ЛНВ/20/11/Правда

by Еміль Золя

◀ Із поезий Миколи Лєнау

Літературно-науковий вістник Еміль Золя пер.: Іван Франко Правда

Українське письменство 1866–1873 років ▶

Ця робота неповна і має бути розширена

Див. Як редагувати і відвідайте відповідну сторінку обговорення для додаткової інформації.

ПРАВДА.

Виємки з остатньої повісти Еміля Золя.

---

I.

Вчора, в середу вечером прибув Марко Фроман, учитель із Жуанвіля, з жінкою Жанвієвою й донечкою Люізою до Майбуа, щоб тут, як що року, провести місяць вакаций у бабки й матери своєї жінки, у панї Діпарк і панї Бертеро, чи то пак у „двох дам“, як їх звали в місточку. Майбуа, повітове місто з 2000 мешканцїв, було віддалене лише 10 кільометрів від села Жуанвіля і лише шість кільометрів від Бомонта, великого й старого унїверситетського міста.

Серпень почав ся нечуваною спекою. В недїлю, в часї роздаваня нагород у школї, розгуляла ся страшенна буря; тай остатньої ночи перейшов уливний дощ, а повітрє все ще не осьвіжило ся і стояло важко та парно під оловяним небом. Обі дами, що встали о шестій, щоб заздалегідь поспіти на службу божу о семій, сидїли вже в їдальнї в партері дожидаючи молодих подругів, та ті мабуть не квапились.

На столї накритім білою цератою стояли вже готові чотири філїжанки, і отсе війшла Пеляжі, невеличка рудоволоса служниця з великим носом і тонкими губами, з машинкою до кави в руках. Вона служила вже 20 лїт у панї Діпарк і могла позволити собі дещо.

— Гарно! — воркотїла вона. — Коли кава вистине, то я тому не буду винна.

І воркотячи сердито під носом вернула знов до кухнї.

— Але-ж се непростимо, — промовила гнївно й панї Діпарк. — Можна-б подумати, що Марко робить се навмисне, щоб ми запізнювались на богослуженє, кілько раз він тут.

— Може їм буря в ночи не дала спати. Я вже перед тим чула, як вони ходили по кімнатї, — мовила лагодячи панї Бертеро.

Панї Діпарк мала 63 роки. Була се висока особа з дуже ще чорним волосєм, з холодним, правильними зморщками поораним лицем, строгими очима і приказуючим носом. Довгі лїта провадила вона на площі сьв. Максентія, напротив катедри в Бомонтї торговлю модними товарами „під ангелом хранителем“. Та по наглій смерти мужа, що — говорено — була спричинена банкруцтвом одного католицького банку, вона нарозумила ся на стілько, що спродала склеп і маючи коло 6000 франків ренти оселила ся в Майбуа, де в неї був невеличкий домик. Від того часу минуло вже близько 12 лїт, а її дочка, панї Бертеро, також повдовівши, швидко й собіж оселила ся тут зі своєю, тодї 11-лїтньою донечкою Жанвієвою. Нагла смерть зятя причинила старшій дамі нового клопоту. Він був урядником при фінансах; вона нерозумна вірила в його будущину, та отсе він умер у бідности лишивши на її старунок жінку й дитину. Від тодї обі вдови жили в малім, понурім домику без радощів, самітно, віддаючись виключно набожности. Лиш панї Бертеро, висока, темноволоса дама, подібна до матери, з журливим та заляканим поглядом, яку муж нїжно любив, заховала в серцї солодкі спомини про той короткий час житєвих радощів і щастя, і по її зівялих губах блукав инодї неясний усьміх безнайдїйної туги.

Приятель покійного Бертеро, іменем Сальван, колишнїй учитель у Бомонтї, тодї інспектор початкових шкіл, пізнїйше зроблений діректором учительської семінарії, висватав Жанвієву, якої був опікуном, за Марка Фромана. Бертеро, вільнодумець, не ходив до церкви, але жінцї не боронив ходити, а инодї в нїжній поблажливости й сам відпроваджував її на службу божу. А Сальван, ще більший вільнодумець, що вірив лише в науково доказані правди, в приятельській нерозвазї впровадив Марка в сю побожну родину, не богато турбуючись конфлїктами, які могли з сього виринути. Протягом трьох лїт від часу свойого шлюбу Жанвієва, колись одна з найлїпших учениць у Візиток у Бомонтї, цїлком занята любовю до свойого мужа, справдї почала чим раз більше занедбувати релїґійні обовязки, так що тепер уже й не молила ся. Панї Діпарк була за се дуже недобра, хоча молода жінка пробуваючи на вакаціях у Майбуа, совісно ходила з бабкою до церкви. Але невмолима старушка, що нїяк не хотїла згодитись на шлюб Жанвієви з Марком, сердилась дуже на нього, закидаючи йому, що відчужив від неї душу її внучки.

— Три чверти на сему! — промовила вона знов, почувши битє годинника на близькій вежи. — Нїяк не поспіємо впоратись на час.

Вона приступила до вікна і глядїла на площу Капуцинів. Малий домик стояв на розї тої площі й церковної вулицї. Він мав лиш один поверх; у партері лїворуч і праворуч від корідора були їдальня й гостинна; кухня й пральня містили ся з заду, виходячи на вохке, темне подвірє; на поверсї були на право два покої панї Бертеро; нарештї під самим дахом, насупроти покоїка Пеляжі були ще дві маленькі клїточки, де жила Жанвієва ще малою дївчинкою і де радісно приміщувала ся й тепер, коли зі своїм мужем прибувала до Майбуа. Але якаж оловяна тиша, яка вохка сутїнь стояла у всїх кімнатах того малого домика! Церковна вулиця, що починала ся біля парохіяльної церкви сьв. Мартина, була така вузенька, що возом годї було їхати по нїй, і вічний сумерк стояв навіть у полудне над старими, занедбаними фасадами її домів і над мостовою з нетесаних кругляків, куди служницї й господинї просто виливали помиї з кухонь. А на північ простяглась гола площа Капуцинів, загороджена високим причілком старого манастиря, де жили Капуцини на спілку з „братами христіянської школи“: Капуцини обслугували велику й гарну каплицю, а Бонїфратри вдержували дуже многочисленну школу в бокових забудованях манастиря.

Панї Діпарк глядїла коротку хвилю на безлюдну площу, тиху як церква, куди лише нечутними кроками пересували ся побожні, темні постатї, а тілько в певних годинах дня її оживлював рій шкільної дїтвори. Звільна прогомонїли удари дзвона в лїнивому повітрі, і стара ще з більшою нетерплячкою обернула ся, коли двері відчинились і війшла Жанвієва.

— Нарештї! — мовила бабка. — Снїдаймож живо. Година вибила вже.

Жанвієва, висока, струнка бльондина з препишним волосєм і лицем повним житєвої охоти та веселости, що його унаслїдила від батька, засьміяла ся дитинячим сьміхом, який лишив ся їй ще й на двацять першім роцї, і показала блискучі, білі зуби. Та панї Діпарк на ново наморщила чоло, коли побачила, що Жанвієва сама.

— Що, Марко ще не готов?

— Зараз прийде, бабусю; він приведе Люізу.

Вона обняла матїр, що сидїла мовчки, і защебетала, як то весело їй замужній жінцї бачити себе знов у домі, де прожила дитячі лїта. Старенька, люба площа Капуцинів, де вона знає кождий камінчик і де кождий космик трави мов рідний їй! І поки вона весело щебечучи для заповненя прикрої хвилї стояла при вікнї з радісними окликами, побачила, як площею проходили дві знайомі чорні постати.

— А бач, отець Филип і брат Фульґенций! А вони куди се так рано?

Два сьвященики йшли звільна невеличкою площею і бачилось, заповняли її понурістю своїх ряс під навісом низького, важкого та хмарного неба. О. Филип, мужицького роду, плечистий, з круглим, червоним лицем, випуленими очима, великим ротом та широкими вилицями, чоловік 40-лїтнїй, був префектом студій у інстітутї в Вальмарі, прегарній маєтности Єзуітів недалеко від Майбуа. Брат Фульґенцій, невеличкий, чорноволосий, сухоребрий чоловік таких самих лїт, був зверхником над трьома иньшими братами, що разом із ним держали школу. Говорили, що він був нешлюбним сином одного лїкаря психіятра, який і сам умер збожеволївши, і служницї, — нервовий, дразливий чоловік, непосидюча, амбітна голова. Він голосно і з живими рухами переконував про щось свойого товариша.

— Сьогодня по полудни роздаватимуть надгороди в школї, — пояснила панї Діпарк, — і о. Филип, щирий прихильник шановних братів, робить їм ту честь і сам роздає надгороди. Він певно вчора прибув сюди з Вальмарі і йде отсе з братом Фульґенцієм, щоб обговорити з ним іще деякі зарядженя.

Її слова перервала поява Марка, що нарештї прибув, несучи на руках дволїтню Люізу, яка обхопивши його за шию обома ручками радісно сьміялась та кричала.

— Гоп-гоп-гоп! гоп-гоп-гоп! — кричав Марко входячи. — Ми їдемо зелїзницею. Швидше вже годї прибути.

Марко Фроман був не так великого росту, як його брати Матвій, Лука й Іван, з вузшим, подовгастим лицем, над яким панувало високе чоло, чоло Фроманів. Та що особливо цїхувало його, се були його очи, ясні, лагідні очи, що зазирали аж до дна душі, і темний, мягкий, чарівний голос, що захапував духа й серце. Вуси й рідкі фаворити відслонювали троха повні, але різкі, добрі уста. Як усї сини Пера й Марії Фроманів учив ся він ремесла — лїтоґрафії; маючи сїмнацять лїт він одержав визволенє і прийшов до Бомонта, щоб там докінчити свойого образованя при великій лїтоґрафії Папон-Лярош, що майже для всїх шкіл Франциї достарчала атласів та шкільних мап. Але тут у нього перемогло замилуванє до вчительства так, що він здав вступний іспит до вчительської семінариї в Бомонтї, яку й закінчив, маючи 20 лїт, і одержав сьвідоцтво дозрілости та квалїфікацію на молодшого вчителя. Здобувши пізнїйше ще й цертіфікат здібности на вчителя та ставши дефінїтивним учителем у Жуанвілї, він на 27-ому роцї оженив ся з Жанвієвою, завдяки запомозї свойого приятеля й опікуна Сальвана, що впровадив його до дому двох дам і щиро радував ся та зворушив ся пишним розцьвітом любови обоїх молодят. І отсе вже три роки жили Марко й Жанвієва в своїм селї, що мало ледво 800 мешканцїв, не вважаючи на вбожество й обмежена, не вважаючи на заводові прикрости, жили веселі й щасливі своєю молодою любовю та обопільним посїданєм.

Панї Діпарк охолодила веселість батька й дитини поважним докором.

— Ну, тай зелїзниця! Вона помалїйша, нїж почтові фурґони за моїх молодих лїт! — мовила вона. — Квапмо ся, бо на певно прийдемо вже за пізно.

Вона сїла за стіл і вже наливала молоко до філїжанок. І поки Жанвієва уставлювала високий стільчик малої Люізи між собою й своєю матїрю, мовив Марко весело, нїби звиняючись:

— Я задержав вас, правда? А сьому тілько ви винні, бабусю, бо у вас так чудово спати, серед того спокою, що тут панує.

Панї Діпарк пила каву і не вдостоїла його нїякої відповіди. Лиш панї Бертеро, що спочивала сумовитим поглядом на своїй доньцї, щасливій жінцї й матери, прояснила лице слабою усьмішкою. І немов мимохіть, оглянувши ся звільна довкола сказала тихим голосом:

— Ах так, спокій! Чоловік навіть не чує, що жиє на сьвітї.

— А проте, — говорив далї Марко, — чули ми в ночи коло десятої якийсь галас. Жанвієва не могла надивувати ся: на площи Капуцинів нічний галас!

Але сим старанєм, сказати щось жартливого, Марко ще гірше попсував справу. Бабуня відповіла з ображеною міною:

— Се певно люди йшли з каплицї Капуцинів. Учора вечером о десятій правила ся суплїкація до найсьвятїйшого сакраменту, а шановні брати водили туди тих із своїх учеників, що сего року приймали причастє. Ну, а виходячи з церкви дїти троха балакали та сьміяли ся. В усякім разї се лїпше, як ті погані дїточі гри без моральности й релїґії.

Нїхто не відповідав на се і в кімнатї залягла неприємна тиша, серед якої чути було лише калатанє ложок у філїжанках. Се була стріла на Маркову школу, на його сьвітське навчанє та на ті „погані“ забави. Та Жанвієва кинула на нього благальний погляд і він переміг свою дразливість і обертаючись до панї Бертеро почав швидко знов говорити, оповідав про своє житє в Жуанвілї та про своїх учеників із замилуванєм учителя, що в своїм заводї знаходить жерело вдоволеня й радости.

В тій хвилї тишу пустого, понурого квартала знов перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно лунав у душнім повітрі.

— Остатнє дзвоненє! — скрикнула панї Діпарк. — Яж казала, що ми вже не поспіємо!

Вона встала і гонила до поспіху дочку й внучку, що ще не подопивали кави, коли в тім знов увійшла Пеляжі, блїда, вся тремтячи, з аркушем ґазети „Малого Бомонтця“ в руцї.

— О панї, то щось страшне, жасне! Рознощик ґазет говорить…

— Що таке? Говори бо!

Служниця не могла прийти до себе.

— Отсе тілько що… знайдено малого Зефірина, братанка сусїднього вчителя… в його покоїку… замордованого.

— Що? Замордованого?

— Так, панї, задушеного… і в сорочцї… і всякі огидности поповнено на ньому…

Всї перелякали ся, навіть панї Діпарк жахнула ся.

Малий Зефірин, братанок жидівського вчителя Сімона, такий горбатенький, але дуже гарний хлопчик! Він був католик, бідненький, і ходив до школи до Бонїфратрів і певно був у церкві вчора в ночи, бо недавно уперве приступав до причастя. Ох лишенько! То вже мабуть є такі родини, що на них тяжить якесь проклятє.

Марко слухав переляканий, одубілий. І нараз промовив пристрасно, забуваючи себе самого:

— Вчителя Сімона я знаю дуже добре. Він лише двома роками старший від мене і разом зо мною був в учительській семінарії. Се ясна голова, нїжне серце, як рідко. Се бідне дитя, того католика-братанка він узяв до себе з милосердя і з рідкою сум лїнністю посилав його до школи до Бонїфратрів. А тепер на́ тобі, таке страшне нещастє!

Він схопив ся з крісла, тремтячи зі зворушеня.

— Біжу до нього! Мушу побачити, що там сталось, і коли можна, допомогти йому в його турботї.

Але панї Діпарк ледво й слухала його. Вона напоминала паню Бертеро та Жанвієву до поспіху, так що вони ледво встигли повкладати капелюхи, і побігла з ними до церкви. Остатнїй голос дзвонів прогомонїв і душна тиша знов залягла на пустім околї площі Капуцинів. Марко передав малу Люізу під догляд Пеляжі і також вийшов із дому.

Ново збудована школа в Майбуа, зложена з двох окремих крил, одного для хлопцїв і одного для дївчат, стояла при площі Републїки, насупроти також нового і в тім самім стилю збудованого ратуша. Оба будинки, блискучо білі, якими гордилось цїле місточко, роздїлені були один від одного головною вулицею, що йшла поперек площі і виходила одним кінцем на гостинець, що вів до Бомонта, а другим до Жуанвіля. Ся вулиця, при якій троха далї в низу стояла також парохіяльна церков сьв. Мартина, була головною артерією комунїкациї та торговлї в місточку і весь день оживлювалась численними возами та пішоходами. Але за школою панувала самота й тиша, і між плитами тротуара виростала трава. Бокова вуличка, при якій стояли лише плебанїя та торговля папером пань Мільом, вела з сього тихого кута площі Републїки на площу Капуцинів. От тим то Марко за кілька хвиль ходу був уже на місцї.

Оба подвіря шкільного будинка припирали до бокової вулички, віддїлені одно від одного двома вузкими огородцями, з яких один був призначений для вчителя, а другий для вчительки. В партері того крила, де була хлопяча школа, зумів Сімон віддїлити одну кімнатку, в якій і помістив малого Зефірина. Хлопчик був братанком його жінки Рашелї, з дому Лєманівни, а внуком убогого жидівського кравця Лємана, що разом зі своєю жінкою жив у нужденнім домику при вулицї Крутій, найнужденнїйшій вулицї в цїлім Майбуа. Батько, Данїєль Лєман, десятьма роками старший від своєї сестри Рашелї, з фаху механїк, оженив ся був з любови з католичкою, сиротою Марією Прініє, що була вихована монахинями а потім стала кравчинею. Молодята любили ся дуже сердечно, а коли народив ся малий Зефірин, його не хрестили і виховували без нїякої релїґії, бо батько й мати з делїкатности не хотїли присвоювати його жадне свойому Богу. Але по шістьох лїтах Данїєля постигла страшна смерть: колесо машини вхопило його й потрощило перед очима жінки, що як раз принесла була йому полуденок. Пригноблена сим страшним ударом, віпхнена назад у погляди своїх дитячих лїт Марія бачила в свойому нещастю кару божу за те, що вийшла замуж за Жида, дала хлопчика охрестити і віддала його в школу Бонїфратрам. Та в тім часї показало ся і виступало у хлопця чим раз більше дїдичне калїцтво: він згорбатїв; і мати, що надармо борола ся зі своїм серцем, яке не покидало ся споминів про коханого мужа, бачила в тім нову, невмолиму кару божу за свій гріх. Журба, ненастанна таємна боротьба в її душі, надсильна праця звалили її нарештї з ніг і вона вмерла, коли Зефіринови було 11 лїт і він приготовував ся до першого причастя. Тодї Сімон, хоч сам бідний, узяв хлопця до себе, щоб він не був тягаром родичів його жінки, і в своїй добротї та толєранциї вдоволяв ся тим, що давав йому удержанє, позволяючи йому приступати до причастя і ходити далї до школи Бонїфратрів.

Кімнатка, в якій жив Зефірин, перед тим комірка, що була приладжена для нього бідненько, але чисто, мала лиш одно вікно, мало що висше як мостова сумежної вулицї; воно виходило на найвідлюднїйший кут площі за школою. І коли того рана Міньо, молодший учитель, що жив на першім поверсї, коло семої години сходив у низ, побачив, що вікно було відчинене на розстїж. Міньо, селянський син, вступив до вчительської семінарії в Бомонтї так само, як був би вступив до духовної семінарії, по просту лиш на те, щоб уникнути важкої селянської працї. Він був білявий, з коротко обстриженим волосєм і з широким, вісповатим лицем, що надавало йому прикрий вираз; та в сути був се незлий чоловік, навіть добродушний, лиш усе дбалий про те, щоб не зашкодити своїй карієрі. Хоч мав 25 лїт, він не квапив ся женити ся, але зволїкав із сею як і зі всякою иньшою справою, готов ухопити всяку нагоду, яку наверне йому доля. Пристрасний риболов, він уживав тих перших вакацийних днїв на те, щоб ловити рибу в Вервіллї, річцї, що перепливала по за фабриками Майбуа, і власне в блюзї й соломянім капелюсї, з вудкою на рамени вибрав ся був іти з дому. Та тут здивувало його широко отворене вікно Зефіринове, хоча хлопець звичайно вставав дуже вчасно, і він підійшов та зазирнув до кімнатки.

Та заледво вчинив се, задеревів з переляку і крикнув:

— Мій Боже! Бідна дитина! Мій Боже, мій Боже, а се що таке? Якеж страшне нещастє!

В малій кімнатцї, оббитій ясними тапетами, панував іще спокій, тиха атмосфера щасливого дитинства. На столї стояла мальована статуетка пресьвятої Дїви, обік лежали книжки, кілька образків сьвятих, усе чистенько поскладане в порядку. Мале біле ліжко було нетикане, хлопчик іще не лягав спати. На помостї лежало лиш одно перевернене крісло. А обік нього, на ліжнику лежало худеньке тїло бідного малого Зефірина, в сорочцї, з посинїлим лицем, із слїдами проклятої руки вбійцї на шиї, за яку його задушено. Роздерта сорочка відслонювала також хребетний стовп, його калїцтво, видне тим виразнїйше, що лїве рамя було заложене до гори по за голову. І не вважаючи на синяву трупячу блїдість вказувало те личко ще всю свою принадну красоту. Се була правдива головка ангела, з білявим, кучерявим волосєм, що обрамовувало нїжне дївоче личко з синїми очима, тонким носом і прегарними дрібними устами, що при усьміху творили ямочки на щоках.

Поражений страхом та переляком Міньо не міг нїчого сказати крім окриків:

— Мій Боже! мій Боже! Страшенно, страшенно! Гей, на поміч! Чи нема там нїкого?

Панна Рузер, учителька, почула крик і надбігла. Вона вчасним ранком вийшла була в огородець, щоб глянути на свою салату, що гарно росла від уливних дощів. Вона мала 32 роки, була висока й статна, але не гарна, з рудавим волосєм, круглим, пстругльоватим лицем, великими сїрими очима, блїдими губами й острим носом, що сьвідчив про її жорстку, хитру й зажерливу вдачу. Хоч не дуже принадна, вона була, як говорено, на добрій стопі з інспектором елєментарних шкіл, красавцем Морезеном, і се причинялось їй до авансу. Зрештою була вона дуже покірна міському парохови аббе Кандієнови, а також Капуцинам і Бонїфратрам і особисто водила своїх учениць на катехізацию та на релїґійні вправи. Коли побачила страховище, розсипалась і вона окриками переполоху.

— Господоньку сьвятий, змилуй ся над нами! Сеж убійство, душогубство! Ай Господоньку милосерний!

Та коли Міньо кинув ся крізь вікно влїзти до покою, вона зупинила його.

— Нї, нї, не лїзьте! Треба вперед оглянутись, покликати людий.

Коли панна Рузер оглянулась за підмогою, побачила о. Филипа і брата Фульґенция, що надходячи з площі Капуцинів, де Жанвієва й обі дами бачили їх у переходї, власне виходили з вузкої вулички. Вона підняла руки до неба, немов сам Бог отсе з'явив ся їй.

— О, шановний панотче, шановний брате, ходїть швидко, швидко, тут лихо скоїлось!

Оба духовні надбігли і аж дрогнули побачивши страховину. Енерґічний і розумний отець Филип стояв нїмо, а вразливий брат розсипав ся пристрасними окриками.

— Ах, бідна дитина! Що за огидний злочин! Така тиха, добра дитина, найлїпший з усїх наших учеників, і такий побожний, такий горячий у релїґії. Але годї-ж нам стояти тут на дворі, мусимо поглянути, як се там стало ся.

Панна Рузер не сьміла вже тепер зупиняти їх, і брат улїз до кімнати вікном; за ним улїз також отець Филип, який побачивши обік трупа клубок паперу підняв його зараз. Учителька лишила ся на дворі, більше з обережности, нїж зо страху, і хвилю задержала ще й Міньота. Що могли собі позволити слуги божі, се було може недозволене для простих учителїв. І ось поки брат з новими окриками сильного зворушеня нахилив ся над непорушним тїлом, не доторкаючись його, розвинув о. Филип, усе ще не кажучи анї слова, зімнятий у клубок папір і, бачилось, уважно придивляв ся йому. При тім він обернув ся до вікна плечима, так що видно було рухи його ліктів, але не видно паперу, а тілько чути було його шелест. Се тревало пару секунд. Тимчасом Міньо вскочив також до кімнати і побачив, що клубок складав ся з ґазети, а разом з нею був зімнятий ще вузкий поясок білого паперу.

— А се що?

Єзуіт глянув на вчителя і мовив спокійно своїм низьким, повільним голосом:

— Вчорашнє число „Малого Бомонця“, з 2 серпня, і дивним способом зімнятий з ним отсей взірець до писаня. Адїть, о!

Він мусїв показати папір, бо Міньо вже перед тим бачив його. Він держав його в своїх грубих пальцях, так що видно було лише слова „Любіть ся між собою“, виписані гарною анґлїйською калїґрафією. Папір був подїравлений і забруканий. Вчитель ледво встиг кинути на нього оком, коли біля вікна почули ся нові окрики перестраху.

Се власне надійшов Марко, і вид бідної замордованої дитини наповнив його жахом і гнївом. Не слухаючи оповіданя вчительки він ускочив також вікном до кімнати. Присутність двох духовних була для нього несподїванкою, та від Міньота він учув, що він і панна Рузер прикликали їх, власне як у хвилї відкритя злочину переходили вулицею.

— Не рушайте нїчого, не змінюйте нїчого! крикнув Марко. — Треба зараз повідомити бурмістра й полїцію.

Тимчасом з надвору збігло ся ще кілька людий, а один парубок побіг зараз покликати урядників. Марко тимчасом озирав ся далї по кімаатї. Над маленьким трупом бачив брата Фульґенція, переможеного співчутєм, з заплаканими очима, як нервовий чоловік, що в сильних зворушенях тратить власть над собою. Марка вхопили за серце ті знаки зворушеня, бо й його душа була збентежена до дна при видї сповненого тут огидного злочину. Ледво сьвідомо для нього самого в його душі ворухнулось якесь прочутє, що пізнїйше мало скріплене вернути ся знов. Але в тій хвилї щезла ся перелетна думка, і він бачив лиш о. Филипа, що зворушений але спокійний усе ще держав у руцї число ґазети та калїґрафічний взірець. На хвилю Єзуіт обернув ся, немов бажаючи заглянути під ліжко, а потім знов поступив наперед.

— Адїть, о! — промовив він не питаний, показуючи оба папери, — се я знайшов на помостї, зімняте в клубок. Очевидно вбійця силкував ся заткнути дитинї сей клубок у рот, а коли йому се не вдало ся, задусив її. Бачите, сей взірець забруканий слиною і подїравлений зубами дитини. Правда, пане Міньо, клубок лежав ось тут, коло ноги стола? Ви-ж бачили його?

А так, — мовив учитель, — я зараз завважав його. І він наблизив ся, щоб іще раз оглянути взірець, та на диво собі побачив, що правий рожок папірця був відірваний. Він не пригадував собі, щоб бачив той відірваний рожок уперед, коли Єзуіт уперве показував йому сей папірець. Певно сей ріг був тодї закритий його грубими пальцями, що держали сей вузкий папір. Він і сам не знав докладно, як воно було, ся незначна обставина якось затерла ся в його памяти і докладно про се він уже не міг би був сказати.

Тимчасом Марко взяв папір до рук і приглянув ся йому уважно.

— Ах, так! Слїди зубів видно. На жаль, сей папір дасть нам мало вказівок, бо такі лїтоґрафовані взірцї калїґрафії продають по всїх склепах; вони неособисті. Та гов! тут у низу видно щось мов інїціяли, посплїтані букви, але не зовсїм читкі.

О. Филип нахилив ся без поспіху.

— Думаєте, що се інїціяли? Менї здаєть ся, що се пляма від чорнила, на пів замазана слиною та слїдом зуба тут обік.

— Пляма від чорнила? Нї! Се справдї інїціяли, та на жаль замазані й нечиткі.

Потім побачив, що ріжок був віддертий.

— А тут на горі бракує ріжка. Певно також зубами віддертий. Чи ви не знайшли того шматочка?

О. Филип відповів, що не шукав за ним. Він знов розвернув число ґазети й обдивив його докладно, а Міньо тимчасом шукав по помостї. Не знайдено нїчого. Зрештою не привязувано до сього нїякої ваги. Марко згоджував ся з духовними на те, що вбійця зразу пробував заглушити крики хлопця втискаючи йому клубок паперу в рот, а потім переляканий задусив його. Дивною й незвичайною появою був калїґрафічний взірець, зімнятий разом з числом ґазети. Число ґазети „Малий Бомонтець“, се було зовсїм зрозуміле, се всякий міг мати в кишенї. Але сей взірець, відки він узяв ся, як він знайшов ся тут, зімнятий і здушений у клубок, немов злїплений до купи з аркушем ґазети? Всякі припущеня були тут можливі, і се вже було завданє суду при помочи слїдства винайти правду.

Марко почув у страшній пітьмі тої драми подув нещастя над собою, немов якась ніч повна страховищ нараз почала насувати ся.

— Демон вилазить із своєї темної ями, проворкотїв він мимовільно.

Тимчасом купа людий перед вікном іще побільшила ся; між иньшими прибігли також обі панї Мільом, властительки близького паперового склепу. Панї Александрова Мільом, висока бльондина з лагідним виразом лиця, і панї Едвардова Мільом, також статна, але брунетка й енерґічна, були зворушені тим більше, що Віктор, синок остатньої, також ходив до школи до Бонїфратрів, а Себастіен, син першої, був учеником Сімона. Вони цїкаво слухали оповіданя панни Рузер, що посеред ґрупи розповідала всї звісні їй деталї, поки люди ждали приходу бурмістра та жандармів.

— Вчора вечером була я в каплицї Капуцинів на суплїкациї до сьвятого сакраменту; так було гарно, так підне́сло! І малий Зефірин також був із дїтьми, що сього року уперве приступали до причастя. Аж серце радувалось дивлячись на нього! Виглядав мов ангелик.

— Мій син Віктор не був на суплїкациї; йому ще лиш девять лїт, — мовила панї Едвардова. — Але чи-ж Зефірин ходив сам? Чи нїхто не проводив його до дому?

— О, сеж лише пару кроків відси до каплицї, — мовила вчителька. — Брат Ґоржія мав порученє відводити дїтий, що живуть дальше і яких родичі не могли бути в церкві. А що до Зефірина, то панї Сімонова просила мене вважати на нього, і я привела його до дому. Він був дуже веселий, відчинив віконницї, що полишив був лише приперті, і влїз вікном до кімнати, ще й крикнув сьміючись голосно, що се простїйша й вигіднїйша дорога. Я ще потім постояла хвилю, поки він засьвітив сьвічку.

Марко, що вийшов був із кімнати, слухав уважно сього оповіданя.

— А котра то була година? — запитав.

— Рівно десята, — відповіла панна Рузер. — Власне годинник на вежи сьв. Мартина вибив десяту.

Дрож пробігла по всїх. Се оповіданє, як бідний хлопчина весело вскочив вікном до кімнати, в якій мав знайти таку страшну смерть, ухопило всїх за серце. А панї Александрова лагідним тоном висловила думку, що виринула була у многих:

— Се було необережно лишати саму дитину ночувати в такім на відруч положенім покою та ще й з таким низьким вікном. Треба було відай вікно закратувати.

— Він усе замикав віконницї, — мовила панна Рузер.

— А вчора замкнув, поки ви були тут? — запитав знов Марко.

— Нї, не можу сказати сього. Коли я лишила його, щоб іти до дому, він власне засьвітив був сьвічку і порядкував образки сьвятих на своїм столику, а вікно стояло на розстїж отворене.

— Пан Сімон часто журив ся тим вікном, — докинув і від себе молодший учитель Міньо, — і рад був перенести хлопця десь до иньшої кімнати. Він усе доконче поручав йому замикати віконницї. Але здаєть ся, що хлопчина не все сповняв те порученє.

І духовні тимчасом повиходили з кімнати. О. Филип, поклавши ґазету і взірець калїґрафії на столї, не мовив анї слова, а тілько придивляв ся та прислухував ся і з особливою увагою слїдив за кождим словом, кождим рухом Марковим, а брат Фульґенцій не переставав розсипати ся жалібними промовами. Нарештї промовив Єзуіт, що, бачилось, хотїв вичитати щось із очий молодого вчителя:

— То ви думаєте, що се міг зробити якийсь нічний волоцюга, що бачучи хлопця самого влїз вікном?

Марко похопив ся не висловлювати ніякої догадки.

— О, я не думаю нїчого, се вже річ суду, шукати та винайти винуватого. А в тім — ліжко не рушане, а хлопець був у самій сорочцї, значить, очевидно збирав ся йти спати. Се велїло би догадувати ся, що злочину доконано зараз по десятій. Візьмім так, що хлопець іще чверть години, а що найбільше пів години забавляв ся образками. Тодї бачучи, що хтось чужий влїзає до нього, був би мусів кричати і хтось мусїв би чути його. Ви, панно, не чули нїчого?

— А, нїчогісїнько! — відповіла вчителька. — Коло пів до одинацятої я лягла спати. Скрізь довкола було тихо й спокійно. Потім аж коло першої наслїдком бурі я пробудила ся.

— Сьвічка лиш троха надпалена, — мовив далї Міньо. — Значить, очевидно вбійник загасив її, заким назад вилїз вікном. А вікно лишив зовсїм відчинене, так як його застав.

По тім ствердженю, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидає ся на свою жертву й дусить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людий, що тремтячи та пригноблені стояли тут разом. Нїхто не хотїв висловити якийсь догад, кождий гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарештї о. Филип запитав:

— А пан Сімон хиба виїхав куди?

Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/78 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/79 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/80 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/81 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/82 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/83 Сторінка:LNV 11-1902 Tom 20.pdf/84