Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Мій рідний край
| ◀ День за днем по світу | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Мій рідний край (Василь Некрасевич) |
Viola tricolor ▶ |
|
МІЙ рідний край такий веселий!. . . . . . . . . .
На просторі степів безмежних спустилась благодать — пишалися села в роскоші, тонули між левадами зеленими і квітли між садками; земля, политая дощем й зогріта сонцем, буяла нивами пашні; паслась годована худоба на луках, котрі заслав роскішний килим трав; летіла бжілонька до вулика — обтяжена від щедрого дару пахущих квітів…
Дівчата йшли левадою із праці — заквітчані барвистими квітками; мигтіли білі сорочки на них, гаптовані на рукавах; а вродою і радістю веселою життя були наповнені їх лиця і молодеє тіло.
Зустрів їх парубок, що йшов на зустріч стежкою і сміх веселий та дзвінкий луна левадою. Жартує парубок й лунає радісний дівочий сміх.
У білій чистій хаті селянина обідала родина, і молода вродлива донька поставила на стіл гарячий борщ, вареники і кашу готовила нести йому на зміну. Перехрестивши хліб, поважний селянин лама його, і на обпеченім від праці в полі його чолі лягла серйозність — він уживав труду від рук своїх. І син студент, що повернувсь недавно з міста, ділив цей хліб із рідною родиною.
Мій рідний край такий веселий!…
Життя кипить в роскішнім місті, палацами стоять нові будинки шкіл і академій — вони вмістили в своїх хоромах не тисячі, а сотні тисяч молодих сердець, котрії прагнуть влить у себе усе знаття, мистецтво і всі таємности культурних храмів ціх.
Крамниці люстрами широких вікон відкрилися, багацтвом роскоші й добірности вони пишаються. Книгарні розіклали міліони книг та часописів в своїх вітринах, немов хотіли світу показать цей скарб культурного народу.
Музеїв велетенські салі були відчинені для всіх. Пишалися своїм мистецтвом державнії театри.
За містом цим розкинулось другеє місто, відкиль неслися потяги із ріжним крамом, розвозячи його по всій країні й несучи в чужинство за обмін чужих товарів. Там робітник в часи спочинку сидить у сквері на велетенськім дасі фабрики й чита нового часописа, а на його спокійному обличчі світилася ясная думка й розум.
Стрункими лавами, бадьоро, в гарнім одязі проходило народнє військо і радісно його віта нарід й лунає гучно: слава!..
Над простором степів, над хатами, садами сел, над велетенськими двірцями міст розквітла благодать, засяяв прапор безмежної блакиті неба та жовто-золотих полів, осяяних промінням сонця.
Мій рідний край такий веселий!..
Мій рідний край такий смутний…
Розвіявсь сон, умерла дійсність. Умерла мрія, жорстока правда труїть серце.
На просторі степів упала туга. На темнії, похмурі села спустилось горе, повило їх плачем, покрило їх розпукою.
На запустілім полі буя бурян, червоним цвітом крови розцвів будяк. Спалив вогонь садки і почорніли пожарища хат, розвіяв вітер смород трупів… Голодная вовчиця-мати їсть дітей своїх, скажений син вбиває батька на тортурах, повією іде дочка і стогоном тяжким рида нарід в неволі…
Не плачуть діти на руїнах, не тужить удова по мужеві і не рида за сином мати… Страшним, безкраїм гробовищем вкрились села, В обіймах смерти, під чорними її крилами летить з холерою чума й танцює танок тиф, сміється голод, скрегоче кистяком, голодним скреготом зубів…
Червоними, гарячими ріками кров тече між спаленими полями. Руїнами чорніє місто. Примарами, скелетами в ганчірю і бруду ідуть по місту вояки й нарід ховається у погребах і шепотять бліді вуста — прокляття!..
Спустилась смерть, лягла на мертві гробовища: шукає трупів голод між руїнами і прапор крові, обдертий і брудний покрив країну…
Мій рідний край такий смутний…
Василь Некрасевич