Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 29
| Листи до братів-хліборобів Частина IV Лист 29 |
Лист 30 ▶ |
|
як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.
Sanabiles fecit Deus nationes.
Ця частина моїх »Листів« єсть продовженям і закінченям попередньої. Первісно я мав намір дати тут нарис »динаміки нації«, розуміючи під динамікою науку про порушуючі сили і про форми руху. Але ця тема оказалась заширокою і мій нарис розрісся так, що прийшлось-би виділити його в окрему працю. І обставини мого особистого життя, і дорожнеча друку, не дають мені змоги викінчити та видати цю працю. Тому я вибрав з неї тільки те, що має звязок з практичними питаннями нашої державно-національної політики. Иншими словами, з мого чисто теоретичного нарису »динаміки нації« я вибрав і подав тут в скороченю лише ці частини, що стоять в звязку з динамікою нації недержавної і що можуть інтересувати політиків-практиків такої нації.
Політика, як умілість (штука) використовуваня порушуючих громадських сил і вибору тих чи инших методів руху, стоїть в найтісніщім звязку з динамікою, як наукою про порушуючі сили і про форми руху. Взаємовідносини між ними можна-б означити так, як відносини наук прикладних до наук загальних. Власне в такому вузчому розумінню, приложеному до практичних завданнь нашої української політики, представлені тут чисто теоретичні питання. В оцій моїй спробі представленя цих теоретичних питаннь довелось мені, ще більше ніж в попередніх »Листах«, розбивати цілість і жертвувати інтересами слова (стилю, архітектоніки, літературности) для інтересів думки. Співпраці уважного читача залишаю повязаня цих окремих розділів в одну цілість.
29. В попередніх »Листах« я поділився з читачем своїми спостереженями над ріжними методами проводу і орґанізації громадського життя в його вже завершених (відомих нам з минувшини і сучасности) формах. Але дати навіть вірний діяґноз — ще не значить вилічити. Навіть наближене до правди розуміння явищ громадського життя — не рівнозначне громадській творчости. Инша річ: аналізувати минуле та сучасне — инша річ: творити будуче. На цій ріжниці основано звістне окресленя політики не тільки як науки, а як і умілости, як штуки: як науки про те, що вже було, або те, що вже єсть, — і як умілости творити те, що має бути; иншими словами: як умілости здійснювати в будуччині зусиллям свідомої волі певні хотіння стихийні і осягати певні цілі на певнім данім ґрунті.
Ми свідомо хочемо здійснити наше спільне українське підсвідоме національно-державницьке хотіння. Ми шукаємо раціонального, лоґічно найкращого, методу для здійсненя наших хотіннь ірраціональних, тоб-то хотіннь стихийних, нами одідичених, випливаючих з почуття та вродженого інстинкту, а не з лоґічних, розумових доказів. Власне оце шукання раціональних методів здійсненя хотіннь ірраціональних, не дозволяє нам обмежитись одною лише політичною наукою, а вимагає від нас ще й знання політичної умілости, політичної штуки.
Два основні питання зустрічаємо ми на її порозі. Перше: чи вже єсть, чи вже історично витворились, такі активні Українці, які цілим своїм єством (своїм інстинктом і своїми життєвими потребами) хочуть здобути собі на своїй Землі серед свого громадянства таку владу, таку силу політичну, щоб при її помочі збудувати свою власну окрему Українську Державу і тим забезпечити істнування та розвиток своєї нації? Коли-б таких Українців не було, всі українські теоретичні праці з обсягу політичної умілости (отже в тім числі і ці мої »Листи«) були-б практично безвартістні, бо даремно шукати методів здійсненя того, чого ніхто не хоче. Сотворити-ж стихийні вроджені хотіння словом і лоґікою — намагатись творити історію взад, а не вперед — розуміється неможливо. Я вірю, що такі Українці єсть і що з часом їх буде чим раз більше.
Про це питання буде ширше мова в иншім місці. Але й тут, і найчастіше, треба усвідомлювати це, що неусвідомлене, викликає тільки безцільну полєміку Українців між собою. Ненавидіти місцевих »Москалів«, чи »Ляхів«, чи »панів«, чи їх всіх вмісті, зовсім не значить хотіти мати на своїй землі свою власну Українську Державу. Українські ненавистники своїх »Москалів« вкінці завжди допомагали до будови на Україні Польщи. Ненавистники своїх »Поляків« — завжди опинялись у Все-Росії. Ненавистники своїх »панів« в протязі цілої нашої історії були по своїм стихийним хотінням найбільше придатним матеріялом для всіх хто хотів нищити Українську Державу. Врешті ненавистники у відношеню до всіх, крім своєї особи, завжди репрезентували на Україні найбільше дику політичну анархію, яка підрізувала в корінні всі українські державницькі змагання. Неґативні стихийні хотіння історично присущі (завдяки нашому недержавному колоніяльному істнуванню) більшости тих, що звуть себе »Українцями« не мають абсолютно нічого спільного з українськими стихийними хотіннями позитивними, опертими на любови до своєї землі і потребі знайти одну спільну політичну та національну мову зо всіма її мешканцями. Тільки на таких позитивних хотіннях може бути збудована Українська Держава і тільки люде, посідаючі такі позитивні хотіння, можуть що до вибору методів її будови між собою порозумітись.
Зачатки своєї державности ми оце знов втратили тому, що провід в сучаснім »свідомім українстві« належав власне ненавистникам. Вони України, як цілости, зо всіми її мешканцями, не любили; спільної політичної мови між собою не шукали, і державу українську приймали постільки, поскільки вона випадково йшла по лінії котроїсь з їхніх зненавистей до своїх-же власних земляків. Держава, якої завданням було-б допомагати мешканцям даної землі вирізувати себе взаємно — розуміється неможлива. Отже як найвірніще опреділеня характеру стихийних хотіннь ріжних українських громадських типів, з якими має діло українська політика, єсть першою умовою її успішности.Друге: в якій мірі політична діяльність людей залежить од їх свобідної волі, і в якій мірі вона єсть результатом предопреділених і фатальних соціяльних законів, сильніщих ніж свобідна воля? Ясно, що про свідомий вибір того чи иншого методу політичної творчости можна говорити тільки тоді, коли прийняти факт істнування свідомої і свобідної волі поруч хотіннь вроджених, предопреділених, стихийних. Бо коли признати, що на політичну діяльність людей не має ніякого впливу їх свобідна воля, то питання вибору, а з ним і всі проблеми політичної умілости, одпадають самі собою.
Розуміється мова тут йде не про метафізичне розвязуваня неможливого до розвязаня проблему вільної волі. У відношеню до політичної умілости вистане усвідомити собі з цього проблєму тільки два доступні обсервації факти.
Перший: — кожна людина в кожнім положеню, вимагаючім рішеня, має завжди вибір рішеня і при тім вибір цей залежить вповні од її свідомої волі: залежить од того, якому з борючихся внутрі при такому вирішуваню стихийних, імпульсивних хотіннь людина силою своєї свідомої волі забезпечить перемогу. Очевидно, що чим свобідна свідома воля слабша, тим роля імпульсивних стихийних хотіннь (а з ними і »предопреділених соціяльних законів«) в життю даної людини (чи нації) сильніща, і навпаки.
Другий факт: найвищі форми людської духової і матеріяльної культури були сотворені людьми (і націями), які вірили в істнування свобідної волі і які свідомо вибірали між тим, що вони вважали злом, і тим, що в їх розумінню було добром.
Політики, які хочуть творити кращі в їх розумінню форми політичного життя для своєї нації, мусять бути волюнтаристами: мусять визнавати і здійснювати в своїх ділах принцип свобідної волі. Всякий соціяльний фаталізм єсть тільки проявом слабости волі. Крім того — раз прийнятий — він ще й сам по собі ослаблює волю, а з нею нищить в корінні і саму політичну творчість.
Це здавалось-би чисто теоретичне питання має для нас Українців величезну практичну вагу. Бо памятаймо що браком волюнтаризму і поширеням соціяльного фаталізму в політичнім думаню української провідної верстви пояснюється в великій мірі її нездатність до самовиховуваня, до самодосконаленя, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і орґанізації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя.
Навіщо має ця провідна верства зусиллям свобідної волі поборювати в собі свою недисциплінованість, свій еґоцентризм, свою зненависть до собі подібних, своє руїнництво, свою брехливість, своє інтриґанство, свою демаґоґію, своє зрадництво — навіщо має вона сушити собі голову над ріжницями напр. між республикою і монархією, над демократією і недемократією — коли »український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів«, які, при неминучій перемозі світової демократії, автоматично витворять українську націю і дадуть їй власну державу. Навіщо в початках російської революції було робити свідоме і тяжке зусилля в напрямі наприклад сотвореня власної української армії, і по що було притягати до державної праці здатних до цього діла людей, коли »упадок царської влади« і »перемога російської демократії« мали автоматично принести »визволеня всім поневоленим націям«. Навіщо за часів Гетьманства було думати про те, чи втягненя (в початках хоч-би і часткове) в сферу українського життя представників місцевої державної історичної традиції, місцевої економічної продукції і місцевої державної фаховости (тоб-то як раз всього того, що найбільше »демократичній« Україні бракувало) користне для України чи ні; — по що зусиллям свідомої і свобідної волі було обмежити хоч трохи своє зажерливе бажання влади і задовольнятись посадою головного редактора замість головнокомандуючого армією — коли, по фатальним законам соціялістичної науки, мала тепер настати скрізь влада »трудового народу« і тому можна було сміло дати повну свободу своїй стихийній заздрости та зненависти до багатших і до більше в державних справах досвідних »дворян, ґенералів, поміщиків і фабрикантів«. Навіщо тепер рятувати рештки конаючої України і робити зусилля в напрямі перевірки дотеперішніх політичних методів, що привели до катастрофи; по що хоч тепер почати відноситись поважно і свідомо до кожного свого вчинку в письмі, в слові і в ділі — памятаючи що кожний з цих вчинків має свої наслідки для буття цілої нації — коли большовики однаково »мусять упасти« і треба тільки хитро та тайком од инших вгадати, хто »мусить прийти« на їх місце — а »вгадавши«, далі »своєму нраву не препятствовать«.
Не тільки сучасна демократична інтеліґенція українська, але й всі инші (в тім числі і найбільше державно здатні) верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені ґанґреною — ослаблючого і так вже слабу од природи українську волю — соціяльного фаталізму. Навіщо самому ставати — думають вони — українським державником; по що самому, своєю свобідною волею і своєю власною силою, робити тяжке зусилля в боротьбі з деструктивним і анти-державним українським руїнником; навіщо стягати на себе всю його зненависть і всі його обвинуваченя в »кровопийстві«, »карательстві«, »поміщицтві«, »куркульстві«, »не українськости«, »чужинстві«; по що самому лізти в це кодло, що кишить зненавистю, продажностю, рабською заздростю та зрадництвом і самому власними руками вичищати віками політично загажену українську хату — коли, на основі простого фатального соціяльного закону більшої фізичної сили, можна покликати до цієї неприємної державної роботи на Україні Москву або Польщу і себе, без всякого зусилля, до їх перемоги і до автоматичного винищуваня української анархії пристосувати.[1] Розум, совість і свобідна, керуюча свідомим вибором, воля кажуть: не робіть цього, бо це безчестно і безцільно; беріться самі до тяжкої державної праці, творіть самі свою власну державу на Україні, бо ще ваш обовязок, бо, не виконуючи його, в неробстві і лінивстві зогниєте, і як не дітей то внуків ваших знов виріже українська анархія, яку Москва і Польща можуть силою на час приборкати, але якої винищити з корінням вони не в силі. Власне слабість волі і гниле сковзання без всякого зусилля по лінії найменшого опору, за стихийним імпульсивним хотінням якого-б то не було, аби тільки »ладу«, не дає послухати нашим державно-творчим верствам цього голосу совісти, чести і розуму. Так само, як така-ж слабість волі не дає послухати такого самого голосу і українській демократичній інтеліґенції, не дає їй обмежити свого розперезаного бажання влади і дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору.
Коли Україна і на далі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революцийна — не зуміє такою-ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тоб-то посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями.Але людина не може вибірати собі місця і часу свого уродженя. Приходячи на світ, ми вже застаєм в тому місці і часі, в яких ми уродились, таку чи иншу мову, територію, державно-політичний систем, таку чи иншу степінь розвитку духової і матеріяльної культури, таке чи пише перемішаня ріжних рас, і врешті одідичуєм по своїх предках такі чи инші вроджені нам прикмети, в тім числі такі чи инші стихийні імпульсивні хотіння. Коротко кажучи: ми застаєм таку чи иншу статику громадського життя. І всі ці вже сотворені, вже стабілізовані факти громадського життя — з хвилиною, коли ми починаємо самі на одідиченому нами ґрунті творити — можуть улегчувати або утрудняти нам нашу власну, керовану нашою свобідною волею, громадську творчість.
Силою інерції статика громадського життя — тоб-то абсолютно справедлива сума результатів попередньої свобідної творчости предків наших, їх добрих та їх злих діл — впливає на динаміку громадського життя, отже на нашу творчість, на те, що в даний момент нашим власним зусиллям здійснюється. І не рахуватись в політичній творчости, в динаміці громадського життя, з його статикою, з результатом творчости предків наших, з тим, що прийнято звати »законом мертвих«, — иншими словами: закривати очі на ті реально істнуючі перепони, які стоять на нашім шляху і не консервувати тих вже витворених розгонових сил, які сприяють нам — це значить творити політичні утопії, або епізодичні політичні авантюри.
Статику і динаміку громадського життя студіює політична наука. Прикладуваня до політичної творчости даних політичної науки входить в сферу політичної умілости, політичної штуки. Така чи инша рівновага між першою і другою — таке чи инше уміння використовувати для творчости дані науки — лежить в основі того, що прийнято звати політичною культурою. Вона тим більша в даній нації:
1. чим нація має більше нагромадженого досвіду, тоб-то чим більше спостережень вона в політичнім життю поробила і чим більше науки з тих спостережень вона для потреб дальшої своєї політичної творчости в своїй збірній памяти, тоб-то в своїй власній традиції, заховала;
2. чим більше розвинений в даній нації волюнтаризм, чим сильніща серед її активної провідної верстви свідома свобідна воля, яка рішає про вибір найкращих методів здійсненя хотіннь стихийних і про уміння або неуміння цими стихийними хотіннями на підставі даних науки, досвіду і традиції керувати;
3. і врешті, чим більша (випливаюча з двох попередніх прикмет) інтеліґентність даної нації, тоб-то чим більше розвинена серед її провідної верстви здатність спокійно і правдиво обсервувати громадські явища, знаходити між ними найбільше наближений до правди причиновий звязок, і уявляти собі наслідки акції, побудованої на такій лоґічній обсервації.Коли провідна верства даної нації має слабу память,[2] слабу свідому волю і слабу інтеліґентність, при дуже сильній емоціональности, і коли вона памяти, волі та інтеліґентности в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно »відроджуватись«, перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихийного примітивізму, в стадії недорозвиненої, незреалізованої, недержавної нації…[3]
Своєю скромною письменницькою працею — в тім числі і оцими »Листами« — я хотів-би по мірі сил спричинитись до збільшеня нашої української політичної культури. Очевидно розуміючи під словом »українська« — не якусь екстериторіяльну літературно-віроісповідну секту, ані якусь одну політичну партію чи ґрупу, а всіх мешканців нашої Української Землі, які на ній жили, живуть та будуть жити, і які для уможливленя спільного громадського життя мусять творити такі чи инші його політичні форми, мусять займатись політичною штукою, використовуючи для неї дані політичного досвіду, політичної традиції і науки.
——————
- ↑ Москва + українські москвофіли, або Польща + українські полонофіли будуть завжди сильніщі від самих »свідомих Українців«, як що останні будуть в своїй більшости репрезентувати місцеву політичну та соціяльну анархію і будуть уміти тільки ненавидіти своїх »москвофільських« і »полонофільських« земляків, не бажаючи і не уміючи політично порозумітись з ними во імя любови до спільної Землі і спільної оборони її потреб.
- ↑ Головними видимими ознаками слабої памяти в нації єсть: 1. малий розвиток рідної історії, як в історіоґрафічній, так і в історіозофічній (синтетичній) частині; 2. брак історичних лєґенд; 3. брак пошани до діл, могил та імен предків; 4. великий нахил до денаціоналізації і всякого рода »зміновіховства« серед провідної верстви; 5. велика восприїмчивість на найбільше абсурдні для реальних умов істнування нації, чуженаціональні поступові і революцийні доктрини; 6. врешті слабість консерватизму, яка єсть наслідком слабої памяти і безтрадицийности в минувшині та причиною такої слабої памяти і безтрадицийности в будуччині. Иншими словами: без зміцненя консерватизму не може бути зміцненя памяти і традиції в даній нації, про що буде мова дальше.
- ↑ Про ріжницю понятть: нація державна і нація недержавна; нація зреалізована і народність, або нація перебуваюча в стадії незреалізованих національних аспірацій — буде мова дальше.