Краєзнавцю про вимірювання/Народна метрологія
| ◀ Про вимірювання у Придінцевому Порубіжжі | Краєзнавцю про вимірювання Народна метрологія |
Міри, які завжди з тобою ▶ |
|
Давньоруська система мір довжини почалася з мір, які людина завжди мала при собі: палець, долоня, п'ядь, стопа, лікоть, сажень. Одиниці площі і об'єму теж зародились із подібних «народних мір». Причому, такі самобутні, народні способи лічби предметів, обліку і обміну продукції існували поряд з офіційним функціонуванням державних, єдиних для всіх, контрольованих і регульованих мір аж до XX століття. Та й по сьогодні ще на базарах йде продаж товару «кучками», «пучком», склянками і на відра. Це і є приклади «народної метрології», які дійшли до нас з давнини.
Зрозуміло, що такі одиниці вимірювання одного розміру могли мати різні назви в різних місцевостях, і навпаки, під однією назвою могли критись різні значення. А особливо в Придінцевому Порубіжжі, де заселення йшло з підмосковних «україн», з ополяченого Правобережжя, з Лівобережної України. Свій внесок в термінологію «народної метрології» могли зробити й іноземці Слов'яносербії, не забудемо і про представників кочових народів та запорозьких і донських козаків.
Терміни «народної метрології» йшли від життя і появились ще в прадавні часи. Сучасній людині вони часто зовсім не знайомі, та й іноді мають сьогодні зовсім інше значення. Тож не дивно, що та кількісна, числова оцінка, яка криється за ними, часто лишається невідомою навіть спеціалістам-метрологам.
Читаємо, що запорожці за два тижні видовбували з колоди човен завдовжки приблизно 45 стіп і завширшки 10–12 стіп з нарощеними бортами. Цікаво знати розмір такого човна в зрозумілих нам, сучасних одиницях. Підказку знайшов у Б. Грінченка. Виявляється, мається на увазі стопа, фут. А фут містить 30,48 см. Маємо, що довжина човна приблизно 13,7 м, а ширина від 3 до 3,6 м.
У переліках подарунків, якими любив обдаровувати московський цар високопоставлених іноземців, часто мова шла про сороки: «два сорока соболей по 50 рублей каждое сорок». Сорок — одиниця обліку хутра. Як правило, шкірки хутрових звірів продавалися поштучно, деякі з них — сороками, тобто в'язками по 40 штук. Шкірки соболів, куниць, білок обчислювалися здебільшого в сороках, а трохи більшого звіра — лисиці і вовка – в бунтах (15 штук). Слід зауважити, що зустрічалась ще й така міра як мендель — теж 15 шкірок. Звідси й пішли прізвища Мендель і Менделєєв — предки займалися продажем хутра. Інколи хутро міряли і мірами об'єму — бочками: «Відти в великих масах бере футра — три бочки попелиць (числом 29850)». Звісно, що бочками вимірювали великі партії товару: при оплаті праці за виготовлення шкірок та при стягуванні податків.
А до хутра потрібна тканина, яку треба було зіткати з льону, коноплі чи шерсті. У ткацькому ремеслі й досі зустрічаються такі одиниці мір, як жменя, кужіль, повісмо, чисниця, пасмо, моток, півмоток, лікоть. Найменшою одиницею міри прядива була жменя: «Сіна по два вози, прядива по десять жмень». Б. Грінченко трактував жменю як «кількість сипучик тіл, льону тощо, яка вміщається в жмені». На думку дослідника В. Зінича биті коноплі продавали на жмені. Десять жмень звали повісмом, що дорівнювало трьом фунтам (1 фунт ≈ 409,5 г).
Широковживаною мірою прядива був кужіль: «Доброго тіпаного прядива іде на кужіль два повісма, нетіпаного — одно».
Для вимірювання тканин застосовували: аршин, лікоть, постав, штуку, штучку і кіпу. Про лікоть говорити не варто, бо з моменту заселення краю тут уже переважав російський аршин в 72 см, а з XVIII ст. — 71,12 см. Хоча варто знати, що на українських землях довгий час вживався аршин в 54,94 см. Першопоселенці краю — козаки ткацтвом не займалися, тож ходили «за зипунами» в інші краї, або отримували тканину як плату за військову справу. У Д. Яворницького часто можемо прочитати чим винагороджував цар запорозьких посланців, наприклад: «На отпуске дано: Семену денег 6 рублей, сукна англинского 5 аршин, тафты 5 аршин, пару соболей в 2 рубля». У Багалія зустрічається згадка про товари, які продавалися на слобідських ярмарках, серед яких і голандське полотно в штуках по 80 аршин.
У міру заселення тут селян з Лівобережної України і Правобережжя розвивалось ткацтво. В документах XVIII ст. сказано, що на Біловодщині жінки «сверх полевой работы управляются в рукоделии: прядут лен, посконь и шерсть, ткут холсты и сукна для своего употребления и на продажу». Тож тут у домашньому ткацтві з'явилися давні народні міри, зокрема, постав, який являв собою цілісний шмат полотна, знятий з ткацького станка. Більшість дослідників визначають, що «постав сукна рівний 32 ліктям», а лікоть теж не мав сталої величини (від 38 до 51 см). Довжина «постава» не була постійною: у різний час і в різних місцях вона коливалася в широких межах (близько 30–60 ліктів), але в конкретний час і в конкретному місці згідно з домовленістю вона мала певне значення. У документі від 2 березня 1614 року, де мова йшла про жалування, яке послав цар Михайло Федорович донським козакам, сказано, що потрібно послати сукна 23 постава по 18 аршин. Виходить, що у поставі було по 16,5 метрів.
В «Історії Запорозьких козаків» Д. І. Яворницького зустрічаємо термін «портище»: «государь велел выдать 1100 запорожцам денег 1500 рублей, сукна 100 портищ». На мою думку, російське «портище» відповідає відрізу тканини в 4 аршини, з якого можна пошити одяг. У «Делах донских» йдеться, що вартість «портища» сукна становить 60 алтин, і сказано, що аршин сукна коштує 15 алтин, тож виходить, що портище – це 4 аршини тканини.
Найбільш вживаним терміном, який застосовувався у лічбі і вимірюванні, була копа. У XIV–XVIII ст. цей термін мав чимало значень. Так називали в Україні сход сільських громад для вирішення громадських справ, зокрема пов'язаних з копним судом. А ще з давньоруських часів копа була одиницею лічби, що дорівнювала числу 60, наприклад 60 яєць, дощок, снопів тощо. Копа грошей в Україні була ще й одиницею грошової лічби. У XVII ст., наприклад, вона дорівнювала 75 польським чи 60 литовським грошам, або 50 російським мідним копійкам.
Копа, яку росіяни частіше називали копною, була і мірою врожаю, що мала суб'єктивний характер та вживалась для позначення збіжжя у снопах. Копою називали стіжок із 60 снопів хліба, складених усередину і прикритих одним снопом зверху. На копи визначались площі сіножатей, залежно від кількості кіп зібраного врожаю — «На двадцять кіп сіножаті накосили». З часом копу почали використовувати і як міру площі орних земель, коли її прирівняли до 0,1 десятини, тобто вважали, що з десятини скошують в середньому 10 кіп сіна. Це така розрахункова величина.
У книзі «Роти полку Депрерадовича» згадується, що коли у 1714 році Василь Шабельський переселився з Таганрогу до Привільного, де згодом облаштувалась п'ята рота слов'яносербів, то отримав близько 300 четєй землі «для пашения хлеба» і сінокісного лугу на 1000 кіп, та ще й лісний острів на Дінці. Якщо десятина складала 10 кіп, то отримав він 100 десятин сінокісних земель. На той час десятина складала 1,12 га. Отже отримав він 112 гектар сінокосу.
Але реально врожайність різних культур залежала від багатьох факторів і була різною навіть в межах однієї географічної зони. От, наприклад, урожайність в кількох поселеннях у 1764 і 1765 роках.
| Селище | СКОШЕНО КІП З ОДНІЄЇ ДЕСЯТИНИ | |||
| 1764 | 1765 | |||
| ЖИТА | ПШЕНИЦІ | ЖИТА | ПШЕНИЦІ | |
| Маяк Мєловатка Слов'янськ Ямполь |
25 19 20 6 |
15 18 20 8 |
20 2 15 8 |
15 22 20 6 |
Урожай збіжжя і сіна звозили возами і складали в скирти, стоги і стіжки. Усі ці терміни грали роль метрологічної одиниці. Слово скирта означає масу сіна, соломи або снопів збіжжя, яку складали для зберігання під відкритим небом у вигляді прямокутника з двосхилим верхом. Скирти бували великі та малі. Велика скирта сіна містила 46 возів. Звісно, в різні часи і в різних місцевостях ця величина могла бути іншою.
Віз теж був не лише транспортним засобом, але і одиницею кількості, маси, об'єму. Вози, в яких запрягали коней, називали підводою. Велику кількість вантажу, який слугував товаром або вантажем на далеку відстань підводами зазвичай не возили. Для цього використовували фури, або як їх іменували на Слобожанщині — хури. У фури запрягали пару волів. Чумаки їх називали паровицею або мажою. Ті, в кого худоба слабша, впрягали і дві пари. Чумаки, які візникування провадили звичайно валками з кількох десятків возів, фурою називали не окрему паровицю, а всю валку.
Валки чумаків могли досягати 100 і більше возів, найменші з яких брали 60 пудів вантажів кожен. Вага вантажів, які завантажували у фуру, звичайно, була різна в різні часи і в різній місцевості. З документів відомо, що у 1791 році з Селезнівки (сьогодні в Перевальському районі) у порт Кичкас було відправлено 15335 пудів вугілля на 267 фурах. Виходить по 57,4 пудів або 936 кілограмів на фуру. Зважаючи на те, що замовники зменшували кількість перевезеного вугілля, а ще чимало його стало непридатним у дорозі, то можна вважати, що завантажувалося близько 60 пудів. Сіль возили, як правило, по 100 пудів, тобто 1600 кг. Коли ввели збір у казну за вивіз солі з Криму з пароволового воза, то чумаки іноді вивозили на одному возі по 200 пудів, а потім, після митниці, перевантажували сіль на припасені для цього запасні фури.
При перевезенні риби на чумацький віз набирали в середньому 4000 штук чехоні, 1100–1300 штук чабака, 6000 штук судака, 3000–4000 штук боковні.
Дрова перевозили плахами. «Віз дерева, на якім має бути більш як двадцять плах лупаних». Плахою називали розколоту навпіл колоду, довжиною у 3 коліна по 12 вершків, тобто близько 160 сантиметрів. Сажень дерева дорівнював ширині людини з розгорнутими руками. Його ще називали одноколінним сажнем або швиркою. Швирка складала 0,25 кубічного сажня (2,426 м³).
Існувала ціла низка вимог і правил до розмірів возів, укладання вантажів на них тощо, бо віз був основною системою внутрішніх митних зборів, які існували в Росії до середини XVIII століття.
На шляхах і мостах стояли застави казенних митників і відкупщиків, які збирали торгові збори і мито. Нерідко вони чинили свавілля при найменших порушеннях писаних і неписаних правил. Цікавою є скарга, яку писали в 1690 році жителі м. Тора до Розрядного приказу. Вони скаржились, що такі-то відкупщики «в Соляном напротив вашего в.г. указу по дважды и по трижды с воза проезжие деньги и дров с воза по плахе с нас холопей ваших и бьют;…с будары посаженкину с сажня по гривне… и от тово нам, холопам вашим, из городу приезду людям нет».
На річках роль возів і фур як вантажний транспортний засіб виконували будари — видовбані з дерева човни довжиною 11–14 аршин і в ширину близько 1,5 аршина. Будара перевозила 15–25 пудів вантажу.
Іноді користувалися такою мірою кількості сипучих тіл як куль, що дорівнював близько 9 пудів, тобто, приблизно 140–150 кг. За одиницю взяли великий мішок для перенесення полови, соломи, торфу тощо.
Звісно, що жителі Порубіжжя користувалися значно більшою кількістю від згаданих мною народних мір. Вони заслуговують на подальше вивчення. Внаслідок удосконалення метрологічної системи народні міри витіснилися із вжитку, але деякі з них збереглися і досі, особливо в побуті.
.png)
які вони — аршинні в'язки.