Магомет і Хадиза/Пролог

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Магомет і Хадиза
Пантелеймон Куліш
Пролог
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

І

Розкинулась єси по всій землі широко;

Імперія всемирна зветься згорда.

Моря, земля і все на ній, що бачить око,

Усе твоє, неволя і свобода.

Свобода тисячам, неволя міліонам:

На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.

Все покоряється тобі й твоїм законам,

А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.

Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

ІІ

Один був тільки цар, та не від сього миру,

Що нехтував страшну твою потугу.

Носив корону він із терну, а порфіру

З кармазину, невірами на наругу.

Ти віддала й його, через свого Пілата,

Лихим жидам на муку й на проп’яттє;

І хоть були в твого помиті руки ката,

Та заслужила вічне ти прокляттє,

І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє.

ІІІ

Прокляв господь всі п’ять столиць твоїх великих,

Почавши від тебе, Єрусалиме:

Розсіяв жидову проміж чужі язики…

Тебе ж останнього прокляв він, Риме:

Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,

Що ти на них свою главу возносив,

Як там по іншому законові молились,

Куди нові скрижалі ти приносив

І, замість господа, себе в них превозносив.

ІV

На всій імерії, що Римською прозавали,

Лягла печать проклятія страшного,

Що духа божого в живому не познали,

А з мертвого собі зробили бога

І поглумилися над правдою святою,

Котрою дух господень в нас сіяє,

Над вічним божеством і неба висотою,

Куди і розум наш не досягає,

Котру один творець всього живого знає.

V-VІІІ

Озвався був один против великого скандалу

Святий філософ, Нестор Цареградський,

Та оддано його безбожним на поталу,

Що їх родив на світ владика адський.

Замучили його, як і того, що богом

Зробили мертвого, на глум розсудку:

На клевети клевет нагромоздили стогом,

А з мук його тяжких зробили шутку,

Приправу до свого попівського прибутку.

ІХ

“Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині, -

Мовляли тайком несторіане, -

Щоб звідси нам летіть в далекі україни,

Покинувши се зборище погане!

Особмося, брати, як птах на’зді високім,

Рятуймо чистую любви науку,

Злучаймо праведність із розумом глибоким.

Нехай достанеться від діда внуку,

І всолодіть його потомкам жизні муку”.

Х

І забирали все своє добро убоге,

І до степів арабських прямували,

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будовали.

І вірні, бачивши, що сі несторіане

Немов свічки у церкві погасили, -

Як серцем і умом справеднішні християне,

Притулку серед них собі просили

І порох від чобіт царградський обтрусили.