Лірика (Гофмансталь)/На світанні

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лірика
Гуґо Гофмансталь
пер.: Іван Крушельницький

На світанні
Львів: «Листки мистецтва», 1920
НА СВІТАННІ
 

Уже поклалася серед тремтінь
На зблідлім обрії, стулившись, буря.
Вже мислить хворий: — День! Тепер засну я! —
Й гарячі примика повіки. Вже
За свіжим вітром зводить дужі ніздрі
У стайні молода корова. Вже
В німім ліску з м'якої постелі
В торішнім листі устає, не мившись,
Бродяга й кидає безумно камінцем
За голубом, що сонно ще летить,
А ляк його бере, як глухо, враз
І важко камінь падає на землю.
Вже ринуть води, наче б в темряві дігнать
Хотіли прошлу нічку холодно
І дико й без чуття, в часі, як на містку
Ведуть разом розмову стиха-стиха
Спаситель з матір'ю вгорі: тихенька,
А все ж є вічна їх мала розмова
І незрушима, наче зорі в небі.
Він хрест свій двига й каже: — Моя мамо! —
Й глядить на неї й: — Ах, мій любий сину! —
Одказує вона. Земля із небом
Тривожно-німо розмовляє. Втім
Важке, старезне тіло ловить дрож:
Земля встає, щоб день новий прожити.
Горить вже чудна заграва. Уже
Із постелі жіночої вискакує
Без черевика хтось, біжить, мов тінь,
Як злодій, тягнеться до власного вікна,
Глядить на себе в дзеркалі і жах
Втім чує перед тим блідим, невиспаним
Чужинцем, наче б той в цю ніч убив
Хлопчину доброго, що ним він був,
А ось прийшов помити свої руки
У мисці жертви, як на сміх зовсім, —
Чому також так небо зажурилось
І все в повітрі надзвичайне так.
Вже брама в стайні розтвором. Вже день.

 
НА СВІТАННІ