Літопис політики, письменства і мистецтва/7/Viola tricolor
◀ Мій рідний край | Літопис політики, письменства і мистецтва № 7 (16 лютого 1924) Viola tricolor (Теодор Шторм) пер.: Б. Лепкий |
Огляд часописів ▶ |
|
(Кінець)
НАД хатою шуміли перші весняні бурі; зближалася година.
„Коли я не переживу цього,“ — гадала собі Інес, „то чи він і мене буде памятати?“
З перестрашеними очима переходила попри двері того покою, котрий мовчки дожидав її і її будучої долі, тихо ступала, ніби було там щось, що вона боялася збудити.
Аж прийшла на світ дитина, друга донечка. Ясно зелені галузки стукали до вікна; а в кімнаті лежала молода мати, бліда і змінена; теплий румянець зник з її лиця, а в її очах горів жар, що нищив її тіло. Рудольф сидів біля ліжка і тримав її вузку руку в своїй долоні.
Насилу повернула голову до колиски, котра стояла під опікою Анни на другім боці покою. „Рудольф,“ сказала вяло; „маю ще одно прохання!“
„Ще одно, Інес? Я ще не одно почую від тебе.“
Глипнула сумно на нього і її око знов спішно побігло до колиски. „Знаєш“, казала віддихаючи чим раз тяще, „я не маю жадного портрету! Ти все хотів, щоб мене змалював якийсь добрий маляр — довше годі нам на мистецьку руку ждати. Поклич, Рудольфе, фотоґрафа, це трохи клопіт; але — моя дитина, коли не буде мене знати; а вона повинна бачити, як її мати виглядала.“
„Підожди трохи!“ казав шукаючи бадьорого тону. „Тепер воно-б тебе дуже збентежило підождемо, аж лице твоє знов поповніє.“
Повела обома руками по чорному волосю, що довге й блискуче лежало на накривалі, і диким зором обкинула кімнату.
„Зеркало!“ сказала сідаючи в постелі. „Подайте мені зеркало!“ Не хотів позволити, але бабуся принесла ручне зеркало й поклала на ліжку. Жадібно вхопила його хора; та як глянула — перестрашилася сильно; взяла хустину і обтерла скло; не показувало инакше; якесь чуже, хоре, терпляче лице дивилося на неї.„Хто це?“ крикнула нагло. „Це не я! — О мій Боже! Жадного образу, навіть тіни не лишу моїй дитині!“
Кинула зеркало і худими руками затулила лице.
Нараз почула плач. Не був це пдач її дитини, що несвідомо лежала в колисці і спала. Це Несі непомічено увійшла і стала серед кімнати. Видивилася на мачуху похмурими очима і хлипаючи кусала уста. Інес побачила її. „Ти плачеш, Несі?“ спитала.
Але дитина не відповідала нічо.
„Чого ти плачеш, Несі?“ повторила нагло.
Лице дитини ще гірше спохмурилося. „За моєю мамою плачу,“ вимовили малі уста майже упрямо. Хора збентежилася на хвилину, а потім простягнула руки з постелі і пригорнула до груди дитину, що ніби несвідомо підійшла до неї.
„О, Несі, не забувай своєї мами!“
Тоді двоє малих рамен обвилось кругом шиї і зашепотіли слова, котрі лиш вона розуміла: „О моя кохана, солодка мамо!“
„Не вжеж я твоя кохана мама?“
Несі не відповіла нічо, лиш припала до подушок.
„Коли так, Несі,“ — довірено й щасливо шептала хора, „коли так, то і мене не забувай, Несі! Я так хочу, щоб мене памятали!“
Рудольф недвижно приглядався тій сцені; не важився перебити; напів у смертельній трівозі, а напів у тихій радости; але трівога взяла верх. Інес знов упала на постелю; замовкла і нагло вснула.
Несі, тихо відійшла від ліжка і клякла біля колиски сестрички; з подивом приглядалася маленькій рученьці, що добувалася з повитку, а коли червоне личко скривилося і добуло з себе безрадний людський голос, то очи її засвітилися з захопленнєм. Рудольф підійшов тихо і пестливо поклав руку на її голову; обернулася і поцілувала другу руку батька; а тоді знов дивилася на сестричку.
Години дальше йшли. На дворі світило полудневе сонце, а занавіси при вікнах в покою були запущені щільно. Довго сидів при ліжку коханої жінки в тупім дожиданню; гадки й образи являлися і зникали: не дивився на них, — най ідуть і най зникають! Таке вже раз було колись із ним; і зробилося йому страшно, здавалося, що жиє у друге. І в друге бачить, як виростає чорне дерево смерти і як своїм темним галуззєм вкриває цілу його хату. Трівожно глянув на хору; та вона спала солодко; її грудь підносилася, віддихаючи спокійно. Під вікном в цвитучих корчах приспівувала пташка; не чув її; хотів відігнати від себе ті брехливі надії, котрі обмотували його.
Пополудни прийшов лікар; нахилився над спячу і взяв її за руку, теплу і вогку. Рудольф дивився в здивоване лице приятеля.
„Не щади мене!“ сказав. „Хочу все знати!“
„Вратована!“ — Це одиноке слово затямив собі. І нараз почув спів пташки і нараз ціле життя вернуло. „Вратована!“ — А він вже вважав її утраченою, потонулою у великій ночи; гадав, що не переживе, сильного зворушення нинішнього ранка. Але:
„Воно спасло її
І повело у гору!“
В цих словах поета зібрав ціле своє щастя; як музика бреніли вони й бреніли в його ушах.
А хора все ще спала; а він все ще сидів біля її ліжка. Тільки нічна лямпа мерехтіла в кімнаті; з городу замісць співу птахів долітав шум нічного вітру; часом ніби гарфа озвався і мовк; молоді галузки стукали легко до вікна.
„Інес!“ шепнув; „Інес!“ Не міг не вимовити її імени. Нараз відчинила очи і подивилася на нього довго, довго, ніби душа її знімалася до нього з глибини сну.
„Це ти, Рудольф?“ сказала врешті. „Я нараз знову збудилася.“
Глянув на неї і не міг надивуватися. „Інес,“ сказав, а голос його дзвенів майже покірно — „я сиджу тут вже цілі години і двигаю щастя сам оден як важкий тягар на голові; поможи мені його нести, Інес!“
„Рудольф!“ Наглим рухом піднялася вона.
„Ти будеш жити, Інес!“
„Хто це сказав?“
„Твій лікар, а мій приятель, і він не милиться.“
„Жити“ — О мій Боже! — Жити! — Для моєї дитини для тебе!“ — Ніби нагло щось собі пригадала; закинула руки на шию мужа і ухо його притулила до своїх уст. „І для твоєї — для нашої Несі!“ шептала. А потім увільняючи його шию з обіймів, і беручи його обі руки в свої, говорила лагідно і з любовю: „Мені так легко. Не знаю, чому воно так тяжко було!“ І киваючи до нього говорила дальше: „А тепер, Рудольф, побачиш, тепер прийдуть добрі часи! Але —“ і підняла голову і очи свої наблизила до його очей — „але я мушу знати твою минувшість, розкажи мені ціле твоє щастя! І, Рудольфе, її любий образ най висить в нашій спільній кімнаті; най вона буде при тім, як ти оповідатимеш!“
Ущасливлений глядів на неї.
„Так, Інес, най вона буде при тім!“
„І Несі! Я її повторю про маму те, що від тебе почую; те, що відповідне буде для її віку, Рудольф, тільки те —“
Він притакнув мовчки.
„Де Несі?“ спитала: „я хочу її поцілувати на добраніч!“
„Вона спить, Інес,“ і легко погладив її чоло. „Вже північ!“
„Північ! Так і тобі-ж треба спати! А я — тільки не смійся з мене, Рудольф, — я гододна; я мушу їсти! А тоді колиску до мого ліжка: цілком близько, Рудольф! Тоді знов засну; чую це, справді засну, можеш йти цілком спокійно.“
Але він ще лишився.
„Перше мушу радість мати“ сказав.
„Радість?“
„Так, Інес, цілком нову радість, хочу бачити, як ти їш!“
„Ах, ти!“
А коли й це сталося, приніс з нянькою до ліжка колиску.
„Тепер добраніч! Мені здається, ніби я щераз маю вснути нашим сном повесільним.“
А вона всміхаючись показала на дитину.
Незабаром зробилося тихо. Але не чорне дерево вкривало своїм галуззєм кришу дому, — з далеких золотих колосистих нив легко хитався червоний мак сну.
Зближалося богате жниво.
|
І знов зацвили рожі. На широкій стежці у великім городі здержався веселий поїзд. Нера аванзували. Він був запряжений не до візка з ляльками, а до справжнього діточого візочка. Стояв терпеливо й тихо, а Несі затягала на його дужому лобі останню спряжку. Стара Анна нагнулася під вузку будку і поправляла ще подушки, на котрих лежала безіменна дівчинка з великими розкритими очима. Несі гукнула: „Гайта, вйо, старий Неро!“ і повним поваги кроком пустилася каравана в свою щоденну подорож.
Рудольф і Інес, ще краща ніж перше, сперта на його рамя, приглядалися всміхаючись, а потім пішли своєю дорогою. Перебилися здовж муру між корчами і зупинилися перед брамою. Все ще зачинена стояла. Але гілля не звисало вже як перше, поставлено каблуки, так що можна було пройти, мов крізь тінистий; листястий хідник. Хвилину слухали ріжноголосного співу пташків, котрі жили за муром в тихій пустелі. Нараз дрібні, але сильні руки Інес повернули ключем у замку і скрипливий засув відскочив. Порхнули птахи і — зробилося тихо. Брама була відчинена тільки на широкість долоні; від середини обмотало її цвитуче галуззя; Інес силувалася, щось хрупотіло і шелестіло, але брама не відчинялася дальше.
„Поможи!“ сказала врешті всміхнена і втомлена споглядаючи на свого мужа.
Мужеська рука відчинила браму на розтвір; Рудольф старанно розхилив порозриване галуззя на оба боки і перед ними в повнім сяєві сонця замерехтіла рінею вкрита дорога; злегка, ніби тої місячної ночі йшли між темнозеленими коніферами, попри центрофолії, котрі сотками цвітів добувалися зпоміж дикого зілля, аж дійшли на кінци стежки до знищеної тростяної хати, перед котрою клємати обснували геть цілу лавку. Під дахом, так як минулого року, ластівка звила собі гніздо і без страху вилітала і влітала туди. Що говорили з собою? — І для Інес була це тут тепер свята земля. Змовкли і наслухували жужжання комах, що в пахощах літали. Рудольф чув це перед кількома роками, все так було. Люди вмирали, а не вжеж ті малі музики були безсмертні?
„Рудольф, — почала знову, — я щось відкрила. Візьми першу букву мого імени і поклади її на кінець, що з того вийде?“
„Несі!“ сказав сміючись. „Це дивно складається.“
„А бачиш! Так тоді Несі має моє їмя. Чи-ж не годиться тепер, щоби моя дитина дістала імя її матери. — Марія! Це звучить так добре й лагідно; знаєш, це не байдуже якими іменами кликати дітей!“
Хвилину мовчав.
„Не граймося такими справами!“ сказав і сердечно глянув в її очи. „Ні, Інес; навіть обличе моєї дорогої дитини не повинно перемальовувати мені її образу. Ані Марія, ні Інес, так як хотіла твоя мати, не буде зватися дитина. І Інес я хочу також мати тільки одну на світі.“
А по хвилині додав: „А тепер ти певно скажеш, що маєш упертого мужа?“
„Ні, Рудольф, я скажу тільки, що ти є справжній батько Несі!“
„А ти, Інес?“
„Підожди; я буду теж твоєю справжньою жінкою! Але —“
„Яке ще але?“
„Не зле, Рудоль! — Але — як колись минеться час, — бо колись все таки прийде кінець — коли ми всі будемо там на тім світі в котрий ти не віриш, а котрого може все таки сподіваєшся, — там, куди вона пішла перед нами, тоді“ — тут вона піднялася до нього і обняла його обома руками — „тоді не відтручуй мене, Рудольф! Не пробуй навіть того — бо я не покину тебе!“
Пригорнув її кріпко до себе і сказав: „Робім, що близько перед нами; це найкраще, що чоловік і сам може робити і навчити других.“
„Себто?“ спитала.
„Жиймо, Інес; так гарно і так довго, як тільки можемо!“
Нараз почули діточі голоси від брами; дрібні до серця промовляючі звуки, котрі ще не були словами і ясне „Гей! Га!“ — сильний голос Несі. Весела будучність хати з Нероном замість коня і під опікою старої служниці вїздила в город минулого.
З німецького переклав Б. Лепкий