Магомет і Хадиза/Пісня перва

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Магомет і Хадиза
Пантелеймон Куліш
Пісня перва
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

І

Аравія… Се тут єгипетські божища,

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища,

Жиди до господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога,

Єдиного предвічного владики;

Тут полом’єм вночі значилася дорога;

Тут сяєвом сіяв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився,

Що бога звав на суд за горе жизні

І перед ним умом і серцем покорився,

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось,

І богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддєм вічним сталась.

ІІІ

Аравіє! ти мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіде оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигітарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

ІV

Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий,

Каміннєм та піском обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над дзеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали

І про тебе казки дивовижні казали.

V

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишений, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель,

І шествує, не знаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній неньці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

Не кл́юча журавлів понад степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни плили по суші.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом плили і пливучи хитались:

Двугорбі в’ючаки, цибаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

VІІ

Се з Меки караван до Сірії прямує

Із здобиччю морських пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує

І нарядить арабок світлооких.

Коралі дорогі та жемчуги цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Нав’ючать карван блаватусом сидонським,

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Лівані сніг, габою.

VІІІ

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадизи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він - хлопець молодий, її підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий,

Псував, не знаючи, солодкий сон дівочий…

Високий був, рум’яний, чорнобровий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

ІХ

А голос - водопад, гучний, дзвінкий, гримучий,

В саду з Хадизи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручі

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигано арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом:

Так тільки смерті дух летить над океаном.

Х

Ніхто стріли в орла так не пускав високо,

Не здобував його з-за хмар летучих;

Ніхто не поринав у море так глибоко

І в герці не являвсь, так гордо звучи.

В розмові ж і діди його остерігались,

Щоб не довів до сорома стареньких,

А друзі розумом живим його пишались,

На нього надились дівчачі неньки,

І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.

ХІ

Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.

Вони йому здавалися пташками;

Їх реготом та скоками втішався

І веселивсь забутими піснями.

А послі пустотні впадав у сум глибокий,

Під пальмами ховався мовчазливий,

Скитавсь по кам’яній пустині одинокий

Мов заходень, стратенець нещасливий,

Серед чужих людей безлюдок боязливий.

ХІІ

То не журба, що він малий і вбогий

Поміж великими богатирями;

Що цілини йому не орють круторогі,

Не ходять коні в нього табунами;

Що чабани отар у нього не пильнують;

Що не його верблюди караваном

Од моря Красного до Чорного прямують;

Що не зовуть його великим паном,

Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.

ХІІІ

Журився він, чого його народ кумирам,

Мов господу живому, поклонявся!

Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,

Так як йому, бог жизні не являвся!

Про бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,

Чував у Бозрасі, фортеці грецькій,

Як в Сірію ходив із дідусем стареньким

Та гостював в обителі чернецькій,

І снивсь йому той бог в землі його отецькій.

ХІV

Там, в Мецці-городі, над водянистим лугом,

В найстаршому зо всіх старих святилищ,

Стояло годовим, чи повсякденним, кругом

Три сотні шістдесят гидких страшилищ;

А серед них лежав, замість живого бога,

Бездушний камінь, що упав із хмари

І назначив щодня чудовища святого,

Щоб честь йому і шану воздавали,

Творили молитви, акафісти співали.

ХV

Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,

Заводив Магомет про нього мову,

Та, за рахованим попівським лицемірством,

Переп’ято дорогу його слову,

І названо його недовірком проклятим,

Що по дідах насліддя не шанує,

Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,

Перекази спасенницькі руйнує

І розумом мирським гріховно коверзує.

ХVІ

“Во ім’я бога, ви, що звище просвітлились,

Ви, що з небес премудрість осягнули,

Що для громадського спасення народились

І ввесь народ у темряву втягнули! -

Промовив Магомет жерцям серед Кааби. -

Возьміть меча дамаського ясного,

Що на його клинок не впало око баби,

І виберіть бойця найголінного,

Котрого чествують по всій землі араби.

ХVІІ

Я, сирота малий, убогий і незнаний,

Що в бозі вся моя надія й сила,

Піду з шаблюкою на первого між вами

І Асмодею обрубаю крила.

Коли сі кам’яні боги очима бачать,

Коли сі глушани ушима чують,

Нехай вони тому кінець із нас призначать,

Кого жерці безбожним іменують,

Недовірком зовуть, кощунником плямують”.

ХVІІІ

Тогді зчинився гук в святилищі страшенний,

Всі кулаки угору підіймали.

Заверещав народ, завив, мов пес скажений.

Жерці одежу на собі подрали.

Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета

І волокло із капища на страту.

Кипіла клекотом попівська ворожнета,

Без суду віддавала в руки кату

І обіцялась дать з Кааби щедру плату.

ХІХ

Під сей безумний час Хадиза з улемами

Несла в святилище дари великі,

Щоб караван жерці своїми молитвами

Перевели через пустині дикі.

Побачивши свого коханця молодого

В руках у душманів лихих, запеклих,

Мов у стальних кліщах і ледві вже живого,

Озвалась у словах ніжних да теплих

Через приятелів і слуг своїх дотепних.

ХХ

Як віск од сонечка, так зм’якнули від злота

Лихі жерці. Пригасла ворожнета,

І навіженная, розлючена темнота

Покинула душити Магомета.

І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,

Хадиза в караван його послала,

У Сірію, до городів торгових грецьких,

Іти через сухі степи казала

І так слугу свого від смерті рятувала.

ХХІ

Сінаю, горо славна і свята вовіки!

Чи чуєш, хто се в образі смиреннім

Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,

Крушитель ідольства в вертепі темнім,

В вертепи, де попи прославились розбоєм

І “чорну дань” на всіх нас наложили,

І повеліли нам, щоб ми кривавим боєм

І ядом підступу людей душили,

А їм, із віку в вік, сліпуючи, служили.

ХХІІ

Загледівши твою священную вершину,

З верблюда зсів слуга Хадизи дивний,

Розкинув подрану в Каабі жупанину

І сотворив намаз, обряд старинний.

Крижем простершися, облобизав ту землю,

Що вождь ізраїльський топтав ногами,

Як пищу в небесі випрошував даремно,

І воду з каменя точив річками,

І наповав народ з верблюдами й биками.

ХХІІІ

Був ранок, і земля ще тільки нагрівалась

Під подихом ночної прохолоди.

Крізь прорізний туман гора Сінай здавалась

Ковчегом золотим, вінцем природи -

Ковчегом тим святим, що двоє херувимів

Таїнственними крильми осіняли

І безтілесного владику серафимів

У сяєві своїм ізображали

Перед тілесними Ізраїля очами.

ХХІV

“Якою був єси ти силою натхненний,

Пророче божий, духу яснозрячий? -

Промовив Магомет в душі своїй смиренній,

В душі на правду і любов гарячій. -

Чого жезлу твойму і камінь покорявся,

І небо слухало твого глаголу?

Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?

Як серед блискавиць зійшов на гору

І удостоївся із Вічним розговору?”

ХХV

Стояли всі кругом і дивом дивувались

Тому намазові серед дороги,

Поклонам тим земним, що з ними виривались

Слова якісь душевної тривоги…

“Ось слухай, Магомет, - сказав отаман сивий, -

Ми бачимо, що ти через ту сварку

З жерцями в капищі зробивсь мов юродивий,

А був ти хлопець дуже добрий змалку,

І бачити тебе таким химерним жалко.

ХХVІ

Та ще ж Задиза нам, кохана наша пані,

Наказ дала - тебе, як око в лобі,

В дорозі берегти. Святе її бажаннє:

Бо так тебе терзали там жостоко, -

Отсі слова мені вложила в ухо, -

Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,

Коли б не визівнув єси між злюк і духа…

І відойти додому не хотіла,

А все тобі услід, мов синові, гледіла.

ХХVІІ

Що вельми молода, сестра тобі літами,

Та не було дітей в її старого,

Та й ми, отамани, їй здаємось синами.

Пожалься, боже, віку молодого!

Казав мені факір, що хоче йти в черниці

І все добро на монастир оддати.

Такої другої й не знаю молодиці,

Вона не пані нам, а рідна мати:

То мусимо їй всяк служити і вгоджати.

ХХVІІІ

Встань, Магомете: ось колодізь при дорозі,

Що людям не дає від згаги вмерти.

Хтось викопав у помислах о бозі:

Надписано: “Благотвори й по смерті”.

Тут буде нам гаразд верблюди попасати.

Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки

Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.

Тебе гнітуть якісь таємні думки…

Молись, то й закіншич із совістю рахунки”.

ХХІХ

“Рахунки з совістю!.. Ось подивись на зорю,

Як перлами лілію обсипає,

Або на лебеді, як плещуться на морю:

Так дух мій перед господом сіяє”.

І Магомет устав, і виріс перед ними.

Товариші його не впізнавали…

Якимсь дивними, усім немов чужими,

Його і постать, і обличчя стали.

Всі оступилися, ззирались і мовчали.

ХХХ

“Господь мене кріпить не хлібом, іншим брашном,

А напоїв водою благодаті:

Трапезуватиму під небесами смачно

На тій горі, мов у царській палаті”.

І пішки він пішов степом од каравана -

Ніхто не смів його впинять словами, -

І в мареві світивсь, мов серед океана

Сіяє молодик над облаками.

Дивились йому вслід, розводючи руками.

ХХХІ

“Хлоп’ята! - обізвавсь ага, отаман сивий. -

Возьміть ви по шматку повидла з медом,

Сідайте на свої бахмати довгогриві

І їдьте назирцем за Магометом.

Луки і ратища заздалегідь готуйте:

Бо в тій горі напевно бо байраках.

Мов на розбійника, на звіра там чатуйте…

Не знає Магомет ізроду старха:

То ви гледіть, щоб як не згинув бідолаха”.

ХХХІІ

Розлігся караван при степовій дорозі,

Навколішки попадали верблюди.

Мов у чумацькому укладистому возі,

Харчей у в’юках повно і посуди.

“Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,

Хто викопав колодізь сей спасенний!” -

Рече старий ага і брашно розділяє:

Фініки, смовкви, в маслі сир пряжений,

Повидло медове і кофій лікарственний.

ХХХІІІ

Коли ж курить-летить до них щось по пустині,

Мов стровус той цибатий, довгоногий.

“Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини.

Коли б не надали печалі да тривоги!”

Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;

Ввесь піною, мов корабель, окрився;

Боками, мов той міх у коваля, колише:

В пісок ногами по борідки врився

Знеможений їздець на гриву похилився.

ХХХІV

Се від Хадизи лист, довженний, крючковатий…

По чорному червоним пописала.

Не кожен би й факір зумів його читати.

В тому листі так до аги казала:

“Благополучен будь в пищі і в напої,

Отамане аго, вовік щасливий,

І догоди мені в моїй вельможній волі,

Хадизі, госпожі твоїй правдивій.

Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі!”

ХХХV

До серця руку всі, як личить, прикладали,

Хилили голову к землі смиренно;

Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,

Від повісті ж в оч́у робилось темно.

“На морі синьому вві сні я опинилась.

Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі,

Одним-одна звізда на небесах світилась.

Вітри вовками скиглили та вили,

І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.

ХХХVІ

Нехай мене простять: бо він не знає страху.

Так снилось. Аж дивлюсь: його не стало…

Його, нещасного, блідого бідолаху,

Морське чудовище вхопило й розтерзало.

Я гірко плакала і слізьми доповняла

Ревуче море, глибиню бездонну,

У груди билась, на собі одежу рвала…

Розбуджено мене плачущу-сонну,

І я тогді свою судьбу благословляла.

ХХХVІІ

І знов заснула я; знов сон мені приснився:

Сиділи ми удвох із ним над морем;

У море-зеркало небесний склеп дивився,

І дух, утомлений недавнім горем,

Відпочивав. Аж ось вона заколихалась,

І з-під води чудовище страшенне

На берег лапами дереться. Я перелякалась,

А він: “Не бійсь нічого коло мене:

Дивись, як лащиться се чудише мерзенне”.

ХХХVІІІ

І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,

Хвостом виляло і заговорило:

“Ти - світ землі новий, новий архангел слави,

Ти - віковічне правоти світило…”

Тут море заревло, земля заколихалась,

І все під небесами стрепенулось;

Морська вода з огнем в хаос перемішалась…

Я серцем, як дитя мале, вжахнулась

І з криком і плачем, трепещучи, проснулась.

ХХХІХ

Тепер, подумавши над сими снами

І всі видіння вваживши глибоко,

Я бачу, що не спить, а світиться над нами

Аллахове всевидящеє око.

Аллах, його се бог, єдиний, безконечний…

Не раз я чула, як він озивався

Серед людей сліпих, на істину безпечних.

Як духа в них свого влить силкувався,

І той аллах мені у сяєві являвся.

ХL

Нехай же Магомет над вами старшинує.

Я мушу і сама йому коритись:

Він на своїй главі десницю божу чує,

Владикою дав бог йому родитись.

Корітеся йому, і що він вам накаже,

Моя під тим рука і підпись власна.

Да не смущається сим словом серце ваше:

В моїм добрі я самовласна.

Нехай же служить вам в дорозі доля щасна!”

ХLІ

На світі не одна Марія Магдалина

Пророчими очима прозирала,

Що в нужденнім лиці сіяла божа сила

І навіки-віків мир озярала.

Хадиза сталася звіздою на Востоці,

Новоявленною зорею правди:

Не помилилася вона в своїм пророці,

Благовістителі любви й одради,

Гонителі в людях олжі, лукавства, зради.

ХLІІ

Та де ж те серденько жіноче, повне жару,

Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,

Щоб не досталося тривогам на поталу,

Котрих йому й на небі не забути?

Хадизо! ти вві сні завагоніла горем;

Під серцем будеш ваготу носити;

Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,

І будеш смерті в господа просити,

Щоб сю страшну на світ дитину не родити.

ХLІІІ

Де ж Магомет, отаман каравана,

Новий пророк, посвячений любов’ю?

Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,

Готові йти до смертяного бою.

Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою

Був другий Мітрідат Понтійський,

Що насміяв не раз над кінською ступою,

Як уганяв за ним диктатор римський

За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.

ХLІV

Жива від серця річ небесну силу має:

Бо женщина - пророк нової віри.

Не так, як письмаки, вона ум обертає,

Не так слова кує, як лицеміри.

Хадизна душа у слуг її вселилась,

І Магомет для них преобразився,

Немов сперед очей завіса відслонилась,

Немов їх розум зразу просвітився

Або в пер́епутті їм херувим явився.

ХLV

“Недармо звір приснивсь Хадизі милостивій! -

Рече старий ага в тяжкій тривозі. -

Коня мені, коня!.. О часу нещасливий!”

І штроусом помчався по дорозі.

Як серце закипить чи радостю, чи горем,

Він старість, мов одежу, з пліч скидає,

І дух його палкий широкий грає морем,

І полом’єм у голову бурхає…

Такий араб, таким його вселенна знає.

ХLVI

Арабе, посланцю святої правди з неба!

Ти, чистий ключу честі і свободи!

Красо високих дум, квіток ясного Феба,

Короно чоловіцької природи!

Ми, зеркало німе носимо в душі убогій

І серед всіх твоїх забутків інородних

На манівцях вселенсьої дороги

Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.

ХLVІІ

Тим я один дзвоню у струни золотії

Про те, що й вороги твої лукаві

Осміють-хулять, мов дуросвітські мрії,

Твої культурні праці величаві.

Коли б хоть стих один з бандури мовчазної

З вітрами залетів у славну Мекку, -

Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,

Мов той зефір у полуденну спеку,

І спогадали б там про родичку далеку…