Конрад Валлєнрод/VI
| ◀ V. Війна | Конрад Валлєнрод пер.: Степан Чарнецький VI. Пращання |
Примітки ▶ |
|
Зимовий ранок — сніг і метелиця,
Валлєнрод гонить поміж хуртовину;
Побачив беріг озера й долину,
Кличе й мечем вдаряє в вежі стіни. —
„Альдоно“ — кличе — „ми живем, мій світе!
Вернув твій милий — сповнені обіти,
Вони погибли — точно все здійснилось“.
„Альф? Його голос! Альфе мій єдиний,
Вже мир? Здоровий повертаєш з бою?
Більше не підеш?“
„Ні! ні, ради Бога,
Ти не питай; страшна була дорога,
Слухай і добре важ кождіське слово!
Вони погибли. Глянь на цю заграву!
Бачиш? — що Литва у сусідів коїть!
Сто літ Тевтон ще ран своїх не згоїть.
Влучив я в серце страшної потвори;
Счезли богацтва — жерело іх сили;
Міста згоріли, море крови сплило…
Моє це діло — по клятьбі все сталось —
Про таку месть і пекло не гадало!
Більше не хочу — чейже й я людина!
Молодість сплила в безчесній облуді:
Тепер уже схилився я у труді,
Знудилась зрада; нездатний до битви;
Доволі мести — чейже й Німці люди!
Бог прояснив мене; вертаю з Литви,
Я бачив ті місця, що в снах ввижались.
Із твого замку звалища остались.
Закрив я очі і лечу, що сила,
Там, де долина наша простелилась.
Все як бувало: і гайок і цвіти;
Все, як колись, було у цю годину,
Як ми кидали ту любу долину.
Мені здавалось, що це вчора було!
Тямиш той камінь, той стрімкий, високий,
Що ми усе до нього мандрували,
Стоїть ще й досі, тільки мохом вкритий.
Зілля й бурян вінком його убрали,
Я зілля рвав, вмивав його слезами…
Ще стоїть лавка, де ти спочивала
Нераз, було вечірною порою,
І та керничка, де ти воду брала;
Я все оглянув і жалем впивався.
Ще й холодник маленький твій зберігся,
Що я його огородив вербами.
Ці сухі верби — чудеса Альдоно!
Колись моєю саджені рукою,
Вони сьогодня — дерева високі,
Весняне листя віти їх покрило,
І молоденьке цвіття прикрасило!
Встає в уяві давна ясна днина
І серце щастя прочуттям сповнилось:
Я цілував їх, впавши на коліна,
Боже, молився, коб воно звершилось!
Коби у рідний край колись вернути.
Коби то ще здійснились наші мрії,
Ми там віджилиб! най і нашу долю
Зазеленить ще раз листок надії. —
Дозволь — вертаймо! Єсть-же в мене сила
Щоби сейчас цю браму відчинити.
Хотьби вона від стали твердша була,
Ще знайду силу, щоб її розбити.
І тебе мила на нашу долину
Туди поведу — на руках понесу.
Ще дальше підем. Є в Литві пустині,
У біловіжській пущі глухі тіни,
Куди оружний гамір не долине,
Ані побіди гордої гомони,
Ні братів наших невольничі стони.
Там серед стін біленької хатини,
При твому лоні найду ясне небо,
Забуду, що є на світі народи,
Що якийсь світ є — жити мем для себе!
Вертаймо мила!“
Альдона мовчала.
Мовчав і Конрад, та чекав одвіту.
Крівава зоря на небі засіяла:
„Альдоно! слухай: скоро ранок буде,
Нас тут побачать і припинять люде.
Альдоно!“ Кликав і тремтів всім тілом,
Не стало слів, молив її очима,
Заломані підвів у гору руки,
Впав на коліна і німий — з розпуки,
Став зимні стіни вежі цілувати.
„Дарма, вже пізно! сумно прошептала
Але спокійно — Бог пошле ще силу,
Щоби останній удар відвернути.
Колись клялась я край цього порога,
Зійти з вежі хиба лиш у могилу.
Боролась я. Сьогодня ти, мій милий
Хочеш підмогу дати проти Бога!
Хочеш марну мару на світ вернути!
Подумай тільки, як би божевільна
Згодилась я тюрму свою лишити
І у обіймах твоїх все забути,
Тиж не пізнаєш, ти не привітаєш,
Відвернеш очі і з жалем спитаєш:
Ах, цей опир — не вжеж це є Альдона?
І меш шукати в погаслій зіниці
Давного? Ні, ні! Жах мене збірає!
Нехай ніколи моє люте горе,
Згадок давних картин не затирає.
Яж і сама — прости мені, мій милий,
Як тебе лучі місячні осяють,
Вчую твій голос, криюся за стіни.
Я тебе з близька бачити не смію!
Тиж певно вже не той став, мій єдиний,
Якого я в душі своїй лелію,
Який ти був, як в замок наш приїхав.
До нині моя береже уява
Ті очі, стрій, обличчя і поставу;
Немов метелик, що в янтар потоне,
На віки стать у ньому зберігає.
Альфе, нам краще лишитись такими,
Які колись були ми і якими
Стрінемось знов у иншім, кращім світі.
Лишім щасливим вквітчану долину:
Я люблю свою камінну хатину,
Доволі щастя, як тебе побачу,
Вчую твій голос і тихцем заплачу.
І в цій моїй глухій, самотній вежі
Усі страдання можна облегчити.
Остав лиш зради, морди і пожежі,
Щоб міг сюди частійше приходити.
Якби ти — слухай — ось вокруг рівнини
Такий затишний холодільник зладив
І свої верби кохані спровадив,
І цвіти, навіть камінь той з долини;
Най сільські діти у гаю гуляють,
Нехай квітки сплітають у віночки
І най литовські пісоньки співають.
Пісня у горю думати поможе,
Про Литву й тебе сни наводить милі,
Колись, колись то, після мого скону,
Співатимуть на Альфовій могилі“.
Та Альф не чув уже. Він понад воду
Блукав без ціли, без думок і волі.
Сніжна гора й пустиня його надить;
Із диких видів і скорого ходу
Вдихав у груди наче пільгу, — втому.
Важко на грудь падуть зимові слоти;
Зірвав плащ, панцир, розірвав одежу;
І скинув все з грудий все — крім турботи.
Ранком добився на міські окопи,
Побачив тінь, пристанув, поглядає…
Тінь далі йде, тихенькою стопою
Йде по снігу, в окопах пропадає
І тільки чути гомін: „Горе, горе!“
Почув це Альф, збентежився, пристанув,
Все зрозумів, подумав ще хвилину,
Добув меча, довкола себе глянув,
Пусто кругом лиш по пустому полі
Віють сніги і зимний вітер виє;
Альф жалісним на беріг глянув оком.
Потім повільним і спокійним кроком
Спрямував хід свій під вежу Альдони.
Доглянув Альф: ще у вікні стояла.
„Добрийдень!“ крикнув, „стільки літ з собою
Тільки нічною бачились порою;
Тепер добрийдень! Ворожба погана!
Перше добридень — стільки літ минало!
Вгадай, чого прийшов сюди так рано?“
„Не хочу вгадувать; прощай, коханий,
Вже надто ясно; можуть нас пізнати.
Не намовляй, приходь, як смерк настане.
Не можу вийти, не хочу“.
„Й не треба!
Слухай, чого я прошу ще. Кинь цвітку,
Не маєш цвітів; кинь з одежі нитку,
Або маленький жмут твоєї коси,
Або бодай каміньчик кинь в долину.
Сьогодня хочу. Може за годину…
Годі вгадати… Я бажав би мати
Дар, що сьогодня був на твому лоні,
На яке свіжо впали срібні слези.
Його на серці покладу при сконі,
Його останнім словом му пращати!
Я мушу вмерти; уміраймо разом!
Бачиш, он там передміську стрільницю?
Там жити му я; а на знак що ранок,
Повішу чорну хусту на кружґанок.
Смерком в вікно поставлю світло ясне,
Там все гляди. А як хустина впаде,
Або як світло вечером погасне,
Зачинь вікно. я мабуть вже не верну…
Пращай!“
Пішов і счез. А на вежі Альдона
Дивилася ще довго у віконце;
Згасає днина, вже заходить сонце,
А у вікні ще довго стать стояла,
Вітер пестив її одежу білу
І рамена, що до землі нагнула.
„Вкінці зайшло“ — промовив Альф до друга…
Показав сонце крізь вікно стрільниці,
Що в ній запертий від самого рана
Сидів, вдивлявся у вікно Альдони.
„Дай плащ і меч — пращай мій вірний друже,
Під вежу йду! Пращай, мабуть на довго,
Може й на віки… Ось послухай брате:
Коли я завтра — як стане світати —
Не верну в хату, ти кинь сю оселю. —
Хочу тобі ще дещо доручити…
Гей одинокий я! і тут і в небі
Ніде, нікому нічого сказати
В годині скону, — крім неї й до тебе!
Пращай мій друже! Вона буде знати,
Як завтра рано… кинь з вікна хустину.
Що це? Ти чуєш? Хтось колаче в браму!…
„Хто йде?“ при дверях сторожа питає.
„Горе!“ дванайцять голосів гукає.
Видно, що гостям впертися не сила
І від ударів брама відчинилась.
Уже кружґанок громада минає
І на залізні сходи ці вступає,
Що в Валлєнродову ведуть комнату,
Лоскіт оружжя чути у стрільниці.
Альф запер двері своєї світлиці,
Добув шаблюку, зі стола взяв чару,
При вікні станув. „Сталося!“ промовив.
Налив і випив. „Старче! пю з тобою!“
Гальбан поблід. У мить хотів рукою
Вирвати чару, здержався, подумав;
За дверми гамір раз-у-раз, зростає,
Опустив руку: — „Це вони приходять!“
„Старче! ти знаєш, що цей гамір значить?
Чого задумався? Ось твоя чаша,
Свою я випив. Старче, в руки ваші!“
Гальбан глядів у мовчанню розпуки.
„Ні, і тебе судилось пережити!
Хочу остати, вкрить твої повіки,
Жити, щоб твоє діло голосити
І всему світу зберегти на віки.
Піду у Литву, у городи, села,
Де не дійду долине моя дума,
Лицарству бард[1], а малим дітям мати
Будуть її вечорами співати,
Пісня тебе прославить і помяне
І з неї местник наших костей встане!“
На вікно Альф звалився, слізним оком
На вежу довго — довго поглядає,
Мов би хотів напитись до безтями
Тим видом, що за мить його втеряє.
Обняв старого, зітхання змішали,
Настала знову мовчанка глибока.
Вже під дверми шаблюки забрязчали,
Входять, стають Конрадови до ока:
„Зраднику! нині згинеш безпощадно,
На смерть готовся, за гріхи покайся!
Ось наш старий духовник — сповідайся.
Очисти душу і вмірай прикладно!“
З мечем добутим ждав Альф зустрічання.
Та нагло блідне, клониться, схиляє,
Об вікно сперся, оком водить гордим,
Зриває плащ і об землю кидає:
Топче ногами з усьміхом погорди:
„Ось і гріхи життя мого, Тевтони!
Я готов вмерти: щож вам більше дати?
Не вже з усеї справи звіт складати?
Слухайте! чути передсконні стони,
Горять міста, вогонь обняв держави.
Чуєте? вітер сніжні хмари гонить,
Останки чег на стужі намерзають!
Ваші брати в снігах у полі гинуть,
А неживих собаки догризають!
Моє це діло! Як я дужий, гордий,
Всі лоби гидрі одним махом стяти!
Плечем об стіну вдарити палати,
Звалить її й самому там сконати!“
В вікно поглянув і паде без сили.
Раньше ще лямпу із вікна кидає;
А лямпа тричі вколо покотилась
І перед Конрада чолом спинилась.
Блиснула, тліла, блимала, горіла,
Розбилася, ще блисла і згасає,
І ще часом полумя вдарить ясне,
Останнє світло, ще кругом розточить,
А в світлі видно Конрадові очі.
Як побіліли. Тихо. Світло гасне.
І в хвилю цю пробили стіни вежі:
Крик, стогін, плач неначе зов пожежі
З чиєї груди? Легко відгадати,
А хто почув той крик, той може знати,
Що з груди, де таке ридання рвалось,
Уже ніколи не добудесь слово,
Бо там життє в останне одізвалось.
Так струни лютні дужою рукою
Шарпнені — рвуться, звуки помішають
Віщують пісню, забренять луною
І гаснуть, тихнуть, мовкнуть, завмірають.
Ось моя повість про судьбу Альдони!
Най її ангел в небі продовжає.
Читач же сам в душі най доспіває.
——————
- ↑ Бард — співак, поет.