Листи до братів-хліборобів/II/Лист 1
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Листи до братів-хліборобів Частина II Лист 1: Про головну підставу нашої »орієнтації«: ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути |
Лист 2: Як досі у нас розвязувався і як повинен розвязуватись проблєм зорґанізування такої сильної і авторітетної ґрупи, коло якої могла-б національно обєднатись і політично зорґанізуватись Українська Нація ▶ |
|
1. Питання »орієнтації« це під теперішній час найважніще питання для всіх політиків знесиленого Сходу Европи, в тім числі і для політиків українських. З ним у першу чергу звертаються до всіх, хто так чи йнакше хоче брати участь в політичнім життю. »Якої ви орієнтації?« — питають розуміється й нас; її шукають в нашій програмі й діяльности. Але що наша »орієнтація« загально прийнятому серед українського громадянства значінню того слова не відповідає, то оцінки їй даються дуже ріжні, при чім більшість із них оперта на непорозуміннях. Вияснити оті непорозуміння хотів-би я в цьому листі.
На думку одних наших земляків ми »зиркаємо на Німеччину«. Инші кажуть, що ми »вже дістали від Французів«. »Федералізм« і »москофільство« бачить де-хто в нашій відозві »До українських хліборобів«. Але єсть і такі, що вже знайшли в ній небезпечну »польську інтриґу«. А хто до політичних дослідів не має охоти, той рішив, що »ясної орієнтації« у нас немає й тому ми просто »авантюра«.
Що в Україні означає слово »орієнтація« і чому в таких ріжних формах прикладається воно до нас? Думаю, що в розгардіяші й толкучці сьогодняшнього політичного життя добре иноді звернутись до самих основ сучасного політичного думаня і вияснити походженя та дійсне значіння де-яких ходячих і витертих політичних термінів.
Орієнтацією серед політиків на Україні (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі по-за межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданости і, одершавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками. Але-ж ці земляки теж мають свої орієнтації. Отже, виходить, єсть орієнтації добрі й злі, — орієнтації користні й некористні, — такі, що запевняють перемогу над инакше зорієнтованими земляками, і такі, що боротьби з чужою орієнтацією не видержують. І досвід показав, що доброю орієнтацією на Україні єсть орієнтація тільки на такого закордонного союзника, який: сам має велику силу, це раз, — сам потрібує для своїх цілей зорієнтованих на нього Українців, це два. Всі-ж наші орієнтації, і добрі і недобрі, мають одну спільну рису: вони звільняють політиків на Україні від тяжкої внутрішньої, орґанізацийної, будуючої політичної праці, яка зовсім зайва там, де завдання політично зорґанізувати рідну землю й рідну націю покладається відповідною орієнтацією на ту чи иншу зовнішню силу.
Під сучасну хвилину на нашій політичній біржі марку »ясної й доброї« мають аж три орієнтації 1. орієнтація на Польщу, 2. орієнтація на Росію протибольшовицьку і 3. орієнтація на світову революцію та на Росію большовицьку — при чім до кожної з ціх орієнтацій привязані надії то на допомогу антанти, то на допомогу німецьку. Але як усе з добрими річами на цім світі буває, орієнтації ці вже давно зайняті й розібрані. І Польща, і російські антібольшовики, і російські большовики, всі вже мають своїх »самоотверженныхъ малороссіянъ«, а конкурувати з тим типом наших земляків, це справа безнадійна. Отже хоч-би тому ми »ясної й доброї орієнтації« не можемо мати, що вже такої орієнтації для нас не залишилось і з цього боку вся наша політична діяльність, як влучно й дотепно висловився один з поважних політичних орґанів, це дійсно »муштарда по обіді…«
Крім цієї зовнішньої та од нас, мовляв, незалежної причини, для якої ми не можемо мати »ясної й доброї« орієнтації, єсть ще для того причини внутрішні, від нас вже вповні залежні. І, розуміється, тільки ці останні відограють для нас рішаючу ролю.
Коли метою »доброї« української орієнтації єсть захопленя влади над своїми земляками; при допомозі якогось закордонного союзника на те, щоб при цій допомозі зорґанізувати Українську Державу, то ми думаємо, що будова власної держави на Україні при допомозі якогось-закордонного союзника в теперішні часи неможлива. І коли дійсно таку мету (а не просто власний особистий інтерес політичних установ іменуємих »партіями«) ставлять собі ріжні такого роду політичні орієнтації, то з цього боку вони єсть на нашу думку безцільні й безнадійні. Бо якби і знайшовся такий союзник, що захотів-би своєю силою посадити на Україні українську владу, складену із зорієнтованих на нього Українців, це зробив-би він це, розуміється, в інтересі власнім, а не в інтересі України. Ані Польща, ані большовицька, ани протибольшовицька Росія не будуть будувати Україну, бо їм ніякої України не потрібно. Їм тільки треба в даний мент використати фікцію України при допомозі зорієнтованих на них Українців. Аж ніяково писати про такі речі, настільки вони елєментарно зрозумілі.
Як-би нас було не 40 міліонів, а 1 міліон і як-би ми жили в якихось пустинних горах, або болотах, а не на найкращій в Европі землі, то, »діставши« відповідну суму франків, марок чи стерлінгів та трохи »вже готової« поліції, можна-б було від біди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власне бються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієї землі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорґанізованої нації сорок міліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжними демаґоґами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць, розбитих зверху на сотні ворогуючих »партій«, а знизу на тисячі воюючих між собою »республік« — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Европі знайшлась поза нами сила, яка-б, всупереч иншим ворожим до нас силам і всупереч нам самім, збудувала для нас на нашій землі державу і зорґанізувала нас в модерну европейську націю. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми сами нацією не схочемо бути. Ось перша й основна точка нашої — як де-хто каже »неясної, недоброї і авантюристичної« орієнтації.
А без збудування власної держави та без зорґанізування мешканців нашої землі в націю, ми станемо кольонією, в якій періодично (судячи по дотеперішньому досвіду, через кожних сто літ приблизно) буде відбуватись вирізування »панів«, тоб-то тих, або багатших, або більш освічених і визначніших туземців, які не єсть найкращими представниками своєї землі і своєї нації, а тільки репрезентують в ній інтереси метрополій і користуються протекторатом ціх метрополій. Одночасно з оцим вирізуванням відбуватиметься поголовна бійка поміж рештою туземців за те, хто з них має зайняти вакантне місце »панів« і кому з них дістанеться аґентура та представництво метропольних інтересів на Україні. Отже сотвореня инших, кращих ніж дотеперішні, державних і національних форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі, не в невдалих чужих, а в більше відповідаючих умовам сучасного життя своїх власних національних формах і зорґанізування темної, розпорошеної, взаємно себе винищуючої людської громади на Україні в розумну, культурну й себе самої свідому націю — ось єдине завдання кожної поважної і творчої української політичної праці.
Якою для здійсненя цієї мети мусить бути українська політика внутрішня і як до політики внутрішньої, до наших власних потреб та інтересів, пристосувати українську політику зовнішню, а не на відворот — ось питання, на які мусить дати відповідь кожний, рахуючий тільки на власні внутрішні сили свого народу, український політик. Отже рецептів на те, як треба будувати Україну, орієнтуючись на Польщу, або-ж як її будувати, орієнтуючись на Росію протибольшовицьку, чи на большовиків та на світову революцію, у нас немає. Натомість ми хочемо знайти відповідь на питання, чи може бути збудована Україна самими Українцями, і коли так, то як при цій будові власної держави Українці мусять ставитись до своїх сусідів, до инших сусідніх, впливаючих на Україну, зовнішніх сил.