Листи до братів-хліборобів/II/Лист 6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Листи до братів-хліборобів. Частина II (1926
Вячеслав Липинський
Лист 6: Ідея відродженя традиційного Українського Гетьманства в формах Української Трудової Монархії — це ідея нового аристократизму та нового монархізму і тільки відроджена і нова українська державно-творча національна аристократія зможе своїми ділами здійснити цю ново-монархічну українську державно-національну ідею
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

*  *  *

6. Единою основою, на якій може відродитись Українська Нація і зорґанізуватись Українська Держава єсть наша державно-національна традиція, звязана тісно з традицією Гетьманства. Ця традиція єсть. Вона істнує, вона здатна до життя, як показали нещо-давно минулі події: факт реставрації Гетьманства і фактичне істнування Держави Української тільки за Гетьманства.[1] Як би тієї традиції державно-національної у нас уже не було, то поняття Української Нації було-б літературною фікцією, а будова Української Держави — політичним блєфом. І всяка державно-національна українська політика була-б тоді не творчою, будуючою, громадською працею, а мексиканським спортом »для любителей — як кажуть Росіяне — сильныхъ ощущеній«. Кожний порядний і чесний Українець, який би

не бажав стати аґентом, авантюристом чи шарлатаном і хотів би зберегти своє добре імя, мусів би тоді, яко мога швидше, всяку українську політику покинути і, вибравши літераторську, професорську, чи якусь иншу філософську професію, задовольняти свої громадські інстинкти або глибокими студіями над майбутнім соціяльним ладом, або писанням »общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ для малороссійскаго народа«, наприклад »Про різачку«, »Про те, як земля наша стала не наша«, »Про те, звідки пішло слово Україна і куди воно щезло« і т. д. і т. д.

Але, не бажаючи бути утопістами, ми мусимо рахуватись з сумним фактом, що наша державно-національна традиція під теперішній час ще надзвичайно квола. Як би не те — ми б уже досі, розуміється, були і державою, і нацією. Двісті літ пів-державного і пів-національного істнування не можуть для ніякої нації пройти безслідно, не викликавши духової руїни. А до того наша державно-національна традиція, ослаблена історичним лихоліттям, ще поборюється безперестану ворожими до нас зовнішніми силами; вона завзято нищиться нашими власними внутрішніми українськими руїнниками і врешті їй найбільше погрожує розєднаність та слабість тих, хто має обовязок і хто береться її обороняти.

Ніяка зовнішня сила до реставрації і відродженя нашої державно-національної гетьманської традиції нам не допоможе. Хіба така, яка сама заінтересована в істнуванню великої і сильної Української Держави. Але навіть у тім випадку, як показує досвід недавнього минулого, союзник починає иноді лякатись тієї Гетьманської України, яку він будувати допомагав і починає одною рукою нищити те, чому він допомогав другою. Українська Гетьманська Держава, побудована на основах нашої старої національно-державної традиції, усвідомлює стихийне національне почуття сорокаміліонного народу і тому не підходить до ролі скромненького українського буфера, ані до поверненя України в чемну, слухняну кольонію. Таким завданням, як показує досвід, більше відповідають народні і радянські республіки.

В даний момент ніхто в Европі сильної і великої Української Держави собі не бажає. Навпаки, єсть багато сил, що власне заінтересовані в тому, щоби ніякої України не було, або щоб вона була якнайслабша. Тому при відбудовуванню нашої державно-національної традиції і при реставрації Гетьманства ми не тільки не можемо покладати надій на допомогу якоїсь »орієнтації«, а навпаки мусимо бути готові, що ріжні зовнішні сили будуть нам у тому на скільки можливо заважати.

Так само не повинні ми забувати й того, що нашу державно-національну гетьманську традицію будуть поборювати ріжними демаґоґічними засобами всякі внутрішні українські руїнники під проводом великого числа наших невдалих Наполєонів. Удалий Наполєон (у тих розуміється націй, які здатні мати своїх Наполєонів), повставши проти старої національно-державної традиції і здобувши силу та владу при допомозі найбільше »лівого« народу, все вертає в кінці кінців до тієї традиції і все продовжує її далі в дещо змінених формах. Наші-ж невдалі кандидати в Наполєони, повстаючи так само проти старої державно-національної традиції — проти Гетьманщини і Гетьманів — але не маючи сили здобути собі владу і сотворити щось кращого, рішають, що їх одиноким, мовляв, історичним призванням єсть тільки нищити та донищувати останні сліди тієї старої української державно-національної традиції.

Вони звичайно, як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти иншим українським силам будувати Українську Державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполєонів немає. Замість поступитись во імя патріотизму своїми еґоістичними інтересами, вони хапаються за зовнішні сили, коли вже своїх власних не стало, заключають ріжні »угоди« з сусідами України і в кінці кінців стають їхніми звичайними аґентами. Або-ж нишпорять вони поміж »народом« та ширять завзято серед нього внутрішню руїну, перетворюючись поволі в Махновщину політичну та літературну.

В своїх низах український руїнник палить бібліотеки, музеї, двори, нищить памятники, муровані будівлі — одно слово все, що нагадує про минувшину і культуру. А в своїх верхах він іде на службу до дужчих сусідів і творить для них українські васальні держави-буфери, або-ж кидається в науку та літературу і оправдує там »неминучу варваризацію життя«, доказуючи, що вже й сам Шевченко належав »по складу своїх поглядів« до партії есерів, що руйнування власної держави вихвалювали всі українські історики, мало не від Нестора Літописця починаючи, — що найбільшими й найрозумніщими державними мужами на Україні були всякі давні »люде татарські«. Бо-ж і вони — ці »люде татарські« — так само, як їх теперішні нащадки по духу, своїх Князів та Гетьманів виганяли, всяких »Татарів« проти тих Князів та Гетьманів на Україну кликали і — в нагороду за ласкаву допомогу — їм синів своїх, замість до свого гетьманського війська, в яничари посилали, а дочок Ханам та всяким баскакам в дарунку до гаремів оддавали.

Памятаймо, що для великого числа здеклясованої, позбавленої стихийного, врожденного українського патріотизму, української інтеліґенції, яка отим політичним та літературним руїнництвом промишляє, ідея власної Української Держави зовсім чужа, а сама ця Держава непотрібна. Пару літ тому назад кожний український державник був для неї або »дурень«, або »провокатор«. Так само чужа, ворожа та зненависна для неї єдине тепер реально можлива Гетьманська Українська Держава. Але навіть своїх власних державних творів вона в решті решт не хоче піддержувати. Народня Республіка — занадто отаманська і права. Радянська — занадто комісарська і ліва. Вожді тих республіканських українських держав ідеальні, поки »виганяють Гетьмана«. Вони одіозні, коли самі стають отаманами чи комісарами.

Гетьманщину на думку ціх інтеліґентів будували »чужі пани« і тому її треба було знищити. Але коли стали будувати республіку свої-ж таки патентовані, літературні, соціялістичні, демократичні і »свідомі« Українці, то ті-ж самі інтеліґенти, придержуючись мабуть демократичної мудрости, що »не буде з Івана пана«, охрестили самі себе устами найдемократичніщого українського письменника » гергепами« та виїхали за кордон, і вся ця державна імпотенція та якась патольоґічна зненавість до самих себе і до власної держави прикривається у них гаслами »добра народу«, сполучається з фарисейською тугою за ідеальною, райською, безкласовою, безцентровою, безурядовою, всесвітньою, федеративною, народовладною республікою, яка управлятиметься вченими волхвами та кудесниками без всякого примусу, а самими тільки маґічними заклинаннями, в роді: »борітеся-поберете« і т. д.

Чи може українська частина такої ідеальної всесвітньої республіки бути збудована при допомозі Польщи, большовиків, світової революції і инших зовнішніх сил, яким передають державну творчість на Україні українські літератори-анархісти — це діло вождів і пророків отих ідеальних республік. Чи можна переважувати дерево гиллям у землю, а корінням до гори, і чи можна завести у себе соціяльний лад, витворений иншими націями на підставі инших національних традицій — це питання для тих, хто не маючи ні одної путньої фабрики, збірається заводити на Україні »соціялізацію промисловості і пролєтарський комунізм«. Як можна зорґанізувати на Україні упорядковане, розумне громадське життя, культивуючи »рідні звичаї« самовирізування, варварства і анархії — це можуть в теперішніх демократичних часах знати тільки теоретики державного права Мамаїв і »татарських людей«, люде, що мають академічну, професорську освіту.

Звичайний же український громадянин — якому грамотність дана Богом не на те, щоб дурити простаків та недолітків, проповідуючи їм чудеса, в які він сам не вірить — і політик, який політикує не для слави, а щоб мати для своєї праці, для своїх дітей і для своєї нації упорядковану національну державу — мусять бути готові на таку болючу несподіванку, як зненависть багатьох пишучих українських інтеліґентів до будови власної держави. Бо нищеня державно-національної гетьманської традиції, на якій тільки й може бути побудована Українська Держава, стає єдиним оправданям власної безсилости для всіх непризнаних українським народом кандидатів в народні вожді.

І коли зникнуть послідні державні субсидії, якими ще сяк-так піддержується український »державний інстинкт« отого роду літераторів, то »нерішучість і вагання, з якими — кажучи словами професора Грушевського — соціялістичні українські партії приймали гасло незалежної України«,[2] воскреснуть напевно з вибуховою стихийною силою. Для безтрадицийної, »додумавшоїся до українства« інтеліґенції багато вигодніще в решті решт бути провідниками і вождями українських партій та монопольними представниками екстериторіяльної, недержавної, співаючої та пишучої вірши »української нації« в демократичній Росії та Польщі, чим займати відповідне своїм літературним здібностям становище в міцній і дужій класовій національній Державі Українській. Відродженя і реставрація української гетьманської державно-національної традиції буде мати серед багатьох здеклясованих, занархізованих і політично імпотентних українських інтеліґентів найбільше завзятих, найбільше неперебіраючих у засобах боротьби противників. А що в їх руках майже вся українська преса і література, то з отим траґічним для України фактом треба на жаль серйозно рахуватись.

Але і ці зовнішні і ці внутрішні ворожі сили в кінці кінців не так вже дуже страшні. Вони виявляють собою звичайний опір, який стихія життя все ставить кожній ідеї, що намагається цю стихію по свому образу перетворити, що здатна по свому образу творити нові форми життя. Внутрішня, власна сила ідеї од тих ворожих до неї сил не залежить. Вона міряється і буде мірятись силою завзяття, силою віри і творчої здатности тих, кого ця ідея захоплює, хто її репрезентує, її ширить і втілює в реальні форми життя. Чи зуміємо ми, Гетьманці, нашій українській державно-національній, традицийній, гетьмансько-монархічній ідеї всею душею віддатись, її оборонити, скріпити і провести в життя — ось від чого залежить будуччина Гетьманства, наша власна будуччина і будуччина Української Держави і Української Нації.

І тут, щоб знов таки не бути наівними мрійниками-утопістами, ми мусимо ясно усвідомити собі ті великі небезпеки, які серед нас же самих нашій власній ідеї погрожують.

Отже перш за все ми ще ідейно не обєднані. Образ Гетьманської України, який ми всі винесли з нашої історичної традиції, з народніх переказів, з наших родинних памяток і родинних спогадів — у всіх нас далеко ще не однаковий, не однаково ясний. Неоднаковий і неясний він тому, що в нашім минулім історичнім лихоліттю покалічилась, поділилась і упестрилась сама наша державно-національна традиція, з якої наша ідея виростає.

Для одних з нас Гетьманство — це вже тільки пуста форма без змісту: шапка, булава і військовий парад — маріонеточна, театральна бутафорія. Для других воно вяжеться з поняттям якогось напівцаціонального і напівдержавного, провінціонального істнування: то щось в роді малоросійського ґенерал-ґубернаторства в залежності від Москви, — то знов щось в роді комісарства над послушними польській Річипостолитій козацькими отаманами, в залежности від Польщи. У третіх врешті це звичайна літературна романтика, пообідні мрії про старе Запорожське козацтво, ніжні пахощі давно зівялої квітки, мелянхолійна любов до давно померших форм національного життя — любов без сили екстазу, без здатности творити нове життя.

Між тим силу творчу, здатність до втіленя в сучасне реальне життя може мати тільки ясний одноцільний образ живого будучого Гетьманства, виростаючий з творчої сути нашої державно-національної традиції, а не з її померших ріжноманітних, випадкових і, як показалось, нежитєздатних форм. Творча суть нашої державно-національної традиції — це традицийне змагання великої і дужої Української Нації до здобуття собі вільного та незалежного, орґанізованого та розумного національного істнування на своїй власній землі. Образ будуччини, який ця традиція минулого ставить перед нами, це образ Гетьманства, як єдине можливої форми такого істнування: але Гетьманства дозрілого, розвиненого, визволеного з давніх помилок. Гетьманства завтрішнього, а не вчорашнього.

В кім велика любов до рідної української землі не оживила її державно-національної традиції, не примусила пережити в собі ту традицію на те, щоб придбавши її великий досвід, далі її своєю власною творчою працею продовжувати — у цього ясного і творчого образу будучого Гетьманства не може бути. Бо творчий образ Гетьманства — це не розпливчаті тіни мертвого минулого, які не можуть бути провідниками життя, а виростаючий з живої, пульсуючої в крові нашого серця державно-національної традиції, реальний, живий і ясний дороговказ.

Він стоїть перед нами, а не за нами. Він стоїть над хаосом реального життя, що своїми важкими зломами завалило всі шляхи кругом нас. Контрастом між своїми ясними виразними формами і оточуючою нас хаотичною дійсностю він викликує непереможне бажання боротись за втіленя в життя тих його форм. Ці ясні й виразні форми хочемо ми коло себе мати, а не румовища руїн і не безладний хаос. Не лякатись хаосу, не плакати над руїнами, марно не надіятись обдурити хаотичну дійсність, а перемогти хаос — ось в тім катеґоричнім імперативі вся творча життєва здатність кожного ідейного образу. Бо тільки з хаотичної дійсности можна на подобіє ідейного образу будувати нові форми життя.

Але щоби бути здійсненим, щоби бути втіленим в реальне хаотичне життя, образ ідеї Гетьманства мусить бути для всіх нас, Гетьманців, однаковий і ясний. Він мусить виразно виділятись над хаосом і мусить він бути один. Тільки тоді він дасть нам ту єдність і ту орґанізовану силу, без якої не можна перемогти хаосу, не можна зрушити з місця його тяжких глиб. Коли кожний з нас бачитиме перед собою инший образ Гетьманства, — коли ми не знайдемо в собі стільки захопленя і стільки любови до своєї ідеї, щоб прийти до собі подібних, — обєднатись зо всіми, хто в цю ідею вірить, — знайти і викохати в цьому обєднанню єдність образу спільної ідеї і тоді всім разом, єдиним орґанізованим фронтом, за здійсненя цієї ідеї в бій пійти — то праця всіх нас буде Сизифовою працею. Вона стане в кінці тільки ще одною відміною безплодної української літератури, стане оляповатим і бездушним, політичним »малороссійскимъ любительским спектаклемъ«.

Ми досі ще ідейно не обєднані. Але це станеться в процесі громадської політичної творчости. Багато небезпешніще те, що ми в великій мірі здеморалізовані, що в нас самих єсть елєменти розкладу, які, в свою пору не знищені, можуть нас зробити до всякої політичної творчости нездатними.

Ідея Українського Гетьманства — це ідея нового монархізму і нового аристократизму. Їй погрожують — з одного боку: гниль, яку залишив по собі серед нас розвал старого монархізму і старого аристократизму. З другого: зараза модерного республіканства і модерної буржуазної, соціялістичної, комуністичної та всякої иншої демократії, яка залазить з усіх усюд в наші ряди.

Ми монархісти. Але ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу ані відродженя монархії в її минулих, виродившихся формах. Ми не хочемо, як ті монархісти з часів розкладу монархії, використовувати для себе монархію, яку хтось колись сотворив, а хочемо творити в образі Гетьманства нову монархію. І ця наша нова монархія, Гетьманство, не може бути диктатурою одної касти, за яку та каста зубами держиться, а вся решта з її зубів шматок за шматком, через поширеня »конституцийних і демократичних прав«, собі вириває.

Гетьманство — це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфкований в особі традицийного, національного дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, класами і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традицийне поняття Української Нації. Гетьманство обєднує собою в одну національну цілість поодинокі класи людей, що живуть на Українській Землі — класи, природно зорґанізовані в своїх автономних політично-економічних »радянських« чи инших формах власної класової орґанізації.

Гетьманство — це Трудова Національна Монархія, це персоніфіковане в особі Гетьмана єдино-владство ідеї Нації над цілим працюючим, продукуючим трудовим народом і всіми його класами, а не монархія-єдиновладство одної якоїсь касти — чи бюрократів, чи комуністів, чи конституцийної демократії — над рештою нації. Воно, як верх піраміди, коронує собою труд цілої Нації, зорґанізований в класових трудових установах всіх класів, а не приголомшує брехнею і террором розбите і розпорошене тіло нації, щоб використовувати національну працю на користь тільки одної касти: комуністів, бюрократії чи конституцийної демократії.

До Гетьмана приходять в своїх окремих класових орґанізаціях усі ті, кому дорога єдність Нації, кому потрібна єдина державно-національна орґанізація всеї національної праці. Приходять на те, щоби біля нього свої окремі класові орґанізації обєднавши, національну єдність усіх класів, єдність цілої Української Нації сотворити і Державу Українську збудувати. Вони йдуть, щоб традицийному Гетьману Українському зруйновану всенаціональну єдність та державну силу воскресити допомогти, його іменем руїну побороти, а не використовувати його Особу і персоніфіковану в його Особі українську державну, обєднуючу монархічну ідею кожний для себе, кожний для своїх власних еґоістичних інтересів.

Хто заражений трупним ядом виродившогося бюрократичного чи конституцийного монархізму, або божевіллям його покидька: диктатури комуністів; хто приходить до Гетьманців, щоб забезпечити собі заздалегідь двірську, комісарську чи якусь иншу посаду, щоб одержати нагороду, концесію чи привілей, щоби здобути собі про запас вигідний монополь на будучі блага нового державного ладу — тому місця серед нас немає. Бо Гетьманство Українське це не звиродніла монархія — не дійна, вигодувана батьками корова, яку сини, по батьках одідичивши, перестали годувати, а тільки доять. Гетьманство це нова форма державного життя нашої Нації, яку ми для синів і нащадків своїх тяжкою працею, жертвами й посвятою ще повинні допіру сотворити. Хто хоче посад, нагород, концесій і всяких инших благ од своєї зручної політики — хай собі йде в республіканську, буржуазну, соціялістичну чи комуністичну демократію. Там при виборах президентів, при змінах правителів настановлених »волею народа«, заховались ще всі темні сторони старої монархії. Спопуляризувавшись і сдемократизувавшись, вони там стали тільки більш доступними. Підлещуватись, дурити, підкуплювати, бути куртизанами далеко легше і зручніще при президентах, совнаркомах і при »сувереннім народі« ніж це було при виродившихся монархах.

Ми хочемо аристократії, але здорової, міцної, до творчости здатної, а не штучного консервування аристократії здеґенерованої і безсилої. Ми думаємо, що таку нову аристократію витворить в своїх класових орґанізаціях кожний український клас на підставі власної класової традиції і власної класової селекції. Найкращі між хліборобами, найкращі між військовими, найкращі між робітниками, найкращі між інтеліґентами, найкращі між промисловцями і т. д. — ось нова українська аристократія.

Мірилом вартости кожної дійсної аристократії єсть її здатність творити нові цінности, будувати, орґанізувати життя. Остаточне завдання кожної демократії захопити в свої руки сотворене предками національне добро і його ріжними »справедливими« демократичними способами поміж себе поділити — вже у нас на Україні майже виконане. Тим нащадкам старої аристократії, що приходять до нас і питають, чи не можна би на підставі своїх старих аристократичних привілеїв одержати більший пайок при демократичнім грабіжі національних складів — ми кажемо національні українські склади вже розграбовані, а поділом награбованого ми не промишляємо. Ми хочемо обєднати тих, хто здатний почати творити нові склади, а не тих, хто знає »послідний і найсправедливіщий спосіб«, як їх з користю для себе дограбувати. Ті хай ідуть до буржуазної, соціялістичної, комуністичної і всякої иншої демократії.

Нащадки старої шляхецько-козацької аристократії — дворянський і козацький стан хліборобського класу — при реставрації Гетьманства повинен і має обовязок відограти велику ролю. Бо-ж серед них  — людей землі — найбільше жива ще наша стара державно-національна традиція; бо-ж вони по природі своїй, як і всі хлібороби, мусять бути стихийними монархістами-гетьманцями, а маючи більшу освіту, повинні перші гетьманську ідею для себе і для других усвідомити. Але на жаль демократична зараза вносить страшні спустошеня в ряди нашого дворянства, ослаблюючи тим самим ряди і силу цієї частини українських Гетьманців.

Багато нашої старої аристократії на жаль забуло вже про свою первістну й основну аристократичну традицію: традицію жертви во імя держави і творчости державної; забуло про ту безліч праці і посвяти, яку поклали її предки в будову минулих форм нашого державного життя. Звикши в часах розвалу старої монархії та старої аристократії тільки використовувати для себе пануючу форму державного ладу — обїдатися в дословнім і переноснім значінню цього слова — та частина нашого дворянства нездатна вже ідеєю нової державної творчости захопитись і на жертви, яких ця творчість вимагає, дійти.

Вона намагається пристосуватись до хвилевої переможниці — демократії; вона хоче лише урвати що можна для себе від пануючого демократичного державного розвалу, так само, як намагалась вона використовувати для себе померший, звироднілий монархічний лад. І ми бачимо, що всяка буржуазна, соціялістична і комуністична демократія має на своїх послугах князів, графів, баронів і дворян, які одержують од неї всякі блага взамін за своє імя, за свою більшу культуру, вихованість і політичну здатність. Але це не єсть державна творчість, тільки пристосовування себе до форм державного розвалу. Не боротьба за нові, вищі форми державности, а боязливе, хамське втікання з небезпешного аристократичного фронту на безпешніщий демократичний тил — втікання, сполучене з глибокою погордою, якою здемократизовані і здеморалізовані аристократи платять в глибині душі тому, кому вони допомагають руйнувати ріжними демократичними способами останні сліди орґанізованого, державного, національного життя.

Доля ціх здемократизованих і здеморалізованих дворян для нас в решті решт байдужа, бо вяжеться вона не з нашою долею, а з долею цілої демократії. Не байдужим для нас натомість мусить бути те, коли здемократизовані дворяне приходять до нас і намагаються прищепити нам, Хліборобам-Гетьманцям, свою демократичну політичну тактику, свій деморалізаторський демократичний світогляд.

Коли нам пропонують перетворитись під фірмою Гетьманства в дворянську велико-землевласницьку демократичну партію, викинути з поміж себе не-дворян і, здемократизувавши відповідно до поняття »простого народу« свою ідеольоґію, піти з отими демократичними гаслами »в народ«, щоб його по методу всіх инших демократичних партій обдурити — то ми мусимо зразу-ж заявити, що ми на таку демократичну тактику ніколи й ні завіщо не пристанемо. Дворянство наше — як те, що було помосковлене, так і те, що було спольщене — ми щиро і всім серцем бажаємо бачити в наших рядах. Але дворянство для нас — це не право на найзручніше демократичне дурисвітство, а обовязок державної і національної творчости: обовязок, випливаючий з родинної традиції, з більшої вихованости, з більшої політичної і державної культури. »Noblesse oblige« — як казало старе гасло предків, не нащадків.

Кожний безродний, але заслужений ділами предок більше вартий пошани, ніж невдалий і чванливий нащадок. Так само найбезродніщий і найбідніщий хлібороб-селянин, що творчі орґанізаторські здібности має, що тепер за свою національну Українську Державу готов во імя добра будучих поколіннь своє життя в жертву принести — більше заслуговує чести і поваги, ніж здемократизований нащадок дворянський, що перед пануючою демократією ласки і змоги ще з пару сот смашних обідів попоїсти забігає. Такий безродний і бідний селянин — державник і патріот — наш найрідніщий брат, з яким нас ніяка сила не розлучить. І так само братом — рівним співробітником, а не демократичним конкурентом — буде для нас усякий инший недворянин і не-хлібороб, будь це робітник, міщанин, інтеліґент, який в своїй власній класовій орґанізації поруч з нашою класовою орґанізацією при Гетьмані України стане і якому тоді ми перші руку до згоди простягнемо, перші всі минулі взаємні кривди і образи забудемо, і рука в руку йдучи, як рівні з рівними до спільної національної і державної творчої праці візьмемось. Як що це називати »демократією« то на таку »демократію« ми все і завсігди щиро підемо.

Змонополізувати ідею Гетьманства для одної касти та, наче од большовиків втікаючи, прибрати її для непознаки в модерний крамний демократичний піджачок, це значило б сотворити ще одну імпотентну українську демократичну інтеліґентську партію, це значило б єдину українську державно-творчу ідею — ідею Гетьманства — загубити.

Під покришкою демократизму Гетьманство не може бути реставроване. Ідея наша, оплутана демократичним туманом, стратить свою ясність і не зможе бути втілена в життя. Конкуренції зі спеціялістами по обдуруванню »суверенного народу« ми не видержимо і коли опинимось в демократичній компанії, нас тільки висьміють і заклюють. »Народ«, якому ми »запропонуємо вибрати себе« на тій підставі, що ми народолюбці-демократи, найкращі поміж усіми иншими народолюбцями-демократами, матиме повне право сказати, що ми тільки від решти демократів дурніщі. Бо ті за вибори платять землею та всяким иншим розграбованим з національних складів, хоч не своїм, але реальним добром, а ми пропонуємо тільки вексель на будучі блага, які ще треба допіру сотворити.

Так званий »холодний« раціоналістичний аналіз »політичної дійсности«, яким у декого щиро прикривається бажання штовхнути нас во імя цієї дійсности і »реальної політики« на демократичні експеріменти має одну кардинальну хибу: він — як кажуть Росіяне — тільки »заднимъ умомъ крѣпокъ«. Він показує лише чого не треба було робити. Того самого зрештою вчить вища школа »реальної політики і політичної мудрости« — вся сучасна патентована т. зв. академічна соціольоґічна наука.

І академічні соціольоґічні теорії треба розуміється знати, щоб не одкривати політичних »Америк« і не думати наприклад, що комунізм це »посліднє слово соціяльних наук«, бо таких »послідніх слів« було вже в історії людства чимало. Але при тім треба твердо памятати, що ні один патентований соціольоґ ніколи ні одної нової форми громадського життя не сотворив, і всяка »реальна політика« дуже добра, але тільки для використовування вже кимсь сотворених і усталених форм якогось політичного ладу. Будучинна і творча сила всіх соціяльних, зокрема національних політичних ідей опреділялась від початку світа не їхньою »науковостю« чи »політичним реалізмом«, а степеню завзяття, відданости, захопленя й фанатизму, які вони в своїх визнавцях, а через них у цілих людських громадах викликали.

»Ce qu’il y а de vraiment fondamental dans tout devenir. c’est ’état de tension passionnée que l’on rencontre dans les âmes«[3] — пише Сорель. Цей факт усякого соціяльного життя підтверджує досвід минувшини і обсервація сучасности. І тому, коли ми хочемо бути тепер, в часах демократичного руїнництва, дійсно політичними реалістами — але не імпотентними критиками чи спритними ліквідаторами минулого, тільки творцями будучого, — то перш за все ми мусимо цей факт собі усвідомити. Ми мусимо твердо памятати, що ідея наша переможе тільки тоді, коли викличе вона в душах наших єдино творчий в громадському життю вогонь захопленя, посвяти і завзяття.

Ніяка армія, ніяка політична орґанізація не переможе, коли в ній немає »духа«. Найрозумніще обчисленими »десантами«, найраціональніще заготовленими проєктами всяких демократизацій, соціялізацій, парцеляцій і всяких народніх установчих зборів, одно слово — самими лише кулеметами і політичними хоч би найдемократичніщими »платформами« не можна ніколи перемогти большовизму, який залляв нашу Україну. Бо большовизм це віра, яка своєю силою здатна творити свої діла. Цій чужій вірі можна протиставити тільки свою віру. І переможе наша віра чужу віру тільки тоді, коли вона матиме своїх вірних, коли підійматиме вона їх на свої діла. І тоді, коли ці діла нашої віри будуть вищі, будуть кращі, будуть більше відповідати стихийним потребам законности і моралі даного громадського орґанізму ніж діла віри чужої.

Якими мають бути ці діла нашої віри вказує нам само сучасне хаотичне, стихийне громадське життя. До ідеї Гетьманської і до Гетьманців ставляться на Україні більші моральні вимоги. Тільки Гетьманські уряди не мають права поступатись перед сусідами Українською Землею; тільки їм не вільно зрікатись моральних суверенних прав своєї Держави і Нації.[4] Тільки у Гетьманців уважається за непростимий гріх те, що нормально і само собою зрозуміло у всяких, в тім числі і коммуністичних, демократів та республіканців. Коли який небудь гетьманський староста брав хабарі і крав державні гроші, то він в поняттю законности і моралі нашої народньої маси вважався зовсім слушно за злодія, якого за це треба вбити. Але коли це саме робить який небудь »народний комісар«, то ці самі маси вважають це явище зовсім нормальним. Бо в поняттю законности і моралі нашої чесної і морально здорової народньої маси сама революція єсть неморальна — і чесність не може бути обовязковою моральною прикметою тих, кого революція винесла на посади, на керовництво громадського життя.

Наша сила й будучність в отих непорушених революцією поняттях законности й моралі українських народніх мас і в тому, що вимоги тієї законности й моралі громадського життя прикладаються до нас, Гетьманців. Тим знаменем переможемо, коли тільки його вірою своєю скріпимо і розумом своїм усвідомимо. Бо це знак, що підстави всякого орґанізованого громадського життя: почуття законности і громадської моралі істнують ще в нашій нації. І це знак, що сама стихія життя, ставлячи до нас більші моральні вимоги, допоможе нам перемогти нашу внутрішню слабість, викресати з себе максімум енерґії і завзяття, без яких не можна перетворити в орґанізовані форми хаотичної стихії життя. Вона прийме нас, вона зростить нас своїми буйними потугами, але тільки тоді, коли ми станемо того варті — тільки тоді, коли ми самі, своєю власної) моральною вартостю виправдаємо ті більші моральні вимоги, які ставить до нашої творчої ідеї, до нашої більше моральної віри сама оця стихія життя.

Всяка віра без діл мертва єсть. І сила, живучість нашої вірш, нашої ідеї, не в демократичних словах, які мали-б обдурити виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців.

Коли, увірувавши в свою ідею Національної Гетьманської Української Держави, побудованої зорґанізованими творчими і продукуючими українськими класами, ми під впливом цієї ідеї самі національно усвідомимось і станемо самі в своїм класі більше дисциплінованими, обєднаними, більше здатними до орґанізованої, творчої громадської праці. — Коли під впливом нашої ідеї ми скинемо з себе всі ознаки демократичної зарази: боягузство, хамство, жадність, спекулянтство, політичний анархізм, всяке »покутнє отаманство«, злобу, брехливість, інтриґантство, бажання політичної помсти, карієризм, гадюче лукавство і зрадництво, запобігання перед сильними і перед юрбою, одно слово все те, що ми бачимо тепер в добі торжества демократії. — Коли наша ідея, во імя збереженя потрібних для її здійсненя наших сил, зробить нас більш розважними, здержливими, скромними в щоденнім життю і громадській праці, — відучить нас від шкідливих роскошів, від інтеліґентського позерства і руйнуючого словоблудія. — Коли викличе вона в нас любов і пошану до своїх братів по ідеї і посіє між нами взаємне довіря, солідарність і альтруізм, знищивши вроджене Українцям самоїдство і будування своєї карєри на очернюванню ближніх; але заразом примусить нас ставити взаємно до себе більші вимоги во імя здійсненя ідеї, а не для підкреслювання хиб своїх співтоваришів. — Коли ми будемо служити нашій Гетьманській ідеї хоч би так, як предки наші служили своїй за часів Великого Гетьмана Богдана Хмельницького. — Коли, одним словом, ми самі під впливом нашої віри-ідеї станемо більш моральними; станемо кращими, здатніщими, духом сильними і спокійними, і коли за ідею нашу говоритимуть не слова, а діла, — вартність і здатність кожного з нас — то ідея наша мусить перемогти і переможе.

Бо по кожнім пануванню демократії все наступала і тепер наступить перемога аристократії. Б противному разі людство б загинуло. І у нас на Україні по періодах демократичного самовирізування і демократичної руїни, все наступав період аристократичного будівництва. Так само і тепер, коли вже все буде у нас дограбоване, переспекульоване і донищене; коли провідники демократії, безконечне »лівіючи« та шукаючи свого Наполєона, винищать себе і своїх сторонників; коли одним словом завершиться діло демократії і наступить — як каже проф. Грушевський — »неминуча варваризація життя« — то народ наш, по природі здоровий, добрий і сильний, кинеться зі стихийною силою будувати на ново громадський лад, на ново творити з безладного хаосу орґанізовані гієрархічні форми життя.

Коли українська демократія, поспекулювавши невдало на українськім державнім патріотизмі, піде собі спокійно на службу до польських і московських демократичних Наполєонів — а слово »Гетьманець« одночасно стане на Україні назвою найзавзятіщого і непримиримого українського державника і патріота та синонімом чесного громадянина: коли воно означатиме чесного офіцера — не шкурника і не грабителя, чесного українського державного урядовця — не злодія і не хабарника, чесного хлібороба — не глитая, чесного робітника — не чрезвичайщика, чесного промисловця — не визискувача, чесного купця — не спекулянта, чесного інтеліґента — не шарлатана, чесного політика — не карієриста і не демаґоґа — то тоді ідея наша Гетьманська переможе не якоюсь демократичною проґрамою, а тим, чим перемагають всі ідеї: силою свого творчого, виховуючого творчих людей, внутрішнього змісту.

І тоді Народ Український зустріне свого Гетьмана і своїх Гетьманців так само, як він вже раз в історії свого першого Великого Гетьмана і його помішників зустрічав. Не виборами, не голосуванням, не демократичними установчими зборами, а радісним плачем усіх дзвонів Святої Софії і традицийним благословенням Патріяршим прийняв тоді в Київі народ український Великого Богдана, що визволив його з під панування і »брикання« вільної і свободолюбивої республіканської і антімонархічної, руйнуючої і жадної чужої та й своєї демократії.[5]

До тої хвилини жде нас ще довга й терниста путь. Але памятаймо, що в природі тільки гнучку лозу і пустопорожню бузину швидко жене в гору. Дуб росте поволі і з великим трудом. І коли ідея паша має дійсно сотворити трівку силу нашої Нації і Держави, то вона мусить розвиватись по тяжкій лінії найбільшого опору.

І ми, розуміється, могли-б »добре зорієнтуватись в політичній ситуації«, винюхати куди в даний момент »народ хилиться« і, забігши туди поперед нього, заздалегідь там собі тепленьке місцечко і добру »посаду« забезпечити. Ми-б може могли навіть собі таким чином »високе« становище придбати та, народолюбними демократами ставши, адмініструвати своїм народом іменем тієї чужої правлячої сили, яка його до себе прихилила. Але цей шлях по лінії найменшого опору ми мусимо залишити нашій демократії, якої спеціяльностю власне єсть іти завжди »за народом«. Бути непопулярним і зненавидженим — це необхідний стаж і спроба сил для тих, кому належить творча будуччина. Коли ми підемо по демократичній лінії найменшого опору і будемо пристосовувати себе всякий раз до хвилевих політичних обставин, то зайдемо туди, куди зайшли наші демократичні предки з часів Великої Руїни. Шлях демократії заведе нас туди, куди він завів їх — під панування чужої аристократії.

Тільки в тяжких спробах може виховатись в Нації, зорґанізуватись і підготовитись до своєї творчої праці міцна, здатна до громадської творчости і до державного будівництва, верства. Без такої своєї власної верстви не істнуватиме Українська Нація. Бо по добі руїни мусить наступити доба творчости і відбудови. І коли та людська громада, що живе на Українській Землі, здатна зодягати в свої власні індивідуальні національні форми лише демократичні, руїнницькі періоди свого істнування; коли український демократизм єсть прикметою, яка неодмінно має бути звязана з поняттям національної свідомости, то така однобока і виспеціялізована на демократію »нація« могла-би проявляти своє окреме індивідуальне істнування тільки періодично, в добах руїни і перемоги демократії. Періоди громадської творчости і державного будівництва, періоди панування аристократії, були-б періодами завмірання оттакої однобокої, »демократичної української нації«.

Хто хоче не періодичного, а сталого істнування цілої Української Нації і хто не хоче дальшого безплодного повторювання нашої траґічної минувшини, той мусить приготовитись на тяжку путь по лінії найбільшого опору, путь вихованя своєї власної, сильної, загартованої, творчої національної аристократії. Бо тільки по лінії найбільшого опору ростуть в силу не ефемерні, а сильні і великі нації і будуються не паперові, чи »буферні«, а сильні, великі і трівалі держави.

Без відданих всею душею своїй ідеї і готових за для неї на жертви, без морально вартних, політично чесних, дисциплінованих і зорґанізованих, до творчої громадської праці здатних Гетьманців — не зможе бути реставроване традицийне, національне Українське Гетьманство, не зможе прибрати українських національних форм період відбудови і творчости, що настане в Україні по теперішнім періоді демократичного руйнування. Бо без Гетьманства не зможе витворитись нова авторитетна державно-творча національна українська верства, не зможе хліборобська частина тієї верстви обєднати і зорґанізувати свій хліборобський клас і не зможе біля того найдужчого українського класу обєднатись Українська Нація та зорґанізуватись Українська Держава — ось сема основа точка нашої політичної »орієнтації«.

Закінчено в Жовтні 1920 р.

Примітки[ред.]

  1. Навіть В. Винниченко — якого не можна запідозрити в бажанню умисне вишукувати і підкреслювати істнування нашої державно-національної традиції — в одному з романів писаних ще перед війною, підмітив факт впливу тієї традиції на розбудженя національної свідомости. В психольоґії одного з персонажів цього роману — звичайного собі, як і 99% нашого народу, зденаціоналізованого Малороса — наступає глибокий переворот, коли він довідується від героя роману Вадима про те, що колись дійсно істнували українські Гетьмани. Ось як змальовує автор цю картину з життя: „Ну, коди так — раптом рішуче тріпнув головою Генадій Трифонович — то разговор тепер буде другой. Позвольте вас спитаться: чи ето єсть десь у книжках? — Вадим навіть назву одної книжки йому сказав. Старий, дивлячи у стелю, кілька раз повторив наголовок… Гетьмани, видно, серйозно і глибоко схвилювали його. Він не міг їх забути і весь час вертався до них, дивувався, хмикав і, помітно, все більш і більш приймав у свою свідомість. Але гетьмани не могли-ж самі по собі істнувати. Як ні як, а царі. Всякий же царь мусить мати своє царство, державу, царедворців, військо. І все це було хохлацьке, малоросійське. Тоді який небудь зайда-кацап не міг сказати природному малоросові на його землі: »пашол вон, бо я тут хочу сісти!« Це вже чорта з два! — І от ще що з неохочою цікавостю одмітив Вадим (це улюблений автором герой романа, соціяліст і літератор. В Л.) як тільки старий серйозно повірив в істнування гетьманів, він зразу ж немов чудом яким став далеко чистіще говорити по українському. Він, певно, не брехав, кажучи, що одвик, що все життя не балакав на українській мові. А тут раптом згадав і заговорив, і що далі, то вільніще, без ніяковости, а навіть з завзяттям якимсь, з викликом гордости. Мало того: коли він говорив про »кацапів«, в тоні його чулась вже образа… І видно було, що не тільки за те образа, що у нього хотіли однять службу, а за щось більше, давнє, за щось таке, про що він і сам не знав, що воно — образа. І тим більше вона тепер виростала, чим ясніще йому ставало, що це була образа, що він міг би вже давно образитись…“
    Чи стихийне поширеня української мови та пошани до саміх себе, взагалі поширеня національної свідомости іменно за часів теперішнього відродженя Гетьманщини — що підкреслив навіть в одній зі своїх промов инший український соціяліст, небіжчик Ткаченко — це не явище того самого порядку?
  2. »Борітеся-Поборете«, N. 1, стор. 47.
  3. G. Sorel: »Vues sur les problèmes de la philosophie«, p. 76.
  4. Нагадую хоча би те обуреня, яке знялось з приводу неправдивої звістки про нібито одмову Гетьманського Уряду від поділу Галичини, не кажучи вже про повстання підняте тому, що той Уряд проголосів федерацію. І нагадую ту байдужість, з якою зустрічало громадянство акти всяких федерацій, всяких принижуючих союзів, уступок цілих великих територій і т. д., які робили уряди демократичні і республіканські.
  5. Історичний аналіз боротьби між козацько-шляхецьким аристократичним монархізмом часів Богдана Хмельницького і тодішньою польською маґнатсько-шляхецькою республіканською і демократичною оліґархією читач знайде в моїй книжці Україна на Переломі (1657 — 9). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст. (Відень 1920).
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.