Люборацькі (1920-ті)/1/I
| Люборацькі Частина перша I |
II ▶ |
|
Коло Умані, чи лучше — в Уманщині, і було і є сельце — хоч би й Солодьками його назвати. Город Умань в Київській паланці, та зараз же і Поділля починається, то в Уманщині лічаться і де-які села подолянські, — і Солодьки село подолянське. Славний то край, і люде там славні, і Солодьки дуже хороше село, тільки невеличке: так по-під убіч хати пообгороджувані, коло кожної хати городець і садок. І церква в селі, як квіточка вбрана: обсаджена липами, тополями, всякою садовиною, а коло притвора дві коморі, шопи, возовню видно, клуню і тік; на току скільки стогів ще торішнього хліба; за током ішов садок — великий та роскішний. Перед однією коморою стояла бричка, які й по лівий бік не в-дивовижу: зелена, черевата, — і упряж на землі. Як приїхали звідкільсь та коні випрягли, то так лоском і покинули все — так і лежало. По подвіррі всяка птиця ходила й ті гуси, що носом ворота підкидають.
Та знать на вітерець збіралось, бо одна попала шлею в зуби й почала термосить, аж бричка скрипіла. — „Аса! аса-ля!“ — хтось гукав дерзким голосом. Та й знов: „Масю, піди-но! он бач — шлею рвуть!“
На сей гук побігла дівчина через подвірря, — наче б яка шляхтянка. На Поділлю єсть спадки тої давньої гонористої шляхти, що „nie pozwalam“ в сенаті гукала. Тепер вона звелась: й мову свою шляхетську забула, й віри відцуралась — словом, як там кажуть, та-ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали — цілувать дівчат в руки й де-які слова: „проше“, „добрий вечур“, „добридзень“, „па́дам до́ нукг“ й ще де-які, та й годі. Сим тільки вони й відріжняються від Подолян-Русинів, та ще одежиною: мають желетки то-що, а жінки завязують голову в хустку із купром — от трохи так, як Київські міщанки; мають шляфроки — свого крою одежина, й в спідницях ходять та в черевиках; не носять також коралів. Русинки ж там завиваються в намітки, в коралях вся краса й багатство, ходять в запасках то-що. Дівчата Русначки заплітаються там в дрібниці й в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівчата, чи просто шляхтянки, в дрібниці не заплітаються, а в ріжки, и поликів ні на́ очи. — Отака й то дівчина була, що побігла через подвірря шлею боронити: просто в спідниці, в сорочці з виложистим коміром з шляркою, й заплетена в ріжки, на шиї мала низку перел, й боса.— Аса! — крикнула вона, добігаючи до комори, й схопила дрючок з землі та й замірилась. — „Бий же, бий!“ — гукнув той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по дівочи: козак дальше б кулаком досяг. Чечу́га побігла, а на-вперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині, в косах, в бороді й так почастував отту звірину, що бідолашна й крижі за собою поволокла.
— А щоб тебе піп і з'їв! — заговорив він, заложив руки за спину й став серед подвірря. Дівчина поралась коло упряжи.
— Закинь, — гукнув, — на візок!
Дівчина закинула на бричку шлеї й нашильника та й пішла до хати.
То був пан-отець парафіяльний, о. Гервасій Люборацький, а Мася — то старша дочка його.
— Гм! — почав о. Гервасій, — гм! куди б же? — І позирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно, як на тарілці.
— А! — заговорив далі пан-отець, рушаючи з місця, — а! піду до Росолинського. — І потяг за ворота.
Росолинський — то був дідич в Солодьках. В тім краю пани все католики й все ляхи, то й Росолинський був лях й католик. Як же воно так, що благочестивий пан-отець потяг до католика? і, як видно, не за ділом, бо в підряснику пішов, а як би за ділом, то убрався б у рясу.
Нема в світі більш праздного люду, як деякі пан-отці: ні за холодну воду не візьметься. Та нема ж й таких, як були пани: тільки й знали, що погукували, як ще й погукували, а то за другими й сього не бувало. Так марудно сидіти самому, чи пан-отцеви, чи панови, — й сходились иноді на перебенди. Є такі пани, що на попа тільки помий не ллють, та єсть й попи, що лучшого не варті. Та тут — як па́н був не з таких, та́к й о. Гервасій. Сей був з тих старих ще пан-отців — з тих, що у бакалярів вчились; після сам бакалярував, а там помаленьку й до попівства досравгавсь, женившись під сорок літ.
Всі таки пан-отці біду знали, виростали в громаді, то й шанували громаду, й громада їх, та й панів не цурались, бо знали, що коло пана можна поживитись; да таки більш того, що в пан-отцеві не пізнаєш, де лице, а де виворіт: з кожним зайде, а ні з ким до приязни не доходить — такі вже люде. Росолинський був щедрий пан, то пан-отцеві й на руку: то нивку візьме до „żywocia“, то який куль муки марамонської[1] на проскури, то хуру-другу дров з ліса, то-що… Так помаленьку й піддався й вірив в пана, як турчин в місяць, й ходив до його, як до-дому. І се потяг, наче б то йому треба в „коляндар“ подивитись. Се діялось саме під косовицю, то мов би пан-отцеві й треба було знати, чи не віщує „коляндар“ дощу, щоб сіно не билилось, як то кажуть, жартуючи, коли дощ пере покоси.
Ото-ж пан-отець потяг до двора, а Мася вернулась до хати. Сама вона була на хазяйстві; пані-матка пішла до шаровильника й наймичок забрала, а дочці наказала всякої роботи: й масло бити, й сметану збирати, й сир відгрівати, й кабани, що в сажі аж два годувались, на її голові були, й всяка птиця; та ще треба було й закришки[2] на вечір наготовити. Так воно все діялось, й Мася завсігди справлялась. Пані-матка, було, тільки під вечір одну наймичку пришле, а сама іноді аж з робітником прийде: одно що таки робуча була й сама, а друге, що як зійдеться з молодичками, то любила й побазікать. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться, — й ще добре, як скінчать на співах, а то й до плачу не раз доходить. Не так коли, як на случай пані-матка нишком від пан-отця та одну-другу пляшечку оковити підцобрить. Поминай тоді, як звали: наче батька ховають. Се не то, щоб пані-матка та любила торкнути, а так собі: — частуючи робітника та дякуючи, що послухали. Чарочку кожна молодиця пє, скривившись; по другій тільки губи обітре, а за третьою вже облизується, а там пішло як по маслі, сказано — мякеньке: ні кусати ні жувати. Оттак й день до вечера прокуликають, як свято; а як будень та робота, що нема чому, то тільки полуднуючи та підвечіркуючи, й то не багато, — аби, знаєте, горло прополоскати, щоб смачнійше з'їлось. Що очиці посоловіють, то се так собі, — хто його знає, чого їй було… Отсе диво! й не пила й язик наче не твій! Хто його зна, чого! Спасибі вам, мамуню! дай вам, Боже, й на рік мати, а нам у вас робить діждати!
Дивні діла твої, Господи! Здається, отсі вчені та товчені пан-отці повинні б лучше громаді подобатись: й більш читав, й більш вчився — хоч з книжок та світ повинен би знати, й себе спізнати; а піди-ж! вийде, наче з ліса, й у дяка вчиться правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що ясне сонце — високо-високо: як не вклонись, не догледить. Все мабуть, якісь великі та розумні думи думають, що й під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед собою — дарма тільки батьки кошти несуть… Дивні діла твої, Господи! На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в йому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих високих наук і в очи не бачив, і чути про їх не чував, і слухать навіть не любив; а піди ж до хазяйства — хоч якого битого господаря перейде. Або до відправи! приведи татарина, що з-роду з-віку не чув Божого слова — й той зрозуміє: й голос мав на славу, й читав, як горохом сипле, — кожне слово наче виточене з його уст викачувалось. То й любо було в церкві постояти, набоженства послухати. Не так, як за нових, що мимрить-мимрить, наче теля ремінь жвакає, та ще й на московське; а ти в церкві стоїш, й спать хочеться, або таки дрімаєш. Не тільки в церкві та в своїй господі, — й у громаді о. Гервасій був чоловік з головою. Як розскаже, було, що з давнини, то наче з книжки вичитує, аж зітхнеш, слухаючи. Дасть же Бог таку голову на вязи! Здається, щоб другому попалась, то покотилась би, як кабак — не вдержалась би. Господи, Господи! Тим і громада його поважала й любила, що малої дитини не промине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до розмови стане.
— А де були, дядьку?
— Та там й там, отче чесний!
— А куди Бог провадить?
— Та туди й туди!
— Боже помагай!
— Спасибі, пан-отченьку!
Й підеш, й він піде, а на душі якось так легесенько, наче справді Бог тебе веде, а не ноги несуть. Оттакий то був о. Гервасій! оттака його пані-матка!
Й жили собі любенько. Господь благословив й діточками — четвірко їх мали: три дівчини, як зорі ходили, й хлопчик. Дівчата звались: старша Мася, літ мала вже з чотирнадцять, меньша Орися — літ девяти, третя Текля, — пяти літ була. Хлопець був підстарший, звався Антосьо. Що то за хлопець ріс! вже, було, вмів на крилосі читати, — міг би за дяка бути, хоч мав літ одинадцять. Пан-отець так-таки й думав, та прийшов указ від благочинника, щоб в школи везти… То то вже плачу було! Не так хто плакав, як мати; згадала покійника тата свого, що все, було, розсказує, — з якихсь книжок вичитував, — що під кінець світа, як вже матиме анцихрист народитись, всюди будуть ученики й учителі; а то не учителі будуть, а мучителі; не ученики, а мученики; то-ж то плачу було! На маму дивлячись, й дочки слізми заливались. Пан-отець же лиш сип — не так за чим, як треба було гроші везти, то учителям, то-що. А Антосьови байдуже: бігав собі по на-дво́рі та батогом вихльостував — ще й рад був, бо не приганяли до книжки. Та все таки заплакав, як прийшлось на бричку лізти. Високо так намостили, що наче дзвіницю на колеса взяли, — так то всячини напакували: й курей, й гусей — все печених, й печене порося начинене, й масла, й всього, всього, — сказано: дитина в чужий край виїзжала, в чужу сторону, аж за десять миль від дому, в Крути....
Мати сама й відвезла й отсе тільки рік минав, що його не було дома, а тільки сами дівчата. Любили його сестри й все було допитуються, чи скоро вже Антося привезуть. Й ждали того Кирика й Улити, як великодня.
Та ще далеко було до пятнадцятого липця, тільки червень недавно почався; в хазяйстві всяка робота йшла, — весняна кінчалась, а літня до початку доходила. Й пані-матка була коло шаровильника, а пан-отедь збіравсь сіно косити й пішов „коляндар“ почитати, як бачили-сьмо. Мася ж, зоставшись сама з сестрами, Орисю заставила начиння мити, а сама справлялась коло дійва. Й вже всюди вправилась, тільки ще оставалось буряну насікти для годованців. А вже з полудня звернуло, й сонце саме припікало.
В сю саму пору о. Гервасій тяг з двора — смутний та невеселий: борода йому аж кисткою на груди вперлась, так голову повісив; руки за спину заложив й волік патерицею за собою — не підпирався. Тепер в тій стороні причет в підрясниках ходить й з бородами, то пан-отці мусять ходить в рясі; а давнійшими часами причет був стрижений та голений, й зодягались, хто як міг: хто в сіртуку ходив, хто в свитині, а хто й добрий мав жупан, або бекешу; то пан-отці ходили без ряс: й по підряснику знати було, хто йде. Й о. Гервасій, хоч без ряси йшов, та всі його признавали, хоч би й чужосторонні: борода, коси та доземна одежина вже свідчили, що не проста людина йде, а батюшка. Й хто йде, кожен шапку зніме, „помай-бі“ скаже; хто йде, під благословенство підійде. О. Гервасій кожному, було, привітне слово скаже, нікого мовчки не пройде; а на сей раз й землі під собою не бачив, не то на подорожних ще придивлявся б. То всі зараз й пізнали, що не мала туга в його душу завітала. „Бач, кажуть, чогось зажурились наші батюшка. Я підійшов поблагословитись. — Га? кажуть. — А я: благословіть, кажу, отче-чесний! — Боже благослови! — Й більше ні слова. Адже сього не бувало?“
— Та-же ніт.
— Мабуть велика туга!
— Й я скажу.
Справді на душі в о. Гервасія, як в казані, клекотило; думка думку випереджала, а більш того, що жадної не було, тільки за серце стиснуло. Так притяг він аж до дому. Текля бігала по подвіррю, вгледіла й покачалась до його, кричучи: „татко! тат-ко!…“ Погладив її пан-отець по головці, та, мабуть, не по-батьківськи, бо хоч мале було, а зараз спізнало, що він не веселий, й стало, приставило палець до губи, наче думає-роздумує: як зразу й кинулось по подвіррю: метелик надлетів. Тим часом о. Гервасій вже й поріг переступив. В сінях Мася заходилась коло буряну. Зглянув він на дочку, зітхнув й питає:
— А мати в полі?
— В полі, — відказала вона. — Може будете що їсти? єсть плечинди.[3]
— Єт! — отозвавсь о. Гервасій, — дай мені чистий покій! — махнув рукою й пішов у покої.
Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гука:
— Масю! Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона; обтріпалась й побігла до хати.
Тато сидів коло вікна на тапчані, тільки в шматті, росхрістаний, аж груднину видно, й краплями піть тече по виду.
— Возьми, дочко, подушку та поськай мене, — заговорив.
— Нема часу, татку: я кропиву січу, — відказала дочка.
— Ти б не бралась не за своє діло, — заговорив він наче не своїми губами, — хіба ти мужичка чи що, щоб коло свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці мені не вганяй! Ти… та й не докінчив: чудно йому стало, що Мася дивилась на його на все око й аж плечима здвигнула, що ніколи сього не було, а тепер балака, наче не до-ладу, наче не те з губи вирвалось, що хотів сказати.
— Чогось так очи вивалила? — гукнув тато. — Бери подушку та ськай.
Пішла Мася в „валькір“, як там кажуть, винесла подушку, гребінець, сама тільки в цицовій спідниці та в сорочці, й разок перел на шиї.
— Чого ходиш, як циганка? чому не приберешся? — почав пан-отець, поклавши голову на подушку.
— Хіба хто приїде? — заговорила Мася, перебіраючи йому в голові, а за пальцями аж волосся крячиться.
— Дурна ти! — озвавсь пан-отець. — А руки які! як у мужички, — додав далі, поклавши голову на подушку, й каже: гляди-ж, щоб — його ходила мені вдягнена, й рук пильнуй, щоб білі мені були! Я останню хвостину збуду, аби й ти на людських дітей походила. Ох! — застогнав.
Не відповівши, Мася почала ськати й думала собі, ськаючи: „що се сталось таткови? чи не слабі вони?“ Та старий нагадав біле личко та вбрання, то піддав дівчині матеріялу й на скільки суток думати. От й пішла вона роздумувать, як то ходитиме чепурно-чепурно! А кругом робота аж горить, бо вона має час доглянути. Орисі тоді їй не треба — все наймичка поробить. Прийде мати з поля, всюди справно: понагодовано, понаповано, начиння перемите, й миски в миснику, ложки в горшку за комином, горшки на полиці, а що не змістилось — на тину по кілках проти сонця висить. Подивилась мати: „гарно, доню, — каже, — будеш попадею!“ Й в перший ярмарок набрала їй у найбогатшого крамаря найкращого краму.
— На, доню, — каже, — ти заробила.
От настане Маковея. Вона вбереться й піде до церкви, як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки святити — біла-біла! й лице біле, й руки білі. Всі дивитимутся й не надивляться на їй вроду: „яка-ж наша попівна хороша!“ — скажуть. А дівчата аж зітхатимуть, що самі не такі… За сим в дівочу голову почали й старости навертатись: й двері від них не зачиняються; та все богослови, та все багаті, та хороші! А вона перебірає: той поганий — рудий; той погано зветься який небудь Чупрійдас, або Череванський, або Тиририри! той загострений, як швайка; той круглий, як качан… Аж тоді віддалася, як знайшовся такий гарний, такий гарний, як вона буде, — аж Росолинщанки пальчики облизуватимуть. І то не за богослова вийшла, а за академисту, що зразу протопопом буде, а вона протопопшою. А хоч би й за богослова, — думає собі, — та що? Він гарний, гарний та багатий такий! Як їхав, то коні аж землю рвуть копитами, а від коліс аж земля гуде!..
Так думаючи та передумуючи, й ськать не ськала, а тільки перебірала пальцями — та дарма: пан-отець давно пух, й хрип, аж вікна дренчали. Як от забаглось дівчині подивитись на свою вроду: чи справді вона така хороша, як думалось нишком, що аж всі заглядалися, — чи є хоч крихітка тієї краси, що придумала собі?… Тихесенько підняла подушку, щоб батька не збудити, встала й глянула в дзеркало, й побачила, що собою була чорнобрива, повновида, коса густа, світлійша від брови, губи складні, живо-червоні, й лиця аж горять. Нічого, — думає собі дівчина, — я таки не погана, тільки загоріла-загоріла! Й притьмом побігла до скрині: прийшло їй в голову подивитись на себе ще в убранні. Недовго треба було чепуритись, бо не знала ні тих мод, нічого. Надягла нову спідницю та хусткою застелилась й стала перед дзеркалом, подивилась.
— Постій, — каже, — ще причешусь.
Достала самоділкової помади з-за шафи, росчесалась й заплелась в ку́лку[4] та й знов до дзеркала; взялась в боки, постояла, обернулась й стала ощупуватись, та аж сплюнула: „чого я, — каже, — така молоденька! Та й румянцю мало!…“ Й ну щипать лиця. Нащипала до-нехочу й сіла, моститься: як то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повиступала.
Як би за годинку перед тим Мася побачила, що хто робить такі штуки, сама просміялаб, а тепер ось як! Нагадав, кажуть, козі смерть… Лиця горять, за-те гарно їй здається, за-те хороше!… Щоб пан-отець не кашлянув, обертаючись на другий бік, бо один вже зболів, то Мася ще сиділа б та пишалась; а так опамяталась й втікла в сіни. Соромно небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знечевя глянула на руки.— А руки-руки! — каже. — Шерсткі та чорні! — Й здумала полоскаться: „возьму, — дума, — висівок та витру добре, так витру, щоб але злізла ся товста шкура — тоді білі будуть й хороші. Фе! які тепер погані наче в молотника!“ — Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати; та йдучи спіткнулась на корито й аж в долоні плеснула: „лишенько моє! — каже — а кабани певно аж ревуть в сажі!“ — Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось й те бажання білих рук! Січе дівчина, а коси розмотались й мушки[5] лізуть в очи; поправила й знов січе, а волосся знов роскудовчилось… „А бодай того панування ніхто не знав! каже. — Доїли-ж ви мені до живих печінок! — се-б то на коси сварилась. — Не буду більше так заплітаться: хай йому цур й все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся“.
Над вечір прийшла мати з поля й не нахвалиться; сама трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.
Почув пан-отець голос жінки, прокинувся, позіхнув: „ам-ам!“ та й сів; поводив очима, чи нема води рот виполоскати й гукнув:
— Масю!
— Зараз, татку! — озвалась вона.
— Води мені дай!
Як вродилась дівчина з кухльом в руках. Став пан-отець пити, а Мася й каже:
— Вам треба було мамуні? Вже прийшли.
Набравши води повен рот, пан-отець не міг поспитать словом, й тільки міною показав, що питається, й загув крізь ніс. Далі встав на ноги, розхрістаний, нечесаний, тільки в шматті, й пішов на двір. Мася пішла в пекарню. На порозі зустрів він пані-матку, що горщик несла.
— Гм! гм! — загув, показуючи рукою, що ніби — зійди на бік. Посторонилась пані-матка, а він чвиркнув водою через поріг, застогнав й питає:
— Чи не маєш, серце, що смачненького з'їсти?
— Та чого-ж тобі?
— Так чого смачненького, — відказав, чухаючись одною рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину пан-отець затерав сметану з свіжим сиром, випивши чарку оковити. Таки добре підопхавши кишку, він згадав й пані-матку, та й гука:
— Попаде, попаде!
— Та чого там? — озвалася вона.
— Йди, серце, їсти!
— Їж, їж! — каже попадя. — На тім й скінчилось.
Вклав пан-отець пів буханця хліба та мисчину сметани з сиром, надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам долизувати в посудині.
Вже пані-матка і з робітником вправилась і все, а пан-отця ще не було зо двора.
Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи, — хоч які то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща, і так діла повели, що лядщина́ там зовсім взяла верх. Як би́ в нас наука друга! — а так і не диво, бо сліпому що? — скачи, бо рів! Він і скочить, та в дуб головою… Хіба старі пан-отці свого не цураються; та й на них добрі сільця понаставляли; ще не так на самих, як на їх дітей.
О. Гервасій вчився по псалтирі і вийшов пан-отцем простим, людяним, почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський, загнуздавши його, і сам того не тямлючи почав огульну роботу: то на се, то на те подивляться в розмові; то на світ, то на світові потреби сьогочасні, й більше, й більше; звели й на дітей.
— А що, xięże, — почав пан, чи ви учите своїх дочок? Я не знаю.
— А як же? вчу: старша вже по книжці молиться, корови доїть, а їсти як зварить, то не від'їсишся!…
— Ха-ха-ха! — почав пан. — То панна Ма́рія корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То се в вас наука?! Та се тільки мужикам пристало; а ваша дочка панянка, — як таки можна!…
Як на шпильки посадив бідного пан-отця; зчервонів неборок і каже:
— А доїть моя дочка корови, і вівці навіть доїть, й їсти варить… Ге! — додав — ви не знаєте, мосці-пане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збірати, то наче зуби з'їла в пасіці… Добра дитина!
— Ха-ха-ха! — й знов засміявсь пан, — рої збірає!… хиба в вас пасічника нема?
— Та нема-ж!— Чому-ж було не сказати? — заговорила панія.
— Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, — говорить пан-отець і, як заєць між хортами, так позира на субе́сідників, немов питає очима: хіба се що?… немов каже: така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. Й баба, пра́баба така-ж була, то чого-ж тут?… А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявсь, як Божої кари за недолю дітей; і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.
— Я думаю, — почав далі пан, — що ваша дочка й по-польськи не вміє?
— Та ні ж, — каже пан-отець.
— Се мені не диво, — заговорив пан, — ви нігде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як й діди ваші, — то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості… Ось подивіться! — Й почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку до ляшок та до ляхів й дома балакають все лиш по-польськи. — То чого-ж ви ждете? — додав. — Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого-ж Бог каратиме за їх недолю?
Спроквола добіраючись, заплутав пан-отця, як павук муху.
— Спасибі вам, — заговорив він, а сам як не плаче, — спасибі вам за добре слово! — й поклонився. — Дасть Бог осінь, безпремінно відвезу вже Масю, а ті ще підождуть.
— Здайтесь, xięże, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукать добру учительку. Для ваших дітей й я не менше за вас щастя бажаю… Ага! може ви чували про паню Печержинську?… — заговорив далі, мов би здогадавшись.
— Що в Тернівці?
— Егеж.
— Та чув, тільки…
— Дотепна учителька, — перебив пан, — вмілая, й особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, — сказано, дотепна учителька! А я, xiężuniu, там сам буду на Спаса на ярмарку[6] й переговорю, щоб не дорого з вас взяла.
Й знов подякував пан-отець за доброчинність й пішов до дому, твердо вірючи, що всі предки його були хамство, дурні: не знали добра й не варті доброго слова; що попівна, як не вміє по-лядськи, то не варта й того, щоб на ню сонце світило. Й тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив й слова сказати по-людськи; й молився: „Господи, прости моєму невідінню!“ — Отож й сумував так, до дому йдучи, а на вечір знов потяг до двору на пораду.
Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на сей раз вертався з двору — чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з огірками, диню й кавун, а другий — пляшку вина й дві рому доброго. В руці у пан-отця ще був квіток на три сажні дров. Квіток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого, то лісному отаману. В квітку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, й кожна назначена оником (о): скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманови око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квіток до ліса — великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. Й рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, пан-отці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, — а де його взяти?
Дав пан-отець по чарці горілки дворякам й відправив, та й став гукати!
— Діти! попаде!.. новина! а йдіть-но сюди!
— Яка там новина? — озвалась попадя. — Діти вже сплять.
— Кавун, диня, огірки! — почав пан-отець.
— Дайте мені кавуна, дині, огірків! — почала Текля, прокинувшись.
— Нехай вже завтра! — озвалась пані-матка.
— Завтра! — сказала Текля й знов заснула.
- ↑ Питлеваної, названої так від польского містечка, Маримонту, де були ще в XVIII-ім віці закладені великі й добрі млини.
- ↑ Бутвиння, що кришать в борщ: петрушка, цибуля та кріп то-що.
- ↑ Такі пироги; бувають з сиром, з кабаком, а як весною — то з зуком (дикий часник) й тоді звуться мандзарі. — Примітка автора.
- ↑ warkocz
- ↑ Начоси.
- ↑ На спаса в Тернівці роковий ярмарок стає.