Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/I
| Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка I |
II ▶ |
|
Целя збудила ся рано, пункт о пів до семої. Збудила ся з привички. Що другий день у неї передполуденна служба на почтї, де вона служить експедиторкою. Передполуденна служба починає ся о семій і треває до другої по полудни. Целя, совісна і точна в сповнюваню своїх обовязків, як загалом усї женщини допущені до якої будь публичної служби привикла від давна будити ся о пів до семої, чи того треба, чи нї, і нї за що в сьвітї вже опісля не може заснути.
Хвилю вдивлювала ся своїми великими, чорними очима в напротивну стїну, закрашену синявими арабесками по сїрому тлї. Посеред стїни висїло велике зеркало, а по обох боках його широкої, золоченої рами видно було дві ґрупи фотоґрафій у різьблених, деревляних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з почтової служби. Целині очи досить довго зупинили ся на тих фотоґрафіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоїку стояв легкий сутїнок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було деревляною ролєтою.
— Котра то там година? — шепнула Целя і простягши руку взяла з круглого столика, що стояв тутже в головах у неї, малесенький, золотий кишеньковий годинник. Хоча з досьвіду знала, що будить ся все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.
— Пів до семої! — сказала. — А менї здавало ся, що я сьогодня заспала. Правда, нинї рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нинї, то засплю й завтра і спізню ся на службу!
Так міркуючи підвела голову і сїла на ліжку. Була тілько в сорочцї, що обшита в горі коронкою і зіпята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кости виточені рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просьвічувало сонце крізь спущену ролєту до покоїка молодої дївчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішав ся з запахом кольонської води, яка стояла в фляконику на тоалетцї, і резеди, що цвила в великім вазонї на вікнї. Целя якийсь час сидїла немов забувши ся. Любо їй дихати тим теплим повітрєм, насиченим пахощами, любо тонути в тім півсумерку, що лагодить усї обриси й блиски, спочивати в тій тиші зрідка перериваній торохтїнєм колїс по вулицї або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третїй вулицї.
Але забутє трівало не довго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, мягким як шовк попелястим волосєм, надїла панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, сьвіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цїлій минувшинї, тепер немов не істнувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає по за пороги тої сьвітлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось то воно все буде! Целя почуває в тій хвилї тілько одну приємність, яку їй чинить правильне битє власної крови, тепло власного тїла, мягкий дотик власної шкіри, почутє здоровля, сили і сьвіжости власних мускулів. Зазирнула до зеркала, моргнула жартовливо до свого образа і засьміяла ся сердечно, показуючи два ряди білих, рівних і дрібних зубків з поза нїжних, рожевих губ.За хвилинку вже була вбрана в легку перкалеву спідничку і білий неґлїжик. Натомісь умиванє заняло їй більше часу. Вода стояла готова у великій скляній умивальници ще від учорашнього вечера, і Целя з правдивою роскішю нуряла в нїй свої руки, мила лице, шию і рамена мягкою губкою, обтріпуючи мов горобчик грубі краплї, що нависали їй на довгих рісницях або з шиї котили ся в низ на груди. Була се найбільша приємність її ранїшньої туалєти, упрощеної о скілько можна з огляду на службові обовязки, приємність тим більша, що Целя могла в повнї зазнавати її тілько що другий день, коли мала пополуденну службу. В часї передполуденної служби треба було спішити ся.
Умивши ся і обтерши ручником, Целя перед зеркалом розчесала волосє, роздїлюючи його над чолом на дві рівні части, а відтак за кілька мінут скінчила зовсїм свою туалєту, спокійно, систематично і без нїчиєї послуги. Хвилю стояла випростувана посеред сьвітлички, широко розвела руки, відтак зчепила їх по над головою і спускаючи в низ, злегка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і злегка потягнувши за шнурок піднесла ролєту. Золотою хвилею бухнуло соняшне сьвітло до сьвітлички, заливаючи її ослїпляючим блиском. Прислонивши очи лївою долонею, Целя упоєна тим блиском, тим теплом, тою фізичною роскішю житя, весни і молодости, всьміхнута і румяна поклонила ся на схід сонця і кликнула своїм звучним голосом:
— А! Якже там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!