ЛНВ/20/11/Правда

Матеріал з Вікіджерел
< ЛНВ‎ | 20/11
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ця робота неповна і має бути розширена

Див. Як редагувати і відвідайте відповідну сторінку обговорення для додаткової інформації.

ПРАВДА.
Виємки з остатньої повісти Еміля Золя.

I.

Вчора, в середу вечером прибув Марко Фроман, учитель із Жуанвіля, з жінкою Жанвієвою й донечкою Люізою до Майбуа, щоб тут, як що року, провести місяць вакаций у бабки й матери своєї жінки, у панї Діпарк і панї Бертеро, чи то пак у „двох дам“, як їх звали в місточку. Майбуа, повітове місто з 2000 мешканцїв, було віддалене лише 10 кільометрів від села Жуанвіля і лише шість кільометрів від Бомонта, великого й старого унїверситетського міста.

Серпень почав ся нечуваною спекою. В недїлю, в часї роздаваня нагород у школї, розгуляла ся страшенна буря; тай остатньої ночи перейшов уливний дощ, а повітрє все ще не осьвіжило ся і стояло важко та парно під оловяним небом. Обі дами, що встали о шестій, щоб заздалегідь поспіти на службу божу о семій, сидїли вже в їдальнї в партері дожидаючи молодих подругів, та ті мабуть не квапились.

На столї накритім білою цератою стояли вже готові чотири філїжанки, і отсе війшла Пеляжі, невеличка рудоволоса служниця з великим носом і тонкими губами, з машинкою до кави в руках. Вона служила вже 20 лїт у пані Діпарк і могла позволити собі дещо.

— Гарно! — воркотїла вона. — Коли кава вистине, то я тому не буду винна.

І воркотячи сердито під носом вернула знов до кухнї.

— Але-ж се непростимо, — промовила гнївно й панї Діпарк. — Можна-б подумати, що Марко робить се навмисне, щоб ми запізнювались на богослуженє, кілько раз він тут.

— Може їм буря в ночи не дала спати. Я вже перед тим чула, як вони ходили по кімнатї, — мовила лагодячи панї Бертеро.

Панї Діпарк мала 63 роки. Була се висока особа з дуже ще чорним волосєм, з холодним, правильними зморщками поораним лицем, строгими очима і приказуючим носом. Довгі лїта провадила вона на площі сьв. Максентія, напротив катедри в Бомонтї торговлю модними товарами „під ангелом хранителем“. Та по наглій смерти мужа, що — говорено — була спричинена банкруцтвом одного католицького банку, вона нарозумила ся на стілько, що спродала склеп і маючи коло 6000 франків ренти оселила ся в Майбуа, де в неї був невеличкий домик. Від того часу минуло вже близько 12 лїт, а її дочка, панї Бертеро, також повдовівши, швидко й собіж оселила ся тут зі своєю, тоді 11-лїтньою донечкою Жанвієвою. Нагла смерть зятя причинила старшій дамі нового клопоту. Він був урядником при фінансах; вона нерозумна вірила в його будущину, та отсе він умер у бідности лишивши на її старунок жінку й дитину. Від тодї обі вдови жили в малім, понурім домику без радощів, самітно, віддаючись виключно набожности. Лиш панї Бертеро, висока, темноволоса дама, подібна до матери, з журливим та заляканим поглядом, яку муж нїжно любив, заховала в серцї солодкі спомини про той короткий час житєвих радощів і щастя, і по її зівялих губах блукав инодї неясний усьміх безнайдїйної туги.

Приятель покійного Бертеро, іменем Сальван, колишній учитель у Бомонтї, тодї інспектор початкових шкіл, пізнїйше зроблений діректором учительської семінарії, висватав Жанвієву, якої був опікуном, за Марка Фромана. Бертеро, вільнодумець, не ходив до церкви, але жінцї не боронив ходити, а инодї в нїжній поблажливости й сам відпроваджував її на службу божу. А Сальван, ще більший вільнодумець, що вірив лише в науково доказані правди, в приятельській нерозвазї впровадив Марка в сю побожну родину, не богато турбуючись конфлїктами, які могли з сього виринути. Протягом трьох лїт від часу свойого шлюбу Жанвієва, колись одна з найлїпших учениць у Візиток у Бомонтї, цїлком занята любовю до свойого мужа, справдї почала чим раз більше занедбувати релїґійні обовязки, так що тепер уже й не молила ся. Панї Діпарк була за се дуже недобра, хоча молода жінка пробуваючи на вакаціях у Майбуа, совісно ходила з бабкою до церкви. Але невмолима старушка, що нїяк не хотїла згодитись на шлюб Жанвієви з Марком, сердилась дуже на нього, закидаючи йому, що відчужив від неї душу її внучки.

— Три чверти на сему! — промовила вона знов, почувши битє годинника на близькій вежи. — Нїяк не поспіємо впоратись на час.

Вона приступила до вікна і глядїла на площу Капуцинів. Малий домик стояв на розї тої площі й церковної вулицї. Він мав лиш один поверх; у партері лїворуч і праворуч від корідора були їдальня й гостинна; кухня й пральня містили ся з заду, виходячи на вохке, темне подвірє; на поверсї були на право два покої панї Бертеро; нарештї під самим дахом, насупроти покоїка Пеляжі були ще дві маленькі клїточки, де жила Жанвієва ще малою дївчинкою і де радісно приміщувала ся й тепер, коли зі своїм мужем прибувала до Майбуа. Але якаж оловяна тиша, яка вохка сутїнь стояла у всїх кімнатах того малого домика! Церковна вулиця, що починала ся біля парохіяльної церкви сьв. Мартина, була така вузенька, що возом годї було їхати по нїй, і вічний сумерк стояв навіть у полудне над старими, занедбаними фасадами її домів і над мостовою з нетесаних кругляків, куди служницї й господинї просто виливали помиї з кухонь. А на північ простяглась гола площа Капуцинів, загороджена високим причілком старого манастиря, де жили Капуцини на спілку з „братами христіянської школи“: Капуцини обслугували велику й гарну каплицю, а Бонїфратри вдержували дуже многочисленну школу в бокових забудованях манастиря.

Панї Діпарк глядїла коротку хвилю на безлюдну площу, тиху як церква, куди лише нечутними кроками пересували ся побожні, темні постатї, а тілько в певних годинах дня її оживлював рій шкільної дїтвори. Звільна прогомонїли удари дзвона в лїнивому повітрі, і стара ще з більшою нетерплячкою обернула ся, коли двері відчинились і війшла Жанвієва.

— Нарештї! — мовила бабка. — Снїдаймож живо. Година вибила вже.

Жанвієва, висока, струнка бльондина з препишним волосєм і лицем повним житєвої охоти та веселости, що його унаслїдила від батька, засьміяла ся дитинячим сьміхом, який лишив ся їй ще й на двацять першім роцї, і показала блискучі, білі зуби. Та панї Діпарк на ново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.

— Що, Марко ще не готов?

— Зараз прийде, бабусю; він приведе Люізу.

Вона обняла матїр, що сидїла мовчки, і защебетала, як то весело їй замужній жінцї бачити себе знов у домі, де прожила дитячі лїта. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кождий камінчик і де кождий космик трави мов рідний їй! І поки вона весело щебечучи для заповненя прикрої хвилї стояла при вікні з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постати.

— А бач, отець Филип і брат Фульґенций! А вони куди се так рано?

Два сьвященики йшли звільна невеличкою площею і бачилось, заповняли її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. О. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим, червоним лицем, випуленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40-лїтнїй, був префектом студій у інстітутї в Вальмарі, прегарній маєтности Єзуітів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, чорноволосий, сухоребрий чоловік таких самих лїт, був зверхником над трьома иньшими братами, що разом із ним держали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лїкаря психіятра, який і сам умер збожеволївши, і служницї, — нервовий, дразливий чоловік, непосидюча, амбітна голова. Він голосно і з живими рухами переконував про щось свойого товариша.

— Сьогодня по полудни роздаватимуть надгороди в школї, — пояснила панї Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів, робить їм ту честь і сам роздає надгороди. Він певно вчора прибув сюди з Вальмарі і йде отсе з братом Фульґенцієм, щоб обговорити з ним іще деякі зарядженя.

Її слова перервала поява Марка, що нарештї прибув, несучи на руках дволітню Люізу, яка обхопивши його за шию обома ручками радісно сьміялась та кричала.

— Гоп-гоп-гоп! гоп-гоп-гоп! — кричав Марко входячи. — Ми їдемо зелїзницею. Швидше вже годї прибути.

Марко Фроман був не так великого росту, як його брати Матвій, Лука й Іван, з вузшим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло, чоло Фроманів. Та що особливо цїхувало його, се були його очи, ясні, лагідні очи, що зазирали аж до дна душі, і темний, мягкий, чарівний голос, що захапував духа й серце. Вуси й рідкі фаворити відслонювали троха повні, але різкі, добрі уста. Як усї сини Пера й Марії Фроманів учив ся він ремесла — лїтоґрафії; маючи сїмнацять лїт він одержав визволенє і прийшов до Бомонта, щоб там докінчити свойого образованя при великій лїтоґрафії Папон-Лярош, що майже для всїх шкіл Франциї достарчала атласів та шкільних мап. Але тут у нього перемогло замилуванє до вчительства так, що він здав вступний іспит до вчительської семінариї в Бомонтї, яку й закінчив, маючи 20 лїт, і одержав сьвідоцтво дозрілости та квалїфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізнїйше ще й цертіфікат здібности на вчителя та ставши дефінїтивним учителем у Жуанвілї, він на 27-ому роцї оженив ся з Жанвієвою, завдяки запомозї свойого приятеля й опікуна Сальвана, що впровадив його до дому двох дам і щиро радував ся та зворушив ся пишним розцьвітом любови обоїх молодят. І отсе вже три роки жили Марко й Жанвієва в своїм селї, що мало ледво 800 мешканцїв, не вважаючи на вбожество й обмежена, не вважаючи на заводові прикрости, жили веселі й щасливі своєю молодою любовю та обопільним посїданєм.

Панї Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.

— Ну, тай зелїзниця! Вона помалїйша, нїж почтові фурґони за моїх молодих лїт! — мовила вона. — Квапмо ся, бо на певно прийдемо вже за пізно.

Вона сїла за стіл і вже наливала молоко до філїжанок. І поки Жанвієва уставлювала високий стільчик малої Люізи між собою й своєю матїрю, мовив Марко весело, нїби звиняючись:

— Я задержав вас, правда? А сьому тілько ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати, серед того спокою, що тут панує.

Панї Діпарк пила каву і не вдостоїла його нїякої відповіди. Лиш панї Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньцї, щасливій жінцї й матери, прояснила лице слабою усьмішкою. І немов мимохіть, оглянувши ся звільна довкола сказала тихим голосом:

— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що жиє на сьвітї.

— А проте, — говорив далі Марко, — чули ми в ночи коло десятої якийсь галас. Жанвієва не могла надивувати ся: на площи Капуцинів нічний галас!

Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/69 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/70 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/71 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/72 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/73 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/74 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/75 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/76 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/77 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/78 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/79 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/80 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/81 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/82 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/83 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/84

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1925 року і автор помер більш ніж сто років тому.