Львівський літопис і Острозький літописець/Вступ
| ◀ Передмова | Львівський літопис і Острозький літописець Вступ |
Значення Львівського літопису і Острозького літописця як джерела з історії України періоду феодалізму ▶ |
|
Здійснюючи плани комуністичного будівництва, радянські люди проявляють також великий інтерес до свого історичного минулого. Поряд з вивченням і узагальненням досвіду будівництва нового суспільства наша історична наука вивчає історію дожовтневого періоду життя народів, що нині входять до великого Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Вивчення історичного минулого рідного народу є одною з найважливіших ділянок культурної і наукової роботи. Вона має величезне значення у вихованні в трудящих радянського патріотизму. Славне історичне минуле наших народів, їх тривала боротьба проти соціального гноблення та іноземних загарбників надихає будівників комунізму на нові подвиги.
Український народ має свою багатовікову історію. Він пройшов складний, нелегкий шлях боротьби проти іноземних загарбників та експлуататорів за своє соціальне і національне визволення. Однак в умовах царської Росії історія українського народу висвітлювалася тенденційно і, по суті, фальсифікувалася російськими великодержавними дворянськими і буржуазними істориками, що не визнавали існування української нації, а також українськими буржуазно-націоналістичними істориками, які заперечували спільність походження українського і російського народів та протиставляли їх один одному.
Панівні класи царської Росії — поміщики та буржуазія — позбавляли український народ, як і інші народи, права на національне самовизначення. Ідеологи цих класів «теоретично» обґрунтовували політичні устремління експлуататорів. Їх тенденційне ставлення до історичного минулого приводило до перекручення історії українського народу.
Велика Жовтнева соціалістична революція дала державність і суверенність всім народам, що населяли дореволюційну Росію, та створила найсприятливіші умови для справді наукового висвітлення їх історичного минулого.
Радянськими істориками проведена велика робота по вивченню історії українського народу. Їм довелося багато потрудитися, щоб очистити її від великодержавної та буржуазно-націоналістичної фальсифікації і перекручень. Само собою зрозуміло, що зроблене є лише часткою тієї величезної роботи, яку потрібно здійснити дослідникам в недалекому майбутньому.
Історичне минуле багатомільйонного українського народу потребує всебічного і глибокого висвітлення з погляду марксистсько-ленінської методології. Питання генезису української народності, створення української мови, розвитку культури українського народу та його боротьби за своє соціальне і національне визволення, за єдність з братнім російським народом постійно привертають увагу дослідників.
Особливої уваги потребує вивчення періоду визвольної війни 1648–1654 років, коли український народ, відстоюючи своє право на існування, піднявся на боротьбу проти іноземних загарбників. Саме в цей період український народ виступив у міжнародному житті як самостійна суспільна сила та зробив спробу власними зусиллями спрямувати дальший хід свого історичного буття. Український народ під керівництвом Богдана Хмельницького знайшов тоді єдино правильне вирішення питання про своє майбутнє у возз'єднанні з великим російським народом у складі єдиної держави[1].
В результаті перемоги над гнобителями і возз'єднання з великим російським народом український народ забезпечив умови для свого дальшого економічного та культурного розвитку. У визвольній війні, як у дзеркалі, відбилась сила і міць українського народу, виявилася його здатність для дальшого розвитку і прогресу. Саме возз'єднанням України з Росією було закладено основу для всебічного розвитку економіки й культури українського народу, створено передумови для майже трьохвікової спільної боротьби російського й українського народів проти царизму та поміщицько-буржуазного ладу й підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції, в результаті якої український народ одержав державність та створив самостійну суверенну Українську Радянську Соціалістичну Республіку — складову і невід'ємну частину Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Справжнє уявлення про життя українського народу в минулому можна одержати лише в результаті глибокого вивчення документальних матеріалів та інших пам'яток писемності й культури, які дійшли до нашого часу. Повне і всебічне висвітлення минулого народу можливе лише при умові розширення документальної бази та уважного вивчення джерел, що стосуються різних періодів вітчизняної історії.
У реалізації завдань, що стоять перед історичною наукою, визначна роль належить радянським археографам. Вони мають допомагати поглибленому вивченню історії України всіх періодів, здійснюючи нові публікації історичних джерел, як уже відомих, що стали бібліографічною рідкістю, так і заново виявлених, та зробити їх загальнодоступними для найширших кіл дослідників і всіх, хто цікавиться історичним минулим українського народу.
Одним з найважливіших джерел для вивчення історії України періоду феодалізму, зокрема подій визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, є українські літописи.
В історичній науці до цього часу немає точного визначення категорії документів, що відносяться до українських літописів. Щоправда, відомий археограф і дослідник українського літописання О. І. Левицький, обминаючи питання про початок складання українських літописів, робив спробу визначити час закінчення періоду українського літописання і початку складання синтетичних творів з історії українського народу. Він вважав, що одночасно з складанням кращих оригінальних літописів, до яких він відносить Львівський літопис і Літопис Самовидця, в тому ж XVII столітті появилися і найбільш цінні компілятивні зведення з південноруської (української) історії, як, наприклад, Синопсис та дві хроніки — Густинський літопис і літопис, відомий під ім'ям Леонтія Боболинського[2].
В процесі феодального роздрібнення і особливо після тяжкої татаро-монгольської навали літописання, що бере свій початок у Київській Русі, перемістилося на північ, в Ростово-Суздальську землю, та на південь, в Галицько-Волинське князівство, де воно знайшло своє продовження і згодом набуло характеру козацького літописання[3]. На Україні, як і в інших слов'янських землях, сучасники, бажаючи зберегти для прийдешніх поколінь пам'ять про видатні події, створювали джерела літописного характеру. Літописання тут почало набирати нової сили в XVI столітті, коли український народ у битвах за своє соціальне і національне визволення повів рішучу боротьбу проти іноземних загарбників та феодальних експлуататорів. Документи, що відбивають боротьбу українського народу проти польсько-литовських загарбників і феодального гноблення, і являють собою українські літописи. Українські літописи XVI–XVIII століть, як і літописання в Російській державі XV–XVII століть, хоч і є продовженням давніх літописних традицій, одначе являють собою новий, вищий ступінь літописання в порівнянні з літописанням Київської Русі і періоду феодального роздрібнення. На жаль, бурі визвольної війни і особливо релігійно-націоналістичний фанатизм польсько-католицької шляхти спричинилися до масового знищення різноманітних українських історичних документів, в тому числі літописів, хронік, діаріушів, внаслідок чого вони дійшли до нас в дуже невеликій кількості.
Українські літописи здебільшого писалися учасниками або очевидцями подій чи людьми, які жили невдовзі після них і описували їх за живими переказами, а також мали можливість користуватися документами, що в більшості до наших часів не дійшли. Загалом, літописи складалися безпосередньо слідом за подіями, або через деякий (звичайно, невеликий) проміжок часу після того, як події відбулися. Тому літописні джерела в основному є достовірними, а в окремих випадках і єдиними свідченнями про події, що в них описуються. Щоправда, деякі літописці XVI — XVIII століть починали свої твори з опису більш ранніх, ніж сучасні їм події, переказуючи своїх попередників. Але такий переказ складав, звичайно, невелику, своєрідну вступну частину літопису, ступінь достовірності якої встановлюється шляхом критичного аналізу відповідних джерел. Основна ж частина літопису охоплює, як правило, сучасні авторові події.
Цінність українських літописів як історичних джерел полягає в тому, що літописці не тільки описували події, але й виявляли своє ставлення до них. Разом з тим, слід мати на увазі, що в українських літописах XVI — XVIII століть відбилося ставлення до подій не тільки самих авторів. У них знайшли своє відображення класові інтереси, прагнення соціального середовища, до якого належав літописець, а в багатьох випадках — і сподівання та надії широких народних мас. Отже, літописи є специфічними історичними джерелами, які висвітлюють історичне минуле зі значно більшою об’єктивністю, ніж пізніші зв’язні, не порічні виклади типу Історії русів тощо, Літописні твори не тільки подають факти, але й дають можливість відчути дух описуваної в них історичної епохи.
Пам’ятки українського літописання XVI — XVIII століть цінні не лише як джерело для вивчення періоду формування українського народу та історії його героїчної визвольної боротьби, що завершилася визволенням з-під польсько-шляхетського гноблення та возз’єднанням з великим російським народом. Вони одночасно є важливим джерелом для вивчення історії української мови і письменства.
Українські літописи XVI — XVIII ст. у більшості випадків писалися світськими людьми, рідше духовними. Всі вони користувалися тодішньою книжною мовою. Однак літописці були зв’язані з народом, внаслідок чого на мові літописців позначився вплив тодішньої розмовної мови. Вивчення українських літописів, як пам’яток мови і літератури, допомагає розкрити одну з найважливіших сторінок історії української мови і літератури та розвитку української культури взагалі.
У науковому обігу є значна кількість українських літописних пам'яток, однак, як історичне джерело, вони вивчені і використані далеко недостатньо. Лише над одним українським літописом, а саме над літописом Самовидця, проведена значна науково-дослідна робота[4].
- ↑ Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1648–1654), К., 1954, стор. 8.
- ↑ Летопись Самовидца, К., 1878, предисловие, стор. IX–X.
- ↑ В. Б. Антонович, Источники для истории Юго-западной России, К., 1881, стор. 3–4; М. Грушевський, Історія України-Русі, т. I, К., 1913, стор. 590; П. Клепатський, Огляд джерел до історії України, вип. 1, Кам'янець на Поділлю, 1921, стор. 52; Д. І. Багалій, Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1, К., 1923.
- ↑ Вперше «Літопис Самовидця» опублікував О. Бодянський 1846 року в «Чтениях в императорском обществе истории и древностей при Московском университете» (1846, № 1, 2), за списком, виявленим П. Кулішем 1843 року. Хоч літопис у численних списках був відомий і раніше, однак лише після опублікування він став доступним для широких кіл дослідників і зайняв почесне місце серед українських літописів. Про цей літопис писали або згадували у своїх працях П. О. Куліш, О. М. Бодянський, М. О. Максимович, Г. Ф. Карпов, В. Б. Антонович, М. І. Костомаров, К. М. Бестужев-Рюмін, О. І. Левицький, О. Огоновський, В. С. Іконніков, І. Я. Франко, Д. І. Багалій, М. С. Грушевський, М. С. Возняк, В. О. Романовський, М. Н. Петровський та ін. Перше, досить грунтовне дослідження літопису було зроблене О. І. Левицьким у статті «Опыт исследования о летописи Самовидца» (Летопись Самовидца, стор. 1—81). Підсумки студій над літописом Самовидця та докладне для свого часу дослідження літопису здійснено в праці М. Н. Петровського, Нариси історії України XVII — початку XVIII століть, т. I. Досліди над літописом Самовидця, Харків, 1930.