Одній тобі знайомий, був колись твоїм чоловіком,
Най же почування гордости стане потіхою сирітства!“
Слухає мовчки Альдона, хоть вже не чує ні слова.
„Їдеш, їдеш!“ скричала і сама зжахнулась
Словом „їдеш“, це одно слово в усі її звеніло;
Ніщо не думала, не тямила: усі гадки її,
Спогади, все минуле, все вязалось, спліталось
Але серцем вгадала, що вже не сила вертати.
Не сила теж позабути. Блудними очима водила.
Кілька раз з Вальтера стрінулась поглядом диким;
В тім погляді вже раньше не находила потіхи,
І здавалось шукала чогось нового і вколо
Озиралася знову… Вколо ліси і пустині;
Серед ліса за Німаном сяє вежа самотна.
Це монастир черниць, сумна будівля христіянська:
На цій вежі спочили думки і очі Альдони,
Як голубка схоплена вітром на широкому морі,
Паде на сумні вітрила незнаного нароходу.
Вальтер зрозумів Альдону; пішов за нею в мовчанню,
Розказав про свій намір, тайну велів зберігати;
І при брамі… На жаль! Страшна була це розлука!
Альф з вайдельотою поїхав. Доси про них не чувати.
Горе, горе, як доселя не виконав присяги;
Як відрікшися щастя, щастя Альдони розбивши…
Коли жертвував стільки і жертвував для нічого…
Будуче решту покаже… Німці, вже пісня скінчена!
Конець, конець вже — гамір учинився:
Хтож Вальтер цей? І чим себе прославив?
Які діла його? На кому мстився?
Конрад один у всій шумній громаді
Мовчки сидів, задуманий глибоко;
Зворушений, що хвиля піднімає
Пугар з вином і скоро випиває
І стать його міняється постійно,
Почування як блискавки минають
І на лиці красками всіма грають.
Його чоло вбірають думи хмурі,
Дрожать уста, непевні очі блудять.
Мов ластівки літають серед бурі.
Вкінці на землю довгий плащ скидає,
Грізний підходить вперед і гукає:
„Конець співай мені! Кінця чекаю!
А ні, дай лютню! Чом дрожиш нездаро?
Лютню подай і наливай пугари,
Як ти боїшся, я їм доспіваю!
Знаю вас! Кожна пісня вайдельоти
Ворожить лихо, як виття собаче:
Співать про морди є у вас охота,
А нам хвалу лишаєте й турботи!…
В колисці ще зрадлива пісня ваша
Мов гадина діточу грудь сповила,
В душу любов краю й жадобу слави
Немов страшну, гірку отруту влила.
Вона іде за молодцем слідами,
Як тінь мерця, що згинув у двобою;
Нераз стає у гаморі весілля,
Кров і вино мішати із собою.
Гей зраднику, тебе я добре знаю,
Ти переміг. Бій — подвиг для поета!
Вина подайте — я вам доспіваю.
Знаю конець — та иншу заспіваю!
Як ми несли Кастилії закладу,
Там мене Маври вивчили балляду…
Старче грай пісню, ту з мойого краю.
Що там в долині… жалко споминати —
На ту мельодію я звик все співати,
Вертай же старче! Бо кленуся Богом
Усе одно яким…“ Старий вернувся,
Торкнувся струн і гомоном повільним
Йшов за Конрада співом божевільним,
Неначе раб за своїм гнівним паном.
Світла згасали. Темінь налягала,
Громада вже утомлена дрімала;
Конрад співає, будяться на ново,
Довкола нього горнуться юрбою
І точно кожне розбірають слово.
Уже розбиті Маврів посади,
Нарід в кайданах горює;
Ще лиш держаться мури Ґренади,
Та в мурах пошесть лютує.
Ще лиш Альманзор зі славним військом
Боронять веж Альпугари,
Еспанець полки підвів під місто.
Завтра на город ударить.
Від сходу сонця гармати грають,
Мури твердині звалили,
На мінаретах хрести вже с'яють:
Еспанці в замок вступили.
Вбачив Альманзор військо у бою
Збите в твердій обороні,
Сам перебився поміж юрбою,
Втік й обманув всі погоні.
Вже переможець замок займає
Серед румовищ і шанців
Бенкет готовить, вино ставляє,
Добичу ділить і бранців.
Аж ось сторожа вождам доносить:
Лицар з чужої країни,
Як мога скоро розмови просить,
Важні приносить новини.
Був це Альманзор, цар музулманський;
Безпечний захист покинув,
Сам віддається в полон еспанський,
Щоб тільки смертю не гинув.
„Еспанці, кличе, перед порогом
Приходжу вам поклонитись,
Служить приходжу вашому Богу,
Вашим пророкам скоритись.
Стане по світу слава лунати,
Що Араб, що цар побитий,
З побідниками хоче брататись
Та їх прапорам служити.“
Еспанці вміють цінить героя;
Альманзора в мить пізнали,
Вожд з ним звітався, инші чергою
Як свого друга приймали.
Альманзор з всіми щиро дружився,
З вождом найбільш став брататись,
Обняв за шию, на грудь клонився,
Уста його став цілувати.
Нагло ослаб він, впав на підлогу,
Дрожачою ще рукою
Вязав турбан свій на вожда ногу
Й волікся так за ногою.
Кругом поглянув; всі здивувались,
Бліді, зсинілі мав лиця,
Страшенним сміхом уста скривлялись,
Кровю наплила зіниця.
„Погляньте джіяври! Вістун заглади,
Почуйте, що вам голошу:
Я обдурив вас, я йду з Ґренади,
Я вам заразу приношу!
В привіті склав я у ваші руки
Ідь, що вас ме пожирати,
Підходьте, гляньте на мої муки,
Вам так прийдеться вмірати!“
Метнувся, крикнув, очима блудить,
Хотівби ще всіх обняти,
Ще пригорнути всіх раз до груди
І дико став реготати.
Сміявся — вмер вже — та ще повіки
Й уста закритись не вспіли,
І сміх пекольний остав на віки
На лиці заціпенілий.
Еспанці з жахом з міста розбрились,
Пошесть в дорозі їх жерла,
З гір Альпугари заки скотились
Решта їх війська померла.
„Ось як колись уміли Маври мститись,
Невже й Литовця месть ви радіб знати?
Щож, як колись так здійсниться у слові,
Щоб до вина отрую домішати?
Та ні! Сьогодня инші вже звичаї;
Витовте князю! Володарі Литви
Самі приходять Брацтву поклонитись
І свої землі віддають без битви!
Та ні, не всі! О ні, ні, на Перуна!
Є ще на Литві — ще вам заспіваю…
Проч з лютнею! Глядіть порвались струни,
Пісні нема! Пусте, я почекаю,
Ще пісні будуть!… Чаші наливайте!…
Я надто випив… та ви бенкетуйте!
А ти Аль…манзор… ні, ні, проч з тобою!
Геть з Гальбаном — лишіть мене в спокою!“
Сказав і йшов непевною ходою,
Знеможений на крісло повалився,
Ще погрозив, ударив ще ногою,
Затрясся стіл і дзбан з вином розлився.
Вкінці ослаб і голова схилилась
На ослін крісла. Зір згасав поволи,
Піна уста його дрожачі вкрила,
І вснув.
Глянули браття здивованим зором.
Знали, що значить Конрада охота,
Вміє гуляти аж до меж безтями;
Та на бенкеті! Ганьба і сромота!
При чужих людях гнів мов сила грому!
Хто винен був? Невже цей вайдельота,
Що счез з юрби й сліду нема по ньому?
Неслася чутка, що старенький Гальбан
Литовську пісню заспівав у свято,
І піснею він христіянске брацтво
Кликав — мечем поганців навертати.
Чомуж-то Конрад так дуже змінився?
Чому на Витовта чолі досада?
Що значить ця проспівана баляда?
Кожен подумав і в здогадах губився.
——————
- ↑ Клич монаших бенкетів в ті часи.
- ↑ Вайдельоти, (Сінґноти, Лінґустопи,) це були жреці, яких завданням було у свята переказувати або оспівувати діла предків. Старі Литовці і Прусаки любили дуже поезію.
- ↑ Простий народ на Литві уявляє собі морове повітря як дівчину, якої поява заповідає страшні пошести.
- ↑ Вальтер фон Стадіон, нім. рицар, взятий в полон Литовцями, оженився з донькою Кейстута і з нею тайно виїхав з Литви. Часто лучалося, що Прусаки і Литовці, яких в діточім віку пірвано і виховано в Німеччині, повертали до рідного краю і ставалися найбільшими ворогами Німців.