Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Теофіля Романовичка
| ◀ З чого живе поет? | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Теофіля Романовичка (Богдан Л.) |
Українські справи 1649-го року по „Французькій Ґазеті“ ▶ |
|
ІМЯ покійної Теофілі Романовички чуже для уха теперішнього покоління, але для нас, що родилися і зросли в останній четвертині XIX століття має воно окрему принаду. З ним звязуються перші спомини про український театр у Галичині, будить воно в нашій душі цілу низку тих перших, по вік незабутих вражінь, які дає драматичне мистецтво. Серед повіни чужої культури виринає перед нашими очима острів зі своєю святинею Мельпомени, в котрім свої, рідні й близькі нам жреці та жрекині покланяються рідному богові Ладі — Аполлонові. І хоч тая святиня дуже й дуже вбога та нечепурна, хоч тії жреці і жрекині вдягнені на наш нинішний погляд не так, як треба, хоч їх служба божа далеко від нинішнього ритуалу, а всеж таки вони вірно й щиро служили культові рідної краси і ширили його між нашим, тоді ще не надто широким інтеліґентним суспільством.
Вість про смерть Теофілі Романовички збудила в моїй душі силу споминів, котрі відчуваєш, дорожиш ними, радієш їм, як давним, добрим гостям, але на папір ніяк їх не перенесеш, не тільки тому, що вони давні, але ще більше мабуть з тої причини що вони запали в твою душу дорогою серця а не інтелєкту, в них більше чуття, як розумової памяти…
Літо. Година пята. Ґімназійний терціян, старий мадярський підофіцер, Дам, потягнув за шнурок від дзвінка на ґімназійнім коридорі і кількасот учнів висипалося з бережанського ратуша на ринок. Розбігаються по домах і по станціях на підвечірок, богатійші дістануть склянку кави з булкою від Мерля, біднійші шматок хліба з яблуком. Ті що дістали „двійки“ з латини, або з математики роздумують, як би то їм виправдатися перед суворим „інструктором станційним“ зі своєї невдачі.
Нараз з Адамівки в ринок вїзджає віз, наладований скринями, паками і театральним лаштунком.
Театр. Театр приїхав до Бережан! Треба бути бережанцем і тямити 80-і роки в тім малім, провінціональнім, але не без артистичних традицій місточку, щоб зрозуміти вражіння, яке робила та вість.
Біжу на Олімп, де я жив тоді в хаті свого діда, О. Михайла Глібовицького, пароха і декана Бережан.
Відчиняю двері від ґанку і влітаю крізь передпокій до їдальні з криком: „Театр приїхав!“. Та нараз камянію. За столом сидять при підвечірку дві чужі дами. Старша з них підхоплює в мить мою міну і моїм голосом повторює: „Театр плиїхав!“.
Ломлю уста і не знаю, чи плакати, чи сміятися, але в ту мить молодша підбігає до мене, бере за руку і садовить біля себе. „Отак, козаче, ходи до театру!“
Старша дама, то була Теофіля Романовичка, а молодша — її сестра Марійка.
Обі дуже гарні, елєґантно вбрані в шовкові літні сукні. Теофіля більше ніж середнього росту, сильної будови тіла, Марійка, висока, струнка, марна, з дуже виразистими очима і з мовою, щебетливою як пташка.
Обі балакали богато, голосно, легко, так що я був зачарований їх гарною мовою і зрозумівши, що це пані „від театру“, набрав для цеї інституції відразу великого респекту.
„Мусиш пильно ходити до театру і дивитися, як будемо грати.“
Та мені не треба було цього двічі казати.
Дідо лиш деколи бував у театрі, але тітки брали мене на кожну виставу. Бачив я „Наталку Полтавку“, „Сватання на Гончарівці“, „Шельменка наймита“, „Дві сироти“, „Зі ступеня на ступінь“, „Довбуша“ (не Федьковичового), „Верховинців“, „Розбійників“ (Шіллєра) й инші твори, котрих нині не тямлю, а котрі певно пригадав би собі, колиб ми мали друковану історію нашого театру, не тільки на основі скупих театральних вісток та рецензій ґазетних і архівних матеріялів „Руської Бесіди“, але також, і це важніше, на підставі споминів наших старших громадян, котрі театрови з часів Теофілі Романовички завдячують неодну зправди гарну хвилину.
Театр її грав в Бережанах на замку.
Як перейти входову браму, оспівану Словацьким в „Яні Бєлєцкім“, як минути чудову ренесансову замкову каплицю, то на ліво були деревляні скрипливі сходи, що вели на дряхлу, так само скрипливу ґалєрію. З тої ґалєрії входилося до довгої, вузької салі. Був це властиво якийсь броварний маґазин, в котрім иноді навіть коні стояли, бо випари їхнього поту мішалися тут з тим окремим запахом шмінок і других театральних пахощів, так дуже характерних для мандрівних театрів. В салі попід стіни стояли жолуби, бочки, дошки, стіни були „шаровані“, з деревляної стелі звисало павутиння. Тільки театральна занавіса говорила, що це святиня Мельпомени. Занавіса червона, з діркою, крізь котру заглядало на салю цікаве око котрогось з артистів. На бенефіси і святочні представлення, як ось в день цісарських імянин, давали другу занавісу, ясно зелену, з масками, дудками і иншими емблємами театрального мистецтва.
Занавіса не розсувалася на боку, лиш звивалася в гору. Її підтягали два пожарники („фаєрмани“) місцевої огневої добровольчої сторожі, що в шоломах і з блискучими топорами стояли за кулісами. Такі самі два пожарники стояли перед занавісою на салі, бо на випадок пожежі театрови грозила велика небезпека. І не тільки грозила. Раз дійсно зачало було горіти, та пожежу вгашено і скінчилося, славити Бога, на тім, що декілька осіб подавлено трохи.
Як у занавісі щось попсувалося і вона спинилася на чверть дороги, то видно було ноги артистів і артисток, що уставлені були на сцені. Тоді „пожарники“ з салі, підбігали на поміч своїм товаришам за кулісами, тягнули шнур спільними силами і починалася вистава.
Саля бувала повна. Ходила невелика громада місцевої української інтеліґенції, ходили Поляки й Жиди, приїздили священики з околиці, війскові й ученики. Для війскових, до офіцера, і для учнів були знижені ціни. Учні ходили до театру „обовязково“, хиба який „куйон“ пропускав виставу. Декорації були марні, костюми ефектовні, але не стильові, латанина; режисерія не стояла на висоті завдання; артисти грали, так як птахи співають, не вчено, але були між ними артисти дійсно з божої ласки, як ось знаменитий траґік Плошевський, комік Стефурак, амант (тоді!) Стечинський, як Осиповичі й Підвисоцькі, як Теофіля й Марійка Романовички. Теофіля грала молодиць, Марійка дівчат. Перша була знаменитою Терпілихою, друга незрівнаною Наталкою Полтавкою. За ними пропадала театральна публика. Старші ученики „обовязково“ любилися в Марійці, і всі рожі з бережанських городів мандрували під її стопи, як одинокий доказ признання і вдяки, на яку міг спромочися бідний бережанський студент.
Мені й доси здається, що кращої молодиці, як покійна Теофіля, і кращої української дівчини, як її сестра Марійка, я на нашій сцені не бачив. Може тому що сам я був кращий ніж нині, а може дійсно були це такі знамениті артистки — не знаю. На всякий спосіб робили вони велике вражіння і взагалі театр Романовички будив любов до рідної мови, літератури, до рідного мистецтва. Його завдання, як чинника культури, переходило далеко поза межі нинішнього театру.
Покійна Теофіля, хоч жінка, тримала театр сильною рукою. І грала і співала і танцювала (навіть дуже гарно) й адміністрацію вела і при касі сиділа і про репертуар дбала; не знаю як вона з тим усім давала собі раду. Мусіла бути жінкою великої енерґії. Та ще одно. Театральна дружина на зверх представлялася гарно й культурно. Що там діялося в середині, не знати, але на вулиці, перед „публикою“, артисти виступали як справжні артисти. Плошевський ходив убраний як лорд, його рухи, хід, мова, весь його вигляд навівали пошану для театру і для артистів. Для нас, учнів бережанської ґімназії, український театр був явищем з якогось другого, кращого, небуденного світа.
Двома наворотами бачив я театр Романовички в Бережанах і це вражіння осталося мені до нині.
Часи змінилися. Прийшов Гриневецький (старший), Біберович, Курбас-Янович, Лопатинський, український театр у Галичині перейшов сильно хвилясту лінію підйому й упадку, сотки артистів і артисток пересунулися перед нами, деякі, як Біберовичева, Попелева, Лясковський, Клішевська, Радкевичівна, Лопатинська, Курбас, Юрчак і Рубчаки, як Кушнірева й другі, високо виросли понад уровень звичайних мандрівних артистів, а всеж таки Теофіля Романовичка і її театр осталися у моїй памяти…
Як доказ вдяки кидаю цих декілька слів, замість квіток на свіжу могилу одної з піонєрок українського театру.
Богдан Л.