Малі герої/Задля науки
| ◀ Для товаришки | Малі герої Задля науки |
|
Зимовий вечер. Блїдо-зелена лямпа нїжне сьвітло розсїває по невеликій комнатцї. Гарні, богаті опони мягкими фалдами опали понад вікна і двері. З золочених рам визирають по стїнах веселі картини, серед пушистого килимка над дїточим ліжечком красує ся образ Ангела Хранителя. В малій шафцї лежать в поличках пишно оправлені книжочки з молодечої лїтератури. Цїла обстанова показує на заможність єї властителїв.
На дворі мороз-метелиця, — та в комнатї так любо і тепло! Спущені занавіси віконні немов відокремили єї від холоду внїшнього сьвіта. При столї, закиданім паперами і книжками, сидить хлопчина лїт чотирнайцяти. Очи впялив в отворену перед ним граматику, та думки малого школяря линуть десь далеко поза стїни дому, а фантазия обрабляє гарнїйші мабуть річи, чим латиньскі деклїнациї і грецкі вправи, бо на личку являє ся від часу до часу весела усьмішка. Ще разів кілька заглянув в книжку, перелисткував дві, три картки і, зївнувши широко, відложив єї знеохочений на бік.
— Що за нудь отся наука! — шепнув сам до себе, красше-б прочитати менї Верного: „Таємничий остров“, або побавити ся з Сильвою в доміно. Най лиш відійде єї учителька. Тимчасом спечу собі каштанів, говорив, виймаючи їх з шуфлядки столика. Маленьким ножиком став обрізувати навершки, відтак, присївши перед печию і насунувши жару, накидав каштанів. Голосні вистріли залунали в тихій комнатцї, червона грань пирсла на хлопця. Мерщій примкнув дверцї. Коби хто не прийшов! — шепнув, а то гнївати ся муть за се, грань може спалити підлогу або килимок. Та мабуть почули такой, бо занавіса відхилила ся, а в порозї станула мама.
— Вже вмієш лєкцию, Сергію? — спитала; при пану професорі не конче йшло гладко здаванє.
— Ще лиш задачу написати і стишок вивчити — відповів хлопець, піднимаючи ся борзо з землї.
— Чомуж бавиш ся тепер місто писати? Памятай, щоби до вечері все було готове, — знаєш, татко не люблять, як дрімаєш відтак над книжкою — докинула мама, виходячи з комнати.
Сергій виймив з жару спечені вже каштани, а перекидаючи з одної долонї в другу, висипав в хустинку на ліжочко. — Най стигнуть! а тепер ще та задача — казав, шукаючи за пером між книжками. — Десь пропало! нема чим писати, пожду, аж Сильва скінчить лєкцию, пожичу у неї. Ах! коби вже скорше малі вакациї, хоч три днї не треба би ходити до школи і вчити ся — зітхав, обираючи каштани.
До комнати вбігла сестричка.
— Пішла твоя учителька? — питає Сергій.— Пішла, тепер вже я зовсїм свобідна, все на завтра вмію — говорила Сильва, забираючись і собі до горячих каштанів.
— Стрівай, покажу тобі прегарну книжку з образками — сказала по хвилцї — принесла менї єї панна Оля.
Незабавом сидїли обоє при столї і, заїдаючи каштани, листкували велику, ілюстровану всемірну історию.
— Хочеш, заграємо в доміно — намавляв Сергій, коли переглянули всї картини.
— Красше в варцаби, в доміно так нудно — просила Сильва.
— Най буде! — пристав братчик, виймаючи з шафки варцабницю.
Дїти потонули в грі, лиш знадвору инколи загудїв вітер о угли дому, або з далеких комнат долетїла розмова домашних. Сильва мовчки пересувала варцаби, Сергій посвистував собі стиха під носом.
— Виграв! — закликав, убиваючи сестрі послїдню матку.
— Ой, справдї — засумовала ся Сильва — я зле зробила, що передше не забрала твоїх двох, а могла…
— Пропало — сказав Сергій і встав від гри. — Не знати, чи борзо буде вечеря, я вже голодний, і спати хоче ся.
Сильва глянула на годинник.
— А се зовсїм і не пізно, осьма доходить. Татка може ще й нема з міста.
Они перейшли до їдалнї. Татко вже були, та писали якийсь лист в своїй канцеляриї. Сильва помогла мамі накрити стіл. За часинку сидїла цїла семя при вечері.
— Зимно менї — промовив тато — сильний бере мороз на завтра, такого сеї зими ми й не мали. А ви, дїти, лєкцию вивчили?
— Я вже, татусю — весело скрикнула Сильва — панна Оля лиш відпитала мене і задачу поправила.
— А ти свою написав? — ввернула ся мама до Сергія, що неспокійно крутив ся по кріслї. Хлопець спаленїв. Він аж тепер нагадав собі, що задача не готова, а стишок не вивчений.
— Я не мав пера, десь запропастило ся — шепнув, спускаючи очи на таріль.
— Чомусь не сказав перед вечерею, — відозвала ся Сильва, — я була би тобі своє пожичила.
— А що-ж ви доси робили в Сергієвій комнатї? — спитала мама.
— Оглядали історию і грали в варцаби, но я не знала, що Сергій лєкциї ще не вивчив — я застала єго, як обирав каштани — оправдувала ся Сильва.
— Гарно, хлопче, пильнуєш науки! — став гнївати ся тато — а то вже за два тижнї і конець курсу, не знати, яке принесеш сьвідоцтво. Як дальше так будеш занедбувати ся, то на конику, якого я обіцяв тобі, мабуть хтось иньший поїде. А тепер йди, небоже, писати — ти, Сильво, пожич єму пера.
Сергій, і не кінчаючи вечері, забрав ся з їдалнї. За ним увійшла Сильва з пером.
— О! ти вже своє, як бачу, найшов? — промовила.— Де? — оглядав ся кругом Сергій.
— А ось яке велике лежить на книжцї, добре ти й шукав! — засьміяла ся, показуючи згубу.
Сергій завстиджений вхопив перо і зошит. Сильва вернула до родичів.
Сидїли в сальонику. Мама переглядала лїтературну часопись, татко, закуривши, ходив по комнатї. Сильва, винявши якусь робітку, і собі присїла коло стола.
— Чого се наш Доґ так нинї гавкає? — заговорив згодом тато, наслухуючи.
— Мабуть не випустили єго з буди — відповіла мама. — Іди но, Сильво, до кухнї, скажи Стефанови, най подивить ся до Доґа.
Щораз завзятїйше витє долїтало з долини. Сильва не вертала. Тато підійшов до вікна в другій комнатї, що виходила на подвірє.
— Щось там стало ся — мовив — всї слуги стоять зі сьвітлом при будї.
Саме в сїй хвили почули ся голоси з кухнї, і Сильва вбігла до сальонику.
— Стефан каже — розповідала стревожена — що в будї хтось сидить!..
— Може злодїй закрав ся — сказав тато і, накинувши футро, зійшов по сходах в долину. В сїнех наткнув ся на сторожиху.
— Прошу пана — говорила — там найшли якогось хлопця!
Пан Дормут приступив до громадки, що окружила буду. Між ними стояв невеличкий, блїдий хлопчина в лїтах Сергія. На собі мав студентский мундурик, та старий мабуть дуже і тоненький. Хлопець аж посинїв з зимна і дрожав на цїлім тїлї трохи і зі страху, бо всї довкола грізно споглядали на него, а Стефан і сторож присунули ся близенько, немов побоюючись, щоби їм не втїк.
— Що ти робиш тут, хлопче? — спитав пан Дормут, перепхавши ся поміж цїкавих.
— О пане! — скрикнув хлопець крізь слези — не давайте мене на полїцию, я не злодїй, я лиш сю ніч хотїв тут пересидїти, бо не маю де захистити ся.
Стефан і сторож глумливо покивали на се головами — жінки милосернїйшим оком глянули на малого.
— Ходи за мною — розказав пан Дормут — в хатї оповіш нам свою історию! І він, пускаючи хлопця передом — став піднимати ся сходами в гору. В кухни ждала Сильва з мамою.
— Приводжу вам гостя — промовив пан Дормут до жінки.
— Борис! — почув ся нараз голос Сергія, що зацїкавлений визирав зза дверий.
— Сергій! — скрикнув і собі хлопчина і завстиджений рванув ся мов до утечі.
Та панї Дормут спинила єго.
— Стрівай! хлопче, як бачу, ви знакомі зі собою!
— Се мій товариш — заговорив Сергій, виходячи на середину. — Відки взяв ся ти тут так пізно?
— О тім сейчас дізнаємо ся, а мамуся пошукає тимчасом для нашого гостя вечерю — сказав татко, ідучи з дїтьми в комнату.Борис, збентежений новим своїм положенєм, не знав спершу, як і повернути ся, но пан Дормут посадив єго побіч себе і щиро став розпитувати про все. І ось хлопець, осьмілений і огрітий теплом родинним, яке тут повіяло на него, начинає свою повість.
Родом він з села, три милї відси. З малечку вже полюбив науку, рвав ся до неї усею дїточою душею. Все був першим в школї, що року з нагородою пильности вертав з попису.
Та сього було єму за мало, до ширшого зітхав він сьвітла, до яснїйшої правди! Він чув, що за єго рідним селом, за тими ріками і горами ще дальше простирає ся сьвіт, ще иньші живуть люди! І він забажав пізнати той сьвіт, тих людий, забажав між ними шукати долї, наукою здобути єї собі і другим. І він пішов! Найшли ся добрі люди: сьвященик і учителька, що помогли бідному хлопцеви дістатись до ґімназиї. Родичам годї удержувати єго в школах, дома ще шестеро дїтий крім него. Три роки жило ся єму несогірше, хоч часом і не доїв як треба, та мав бодай теплий кут у своячки учительки, а з лєкциї убирав ся і куповав книжки. Тодї я навіть придбав собі Кобзаря Шевченка з ускладаних гроший — говорив Борис радісним тоном, оживляючись чим раз більше — на вакациї читав я хлопцям в селї — в рік мусїв продати — докінчив сумним голосом…
Сильва слухала незвичайно уважно, Сергій запхав ся в темний кут, так що лице єго годї було розглядїти.
— Як же четвертого року проживав ти? — допитував пан Дормут, коли Борис замовк на хвилю.— Ой, сего року не сприяє менї доля — начав знов хлопець — єґомость померли, учительку перенесли десь далеко — і так стратив я 8 зр., що они місячно для мене сполом складали. До бурси спізнив ся з поданєм, бо думав, що буду на станциї, де і передше. В лїтї ще пів біди, бодай не зимно і можна вчити ся в городї, бо в шевця, у котрого мав я кут на ніч, годї було працювати! З дому присилали менї деколи якої садовини чи городовини, та й ще що тижня два бохонцї хлїба і 20 кр.
— Із того ви жили? — дивовала ся Сильва. Панї Дормут усьміхнула ся мимохіть, жалісно глядячи на малого оповідача, зір тата полинув в куточок, де мовчки сидїв Сергій.
— Так, тодї ще жило ся — розказував Борис — та знов спало нещастє! Паньство, у котрих мав я дуже добру лєкцию, виїхали недавно. Через ті заспи і морози не був нїхто від нас в містї, нї гроший, нї хлїба не привезли. Кілька разів змітав я снїг з улиць, перебраний в старий сїрак, бо в мундурку якось нїяково було, та опісля не хотїли брати, що я заслабий. Осталась менї одна лиш однїська лєкция, а то ще нинї рано казав швець вибирати ся, коли не можу платити. От я і загадав де в каменици переночувати і зайшов несьвідомо тут. Зразу сховав ся був в комірцї під сходами, та сторож нагнав з вечера, — відтак влїз я крадькома у буду. Був би і переночував, колиб пес не став гавкати.
Настала довга мовчанка.— Їдж тепер, хлопче — завізвала панї Дормут Бориса. Той не дав ся довго просити, такої вечері він ще з роду не їв.
— А деж твої річи і книжки? — відозвав ся з кутика Сергій.
— Річий в мене не богато, і ті задержав швець за комірне — а книжки ось тут, — казав Борис, відхиляючи мундурик, в котрого кишени містили ся єго зошити і зо дві книжки — більше їх нема.
— А лєкцию на завтра вмієте? — цїкавила ся Сильва.
— Вмію, в школї на павзї зробив я грецку препарацию, стишки вивчив по дорозї, заглядаючи до книжки і повтаряючи в думцї, задачу написав у одного товариша. Спокійний піду завтра до школи — говорив цїлком вже безжурний — не дуже то і потребую вчити ся дома, бо в школї добре уважаю, ще й товариша одного підучую.
Сергій ще глубше запхав ся в куток софи, мама і тато перемінили ся поглядами.
— А що-ж ти дальше задумуєш, хлопче, робити? як проживати-меш? — спитав пан Дормут, залюбки спозираючи на синового товариша.
— Як Бог дасть! — мовив Борис. — Може пришлють менї сими днями хлїб і кілька десятаків, то поверну до шевця — може яку лєкцию роздобуду! Ще би лютий, март — а там вже і на дворі мож пересидїти. Коби здоровлє і трохи розуму в голові, вибю ся через сьвіт.
— І побідиш! — закликала, зворушена єго вірою, панї Дормут.
Годинник прозвонив одинайцяту.— Час нам спочати! — сказала, встаючи — ти, Борисе, місто в будї з Доґом переспиш сю ніч з Сергієм, а завтра поговоримо о твоїй будучности.
Сергій вхопив товариша за руку і повів до своєї комнатки. Погляд Бориса так і пав від разу на шафку з книжками — очи аж засьвітили ся єму.
— Боже! що у вас книжок! — скрикнув, отвираючи першу з гори. — Байки Ля Фонтена! — прочитав зовсїм гладко французку напись. — Знаю, знаю богато з них, від двох лїт учу ся сеї гарної мови і розумію трохи. За рік запишу ся і на анґлїйский язик, — розказував, відчитуючи написи книжок.
— Що-ж ти всю мудрість сьвіта хочеш вивчити? — засьміяв ся пан Дормут, що і не спускав з него ока.
— Хочу! хочу! коби лиш можна. Менї аж серце бє ся, коли переходжу попри книгарню і бачу там стільки гарних книжок. Тепер лиш написи вільно менї відчитувати і роздумувати відтак над ними по ночех, але колись, колись…
— Колись, як станете великим паном, то закупите всї — перебила єму Сильва.
— Не хочу бути великим паном, хочу лиш бути розумним чоловіком — відказав Борис — а вже хто чесний і розумний, не згине в сьвітї марне, правда пане?
— Правда, хлопче, — признав пан Дормут.
— А як сам зможу жити в сьвітї, — говорив дальше хлопець наче сам до своїх мрій — то других навчу всего, що сам знати-му. Моїм молодшим братям поможу в школах, другим з нашого села, кождому бідакови, що буде рвати ся до науки поможу — щоб просьвічені не бідували так гірко…
Тишина сповила комнатку. Всї мовчали під вражінєм горячих слів хлопця. А він стояв серед сего пишного паньского окруженя в старім, витертім мундурику, лиш марне личко зарожевіло тепер одушевленєм, а ясні очи глядїли десь далеко вперед, немов усьміхали ся до того великого сьвітла, за котрим рвала ся молода душа, щоб спохвативши єго, повною жменею розкинути відтак серед темряви рідної країни…
