Літопис політики, письменства і мистецтва/7/З чого живе поет?
| ◀ Ще про галицьку траґедію | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) З чого живе поет? (Макс Й. Вольф) |
Теофіля Романовичка ▶ |
|
ЗДАВНА вже знаємо поетів, які були обережні у виборі своїх родичів і вміли прийти на світ синами богатих батьків. Ними не потребуємо займатися. Посідаючи матеріяльне забезпечення, вони могли вигідно присвятитися мистецтву, робити дуже гарні вірші і віддаватися найблагороднішому ідеалізмові. Блаженні! Одначе вони творять виїмок. Загал поетів — це нуждарі. Якже-ж жили вони з свойого мистецтва або на перекір свойому мистецтву?
Шіллєр написав поему, в якій змалював поділ землі. Всі стани хапають свою частку з дібр сього світа, лиш поет прогайновує хвилину і з'являється аж тоді, як усе вже роздане. Сам Зевес не може помогти свойому „любимцеві“ і в заплату за це запрошує поета часто відвідувати його на Олімпі. Безперечно се дуже велика почесть, але навіть найменше вибагливий смертник не може жити нектаром і амброзією.
Правда, у класичних грецьких часах поводилось поетам ліпше. Вони виконували державні функції так само, як полководці, судді або урядники; вони були повноправними атенськими горожанами і користувалися всіми горожанськими привилеями. Невільники працювали, а пани безжурно займалися вільними званнями. Навіть інсценізацію творів брала в свої руки держава; вступ до театру не коштував нічого, ще й плачено відвідуючим за те, що вони приглядались драмі Софокля або Еврипіда. Розуміється, що театри були все випродані. Одначе авторам було це байдуже, вони не потребували давати за марну плату плодів свойого духа.
Щасливі часи! Але занадто гарні, щоб постійно могли удержатися. Вже у Римі поети самі мусіли дбати про себе. Було це трудне завдання, бо Римляне, сей найбільше немистецький народ світа, не журилися поезією. Щойно тоді, коли облизала їх трохи грецька культура, одиниці вважали потрібним дбати про поетів. Вони грали ролю протекторів, а поети вступали в їх службу. Не було це, правда, дуже почесне становище, проте у римського патриція, що мав у столиці палату, а над неапольським заливом величаву віллу, можна було жити і писати вірші. Ніколи не радив би Горацій товаришам-поетам держати свої твори девять літ у столиках, колиб богатий Меценас не подбав був за нього. Свойому добродієві дякував він у численних віршах. Вони живуть ще сьогодні. Але проклони і нарікання, які може витиснула поетові з уст його залежність від багатого чоловіка, прогомоніли вже давно.
В блищих до нас часах лиш драматичні поети мали змогу звертатись до ширшої публики, яка платила і з якої вони могли жити. Менандр заробив своїми комедіями богато гроша; правдоподібно також Плавт, Шекспір і Молієр стали богатими, а що найменше маючими людьми. А коли цього не можемо сказати про Лопе ді Веґа, причиною цьому було те, що дами з театру забирали закоханому поетові всі гроші з вистав. Зате поети не-драматики, твори котрих ходили з рук до рук у відписах, мусіли або присвячуватися свойому мистецтву як бічному званню, або іти на удержання якого-небудь князя. Данте пробував своїх сил з невеликим успіхом спершу в політиці, потім відбував прощу, переважно як не радо бачений гість, від одного князівського двора до другого. Його товариші мали переважно тверду натуру: за-дня писали вони урядові акти, а вечером творили вірші; подібно як німецькі майстерзінґери сиділи цілий тиждень за лавою, щоб зате недільне пополудне виповнити поезією. Ліпше велося прованським трубадурам. Вони настроювали свої гарфи для похвал у честь високого протектора або панської протекторки. По звичаю, останні не лиш виплачували трубадурам надгороду любовю, але, скільки цього було треба, дбали і про їх матеріяльні потреби. Що-правда, це забезпечення не було дуже богате: деякі трубадури мали богато любови, але зате у них були обдерті кафтани і мало що їсти.
В часах ренесансу належало до доброго тону збирати довкола себе, як можна найбільше, поетів-слуг. Італійським дворам залежало мабуть на тім, щоб перевищувати один одного у плеканню мистецтва і пишатися найзначнішими іменами. Був се золотий вік мистецтва. Яка шкода, що поетам не припало ніщо з сього золота. Аріост жив тоді на феррарськім дворі у Альфонса д'Есте. Князь був гордий на „свойого поета“, таксамо як його наслідник пишався нещасливим Тассо, одначе поведінка протекторів з ними була гідна пожалування. Вони жили в найбільшій нужді. Аріост носився деколи з думкою переселитись у Рим, але вже при першій спробі йому не повелося; папа (з роду Медічі!) обіймив його, поцілував в обі щоки, але навіть не затримав його на вечерю!
Так велося тоді мужеві, що був признаний найбільшим поетом Італії. Що-ж мусіли видержувати поменші ґенії? Їхнє життя на дворах італійських князів рівналось пеклу на землі. Вони обідали в челядній комнаті та були видані безпощадно на ласку і вередливість своїх панів. Безперечно, се було почестю для поета, коли пан наділив його титулом приятеля, одначе, як пише оден з них, з сими приятелями обходилися звичайно гірше ніж з кіньми. Поезії і поетів оферовано за богато, в наслідок цього падали вони на курсі. Поетів можна було набути за дешеву ціну і знатні пани не думали цілком платити за свойого поета-слугу більше необхідно потрібної ціни.
Винахід друкарської штуки дав теоретично поетам можливість апелювати до мас, одначе у практиці богато не доставала до цього. Спершу штука читання мусіла ввійти в дальші кола, а потім ще треба було установити право накладу, яке запевнювало авторові виключне користування його духовим твором. Що помогло Сервантесові те, що він написав роман, найбезсмертніший з усіх часів? Проте він ніколи за весь час свойого життя не видобувся з нужди, голоду і журби. Його накладчик, навіть колиб був хотів, не міг йому заплатити відповідного гонорару, тому що ніяка винагорода не могла його охоронити від передруку. Навіть коли твір поета одержав привилей князя краю, його передруковували поза границями краю, особливо в Голандії, де Данієль Ельзевір (Elzevier) управляв се чисте ремесло на велику скалю. Його видання належать нині до найбільших скарбів бібліофілів. У своїм часі допоміг він богатьом авторам до їх слави, забираючи їм зате плоди їхньої праці.
В короткім часі протектори звелись ні-на-що. Коли Корней присвятив Людвикові XIII-му свойого „Полієвкта“, король упевнився наперед, що ця почесть не сміє коштувати його ні сотика. Таким способом поетів позбавлено останньої можливости життя. Людвик XIV-ий мусів вглянути в сю справу та визначив їм державні пенсії, не хотячи резиґнувати взагалі з їх благородного мистецтва. Його приклад почали наслідувати й инші краї. Приймився звичай давати потребуючим поетам скромну ренту або державну посаду, одначе без обовязку працювати на ній. Такими стипендіями помагав собі Шіллєр не-один тяжкий рік. Наші фундації для поетів, як також надгороди за найліпші твори, є останками цеї державної допомоги.
Нова журналістика дала поетам нові вигляди. Журналізм і поезія мають дещо спільного, хоч як ріжні вони по своїй суті. Прецінь поет володіє пером і тому можна його теж ужити в щоденній пресі, як не в характері політика, то рецензента або фейлєтоніста. Гайнріх Гайне був першим, що виконував цей подвійний уряд, пишучи сьогодні для часопису, завтра для безсмертности. Звичайно, без тої матеріяльної користи, що припала многим його наслідникам. Його сучасник Вальтер Скотт зумів ліпше використати шанси девятнацятого століття. Він є батьком роману мас, який при справедливій оцінці духового рівня народу служить потребам читаючого загалу. Такі видання дали спромогу вже Скоттові, а по нім і Дікенсові закупити величавий хутір, який сьогодні є мрією кождого автора, хоч сповнення сеї мрії лиш немногі можуть добитись.
Роман, що призначений для широкого кола образованих людей, дає поетові можливість осягнути матеріяльно незалежне, самостійне становище. Звісно, з мистецького боку мусить він знизитись до публики, він мусить шанувати її смак, він мусить писати те, що їй подобається, Одначе не кождий може це зробити. Деякі не можуть погодити зі своїм ґенієм биття поклонів перед товпою, які великі зиски воно йому не приносило-б. Для такого немає ради, йому призначені ще й тепер гіркі слова: світ роздано, поки ще з'явився спізнений поет, щоб піднести свої домагання.
Проф. др. Макс Й. Вольф