Листи до братів-хліборобів/IV/Лист 36

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Листи до братів-хліборобів. Частина IV (1926
Вячеслав Липинський
Лист 36: Неоднаковість людей од природи. — Політика, як умілість, подібна до різьбарства або архитектури, що використовують для своїх творів ріжні властивости неоднакового од природи матеріялу. — Три основні типи, дані од природи для політичної творчости: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент і непродуцент. — Ця класифікація оперта на неоднаковім відношеню людей до основних динамічних політичних сил меча, продукції та ідеолоґії. — Трьом основним політичним типам людей відповідають три основні методи здобування та орґанізації влади — класократія, охлократія і демократія
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

36. Коли-б всі люде були од природи однакові та ще й од природи добрі, життя громадське було-б раєм на землі. Всякий політичний устрій і всяка форма влади — до анархії включно — були-б тоді ідеальні, і політика, як умілість, звелась-би виключно до умілости переконуваня та аґітації. Вона була-б тоді найбільше легким і приємним зайняттям і була-б подібна до музики або до акторства, які од инших умілостей відріжняються тим, що мають найменше діла з відпорною силою матерії і тому дають змогу найлегче осягнути гармонію, але гармонію тільки в нематеріяльних, безтілесних тонах, або творах уяви, фантазії, і то гармонію тільки на хвилину, щезаючу безслідно без матеріяльного втіленя, без реалізації.

На жаль політика має діло не з абстрактною, безтілесною, абсолютно одна до другої подібного і тому однаково все восприймаючою »людиною«. Така »людина« істнує тільки в уяві і фантазії літераторів. Політика мусить укладати взаємовідносини і шукати гармонії між реальними, тілесними людьми, які в дійсности зовсім до себе не подібні і які для »політичної гармонії« можуть видавати з себе тони або грати ролі не такі, які хотілося-б політикові-музиці чи політикові-режисерові, а такі, які вони по своїй реальній природі можуть грати, або з себе видавати. Наприклад ніякий, навіть найбільше ґеніяльний, білий політик не в стані загітувати і переконати Неґра, щоб той став білим. І коли-б він за таке, в його переконаню для Неґрів дуже добре і пожиточне, »неґролюбне і неґрократичне«, діло взявся, то тільки сам-би зневірився, набрався-б до Неґрів безмірної погорди і викликав-би серед них страшне озлобленя тому, бо він-би вимагав од них в добрій вірі того, чого вони по своїй з ним неоднаковій природі не можуть з себе дати. Відомо також, що чим більше якась політична діяльність збудована на вірі в природну доброту людей, тим більше зла вона їм приносить, бо, не бачучи зла, вона з ним не бореться і його не обмежує.

Політика, як умілість, більше подібна до різьбарства або до архитектури, ніж до музики або акторства. Ці дві перші умілости гармонію в виконуваню своїх планів і своїх ідей осягають тільки тоді, коли від глини не вимагають властивостей каміння, а від каміння властивостей глини; і коли памятають, що ані камінь не єсть матеріялом більше, ані глина менше благородним, а що вони обидва есті для діла потрібні і благородні тоді, коли кожне з них стоїть на своїм місці і виконує для гармонії в цілости таке завдання, яке воно по своїй природі виконати може. Отже і для вищезгаданих Неґрів можна найти відповідний метод політичної орґанізації, поставивши їх такими якими вони єсть, в умови сприяючі збільшуваню їх прикмет добрих і зменшуваню прикмет злих.

Иншими словами: політична умілість складається, як вже вище було сказано, зі стихийного ірраціонального хотіння, свідомої свобідної волі до творчости, і можливо докладного пізнання при помочі розуму реальної природи того матеріялу, з якого мається творити. Без ідеалу, без напруженя волі для здійсненя цього ідеалу і без розумного керування людськими реально істнуючими хотіннями — так, щоб цей ідеал міг бути здійснений — не можна помислити собі політичної умілости. Але політична умілість не в стані творити хотіння. Вона, в постійній боротьбі з природою, будує свої твори: — держави і нації — з матеріялу, який їй дає природа. Політичною утопією, а не політичною умілостю, єсть — як вже вище було зазначено — і змагання до фальсифікації, до »поправлюваня« природи, і опортуністична надія, що природа »своїми законами« сама все зробить за нас.

Наприклад вроджене хотіння держави (розуміючи під цим, одержаний від природи в сильніщій степені, войовничий імперіялізм), яке єсть у певного типу українських людей, може бути скероване в українські, російські або польські політичні форми, і на цьому вродженому стихийному хотінню певного типу людей на Україні може бути, в залежности од більшого чи меншого напруженя ідейности, розуму та свідомої волі даних провідників, збудована на Україні та чи инша держава. Завданням українских політиків буде: виявити своє власне державницьке стихийне хотіння в такім сильнім ідейнім пориві, вибрати такий метод політичний і так напружити розум та волю для його здійсненя, щоб оце стихийне державницьке хотіння певного типу місцевих українських людей повернулось на будову української, а не російської чи польської держави. Політичною утопією буде (на тій, мовляв, підставі, що всі люде однакові) змагати до сотвореня цього стихийного хотіння держави у Українців иншого типу, — Українців, які по своїй природі не можуть його мати, або надія, що оце стихийне хотіння, без ніякого ідейного пориву, і без напруженя розуму та свобідної творчої волі, само »по законам природи« мусить сотворити українську державу.

Які людські типи треба вважати основними для політичної акції? Иншими словами: при пізнаванню реальної природи того матеріялу, з якого мається творити, які типи у відношеню до громадського життя треба признати за такі, що грають рішаючу ролю в політичній творчости? Уміння розріжняти ці типи і можливо точне окресленя реальної природи їх стихийних хотіннь обовязкове для політика, який не в стані цих ріжних стихийних хотіннь сотворити, але може, при помочі відповідного методу орґанізації, керувати ними так, щоб з цієї творчої та свідомої орґанізації ріжнородних природних хотіннь повстала та держалась держава, істнувала та розвивалась нація.

Дві сили, як сказано вище, грають головну порушуючу ролі в життю, в рухові людських громад: продукція і ідеолоґія. Політично кожна з цих сил, для здійсненя своїх хотіннь, хоче в той чи инший спосіб опанувати державу, хоче мати в своїх руках силу примусу, силу меча. Отже перш за все відношеня до меча мусить інтересувати політика, в якого умілости меч грає реалізуючу і рішаючу ролю.

У відношеню стихийних людських хотіннь до діл меча бачимо два основні типи цих хотіннь: тип войовника і не-войовника.

Одну із характерних між ними ріжниць висловив образово в звістному чотировірші російський поет: »Все мое — сказало злато; Все мое — сказалъ булатъ; Все куплю — сказало злато; Все возьму — сказалъ булатъ«. Де цього треба ще додати: »все моє — сказало слово«, яке для здійсненя свого хотіння має силу суґестії і діялєктики.

Войовник це той, який хоче і може для здійсненя своїх хотіннь ризикувати своїм власним життям і взяти меч сам персонально в свої руки. Не-войовник — це той, який для здійсненя своїх хотіннь хоче силою примусу, силою меча, в той чи инший спосіб — чи при помочі золота, чи при помочі слова — заволодіти, але не хоче ризикувати своїм життям і брати цього меча в свої власні руки. З цієї основно: ріжниці стихийних хотіннь цих двох людських типів випливають ріжниці в їх способах політичної акції і ріжниці в наслідках, які ці ріжні способи акції за собою ведуть.

Коли наприклад двоє людей цього ріжного типу кажуть і роблять щось одне то воно зовсім не єсть одне, а у всякому разі в своїх результатах воно єсть ріжне: si duo faciunt idem, non est idem — як каже звістна латинська приказка. Як ще наприклад серед якоїсь недержавної нації ці двоє людей кажуть обидва, що вони самостійники, то перший, маючи вроджений нахил до ризикованя власним життям для здійсненя своїх хотіннь, буде найбільшу увагу присвячувати справам внутрішньої політичної орґанізації, орґанізування себе і своєї нації, бо тільки добра орґанізація може забезпечити його життя в процесі боротьби і ризикованя життям. Другий натомість, не маючи вродженого нахилу до ризикованя своїм життям, буде найбільшу увагу присвячувати шуканню такої »доброї орієнтації«, яка-б дозволила йому чиюсь чужу (в тім числі, наприклад — »народню«) силу примусу для здійсненя своїх самостійницьких хотіннь використати і, пристосувавшись до неї, без ризика собою, самостійність одержати. Розуміється наслідки цієї державницької акції і форми держави, які вона дасть, будуть в обох цих випадках зовсім ріжні, як про це буде мова в дальшому викладі.

Не треба — що найважніще — забувати, що рухові прикмети, присущі і більшій чи меншій мірі кожній людині, будь вона войовничого чи невойовничого типу, дають ріжні форми руху в залежности власне од того типу, якому вони присущі. Наприклад імперіялізм у Цигана виявився, як каже відома поговірка, так, що він хотів мати свою власну державу і бути в ній царем тільки на те, щоб вхопити великий кусень сала та чим швидче пятами накивати. Не треба думати, що оттаке циганське бажання влади істнує тільки в анегдотах: в дійсности воно дуже поширене на світі. Розуміється такі форми імперіялізму войовників, як дідична політична влада: монархія і родова аристократія; — такі поняття, як »noblesse oblige«, як традиція, нація, патріотизм (любов до своєю кровю завойованої землі) і т. д. і т. д. — будуть формами і поняттями для імперіялізму типу оцього Цигана абсолютно чужими і незрозумілими. Так само проявів містицизму наприклад людини, що свої хотіння влади в якійсь республиці скріпляє вірою в правду і святість виборів і в те, що вона своєю демаґоґією »волю суверенного народу« виявляє, не можна розуміється утотожнювати з проявами містицизму наприклад Гетьмана Мазепи. Останній в своїй боротьбі за владу заризикував власним життям і пожертвував всіми своїми достатками з вірою, що він виконує свій лицарський обовязок чести і що »вічна була слава, же през шаблю (не вибори!) маєм права«.

Не всі войовники і не всі невойовники між собою однакові. Свою основну рису, яка спільна кожному з цих типів, вони можуть обертати на зло і на добро; можуть використовувати її з розумом і без розуму; можуть виявляти її в боротьбі за якусь ідею і виявляти її без всякої ідеї; можуть по тому становищу, яке вони в данім часі і місці в громадському життю займають, бути консерватистами, або поступовцями і т. д. і т. д. Завдання політичної умілости полягає власне в тому, щоб ці основні спільні риси уміти розріжняти; їх на добро, а не на зло, використовувати; з розумом, а не без розуму, і з ідеєю, а не без ідеї, ними керувати.

Основну рису войовничости має наприклад і бандит-криміналіст, і людина рятуюча дитину з пожару, або віддаюча своє життя за свою ідею. Позбавлений »пуття, чести та поваги« якийсь сміливий, але анархічний отаман від шаблі, чи такий самий — отже не анонімний, але руїнницько-індивідуалістичний — отаман від пера, мають ту саму основну рису войовничости, що й жовнір, віддаючий своє життя за честь цілого полка і аскет монах чи світський подвіжник, які жертвують своїм життям за правду цілого свого закону, своєї орґанізованої ідеї. Відріжняє їх тільки степінь ідейности, розуму, волі та орґанізованости. Так само тільки инше відношеня до істнуючого ладу і инша ідеологія відріжняють революціонера, кидаючого по наказу своєї орґанізації бомбу, від вірного свому монархові лицаря, віддаючого своє життя за свою батьківщину і її законну владу.

Подібні ґрадації істнують і серед невойовників. Поруч цілої маси честних і гарних людей, позбавлених зовсім войовничости, а проте виконуючих прекрасно, необхідні для громадського ясиття, функції матеріяльно-продуктивні (наприклад селянство з тієї катеґорії, що воліла найтяжчі повинности ніж військову службу), обмінні (честні купці і фінансисти), та ідеолоґічні (дисциплінована і розумна інтеліґенція), бачимо ми, не ризикуючих так само своїм життям: кешенників, біржевих і політичних спекулянтів, банкірів, купуючих за своє золото якісь оружні колоніяльні експедиції, анонімних писак і шептунів тихолазів, розкладаючих до ґрунту своєю трусливою гадючою люттю, зажерливостю і заздростю ціле громадське життя і т. д. і т. д. Врешті войовником не єсть завжди той, хто одягнений в яскравий костюм і обвішаний зброєю. Такі типи часто бувають дуже мало войовничі. І навпаки, лицарське серце бється часто під скромним піджаком. Не зовнішність, а внутрішні психолоґічні прикмети і з них випливаючі діла служать одиноким мірилом для відріжнюваня основних громадських типів. Добрий політик мусить бути добрим психолоґом — каже давно відомий й дуже правдивий афоризм.

Далі, крім войовників і невойовників, треба з погляду політичної акції відріжняти між людьми продуцентів і непродуцентів. Продуцент єсть той, хто в боротьбі з природою сам власноручно, або орґанізуючи сам особисто (підкреслюю: особисто) ручну працю других, добуває сирові матеріяли та перероблює їх на потрібні для людей предмети. Непродуцент єсть той, хто сам ані добуванням, ані перерібкою, ані особистою орґанізацією добування та перерібки потрібних для людського життя матеріялів не займається, а виконує натомість инші функції, необхідні для людського громадського життя чи то в сфері праці державної, чи інтелектуальної, чи в сфері обміну вже випродукованими предметами.

Так само до непродуцентів треба зарахувати ті примітивні людські типи, які кормляться з готових вже дарів природи тоді, коли цих природних багатств багато і коли добування їх сполучене з як найменшим і найкоротшим зусиллям та не вимагає, характеризуючої всякого продуцента, тяжкої і систематичної праці в постійній боротьбі з природою.

Перша, основна з погляду політичного, ріжниця між продуцентом і непродуцентом лежить в їх иншому відношеню до ідеолоґії. Продуцент не живе з ідеолоґії. Коли він по своїй природі не тільки продуцент, а ще й до того войовник, то при реалізації силою меча своїх стихийних політичних хотіннь, він, не живучи з ідеолоґії і опіраючись на своїй власній матеріяльній силі продукції, необхідної для людського життя, може поруч своєї влади державної, своєї влади меча, признати окрему владу ідеолоґічну, духовну (тоді, коли ця влада його політичні змагання скріпляє та орґанізує). Непродуцент, захопивши владу, буде завжди змагати до сполученя в своїх руках влади меча і влади ідеолоґії, влади світської (державної) і влади духовної. Не посідаючи власної сили продукції, він свої стихийні хотіння влади може здійснити тільки при сполученю їх з суґестивною силою ідеолоґії.

Наприклад непродуцент-войовник типу російських большовиків, сполучаючих свою державну силу меча з суґестивною силою комуністичної доктрини, виявляє яскраво оце основне стихийне змагання непродуцента. Воно приймає инші форми, коли цей непродуцент не єсть войовником. Живучи тоді в політиці з дезорґанізації, а не орґанізації, останній нищить всякі, заважаючі свободі його »мирних« спекуляцій, загально обовязуючі ідеолоґії. Але і при »свободі вір«, яку він завжди проповідує, змагання його скеровані до того, щоб захопити в свої руки ту »віру«, що, на його думку, може найкраще допомогти при захоплюваню влади. Західно-европейські і американські банкіри, фінансуючі тепер ріжні демократичні і соціялістичні газети з їх ідеолоґічною пропаґандою, можуть служити прикладом стихийних хотіннь в цьому напрямі непродуцента-невойовника. Політичну вагу ріжниці цих стихийних хотіннь і змаганнь зрозуміємо, коли пригадаємо, яку величезну ролю в твореню держави, закону і нації грає відношеня тих, що правлять, до тих, ким правлять, — відношеня розуміється ріжне, в залежности від того, чи правлять продуценти чи непродуценти.

Прекрасну, взяту із нашого селянського життя, ілюстрацію для уявленя собі типу продуцента-войовника і непродуцента-невойовника та їх відношеня до ідеолоґії, дає в одному зі своїх оповіданнь (»Давнина«, друковано в 1924 р. в перемиськім »Українськім Голосі«, ч. 34) найглибший сучасний український письменник Василь Стефаник. Дід Дмитро, старий добрий господар, якого »верства на войнах погибла« і він вже »не має з ким говорити«, це той войовник-продуцент, що репрезентує всю камінну консервативну міць галицького підгірського села. Дяк Базьо, що при мовчазній згоді діда Дмитра, і повний пошани до нього, читає в його хаті такі книжки, які мають одвертати огонь і гром, і за це одержує од баби Дмитрихи пятаки на своє убоге, але повне віри в чудодійність оцих книжок життя, це приклад другого типу, в його позитивній, творчій формі. »Сам початок читальні заходить ще від дяка Базя« — кінчає своє оповідання Стефаник. Од себе додаймо: тому що дід Дмитро не мав змоги ще досі себе на Україні проявити, і що »войнам« — державним змаганням — нашим, замість нього, почали провід давати (забувши про своє инше, великоважне призначеня і діда Дмитра од його діла усунувши) сучасні наші дяки Базі (невойовничі та непродукуючі інтеліґенти) — ми не маємо власної держави.

Друга основна ріжниця між продуцентами і непродуцентами та, що перші, стикаючись в своїй праці з відпорною силою матерії, мають більше розвинене чуття реальности, дійсности, а другі більший нахил до абстракцій і в звязку з тим більше розвинену силу уяви, але й більший нахил до твореня фантастичних утопій, не згідних з дійсностю і шкідливих для неї.

Врешті третя основна ріжниця між продуцентом і непродуцентом виявляється в більшім стихийнім нахилі першого до осілости, другого до кочовництва. Оця більша привязаність продуцента до місця осідку, з яким звязана його продуктивна праця, має величезне значіння для розвитку патріотизму (почуття своєї території) серед даної нації і в звязку з цим (в залежности од того, яке місце в її проводі і орґанізації займають продуценти-войовники) рішає часто про національно-державне буття або небуття даної нації.

Комбінації оцих ріжних стихийних хотіннь у відношеню до меча, продукції та ідеолоґії дають три основних для політичної акції типи людей: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент та непродуцент.

Ці дві останні відміни сполучаємо в один тип тому, що при всіх психолоґічних ріжницях, які остаються між продуцентом і непродуцентом, спільна їм при цьому типі невойовничість політично їх обєднує. Метод здобування влади і орґанізації влади у них однаковий, хоч при реалізації цього методу продуцент невойовник буде проявляти більше присущого йому, як продуцентові, реалізму, але реалізму опортуністичного, невойовничого. Непродуцент-невойовник буде вкладати в цей невойовничий опортунізм ще й велику дозу романтичної фантазії.

Про ріжниці політичні, які реалізація відмінних стихийних хотіннь цих трьох типів за собою веде, буде мова тоді, коли розглядатиму основні — відповідаючі цим трьом типам — методи політичної орґанізації. Тут ще тільки кілька слів поясненя, чому при пізнанню того матеріялу, з якого мається політично творити, я беру за основу тип стихийних хотіннь, а не, як це прийнято тепер в політичній практиці, маєткові чи станові ріжниці людей (напр. багаті чи бідні, »буржуазія« чи »пролєтаріят«), або ту чи иншу форму ідеолоґії (напр. »соціяліст« чи »націоналіст« і. т. п.).

»Пролєтарієм«, з погляду соціялістичного, буде однаково робітник російський і анґлійський. Одначе форми політичні, в які прибрали свої стихийні хотіння ці »однакові« пролєтарїї, абсолютно ріжні. Значить, прийняття в політичній теорії такого систему класифікації привело-б до помилок в політичній практиці і тому з погляду цієї практики, якій присвячена моя праця, воно єсть безвартістне. Прийнятий мною метод пояснює фактичні ріжниці, істнуючі між політикою сучасного анґлійського і російського робітника тим, що в робітничім руху російськім політичну перевагу (підкреслюю: перевагу, бо між російськими робітниками єсть і тип инший, але без політичної влади) має тип войовника-непродуцента (кочовий, неосілий, ненавидячий продуктивну працю російський полугородський, полусільський робітник і такий самий інтеліґент, чи точніще кажучи, полуінтеліґент), а в робітничім руху анґлійськім політичну перевагу має тип войовника-продуцента (робітник осілий, привязаний до свого верстату праці і посідаючий разом з тим войовничий дух, сприяючий його політичній активности і орґанізації). Коли провід анґлійського робітничого руху буде опанований войовниками-непродуцентами, то можна з певностю сказати, що він прийме політичні форми, істнуючі серед теперішнього робітничого руху російського. І навпаки: перехід проводу робітничого руху російського в руки войовників-продуцентів наблизить його до політичних форм робітничого руху анґлійського.

Нема потреби говорити про те, що есерівський »соціялізм« такого типічного продуцента-невойовника, яким єсть в масі наш селянин, і такого непродуцента-невойовника, яким єсть в своїй масі — ідеолоґ цього соціялізму — наш інтеліґент, немає нічого спільного з соціялізмом войовника-продуцента, яким єсть в своїй більшости соціяліст анґлійський, ані з комуністичним соціялізмом войовника-непродуцента, характеризуючого соціялістів російських. Так само і між несоціялістами (яких деякі соціялісти, для звільненя себе од потреби думаня, окреслюють одним словом: »буржуазія«) істнує та сама пропасть, що і в соціялізмі одділяє од себе ріжні громадські типи. З того, що несоціялістичну ідеологію мають: — напр. спекулянт-банкір, землевласник типу мадярського шляхтича і промисловець типу цих »лицарів промислу« (не в насмішкуватому цього слова значінню), що, жертвуючи своїм особистим життям, без хвилини відпочинку всю могутність і розмах сучасної техніки сотворили — не можна зробити висновку, що всі ці люде належать до одного типу »буржуазії«, бо їх політичні хотіння, політичні методи здійснюваня цих хотіннь і образи та поняття політичного думаня — зовсім ріжні. Одна і та сама ідеолоґічна теорія приймає абсолютно ріжні реальні політичні форми в залежности від того, який тип її реалізує і які, зовсім ріжні, свої стихийні хотіння і на них побудовані образи він в її однакові словесні формули вкладає.

З так частою, особливо тепер, переміною ідеолоґії не міняється тип, який її міняв. Звичайно він всяку ідеолоґію намагається пристосувати до своїх стихийних хотіннь, як що на ці хотіння не мають керуючого (керувати хотіннями не значить творити хотіння) впливу сильний розум і свідома воля. Сучасний большовицький »непман« сьогодня спекулює на ідеолоґії комуністичній так само, як за старої Росії він спекулював на ідеолоґії »старорежимній«, і можна з абсолютною певностю сказати, що будучи сьогодня комуністом, він не віддасть свого життя за поширеня комуністичної ідеї так само, як ні один з цих самих типів, перебуваючи наприклад в рядах колишніх »земгусарів«, не віддав свого життя »за матушку Россію и за обожаемого монарха«. Так само треба сумніватись, чи перемінився тип українського інтеліґента від того, що перед війною він був соціялістом в межах »децентралізованої Росії« і завзятим ворогом націоналізму та української самостійности; що потім він став націоналістом, самостійником і ненавистником »Москвинів« та »москвофілів«, і що врешті з атеїста він стає тепер »церковником«, готовим лаяти своїх інаковіруючих земляків з такою самою нездержаною, глупою і безсилою зненавистю, з якою лаяв він їх за »неправильне толкування Маркса« тоді, коли він свою, типову для невойовника-непродуцента політичну спекуляцію, проявляв ще в формі »марксівській« а не націоналістичній або теолоґічній.

Чи Нормани, яких завойованя поклало основи сучасній анґлійській нації і державі були »анґлійськими націоналістами« і мали ідеолоґію »будувати Анґлію«? Чи збірались »будувати Україну« ці зібрані з цілого світа головорізи, з яких пізніще, врісши в землю, витворилась, сотворивша Україну, городова козаччина? І що вийшло з національно-державного будівництва нашої демократичної інтеліґенції, якої вся суть полягала власне в »ідеолоґії«? Що це значить? — Значить, що тип войовника-продуцента, до якого належали оці завойовники Нормани, зустрівшись на анґлійській території з доброю церковною орґанізацією тодішньої місцевої інтеліґенції, прийняв, відповідно до своїх стихийних хотіннь, керованих розумом і волею, цю місцеву ідеолоґію, задержавши одночасно свою добру войовничу державну орґанізацію. Сполученя матеріяльної державної сили оцих войовників-продуцентів з нематеріяльною силою ідеолоґічною місцевих добре зорґанізованих непродуцентів дало в результаті анґлійську націю і державу. Так само сотворило Україну сполученя такої самої матеріяльної сили козаччини з нематеріяльною ідеолоґічною силою тодішньої інтеліґенції української, зорґанізованої Могилою у відродженій ним церкві православній. І не могла тепер повстати Україна з самих тільки ідеолоґічних змаганнь сучасних зле зорґанізованих, безвольних і неінтеліґентних, демократичних інтеліґентів українських, які, засліплені утопією про однаковість людей, захотіли раптом грати ролю орґанізаторів війни (головні отамани) і орґанізаторів продукції (соціялізація землі), будучи по свому типу всі непродуцентами і в переважній частині невойовниками. Така сама демократична утопія про однаковість людей привела в минулій світовій війні до божевільної доктрини загальної мобілізації. Остання мусіла довести до світової катастрофи, бо не могли творчих завданнь війни виконати маси, що в більшости складались з невойовників, стихийно і орґанічно ворожих ідеї війни і оружної боротьби[1].

Отже не слова і не маєтковий стан, а громадський тип, до якого дані люде належать, і взаємовідношеня цих типів серед даної нації[2], мусять перш за все інтересувати практичного політика при пізнанню того матеріялу, з якого він збірається політично творити. Коли-б хтось державницькі змагання якоїсь недержавної нації — змагання вимагаючі типу войовника для своєї реалізації — опер наприклад на селянстві тоді, коли це селянство в масі належить ще до типу невойовника, то його політика напевно скінчиться повним крахом. Розуміється великі труднощі зустрічаються при цим окреслюваню. У відношеню до минулого часто натикаємось на брак відповідних матеріялів. Наприклад питання, чи творці нашої першої держави — Варяги — були войовниками-продуцентами чи непродуцентами, натикається на брак історичних даних про їх відношеня до головної тоді форми продукції: до хліборобства і землеволодіння. І тільки a posteriori (судячи про причини по наслідкам), по їх політичному методу орґанізації, ми можемо судити, що продукцією вони самі не керували і що в першім періоді (до часу, поки їх нащадки не »сіли в землю«) вони були войовниками-купцями (непродуцентами), а не войовниками-землевласниками (продуцентами).

Легче окреслити відношеня до продукції людей сучасних. Генрі Форд, чи робітник працюючий на його фабриці, поміщик хазяюючий сам і його сусіда селянин — без сумніву всі продуценти. Тяжче окреслити їх відношеня до меча, до здатности ризикувати в боротьбі за свої ідеали власним життям, бо войовничість або невойовничість виявляється в моменти напруженя і будні дні не завжди дають матеріял для її окресленя. Але певні вказівки може тут дати політична тактика людей, тоб-то способи реалізації їхніх хотіннь, — способи зовсім ріжні у войовників-продуцентів, у войовників-непродуцентів і у невойовників. Сучасний »комнезам«, що пограбовану у поміщика землю віддав в оренду »кулакові«, а сам пішов »в партію« або в червону армію, ясно виявляє тип войовника-непродуцента. Такий-же ніби як і він, і разом з ним змобілізований сусіда, що підчас бунту російської армії, уникаючи місць де стріляють, клав в свій мішок що попало (»придасться у хозяйстві«), а потім на казьонному коневі втік до свого поля, припав до нього, і вже ніяким мобілізаціям не давався, виявляє тип продуцента-невойовника. У всякому разі окресленя громадських типів по їх стихийно ріжному відношеню до меча, продукції та ідеолоґії, та прийняття в політиці засади вільної волі в керуванню цими вродженими хотіннями, значно більше реальне і наближене до правди, ніж окресленя, оперті на утопії про природну однаковість людей і на класифікації їх по випадковому станові кешені (яка ніби має предрішати їх хотіння), чи по словам, які більшість людей найчастіще несвідомо повторяє і завжди инший зміст (відповідно до своїх стихийних хотіннь) в них вкладає. Як більше наближений до правди, такий метод політичної теорії може врятувати нашу політичну практику од шкідливих сучасних фантазій, що, мовляв, вся політика полягає в зручній агітації і популярній пропаґанді, або що природа і час самі все зроблять за нас.

Всі ці типи у ріжних націй не бувають між собою однакові. Наприклад войовник-продуцент одної нації не буде ніколи зовсім подібний до войовника-продуцента другої нації. Так само внутрі кожного типу одної нації істнує поділ на відміни. Між жакобинцем і большевиком, між дворянином войовником-непродуцентом Людовника XIV. і таким самим дворянином петербургської імператорської Росії, істнує вся величезна ріжниця степені розвитку французської і російської цивілізації. Якийсь дрібний спекулянт одної нації, від фінансового діяча світового масштабу тієї самої нації, ріжниться так, як молюск від поліпа. Відміни бувають ріжні, але типи і їх засадничі властивости скрізь і завжди остаються ці самі і результати їх політичної діяльности, при всій ріжнородности її форм, мають завжди однакові засадничі риси. Аракчеївські »воєнні поселення«, єзуїтські »держави« казармово-монастирського типу серед деяких диких племен, і сучасна стадна орґанізація російських народніх мас комуністичною партією — ріжняться між собою що до розмірів і форм, але основи їх методів орґанізації і основні наслідки цих методів однакові тому, що всі вони єсть твором людей одного і того самого типу войовників-непродуцентів.

Коли часто говориться, що в політиці треба берегтись аналоґій, то це означає власне небезпеку від неуміння розріжняти реальні відміни одного і того самого, теоретично однакового, типу. Анґлійський лорд, сам орґанізуючий продукцію і державну оборону своєї батьківщини, належить до того самого типу войовника-продуцента, що й наприклад наш полтавський козак-землевласник. Було-б одначе великою наївностю ідентифікувати ці дві відміни того самого типу; казати, що »ми і Анґлійці це одно«, та сподіватися, що наш полтавський козак, не посідаючий ще вікової культури і вихованя лорда, може робити все зовсім так само, як і лорд. Але з другого боку політик, який хоче українську державу оперти на типі цього козака-землевласника, мусить політичних взірців шукати власне в орґанізації лордів (класократія), а не в орґанізації американських банкірів (демократія), чи в диктатурі войовничих, непродукуючих і кочовничих Монголів (охлократія). Отже було-б не розумно, на підставі аналоґій, сподіватись від нашої майбутньої правлячої верстви манєр анґлійських лордів (та іритуватись, що вона цих манєр зразу не матиме), але й не розумно теж думати, що вона не може правити Україною методом орґанізації анґлійських лордів, тому, що вона не має манєр лордів. Дві відміни одного і того самого типу, як що вони правлять в двох цивілізацийно ріжних націях, витворюють дві відміни одного і того самого методу орґанізації, які ріжняться між собою формою а не суттю, кількостю а не якостю, степеню розвитку руху а не його напрямом і динамікою.

Врешті мушу тут ще раз підкреслити, що для теорії політичної умілости остається все обовязковим поділ на активніщі і пасивніщі елєменти. Провідну ролю в політиці грають завжди активніщі а не пасивніщі одиниці даного типу. Наприклад, коли ми візьмемо тип невойовника (продуцента і непродуцента), то методи політичної акції цього типу опреділяються його активною а не пасивною частиною. Сучасні демократії єсть твором не пасивної а активної, імперіялістичної, частини цього типу. Активний імперіяліст невойовник в своїх змаганнях до захопленя політичної влади вживає методу иншого, ніж метод активних імперіялістів войовників, і, відповідно до цього свого иншого методу, инакше свої відносини до пасивних мас, свій провід над ними, укладає.

Звідки беруться, тоб-то як в процесі історії повстають ці три основні громадські типи — про це була мова в попередній частині моїх »Листів«. Дідичність і вихованя: — те, що вже сотворено попереднім життям, і те, що твориться нашим власним зусиллям на будуччину — ось підстави істнування цих окремих типів. Наприклад прикмети типу войовничого можна одідичити, але їх невідповідним методом вихованя (розуміючи під вихованям і весь систем орґанізації даної нації) зовсім знищити. Так само, як відповідним вихованям можна ті чи инші одідичені прикмети розвинути і зміцнити.

Загально можна сказати, що войовничість чи невойовничість залежать більше од дідичности (раси), а відносини до продукції (продуцент чи непродуцент) од способу життя і вихованя даного індивідуума. Иншими словами легче в даній нації виховати тип продуцента, ніж тип войовника, як що вона цього останнього типу вже по попередніх поколіннях не одідичила. Тому, наприклад, легчий перехід охлократії (методу орґанізації войовників-непродуцентів) в класократію (метод орґанізації войовників-продуцентів), ніж демократії (метод орґанізації невойовників) в класократію. Наші войовники Варяги, які в Галицько-Волинській Державі перетворились з кочових купців в осілих продуцентів землевласників; наші войовники козаки, які, після періоду степового і морського розбишацтва, »сіли в землю« по своїм хуторам, можуть служити нашими власними історичними прикладами такого переходу. Практичний політичний висновок на будуччину з цих теоретичних заложень такий, що нам легче здобути національну державу (класократичну) після панування на нашій землі войовничої охлократії (напр. большовиків), ніж після панування невойовничої демократії (напр., як-би ми опинились у всеросійській демократичній республиці і дали їй час нашу войовничу верству здеморалізувати та розпорошити, а решту »нації« в становищі, посідаючих суверенне право виборче, галушкожерів »Провансальців« закріпити).

Кожному з нас, вже з самої одідиченої нами природи, один з них типів може бути близчий або дальший, більше або менше симпатичний. Кожний з нас, по своїм вродженим хотінням, буде стихийно намагатись в своїй політичній практиці до вихованя, поширеня і перемоги свого типу. Але політик-державник, при пізнаванню того матеріялу, з якого він береться політично творити, повинен своїм розумом і волею панувати над своїми особистими симпатіями та антипатіями. Можна і слід поборювати той метод орґанізації, який, даючи перевагу одному з цих типів, веде цілу націю в даних реальних умовах її істнування, зо всіми її типами, до загибелі. Але поборюваня даного політичного методу орґанізації не повинно бути сполучено зі зненавистю до даного політичного типу, як такого, і воно не повинно бути рівнозначне з поборюваням самого цього типу. Політик-державник повинен памятати, що всі ці три громадські типи реально істнують, значить вони в громадському життю всі потрібні. Людство мабуть швидко себе винищило-б, коли-б воно складалось з самих войовників; воно-б зогнило, коли-б його творили самі не-войовники. По законам контрасту і взаємного доповнюваня розвиваються в людських громадах всі ці типи і одного без инших помислити собі в життю нормальних громадських політичних творів — держав і націй — не можливо.

Отже завданням політика-державника не має бути змагання до винищеня якогось типу. Таке змагання принесе даній нації тільки руїну. Політик-державник повинен знати, які політичні наслідки веде за собою для держави і нації політична перемога, політичне панування, кожного з цих типів. І, відповідно до того, які завдання він ставить перед цілою своєю нацією і перед самим собою, як членом нації, він може напруженям свого розуму і волі в той чи инший спосіб допомагати перемозі того типу, якого панування сприяє власне цим завданням. Але така перемога не повинна бути рівнозначна з винищеням инших типів. Як побачимо далі найкращий метод здобування та орґанізації влади єсть той, що забезпечує всім цим типам гармонійне співжиття в державі.

Перемога на Україні типу войовника, без якої не може бути держави, не буде ніколи ціллю змаганнь Українців невойовників, які не хочуть Української Держави, або не вірять в її істнування. Натомість вона мусить бути ціллю змагань українських політиків-державників. Але це не значить, що політики-державники тим самим повинні змагати до винищеня наприклад Українців »культурників«. Навпаки, цей тип вони мусять берігти, бо і він необхідний для будови держави, тоб-то для орґанізації завойованя під проводом типу войовничого. Діло йде тільки про місце даного типу в данім методі орґанізації.

Метод здобування та орґанізації влади, який веде до політичної перемоги типу войовників-продуцентів я назвав класократією; метод, який веде до перемоги типу войовників-непродуцентів — охлократією; врешті метод, при якому влада опиняється в руках невойовників продуцентів і непродуцентів — демократією.

Розуміється назви ці умовні: це єсть слова (може й не вповні вдатні — про це не беруся судити), які я взяв для означеня певної реальної дійсности, а не якісь маґічні заклинання, які мають переіначувати дійсність. Хто, прочитавши мої »Листи«, скаже: »Україна буде, як що переможе класократія«, зробить ту саму помилку, як і той, хто, начитавшись соціялістичної чи демократичної літератури, каже: »Україна буде, як що переможе соціялізм, чи демократія«. З такою модною тепер магією і чорнокнижництвом мої »Листи« не мають нічого спільного. Буття України не залежить, на мою думку, од частого повторюваня і суґерованя тих чи инших слів. Зрештою на Україні переміг і соціялізм (і то під найбільше крайніми та послідовними соціялістами — большовиками) і демократія (під Польщею, посідаючою зо всіх нових держав найбільше демократичну конституцію), проте ані там, ані там Україна від того не повстала. Я кажу: Україна буде, як що істнуючі в ній реальні люде, що належать до того чи иншого, реально істнуючого, громадського типу, покажуть себе на ділі здатними її сотворити. Під оцим — »покажуть себе здатними« — треба розуміти: 1. те, що ці люде вже на Україні, мають, тоб-то те, що вони по попередніх поколіннях вже в викінченій формі одідичили; 2. — те, що вони своїм ідейним поривом, свою свідомою волею і своїм розумом самі з того одідиченого зроблять. Певні одідичені, стихийні хотіння, відповідно до того типу, до якого кожний з них належить, вони вже мають, але форми виявленя цих хотіннь і керування цими хотіннями залежать вповні од їх розуму та їх свобідної волі, і не можна наперед сказати, чи виявлять вони їх і покерують вони ними добре чи зле, чи сотворять вони чи не сотворять Україну.

Напевно можна сказати тільки одно: як не всі люде на Україні можуть стати демократами, так і не всі можуть стати охлократами чи класократами. Вимагати од невойовників, щоб вони воювали за Україну — це абсурд, який завжди буде кінчатись катастрофами. Але од цих невойовників, чи точніще кажучи їх провідників, можна вимагати, щоб вони за не своє діло принаймні не бралися, а натомість цим, до чого вони здатні, допомагали войовникам воювати за Україну. Розуміється таке можна вимагати тільки тоді, коли припустити, що як войовники так і невойовники дійсно хочуть України і що у одних і других єсть розум і воля, потрібні для здійсненя цього хотіння.

На вірі в істнування хотіння України, і в істнування розуму та волі у провідних українських людей побудована — як вже була сказано — моя праця. По мірі сил свого власного розуму я хочу розумові инших, що так само як і я хочуть України, показати, які політичні наслідки може мати для цілої нації політична перемога і метод здобування та орґанізації влади кожного з цих трьох реально істнуючих громадських типів, і які бувають при тім відносини перемігшого типу до инших типів. Мені присвічує надія, що, во імя

хотіння України, українські люде ріжних типів виберуть своїм розумом той метод, який може привести до сотвореня України, і що вони своєю свобідною волею покерують кожний своїми вродженими стихийними хотіннями так, щоб цей, раціонально найкращий, метод орґанізації міг спільними силами українських класократів, охлократії і демократів бути здійснений. Від активного демократа чи охлократа не можна вимагати, щоб вони поставали класократами. Але можна надіятись, що вони захочуть прийняти класократичний метод орґанізації, як що зрозуміють, що цей метод їм — їх типові, їх вродженій природі — не загрожує фізичним винищеням, а навпаки забезпечує їх істнування разом з істнуванням України. В цій надії перехожу до огляду того реально істнуючого, одержаного нами од природи і одідиченого по нашій історії, українського політичного матеріялу, з якого — хотіннями, ідейним поривом, розумом і волею українських людей — може бути збудована завтрішня, майбутня Україна…


Примітки[ред.]

  1. Шкідливої доктрини загальної воєнної мобілізації не слід утотожнювати з користною доктриною загального військового вихованя нації. Останнє улегчує потрібну селекцію і збільшує серед нації число та якість елєменту войовничого, необхідного для будови, збереженя і оборони держави. По досвіді останньої війни мабуть жадне, навіть найбільше демократичне, правительство не зважиться на загальну мобілізацію, яка неминуче веде до затяжної окопної війни »на ізмор«, і до революції. Поступ військової техніки, і чим раз складніще володіння нею, теж сприятимуть тому, що в будучих війнах рішаюче значіння матиме якість, а не скількість бойців. Уміння володіти сучасним танком вимагатиме таких самих войовничих лицарських прикмет, як колись війна в залізних панцирях. Рівнобіжно і в науках політичних воскреснуть знов поняття войовників і невойовників — поняття так ясні для старинного (напр. Платон) та середньовічного світу, і так незрозумілі та смішні для XIX віку, отуманеного утопією про однаковість людей.
  2. Ріжне числове взаємовідношеня цих трьох типів дає в загальній національній масі ріжні середні результати. Цим пояснюється ріжниця між »національними типами«, як прийнято оці ріжні результати називати. »Національний тип«, відповідно до постійної зміни цих взаємовідносин, весь час міняється. Напр. »національний тип« Француза з часів панування охлократії (войовників-непродуцентів) дуже мало має спільного з »національним типом« того самого Француза за часів панування демократії (невойовників).
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.