ЛНВ/31/9/Вороги
| ◀ Надїя Кибальчич. Ой мабуть той вечір не прийде нїколи! |
Лїтературно-науковий вістник Том XXXI. Книжка IX Вороги (Надїя Козак) |
Я. Жарко. Бідолаха ▶ |
|
Панна Наталка Каренко приїхала перший раз на село. Доси вона проживала в містї, та знала село і селян хиба з книжок. В тих книжках начитала ся багато про народ, про працю над народом, про братанє з ним, і їй здавало ся, що вона легко і скоро зможе прихилити до себе тих „меньших братів“, двигнути їх просьвітно, сповнити ту велику задачу, про яку стілько начитала ся. Ось вона тепер на селї. Мале, бідне галицьке село. Люди в нїм якісь тихі, покірливі…
Розглянувши ся троха по хатї панна Наталка почала порядкувати свої книжки, коли в хату війшла молода, гарна, чорнява дївчина Горпина.
Побачивши панну вона підійшла та хотїла поцїлувати її в руку. Застиджена Наталка чим скорше сховала руки, нахилила ся і поцїлувала дївчину в уста. Трохи здивована і врадувана глянула дївчина на Наталку, та щоб скрити своє змішанє, почала порядкувати в покоях. І Наталцї було троха нїяково, та вона роздумувала над тим, як би то почати розмову. От, хиба найлїпше розпитати її про родину, про хату, то може найскорше розговорить ся, — подумала, тай питає голосно:
— Ти звідки, Горпинко?
— Із Мшанівки.
— А ти вже давно на службі?
— Пять лїт.
— Така молода… А кілько тобі лїт?
— Вісїмнацять.— А твої батько тай мати таки там у Мшанівцї живуть?
— Ба нї, я сирота.
Наталї стало важко на душі; вона почула якийсь стид за те, що їй самій так добре, а отся дївчина сирота і наймичка.
— А у вас має бути якесь весїлє нинї, — сказала Наталя по хвили, не знаючи, про щоб їй уже говорити.
Дївчина нїчого не відповіла, лише почала завзято порати ся коло лямпи, а Наталї причуло ся, що вона важко зітхнула. По хвили вийшла.
— Отсе така гарна дївчина, а така дика! — подумала Наталка. До кімнати вбігла вічно запрацьована, рухлива мимо своєї старости бабка Наталї і сквапливо почала чогось шукати.
— Бабуню, що се нинї за весїлє на селї? Я питала Горпини, та вона не хоче розказати.
— А бо той молодий перше з нею обіцював женити ся, а тепер другу бере. Дївка весь день плаче тай як не своя ходить.
— Бабцю, а якже так можна.
— Е, та чому нї, чи се раз дїє ся. Та в мене нема часу, дитино, я мушу йти вечерю варити. — І вибігла, поспішаючись.
— От що за нетактовність була питати ся її про те весїлє! — подумала Наталя. — Сирота, наймичка, тай ще обдурена тим, кого любила!
Знеохочена неповодженєм панна Наталка сидїла і переглядала книжку. Не таке читала вона про братанє з народом. Там студент або студентка перебирали ся в хлопську одїж, згромаджували парубків та дївчат у читальнї, читали їм „Кобзаря“ і казки, та все здавало ся і гарне і легке.
Наталя сидїла сама. По хвилї війшов у хату сильний, дужий парубок, зняв ключі зі стїни і відвертаючи ся промовив:
— Най панї давлять ся, що я тілько ключі беру, аби потому не казали, що я що більше взяв.
І зігнувши свою високу стать, аби не вдарити ся головою об одвірок, він вийшов. Наталя стрепенула ся. Який він страшний! — подумала. — Такий великий і сильний. І чого се він так ворожо глянув на мене? Ану піду попробую привітно заговорити до нього.
Вона вийшла в пекарню. Там була стара жінка, ґосподиня, що здавна вже служила у бабки. Коли побачила панну, вона підбігла і так само як перед тим Горпина хотїла поцїлувати її в руку. Наталка не дала, а з пошаною привитала ся зі старою жінкою.
— Боять ся, аби не вкусила — почула за собою острий голос парубка Панька, бо так називав ся сей дужий парубок. — Вона оглянулась і знов стрінула той сам ворожий, похмурий погляд. Та вона не знала, як боронити ся, і вийшла мовчки з пекарнї. — Чого се вони такі ворожі до мене? — думалось їй. — Правда, се інакше хиба й бути не може. Між ними і мною пропасть, яку тяжко завалити, бо вони уважають мене за паню… Я панї, а вони слуги; я богата, а вони бідні; я жию в достатках і вигодї, а вони гірко працюють. От тому й чують неохоту до мене. Отсе та пропасть, що дїлить панів і людий. От, коби хоть трохи не так ворожо і похмуро дивив ся на мене сей дужий парубок Панько. Та як я зможу приєднати його? Хиба піду і скажу йому: Ви помиляєте ся, се не тому я не дала руки поцїлувати, аби не вкусила, а тому, що вона стара, се не годить ся.
Вона рішилась і пішла. Та в дорозї знов зупинила ся. Як се я так, нї з того нї з сього піду до нього? В нього певно робота і він здивує ся, чого я від нього хочу.
Аж ось впала їй щаслива думка до голови. Він певне курить. Хиба попрошу взяти папіроску тай може тодї й скажу. Побігла, взяла мерщій папіроски і почала шукати Панька. Побачила його, як носив сїно.
— А як він не курить, що тодї? Та попробую конче. — І вона несьміло підійшла та кликнула:
— Паньку!
Високий парубок оглянув ся, зараз кинув сїно і прибіг до неї.
— А що панї прикажуть?
— Ви курите? — запитала вона вже сьмілїйше.
— А я, курю.
Наталя відітхнула свобідно.
— Прошу, візьміть папіроски, — промовила вона. — Видите Паньку, ви зле думали про мене. А я тому не хотїла, аби стара жінка цїлувала мене в руку, бо се не годить ся. Се радше вже хиба я повинна її в руку цїлувати.— Ну так, я не знав. Ріжні пани бувають. Деякі кажуть, що їм се належить ся.
— Нї, Паньку, не належить ся, хиба старшому або якому добродїєви, а менї за що?
Панько ласкаво подивив ся на Наталку і усьміхнув ся. Тепер він їй зовсїм не видав ся таким страшним, як перед тим, противно побачила, що в нього гарне і сьміливе лице.
— Тепер уже не будемо собі ворогами? що? — запитала.
Парубок знов усьміхнув ся.
— Та чого ворогами? Дякую вам красно за папіроски.
Вони стиснули собі дружно руки і розійшли ся.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|