Магомет і Хадиза/Пісня друга

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Магомет і Хадиза
Пантелеймон Куліш
Пісня друга
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

І

“Господь мене пасе”, - казав колись щасливий

Ізраїльський народ у Палестині,

Як зацвіли сади над водами та ниви,

Немов на нашій рідній Україні.

Мовляла сі слова і в городі Хадизи

Душа лагідна, богобоязлива.

Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи,

Лани хвилястого, густого жнива,

І обіймалася з виногроном олива.

ІІ

А тихі річеньки леліли проміж ними

І надили дівчат у чисту воду,

Щоб сміхом, жартами, піснями голосними,

Мов чарами, над́ихали природу.

Зійди, хто світ видав, на ті підгір’я пишні,

Що пальмами й платанами окрились.

Зійди, хто світ видав, на гори ті величні,

Що понад хмари затуманились:

Такі дива тобі хіба у мріях снились.

ІІІ

Чатують велетні свій рай, свою долину;

І сніговими чалмами сіяють;

Кедрами-бурками окрили плечі й спину;

Чатовників громами окликають.

Між тими горами, стовпами мироздання,

Хадиза пишним займищем сиділа

І на всі чудеса господнього создання

Мов із висот підоблачних гледіла,

А мислями в сухі степи й поля летіла.

ІV

Там, на пісковому, безостровому морі

Плив корабель-верблюд, що всі її надії,

Всі радощі її, всі уповання в горі

І всі затаєні жіночі мрії

Містив, хранив і крив, невідомий нікому,

Аллаху одному, любові богу,

Його аллахові, єдиному святому,

Одкриті. На її тяжку тривогу

Верстав той корабель непевную дорогу.

V

Тут і хати, й лавки всі килимами криті;

Тут завісі густі од вітру захищають;

Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:

Громи з землею разом їх хитають.

А там, на морі тім пісковому, хибкому,

Верблюда гуррикан із ніг валяє

І хвилями піску, мов човнику легкому,

Затоплені боки б’є-заливає…

О господи! твоя рука його спасає.

Спасе твоя міцна десниця й Магомета,

Сей світ у темряві середець жорстоких,

І не радітиме запекла ворожнета

По капищах блискучих та високих,

Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах

Звивається, сичить, жалом колише,

Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,

На праведність важенним духом дише

І присуди страшні народолюбцям пише.

VІІ

Такі-то помисли, одрадні і сумнії,

Літали над самітньою душею,

Фарбовесільчаті, мов хмари дощовії,

Що й сяють і гримлять понад землею.

О вродо пишная, людських очей утіхо!

Про що тебе нам доля посилає?

Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,

Як нам воно на серце налягає

І наш Едем земний в геєнну обертає?

VІІІ

Хіба ж про те?.. Вона, краса людей, Хадиза,

Вродилась, мов та жемчужина в морі,

Без плями, осяйна, як в Азраїла риза,

Та й потонула у сирітства горі.

Тепер, немов піснопісенній Суламіті,

Аллах з небес їй “брата” посилає,

Усі веселощі, всі солодощі в світі

Очам її душі, мов сон, являє, -

І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

ІХ

“Ні, не аллах, жерці, кощунники аллаха,

Нечиста сила розуму людського.

Спокійсь, душе моя, не замирай від страха:

Жив бог на небесах! Вповай на нього.

Нехай вони в мене однімуть сі палати,

Широкоплечі під кедрами гори,

Мої сади, луги, мої поля багаті,

Верблюди у степах і судна в морі, -

Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

Х

Аби він тілько був на світі, сонце правди…

Краса людського розуму і серця,

Перенесу тогді я всі людські неправди…

Нехай із мене й ворог насміється;

Нехай мене із ним ледачі проклинають,

Безбожеством зовуть святе натхнення;

Нехай на посміх нас всесвітній виставляють

І обрікають на дурне гоненнє:

Для мене буде се - небес благословеннє!”

ХІ

Так у сумній душі Хадиза промовляла,

Зітхаючи від серця в самотині,

Немов з зефірами тридцятострунна грала,

Сумуючи по рідній Україні;

Немов по могилках вітри листочки рвали

Із повних роз, над прахом серцю любім,

І благовонієм одрадним ісповняли

Жилище споминок, котрі голубим,

Дарма що через те свою веселість губим.

ХІІ

Хадизо! подивись: чи то орел крилатий

За дрофою між нивами шугає,

Чи кінь під їздецем, дракон огнедихатий,

Летить і мов дорогу пожирає?

Жере дорогу кінь, жере не нажереться…

Палкий їздець, як ратище, схилився…

Чого ж так серденько замерло? Чом не б’ється?

Мов лютий звір зубами в нього впився.

І божий світ сукном похоронним окрився.

ХІІІ

“О сни мої страшні, моє пророкуваннє!” -

Рекла Хадиза і неж́ива впала.

Над нею мамка в плач; між слугами риданнє…

Вона, мов білий віск, німа лежала.

Іде з листом їздець, у землю втупив очі…

Так! серце здалеку біду почуло…

Справдились віщі сни, ясн́овидця пророчі!

Ви, радощі, до раю полинули

І землю травуром навіки обгорнули!

ХІV

Вона злила всіх слуг в одно духовне тіло,

Надихала їх вірою святою,

І, мов той херувим, на небо відлетіла,

Сіяючи, як сонце, красотою.

“О, положу ж на ній страшне рукописаннє! -

Рече їздець, облившися сльозами. -

Нехай їй Азраїл несе, на привітаннє,

Туди, де сльози не течуть річками,

А райськими цвітуть зцілющими квітками!”

ХV

Почула віддалік Хадиза віщим духом

Самун той, що на світі звуть бідою.

Його познаємо не оком і не вухом:

Він віє сном лихим, гнете журбою.

Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;

Очима повела і стиха встала.

Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась,

З такою болестю його читала

І як од холоду, читаючи, дрижала.

ХVІ

Старий ага писав: “Хадизо милостива!

Да буде тінь твоя широка й довга!

Да будеш тільки ти вовік весела і щаслива!

І щоб ліліями цвіла твоя дорога!

Не відпускали ми гонця твого бистрого,

Задержали, як вітра у печері:

Бо відповіднє в нас було б непевне слово,

Писали б до тебе одні химери.

Тепер же широко розчиним правді двері.

ХVІІ

Хадизо! спогадай, що все зникає з світа…

Земля стоїть, а люде переходять.

Сього небесного вселенського завіта

Ніякі мудрощі не перешкодять.

Усякий чоловік - трава на злачнім полі,

А дні його - квітки на стебелині…

Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…

Одцвітемо в одній малій часині,

Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині.

ХVІІ

Як лист прийшов до нас, якась чудовна сила

Вхопила з каравана Магомета

І понесла степ́ом туди, де не посміла

Людська рука розоп’ясти намета.

В захмарну висоту, на гору кам’янисту

Бажав летіти, як орли літають,

Щоб там трапезувать трапезу божу чисту,

Де блискавиць зубчасті стріли сяють,

Громи про господа до смертних промовляють.

ХІХ

Я нагонцем побіг моїм конем крилатим

І верхи розіслав з хлоп’ят моторних,

Щоб на горі його з очей нам не втеряти,

Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.

І саме довелось тогді його здогнати,

Як лютий барс до нього із-за кручі,

Мов кіт страшний, рябий, мургурополосатий

Плигув і притаївсь, здобичі ждучи.

Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі.

ХХ

Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;

Хлоп’ята із луків його добили,

І кожен з нас умом і серцем веселився,

Що Магомета ми оборонили.

Аж дивимось кругом - нема його між нами,

Шукати, кликати - луна лунає,

І проміж скелями сумними голосами

Наш гук гучний зникає, замовкає…

Мовчить пустиня знов, як смерті сон, німая.

ХХІ

Коротке слово: вже сім день, як під горою

Ми стоїмо, кочуєм караваном.

Сім день шукаємо усякою порою, -

Обманює надія нас обманом…

А шкуру барсову, на доказ піклування

Про нашого отамана і пана,

Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.

Бувай по-старому до нас ласкава,

І да возвиситься твоя під небом слава!”

ХХІІ

Розпластаний лежить звірюка перед нею,

Мов спить, наївшись людського м’ясива,

І, так як на труну, з убитою душею,

Схилилася Хадиза, ледві ж́ива:

“Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:

Умру на цім страшеннім кладовищі!

Прийми мене, руко всемилостива божа,

Жарину в попелі на пожарищі!

Покинь, душе моя, покинь своє жилище!”

ХХІІІ

І, як по матері малолітки сумують,

Так сум німий обняв усю господу.

Її великий жаль роздертим серцем чують,

І всіх немов опущено у воду.

Веселе займище зробилось могилками.

Оплакують Хадизу вірні слуги.

Свій плач із теплими мішають молитвами,

Всесвітнім врачевством тяжкої туги

І безконечної сердечної недуги.

ХХІV

Безуміє любви, безмуіє печалі!

Найлуччі ліки ви у бога жизні:

Ви, мов ті одводні спасительні канали,

Рятуєте наш дух в його отчизні:

Не даєте гіркій печалі ви залити

Отчизну духа, розум благородний.

І мріями, мов сном, одводите неситий

Отчаяннєм той бистрень переходний,

Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, бесплодний.

ХХV

Безуміє любви з безумієм печалі

Хадизу, мов джума, опанували,

І всі заповідні, святі її скрижалі

Мережками фантазії заткали.

Природа не змогла з недугою боротись,

Із безладом духовним і тілесним,

І здобула зі дна душі свою літопись

Тим помишленіям великочесним,

Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

ХХVІ

Літопись писано ще в они літа юні,

Як Магомет із Сірії вернувся,

І в серці у його нові озвались струни,

І дух новий в його душі проснувся,

І проповідував він дівчині Хадизі

Слова любві пророка з Назарета,

І, мов в архангельській ясній небесній ризі,

Являлась їй природа Магомета,

Ще з ́отрочеських літ великого поета.

ХХVІІ

Чужий поезії, поганий і в святому,

Світ возмутив її істочник чистий,

І діду сивому, сатрапові скупому,

Законно сочетав сей дух огнистий.

Зробив з Хадизи він немов Магдалу другу…

Та смерть косою узи розв’язала

І волю їй дала; і тяжкую наругу

Вона умом просвітленим познала

І серцем над людьми, як божество, сіяла.

ХХVІІІ

Сі гори-велетні, окутані кедрами,

Дзвінкоголосі в скелях водопади.

Сади з едемськими живущими квітками,

З котрих плели вінки собі дріади, -

Усі вони про те Хадизі свідкували,

Як Магомет малий став перед нею

З словами істини, що душу підіймали

Над мертвою в олжі своїй землею

І до небесної, нової жизні звали.

ХХІХ

Тепер всі ті слова в душі в її озвались

І серце в полом’є і розум обернули;

Всі речі видимі з незримими змішались

І в безумі, як в морі, утонули.

Вона не на землі витає, а у небі

І в царство боже немощних скликає;

Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:

Смиренним світ в наслідство розділяє,

А правди жаждущих навіки вдовольняє.

ХХХ

То здасться їй, що ось вона якась блудниця,

Сосуд нечистопи да перелюбства,

На райськім дереві отруйлива гнилиця,

Знаряддє підступу і душогубства.

І, руки лам’ючи з душевної тривоги,

До ніг свойму пророкові впадає;

Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,

Розпущеним волоссєм обтирає,

Стогнаннєм жалібним серця всім роздирає.

ХХХІ

Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,

Приход Учителя благословляє,

І, мов у віщої посвященної жриці,

Із уст її пророцтво ізлітає:

“Ти жизні вічної водою нас напоїш,

Що жажди вже не знатимеш ніколи;

Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,

Созиждуть нам його твої глаголи,

Любові й істини незиблимі престоли”.

ХХХІІ

То ходить по садах, немов кого шукає.

“Де ти? де ти? куди від мене скрився?

О Магомете! де твій молодик сіяє?

В які блискучі води задивився?

Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;

Я гину тут серед людей мерзенних,

Що і твоя душа ясна не освітила

Розбійницьких вертепів, душ їх темних,

Жилищ духів лихих, ізгнанників підземних”.

ХХХІІІ

Аж поки вернеться знеможена додому,

Поки її під руки у світлицю

Зомлілу приведуть. В отчаянні німому

Вертається в будинок, як в темницю,

І мертва падає на барса, мов стрілою

Її страшенна думка пробиває.

Кругом прислужниці, отарою німою,

Стоять плачущі, і ніхто не знає,

Чи ще зісталась в ній хоть іскорка живая.

ХХХІV

І так минають дні, минають тижні цілі,

Її годують як малу дитину.

То гаснуть, як огонь, її духовні сили,

То запалають на якусь часину.

У дверці стукотять черниці з молитвами,

Жерці несуть кумири чудотворні…

З плачем од них вона, закривши вид руками,

Біжить у сад між кипариси чорні.

Ненавиден їм став жерецький торг тлетворний.

ХХХV

Хадизо, чистая любові жемчужино

На дні глибокого розлуки моря!

Природи-матері пещена ти дитино,

Розкішна квітко під морозом горя!

Ще сонечко твоє ясне не закотилось,

І смерть його проміння не згасила:

Від тебе хмарами лице його закрилось,

Та й знов себе на світі проявила

Його спасительна, животворяща сила.

ХХХVІ

По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,

Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,

І де письмо, в твоїй прозирливі тривозі,

Зуміла ти віддалеки читати, -

Стовп куряви іде, мов облако в пустині,

Що н́ужденний народ вело по спеці

До медових річок в блаженній Палестині

По дну морському, мов по певній стежці,

Пророче облако впокою й благостині.

ХХХVІІ

В тім облаці немов у морі потопають

Верблюди, байдаки пісків сипучих,

І ч́алми над ним́и, біліючи, сіяють,

Як вічний сніг на горах із-за тучі.

А перед облаком, немов на малюванні,

Рисується виразно кінь гривастий

І на коні їздець в кармазинім жупані,

Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,

Мов царственний орел на скелі в океані.

ХХХVІІІ

О, не кажіть хто се! Сама Хадиза знає:

У неї в серденьку для нього очі.

Душа її немов із мертвих воскресає,

Їй світ засяв, як сонце серед ночі.

“Летіть, вітри, його на крила підхопіте,

Як Вічного небесні херувими,

І швидше блискавки до мене принесіте!

Умру, не доживу я до хвилини,

Що осяйне мене очима він своїми”.

ХХХІХ

Настала ж та хвилина неймовірна,

І перед нею він, мов рай, сіяє.

Кругом - як сад цвіте: зібралась челядь вірна,

Його слова ушима пожирає.

“Благословенна будь між женами, Хадизо!

Тебе вітаю з божого веління.

О світозарная святого духа ризо!

Сіяй на всі грядущі покоління

Як вічна праведність, що не дознає тління.

ХL

Водив мене аллах по кам’яній пустині.

Я звіра бив очима, мов стрілою,

І дивного дознав в заоблачній святині,

І дивне сталося там надо мною.

І де ставав ступнем, де з річчю обернувся -

Усюди до мене серця хилились.

З багатством до тебе, Хадизо, я вернувся:

Під здобиччю верблюди ввередились,

І люде, мов квітки, в саєти нарядились.

ХLІ

Та всі шовки, парчі, карм́азини, блавати -

Се все, мов прах дорожній на жупані,

Против великого спасення благодаті,

Котру привіз я милостивій пані.

Що на Сінай-горі Мойсею возвістилось,

Те поновив безсмертний Син Марії:

Йому вся істина божественна відкрилась;

Розмаяв, мов туман, він дикі мрії,

Що змислено, ждучи жидівського месії.

ХLІІ

Сього великого пророка із пророків

Носив я змалку в серці чистім, тихім.

Він сохранив мене од всіх мирських пороків,

Зробив мене з мізерного великим.

Я крильми полетів туди з гори Сіная,

Де притаїлися несторіане,

Куди загнала їх попів рука лихая,

Що хиляться під нею християне,

Як від жерців у нас нагнулися погане.

ХLІІІ

І, мов той олень, пив живу у них я воду,

І потечуть річки животворящі

І черева мого. Від сходу до заходу

Засяє світ, і люде будуть зрящі.

Аллах мене послав. Я тінь його побачив

Очима смертними на тім Сінаю.

Аллах мені владіть народами призначив

І просвітив мене дивами свого раю…

Се вам, як посланець аллаха, возвіщаю”.

ХLІV

Схилились всі кругом, і в ноги впала

Пророкові Хадиза милостива;

Як ранішня роса блискуча, трепетала,

Священною покорою щаслива.

“Однині я твоя раба, і всі мої достатки,

І все, що маю, все тобі вручаю:

Срібло і золото, маєтки й статки.

Нічого для себе не зоставляю

І дяки від тебе, пророче, не бажаю”.

ХLV

“Ти не раба, о, ні! Владичиця ти пишна.

Сидітимеш у мене на престолі,

Як сонце осяйна, як божество велична,

Свободна, як той вітер в чистім полі,

Устань, внемли і знай: всевишнього устами

В моїм пості й молитві семидневній

Благословен вовік союз любві між нами,

Як дано зріть мені дива едемні

В аллаховій обителі надземній”.

ХLVI

Ревнули казани, і загули тимпани.

Мов Соломон во дні своєї слави,

Багатством, вродою, премудрістю вінчаний,

Оддав пророк день брачний для забави.

Зраділи всі ховми у займищі Хадизи,

І гори радістю препоясались;

Поля світилися, мов херувимські ризи;

Із сонцем любо води цілувались,

А небеса благі дивились, осміхались.