Люборацькі (1920-ті)/1/II
| ◀ I | Люборацькі Частина перша II |
III ▶ |
|
Все йшло, як треба, по косовиці жнива наставали, як й що року. Хазяї не нарадуються, що Бог благословив їх працю; та що ся радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед сим часом! У них аж приповість склалась: „настане май, в опуки[1] грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль, та до дому сусуль!“ Та як їм й не радуваться? Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, й покинуть на Божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, вяне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той роспуск, — так що̀ рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що з-роду не бувало дальше свого сінокоса або хутора, як ще єсть.
Скакав Антосьо на Кирика й Улити — та як ще скакав! Й другі скакали, йдучи з класу після публичного екзамену.
— Чуєш, Робусінський?
— Га! — озвавсь той.
— А підеш проти підводи?
— А ти?
— Як ти підеш, то й я.
— А я піду, як й ти підеш.
— Добре!
— То приходь же!
Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. Й пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. Й вся школа бігла. Не один й книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миши їдять!
Се діялось у Крутих. Крути, місто на Поділлю в Балтянськім повіті. Стоїть воно на двох горах й має дві церкви. Лівобіцька й правобіцька Україна — то все один край, одні люде й одна лиха доля; та хто не був по сей бік Дніпра, жадної тями не має про сьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста̀. Лівобіцькі міста̀ для правобічан здаються селами — не більше, бо тамтешні ось які, — подивимось на Крути.
Крути мають в собі дві парафії: міську й другу, де нема жадного жида. Як їхать від Ко̀дими[2], то в'їзджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись про-між хати й хатки, нім доберешся до „міста“. „Місто“ — то саме чоло містечка; по самій середині чотирогранястий пляц, де ярмарок стає. Кожна сторона сього пляцу впирається в ряд самих лучших домів, все жидівських. Нема в сих рядах жадної хрещеної душі, хіба жидівська наймичка, або хто ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дворів там й зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір, а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів там зветься пѐрія: се поздовжня пѐрія, то поперечня. Се саме чоло міста; тут найбагатші купці, тут крамниці й усе… Серед пляцу колода стоїть. За главними періями, чим далі від міста, — дімки все дрібнійші, жиди все біднійші, все більше неохайности.Як іти та йти, то кинеться в очи, що вийдеш на пусте місце, де ні однісенької хати; а там знов починаються забудинки, й всі на другий штиль: де двіро̀к стоїть, де просто як сільська хата. Се вже пішли хрещені люде. Так всюди, й нігде нема того, як в правобіцькій Україні, що живують мішма, що й не пізнаєш, де жидівська хата, а де не жидівська. За містом де-небудь особний пляц, де також стають ярмаркові, вже з кіньми та з товаром. Сей пляц зветься торговиця й ділиться на кінську торговицю й на волову торговицю. Кому що завгодно купити, так й знає, куди вдаритись, де чого шукати. То таке місто Крути. По-за містом живуть хрещені люде, й місто наче в загорожі: на захід сонця по-за місто йде поперечний яр, й яром вода слезить. Сей яр сходиться з поздовжним, що ділить Крути на дві половини — міську й не міську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуться магала̀, та магала̀, — ніби-то: ся сторона, та сторона; де хто живе, ту сторону й зве: ся магала̀.
Класи біля міста стоять на косогорі; як вийти за ворота від класів, то на ту магалу́ повертають в ліву руку й у долину. Сюди то й бігла школа̀ ото, мовляв я.
Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелик й не жалував грошей. Й у хорошім місці поставив: обібрав круту гору, що до Балти по їй дорога лежить, вирізали пляц на цвинтар й вигнали храм Божий на диво дивнеє на ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замісць притворів — піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка камінням виложена, плитами, й до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так й піде якийсь голос — не луна, а задзвенить — тр-р-р! З трох сторін такі піддашки. На коленім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. По середині, де вони сходяться хрестом, баня виведена зкругла-гранчаста, — одна гранка більша, а друга меньша, й на кожній більшій гранці вікно, а на меньшій — замісць вікна, маняк з чорного мармуру, кажуть; проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена, та ще не остання: на великій бані шия, тож з стовпами; на шиї — голова, там маленький перехват, й зверху яблуко, а на йому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, й як сонечко сяє, то він так й миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене, — хоч по-китайськи, проте якось до смаку, а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на сю церкву! Здалека здається, що вона на воздусі стоїть — так вище хатів, й будівля якесь легесеньке. Не зважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж в гору зноситься, мов би летіти хоче й тільки жде, нім помоляться добрі люде, а там й вознесеться. Й у середині церква хороша, багата, й малювання дороге: святі наче живі стоять, а над головою, над кріслатим ліхтарем Дух Святий — й не так що, як проміння там то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається, й сонечко от-от має вигріти, то по небі як раз таким промінням стріля, як тут круг Духа Святого намальовано. А золота в церкві — аж капає. Може тепер й не так: я ще малюком туди заглядав… Минулося! А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом: як се золото наче тече, капає — так капав кровавий з тих людей, що на його панщину робили!.. Й дякував Богови, що людські кроваві хоч на його хвалу пішли, а не жидам-рандарям на „цицили“.
Дзвіниця коло тієї-ж церкви ще дивнійша: стоїть підмурок вище коліна зкругла-гранчастий; на підмурку по краях, саме де гранки сходяться, по оба́-біч помуровані стовпи — всіх шість пар, — здається, вишиною сажень в три; на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок; на піддашку забудівля з дірами замісць вікон. Тут дзвони висять. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайка, яблуко, й на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, й хрест на ній наче пишається, наче йому величнійше стояти на такім пишнім забудівлі.
В сій церкві колись-то був за дяка Волоський; любив Бога хвалити, та любив й у горло лити. Так і вмер налиганий. Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала. Мала вона хату під горою, під которою й церква стояла. Тут-то жив наш Антосьо Любораченко, а просто писався — Люборацький Антоній!
Подивимось на ту хатину, де він бідував.
Наче навмисне проти такої махини, як церква, ступнів тридцять в долину — наче купа гною. Мабуть, не одну обору вичистили, подумаєш, глянувши з гори. Та на̀що се оринням[3] його обклали? Аж дивишся — й курить, й комин[4] стирчить. Ге! так се хата! Так єсть — хата, коли хатою можна звати бурдій[5], що тільки дах над землею, навіть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як з надвору, так і в середині хата була однаковісінька: так нечепурно, неохайно.
Та не церемоньтесь, панове! зайдімо в бурдій, подивимось, як воно тут в школярській „станції“[6]. Тільки згинайтесь, бо будував сю хату низького зросту чоловік, і двері міряв по собі, то аби-сьмо кгудза не набили. От заскрипіли поламані двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який, — то сіни. Ступнів на два від сінешнього порога… ні не так! Бачите — наче лежанка стоїть? А серед неї вмурований казан — бачите? й челюсти бачите, що наче в лежанці топиться? Коли се бачите, то гляньтеж ще в-гору. Бачите, що ся наче лежанка вимурована під комином[7]. Отсе — „коту́на“, щоби-сьте знали! На-о̀хрест коло казана діри, щоби дим проходив та полумя, як топиться. В тім казані, як би по добрім хазяйстві, гріли-б окропи, як шмаття золять, а тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісінької „котуни“, з глухого боку двері до хати; нема ні клямки, ні кілка, а тільки ремінець висить. Тягнімо ж за той ремінець, чи не відчиняться, бо ні за що взяться. Ай-ай-а! що се за диво? Щось довге, наче шура, та таке довге, що з сіней й кінця не видно. Може подумаєте, що в нас очи погані? Ніт, очи в нас куди добрі, та ми стоїмо в сінях, й голова наша над дверми, то й бачимо тільки до пів хати з гори та вниз клином.
Нічого робить! треба зігнуться, коли хочете ввійти в хату. Ступнів зо три від порога стовп стоїть — сволок підпирає; коло самісінького порога — мисник, а по другий бік — піч. Ходім далі. Як минемо стовп, то наче в лазареті, кругом стоять кроваті, — аж шість. Все поперевертано, поперекидано, книжок купами по всій хаті, а з них коли одна знайдеться з палітурками, то ще хвалити Бога. На столі лепу, хоч ріпу сій. Долівка вимазана жовтою глиною, а стіни білою, й підведено чорним. На глухій стіні килим висить, й на килимі колодка з на пядь довжини, й на ній написано Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи, — хто „мужичить“. Її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто „мужичив”, записують в журнал і за кару назначають вивчити скілька-десять латинських слів під ряд — до трох раз, а там уже бють. Від ноти висить мотузок, як нашильник. Тут під стіною й кровать старшо̀го. На дверях написано по первій значці кожного дня в неділі по ряду: Н, П, В, С, Ч, П, С; й над кожною написано число дня, — останне число пятнадцате липця. Сі значки опріч того ще й так толкують: (Н) не пий (П) попе (В) вина (С) сиди (Ч) читай (П) письмо (С) святе. В хаті — ні духу живого: хазяйка пішла до смотрителя просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт, наче лошата біжать; далі крик, сміх, зойк. Се дітвора йде. В-сам-перед ввійшов у хату Люборацький, лап за шапку жменею й жбурнув на кровать та й тиць на стіл. Вбігає другий. Сей поскакав по кроватях. За ним третій, четвертий — одинадцятий, дванадцятий, — й закипіло, як в казані. Старшо̀го не було — тринадцятого. Де-ж вони сплять? — подумаєте. А на тих шести кроватях — по два або й по три в-купі, тільки старший сам. Щоб не було тісно, то вони головами лягають одні до образів, а другі до порога й в ночі один другому очи підбивають. Се не в-дивовижу. Й стає розуму в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало-б його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не пробєш: не своя воля тут грає, а смотрительська. Як Люборацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару калачів хліба, — а в тій стороні калачі печуть, що в решето не зміститься — здорові, — пляшку вина взяла й три карбованці грішми, та й повела сина „являтись“. Йдучи поперед класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди! червону; дукачів та намиста на їй, аж шию гне.
— А що ви, їмосць, сина привезли? — питає вона.
— Еге-ж! отсе веду являтись. Чи смотритель дома?
— Дома, та сердитий.
— Боже, твоя воля! А дуже сердитий? — пита пані-матка.— Як вогонь, — озвалась молодиця.
— Господи — Господи!… Та вже не з'їсть.
— А станцію вже маєте? — запитала та молодиця.
— Ні, ще.
— До мене, їмосць; в мене людських дітей таки гурточок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Волоської.
— Та коли-б мені як до смотрителя перше, — відказала пані-матка.
— Се вже, дасть Бог, відбудете як-небудь, — відказала Волоська й додала, — приїзджайте, їмосць! Не знайдете лучше, як у мене. А славний ваш синок… А чи несете що̀ смотрителю?
— Та що Бог дав.
— То не лякайтесь, — змякне.
З тим і розійшлися.
— Слава Богу, — подумала Люборацька, — що найшлась така людина! Хоч духу піддала. — Й пішла своєю дорогою.
Йдучи в місто від Кодими то-що, з полудня, як вже доїзджати до жидівських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим горо̀дом — двір, чолом проти гори, з рундуком, й перед двором великий пляц, штахетами обгороджений.
Проти воріт на-впоперек якийсь забудинок, тож мурований, — немазаний був, то й видно, що з білого каменя. Се станя, маштарня, дроварня й комора під одним дахом, а той двірок — класи, — князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, й по дорозі по тім же боці на стовпі розбитий дзвінок висить. Все се було новина для Люборацької, що тягла через подвірря перший раз сама не своя, наче зварена. Та де-ж смотритель живе? кого поспитати? Наче Бог послав якогось пан-отця, тож з сином.
— За мною, — каже, — я вже бував тут.
Знов подякувала Люборацька Богу й пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там ще обернулись в праву руку й стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступінь озивався внизу, озивався й в душі нашої пані-матки.
— Як до його приступити? — питала вона сама себе. Й здалась на Божу волю: що, — дума, — робитиме сей пан-отець, те й я робитиму. А що вже син того пан-отця, то йшов білий, як глина. Не втікло се від гострого маминого ока. — Бідні діти, — думає вона, — не дарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі…
Ступанка не довга була, східців шість, а там в-право ще ступанка в сінці, на два східці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь й я тут… Здається, з меньшим страхом ставали люде перед суд інквізиції, як оттут. Душа, було, завмре, зовсім завмре, як муха в-осени. Й землі під собою не чуєш, й світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце бється, як рибка на гачку. Вертаєшся, було, то наче з-заду чорт доганяє, — так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.
В сих сінцях пан-отець вийняв гребінь з кишені, розчесався, обтер чоботи полою, розчесав сина й узявсь рукою за клямку.
— Чи ви вже готові? — пита Люборацької.
— Пождіть, чи не забула-м чого, — відказала вона.
Й стали в-двойзі, позадумувались. Діти стояли, як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп — щоб поворухнувся!
— А що? ходімо! — заговорив далі пан-отець.
— То й ходім, — відказала Люборацька.
Пригладив той коси, бороду, вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеви, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, й двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого-б, бачся? Та вже хто його зна — чого, а чогось страшно, що й не сказати.
Довго стояли „родителі“, нім вийшов „єго високоблагородіє“; й кашляли и відкашлювались, — все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати й вийшов смотритель — стриженний, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як у кота, — здається, от й кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились пан-отець й пані-матка.
— Здравствуйте! — заговорив він, пишно дивлячись, як пан-отець й пані-матка на столі вивязували калачі й вино; далі пан-отець підійшов до його:
— Моє вам нижайшеє почтеніє! — каже. — Й взялись за руки. Тут й щезло те, що в пан-отця в жмени. Те ж зробила й Люборацька.
— Вашъ сынь первый разъ? — пита Люборацької смотритель.
— Так єсть, ваше високоблагородіє, — відказала вона.
— А умѣеть онъ читать?
— Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, сама чула-м.
— А ну, мальчикъ, прочитай намъ что-нибудь, — заговорив смотритель до Антося й взяв книжку з стола.
— Вот это, — каже.
Куди як оторопів Антосьо!.. Господи, — в душі молилась пані-матка, — допоможи-ж йому!
Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по церковному й то читав на наське, а не на московське, то й почав: блаженъ-мужъ ко-то-рый не хо-дышъ по пуши…
— Тово стоило-бъ попушить, кто тебя училъ читать! — гукнув смотритель. — А кто онъ таковъ? Кто училъ тебя читать? — запитав далі.
— Га? — озвавсь Антосьо.
— Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, — підхопила мати. — Кажи: татко.
— Татко, — за мамою сказав Антосьо.
— Мій старий сам його вчив, — додала Люборацька.
— А самъ-то онъ гдѣ учился?
— Ми люде старосвітські. В школах мій старий не бував; так, коло дому навчився.
— Так і видно, — заговорив смотритель, — не такъ бы дитё читало. Ево бы сто́ило попушить, что-бы не брался, коли не способенъ. А гдѣ вы остановились?
— Ще нігде, — каже Люборацька.
— Ну, такъ ступайте къ Волоськой.
Ввесь отсей час пан-отець стояв коло порога з сином.
— А вы гдѣ? — пыта смотритель.
— У Волоськой думаю, — озвався пан-отець, — єсли будетъ ваша милость позволить.
— Хорошо! — Й пішов собі назад, звідкіль вийшов, а сі й собі пішли.
— Що то за Волоська? — спитала Люборацка пан-отця, як уже вийшли з того підземелля.
— Та то вдова, дячиха.
— Тут якась вже вербувала мене до себе й сказала, щоб до Волоської питатись, — чи не вона се буде?
— Та сама, — підхопив попович, — другої Волоської нема.
— Як там у неї — добре стояти?
— Ні, — каже попович, — я вже рік там, а нічого доброго нема.
— Чого-ж так смотритель за нею? — пита пані-матка.
— Платить, — каже пан-отець.
— Та ще й доносить, — додав його син, — іноді ще й підбреше. То смотритель й любить її.
— Он як!… А чому-ж в другім місці собі станції не знайти?
— Опісля злитиметься смотритель, — заговорив попович, — й буде за́ що, чи ні, так і бє.— Хай йому цур! — озвалась пані-матка.
— І я кажу, — каже пан-отець. — Лучше нехай вже дитина так перемучиться, а до-дому приїде, то відживиться, а ніж мають ні за що здоровля відняти.
— Добре мої покійні татуньо говорили, — подумала Люборацька, — що то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі. — Далі заговорила: согрішили ми перед Богом, прогнівили Його милосердного! Не дарма стоїть написано: нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів, і вкорочу вам, як будете злі… Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, — додала сумно.
— А що не одного талану позбавлять, то й Бог забув, — додав пан-отець.
Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської, покинули дітей своїх й поїхали, роспивши могорич. Що-то вже плачу було, як мати виїзджала, а виїзджаючи наказувала: „учись, синку, а то будеш битий“. — Антосьо не бував дальш Тернівки — й то з матір'ю, а тепер остався за девять миль! й гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні обїдеш. І мати сплакала й поїхала, поцілувавши сина в голову.